“Журнал обліку журналів обліку”: одкровення екс-розвідника Проскуріна з 93-ї бригади

1.00

Нет

“Лейтьоха вже, мабуть, на вершині”, – говорили хлопці під час минулорічного сходження на Говерлу, коли іншим до вершини було ще далеко. Капітан Олександр Проскурін піднявся туди перший. Я навіть не одразу зрозуміла, що в нього немає ноги.

Колишній мешканець Краматорська, дотепник Сашко – поки не здобув національну самоідентифікацію – цілком міг опинитися і в лавах бойовиків “ДНР” [2]. Тепер він свідомий, чудово розмовляє українською. Після поранення воював ще два роки. Влітку 2020-го демобілізувався – провівши шість років в українському війську, в 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”, де служив разом із батьком.

Коли ми домовлялися про інтерв’ю, Лейтьоха пообіцяв говорити про проблеми в армії відверто. І дотримав обіцянки. Не всі чинні військовослужбовці можуть собі таке дозволити, адже гнів командування і перешкоди в службовому зростанні ніхто не скасовував.

Частину матеріалу читачі можуть сприймати як особисту образу героя інтерв’ю на командира. Але, зі скромних спостережень авторки, такі проблеми у війську справді є: застаріле озброєння, самодурство деяких офіцерів і повернення до “совка”, коли активних бойових дій немає. “Журнал обліку журналів обліку” – це жарт, але дуже наближений до реальності.

На цю тему: Глен Говард: «Вы хотите сдаться России?» [3]

Спостережник “Баня” був втрачений, і Лейтьоха розповідає про справжні обставини того бою. Це теж треба знати. Після Дня захисника України хочеться говорити не тільки про те, яка потужна в нас армія та вмілі бійці й офіцери, а й про недоліки ЗСУ [4]. І хочеться, щоб на ці проблеми реагували не тільки пошуком винних, а й конструктивно.

“Катати квадратне, носити кругле”

Олександр Проскурін, тепер уже офіцер запасу ЗСУ. Фото: Новинарня

– Рішення демобілізуватися далося легко, тому що ми припинили воювати. Перетворилися на охоронців полів та лісосмуг, – говорить 31-річний Олександр Проскурін на псевдо “Лейтьоха”.

Він звільнився два місяці тому, після шести років у ЗСУ. Каже, за останній рік і без того не безпроблемне військо перетворилось на “осередок махрового совка”, де почали більше “катати квадратне й носити кругле”.

Головною причиною звільнення у 93-й бригаді називає прихід нового комбрига, який “творить дічь”. Приниження честі та гідності підлеглих з його боку стало природнім явищем, стверджує Проскурін, “кілька разів ставав свідком таких сцен”.

Якось командир першого батальйону, де служив Олександр, запізнювався на нараду в штаб бригади. Почав комбриг особисто дзвонити: “Де комбат?”. Коли Лейтьоха почав пояснювати, почув у відповідь: “Нах*й ти мнє піз**ш?!”.

– Я відповів: “Не кричи на мене, полковнику! Я тобі нічого не винен!” – переказує ту розмову Сашко. – Одразу тиша, потім спокійним тоном: “Товаришу капітане, прибудьте у штаб бригади”. А мене після повернення з ліцею Богуна, де я був на майорській посаді, виходило повернути тільки у штаб бригади, бо інших вільних майорських посад не було. Попередній комбриг Клочков так і зробив, але відкомандирував у батальйон виконувати обов’язки начальника розвідки. Усе було добре, ми працювали. А новий командир як покарання забирав на штатну посаду у штаб. А сидіти в штабі – “у мене лапки”, – посміхається Проскурін.

Під час останньої ротації на Луганщині виникали незначні суперечки. Але у травні сталася чергова ескалація непорозуміння. Тоді на сайті “Цензор [5]” опублікували матеріал про проблеми в армії зі слів “офіцера Н-ської механізованої бригади”. У статті йшлося про відсутність деталей до озброєння БМП-2, проблеми з мінометами. Від ужитку промір ствола в мінометах калібру 120 мм став 125 мм, що дозволяє використовувати вже танкові снаряди.

– 95% описаного – про наш батальйон. Комбат питає, навіщо я це зробив? Кажу: Санич, я цього не робив. Це була анонімка, а я завжди кажу все прямо, – наголошує Олександр.

Попри це, командир бригади подумав саме на Проскуріна.

Шеврон 93 омбр [6] “Холодний Яр” на кітелі звільненого в запас Олександра Проскуріна. Фото: Новинарня

– Почалися гоніння на святу церкву, – сміється ветеран [7]. –

ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБ ВИРІШУВАТИ ПРОБЛЕМУ, В АРМІЇ ЗРОБИЛИ, ЯК ЗАВЖДИ, – ЗНАЙШЛИ ВИННИХ.

Якось Проскурін поставив під дописом на сторінці 93 омбр у фейсбуці “смайлик”, що регоче.

– Там була вода водою, – розповідає офіцер, – але фраза про те, що “ми йдемо в НАТО, і не треба диванним експертам і цивільним наганяти зраду” мене насмішила, от я і відреагував.

Але керівництво до реготливого смайлика поставилося серйозно: сам кобмриг дзвонив із відпустки комбату, і той вимагав пояснень від Проскуріна.

Перед цим сталася оказія: у двох підрозділах вояки протягом тижня втратили два пістолети.

– Що б ти зробила, щоб не втрачали пістолети? – запитує Проскурін.

– За армійською логікою, забрала б їх в усіх, – відповідаю без роздумів. І влучаю в “яблучко”.

У бригаді вирішили забрати пістолети в усіх офіцерів, навіть безшумні ПБСи та “форти” в розвідників, залишивши тільки комбатам та черговим у штабі бригади. Але хтось поскаржився вищому командуванню, комбригу зателефонували і порадили “припинити творити фігню”.

Рапорт через “низький морально-психологічний стан”

Через усі ці випадки Лейтьоха вирішив узяти відпустку. Побув удома, помандрував, повернувся – “а воно не затихло”. Тож написав рапорт на звільнення (мав контракт до кінця особливого періоду).

Звільняють зазвичай після виходу бригади в ППД (пункт постійної дислокацїі). Проскурін і не проти був дочекатися. Але почалося “всеосяжне перемир’я”, і “так сумно стало”… А вже на другий день комбриг відсторонив його комбата від виконання обов’язків.

– Противник зайшов на свої покинуті позиції, розвідники доповіли про це і запитали, чи можна якось відреагувати, бо ворог мінує. Комбат запросив у комбрига дозвіл. Той спершу кричав у слухавку, потім приїхав сам. І лунає фраза (мабуть, за таку в 2014-му розстріляли б): “Навіщо нам ці проблеми? Не зайдуть при нас, зайдуть при 14-й [бригаді]. Нащо будемо тут кіпіш наводити?” – переповідає Олександр.

Щоправда, згодом комбриг розпорядження про відсторонення скасував.

А командира іншого батальйону змусили написати рапорт “за власним бажанням”.

Його підрозділ зайняв позицію біля залізничної станції “Сифонна”, буквально за півтора тижні хлопці тільки за допомогою лопат викопали цілий лабіринт з укріплень та ходів сполучення на повен зріст. Російські окупанти, хоч і на відстані 400 метрів, ні про що не здогадувався, українські вояки встигли накрити бліндажі.

Олександр Проскурін у зоні ООС

Коли ворог ударив з великокаліберних кулеметів і АГС – “холодноярці” відповіли. Комбат доповів і про порушення режиму припинення вогню з боку противника, і про відсіч. Приїхали комбриг та командувач ОК “Схід”, полютували… і комбатові довелося написати рапорт про відмову від командування батальйоном.

Після ранкового шикування 31 липня начальник штабу запитав, чи є оголошення. Проскурін заявив, що не може виконувати посадові обов’язки – у зв’язку з низьким морально-психологічним станом.

Начштабу відправив його писати рапорт.

– А в мене ще попередній рапорт не відправили, – посміхається Сашко. – Написав. У кінці додав, що не бачу сенсу свого перебування тут. Зранку відправили документ на оперативне командування, ввечері вже був наказ на звільнення. І все, я вільний, як труси без резинки.

За словами Проскуріна, проблеми є і в інших бригадах. Колишній начальник штабу 93-ї командував 53 омбр.

– Полякова ми у 2016-му здали у ВСП (військову службу правопорядку – “Н”), бо п’яний вишикував наш батальйон. Правда, він відмовився здавати кров на аналіз. Потім його на якусь перевірку забрали в ОК, аналізи “чисті”. У 53-й люди теж скаржилися. Були розмови, наче його на двох хабарях узяли. Поставили іншого. Хлопці кажуть: не кращого.

Олександр визнає, що довести факт хабарництва складно – так само, як і в інших скандальних історіях із комбригами, працює кругова порука.

Проскурін не може збагнути,

ЧОМУ ТІ, КОГО АНІ ВІН, АНІ ЙОГО ПОБРАТИМИ НЕ БАЧИЛИ НА ПОЛІ БОЮ В 2014-2015-МУ, У СПОКІЙНІ РОКИ РАПТОМ СТАЛИ КОМАНДИРАМИ.

А тих, хто воював із перших днів – забирають у всілякі відділи по оперативних командуваннях.

– У нас є жарт, що якщо почнеться новий 2014-й [8], то на фронт поїде ремполк, який стоїть поруч із 93 омбр, бо туди перевелися багато людей.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Ротацію у Кримському – свою останню – Проскурін називає найгіршою. Їхній батальйон поніс найбільші за останні кілька років втрати: п’ятеро полеглих. Один із них – від снайперського вогню [9]. Загалом найбільше дошкуляли ворожі снайпери, а також артилерія.

– Ну, ми їх теж покошмарили нормально. З мінометів працювали під коригуванням БПЛА. Були моменти, коли ми веселились, але потім нам швидко перекривали кисень.

Застали цей дурнуватий період, коли ходити не можна, в “сіру зону” не можна, за лінію фронту противника – тим більше, – зітхає Лейтьоха.

Бій за “Баню” і відсутність компетенції

Але, крім “совка”, досі актуальна проблема у війську – побутові умови. Наприклад, у тієї ж 53-ї бригади досі немає нормального ППД. У Черкаському, де базується 93-тя, роками проблеми з водою.

І нині, хоч рапортують про добудований водогін, ситуація не змінилася. Торік хлопці склалися і купили насос та бочку. Втім, це допомогло лише частково.

Олександр Проскурін у зоні ООС

Практика “скидатися” увійшла в життя багатьох підрозділів. У розвідвзводі Проскуріна хлопці власним коштом ремонтували волонтерське авто; в батальйоні замовляли бійки на ЗУшку, обмежувачі на гармату 2А42.

Та глобальна проблема ЗСУ – не погані ППД чи некомпетентні командири, а відсутність мотивації служити в армії, яка не воює, вважає офіцер.

У лютому, коли був потужний бій за спостережник “Баня” в районі Бахмутської траси, він був у шпиталі, просився назад. Але загострення минуло за добу. Побратими йому потім розповідали, що о п’ятій ранку противник кинув “тропу” – пристрій для розмінування. Після вибуху окупанти вишикувалися в колону з 15 осіб і пішли собі.

– ВОНИ НЕ БІГЛИ, А ЙШЛИ ПІШКИ НА ПОВЕН ЗРІСТ У ГОЛОМУ ПОЛІ.

І ЗА ЦІ 300 МЕТРІВ ПО НИХ НІХТО НЕ ВІДКРИВ ВОГОНЬ.

Бійці 72-ї просто пішли з позиції. Противник її зайняв. Комбат привів у готовність резерв тільки за чотири години!

На нашій ділянці вони під прикриттям артилерії кинули дими і намагалися прорватись на двох ділянках. За старших були сержантюги, підняли людей. Коли арта припинила бити, наша піхота висипала на позиції і відкрила шквальний вогонь у всі зони задимлення. Усе було у вогнях і феєрверках, відбилися, – розказує Лейтьоха.

На його думку, у війську залишаються переважно ті, хто зацікавлений у грошах, до яких у районі ООС додаються “АТОшні”.

Проскуріна страшенно обурюють заяви про необхідність підвищувати зарплату, щоб “підняти мотивацію”:

– Людям нормально платять. І все одно вони не можуть нічого зробити, тікають із позицій.

ТРЕБА НЕ ЗАРПЛАТУ ПІДНІМАТИ, А КОМПЕТЕНТНІСТЬ.

А в нас приходить рознарядка: відправити двох чоловік із батальйону на навчання. І байдуже, є охочі чи ні. Якось відправили з бригади 60 людей – із фронту. При тому, що укомплектованість бригади аж ніяк не така, як треба. А в навчальні центри люди приїжджають – і замість того, щоб учитися, в нарядах стоять. Повертаються, запитуєш, чи вчили їх розбирати гармату – не вчили. Чи стріляли – “один раз”. Ось коли в навчальних центрах навчатимуть, тоді люди туди йтимуть охоче. Зараз військові опираються, бо не бажають два чи три місяці пробайдикувати.

“До психолога ходити не соромно. До психолога ходити потрібно”

Життя після армії існує, переконався Проскурін. Він вступив у Київську школу економіки на “публічну політику та врядування”. Хоча учасникам бойових дій дають знижку, вступ – на загальних умовах. За словами Сашка, під час співбесіди “цівки поту по спині текли”, настільки було складно.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Крім навчання, Лейтьоха на гражданці планує працювати.

– Хоча в мене завжди є резервний варіант: на картку пенсія з інвалідності впала – у гастроном, ящик бухла додому – “хлоп”. Пів ящика закінчилося – газ відкрив. Ковтаєш решту і з фразою: “Бувайте, іхтіандри!” – черкаєш запальничкою. Бах!

Я дивлюся на нього широко розплющеними очима, і Лейтьоха щиро сміється. Насправді він працював із психологом. Торік – через нерозділене кохання. І перед звільненням – бо не розумів, що робитиме в цивільному житті. Сеанс із фахівцем допоміг упорядкувати думки і заспокоїтися.

ОЛЕКСАНДР ПЕРЕКОНАНИЙ:

ЯКЩО ПОГАНО, ПОТРІБНО ЗВЕРТАТИСЯ ДО ПСИХОЛОГА.

– Ніхто ж не відмовляється йти до венеролога. Але якщо від того, що там у тебе щось всохне, нікому ні холодно ні жарко, то як “кукуха” потече, постраждаєш не тільки ти, а й твої близькі.

Соромишся говорити про це? Ходи до психолога мовчки.

Я і до психіатра ходив, бо погано спав. Лікар дав пігулки, я пив, та був занадто інертний. Потім сам собою сон нормалізувався. Але в разі чого, знову піду.

“Ходив би з георгіївською стрічкою і воював в “ополченні”, якби не випадок”

До війни Проскурін жив у Краматорську. Здобував фах менеджера, працював круп’є у казино. На магістратурі була можливість вступити на військову кафедру у Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації в Києві (ВІТІ).

– Думав: закінчу кафедру, піду в “ментівку”, буду кришувати бариг і проституток. Це 2011 рік, про що я ще міг думати?

Не вийшло, дякувати Богу. Інакше, коли почалася вся ця маячня, однозначно ходив би по місту з георгіївською стрічкою, – розмірковує Лейтьоха.

Олександр Проскурін у лавах ЗС України

Від ходіння з георгіївською стрічкою його врятував випадок. Точніше, три.

Коли росіяни окупували Крим, Сашко почав скидати гроші на українську армію, адже “в нас щось забрали – нє по понятіям”.

Але потім молодший лейтенант запасу повірив російській пропаганді про “діди воювали-фашисти-бандерівці-карателі” і вирішив, що має боронити Донбас. Прийшов до Краматорської міськради і попросився в “ополчення”. Але спершу йому порадили прийти через кілька днів, коли підвезуть зброю, потім закінчилися бланки…

– Втретє приходжу: вже є і бланки, і зброя, але треба годинку почекати. Я вийшов, покрутився, пішов у справах – і забув.

А через кілька днів місто звільнили Збройні сили України.

– Нам розповідали, що фашисти і карателі прийдуть грабувати, вбивати і ґвалтувати. Дні минають, а мене ніхто не ґвалтує, – сміється Сашко. – Тоді починаєш читати інформацію не тільки на сайті “Русская вєсна”. І розумієш, що тебе обдурили, а ти, дурень, на це вівся. Що робити? Треба спокутувати провину кров’ю перед Батьківщиною. Пішов у військкомат, а там не набирають. Ще й прапорщик запитав, проти кого я зібрався воювати…

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Тоді Проскурін зв’язався з батальйоном “Донбас”. Там сказали: візьмуть, але без соціальних гарантій. Мама, хоч і називала сина дурником, коли збирався захищати “русскій мір”, спершу не хотіла відпускати. Але зрештою змирилася.

Перший бій біля ДАП: “Мали штурмувати Іверський монастир, але щось пішло не так”

Олександр приїхав на навчальну базу в Курахове. І в перший же вечір упав і надірвав меніск. “Воювака приїхав”, – сміється.

У складі “Донбасу”, де отримав своє псевдо, Лейтьоха так і не воював. Тодішній комбат Семен Семенченко почав залучати бійців до участі в політичних акціях, і Проскурін вирішив шукати інший підрозділ.

Так усією ротою, яка згодом стане 6-ю, вони і перейшли в 2-й батальйон 93-ї бригади.

16 січня 2015 року приїхали в Очеретяне Донецької області, звідки мали робити рейди в напрямку Горлівки. А вже за кілька годин – новий наказ: штурмувати Іверський монастир (УПЦ МП) біля нового терміналу Донецького аеропорту, де засіли бойовики.

Олександр Проскурін на БМП

Завдання отримували вранці 17 січня біля Тоненького:

– Приїхали Мікац (командир 93 омбр у 2013-2015 роках Олег Мікац – “Н”) і десантник на псевдо “Кремінь”. Розклали на снігу метрову карту і кажуть: вам сюди. Прийдете, “м’ясо” повикидаєте і займете позицію.

Однак усе пішло шкереберть. Якщо під час перевірки біля Тоненького зв’язок іще був, то на злітній смузі він зник. Центральна група пройшла між пожежною та диспетчерською вежею до монастиря, інша група мала зайти з флангу між диспетчерською вежею та “полосатіком” (ще одна будівля пожежної станції). Через відсутність зв’язку та нескоординованість дій флангова група зупинилася біля диспетчерської вежі і почала вивантажувати десант із БМП.

– Коли частина піхоти почала просування під прикриттям броні в бік монастиря, прилітає міна 82 мм, лягає поруч. Одразу чоловік вісім важко поранені, перебиті ноги, одному уламок на верхній щелепі зуби зрізав, у піднебіння зайшов, – пригадує Лейтьоха.

Він командував взводом і вирішив возити “трьохсотих” від диспетчерської вежі до метеостанції, де їх віддавали “правосекам”. У першу ж ходку з чотирьох дістав поранення. Працювала батарея “васильків”, міна вибухнула метрів за сім. Сашко встиг стрибнути за паркан, але пів корпуса залишилися неприкритими – і йому “прилетіло” у стегно: “Помацав – крові немає, тільки нога оніміла. Я подумав, що це шматок бетону чи землі”.

Це було опівдні, а вже надвечір Олександр зрозумів, що кульгає. Коли приїхали в Опитне, доповів про ситуацію командирові “вісімдесятки” Євгену Мойсюку, і, вихований на радянських фільмах про поранених героїв, пришкандибав до шпиталю.

– Кажу: тут уламок, виріжте – і я піду, хлопці чекають. Вони: “Ти дурень чи що? Сідай, зараз машина буде”.

Операцію йому зробили в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова.

– Лікар бере магніт, до ноги – а там шматок чималенький. У мами якраз день народження 17 січня, то я їй зателефонував уперше з-під летовища, а вдруге – з палати, – розповідає Проскурін.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Тоді він десять днів пролежав у шпиталі і ще десять провів удома.

БАТЬКО ПРОСКУРІНА ПОДИВИВСЯ НА СИНА

– І ТЕЖ ВИРІШИВ ПІТИ В ЗСУ.

Батько служив у 3-му батальйоні 93 омбр. Спершу просився до нього в підрозділ, але Сашко відмовив, розуміючи, що в разі небезпечного завдання не зможе відправити тата “на смерть”.

– Батько отримав декілька контузій. Не звернувся до лікаря, потім судина лопнула – аневризма. У нас сім’я військових калічок, – посміхається капітан.

– Ти колись думав про те, що було б, якби таки потрапив в “ополчення”?

– Думаю, було б три комбати: Гіві, Моторола і Лейтьоха. Можливо, мене б уже теж хробаки доїдали… Тьху ти! – жартує Сашко.

На цю тему: Война неизбежна. Но Украина не имеет ни тактики, ни стратегии [10]

“Сидів би собі в штабі, перекладав папірці… Навіщо ти, дебіле, туди поліз?”

Влітку 2015-го Проскурін став начальником розвідки батальйону. Із мобілізованими було непросто: “люди хотіли ходити з шевроном кажана, але не хотіли нічого робити, щоб відповідати цьому шеврону”.

Самому Лейтьосі особливо запам’ятався вихід поблизу Красногорівки. До території колишнього промислового виробництва на околиці Старомихайлівки пробиралися години дві, зі снайпером непогано “попрацювали” по “сепарській” позиції – і ледве вшилися через поле під вогнем ворожого кулемета.

Не менше кілометра довелося повзти по сухій амброзії.

– А вона гірка, несмачна… Повзу і думаю: ти ж начальник розвідки батальйону. Сиди собі в штабі, папірці перекладай на столі, тобі потім медальку дадуть. Навіщо ти, дебіле, поліз? Більше ніколи не піду!

Зрештою доповзли до своїх, води нам дали, сигарету закурив, думаю: а добре ж сходили. Треба ще так кудись, – зі сміхом розповідає Олександр.

Остаточно взвод сформувався вже з контрактників під час першої ротації в Кримському у 2016-2017 роках. Вояки виходили за лінію фронту, “забаранили” командира ворожої розвідроти.

– Веселились, розважались, – усміхається Лейтьоха.

Олександр Проскурін у зоні ООС

“Розваги” розвідників дуже своєрідні. Якось група зі складу розвідвзводу переповзла через Бахмутку, на фланг супротивника, під час ротації. Намагалися з “Метиса” – дрібного ПТРК – влучити у ворожий “Урал”.

– Перша ракета не зійшла, й “Урал” заїхав на позицію. Там ще був убитий російський старший лейтенант Мороз із Самари, ми сміялися: “Мороз згорів”. Щоправда, заслугу хлопців приписали 8-му полку спецпризначення.

Про приписування їхніх заслуг іншим у Лейтьохи є ще одна історія, з останньої ротації.

– Ми на камеру фонду “Повернись живим” задокументували, я так розумію, вперше, як противник дистанційно мінує [мінами] ПОМ-2. З’являється матеріал на ОТУ “Північ”, що інженерний пост щось там виявив. То виставте інженерний пост, посадіть туди людей і хай спостерігають! – обурюється офіцер. – У мене там пацани на кінченій позиції в посадці, зрешеченій осколками, бо з усіх сторін “накидають”. Вони з середини цієї посадки вилазили на бруствер, ставили камеру – до противника 300-400 метрів, з іншого боку 600. Ставили, спостерігали – а “виявив”, виявляється, інженерний пост!

“По-дурному як! Ноги нема…”

Олександр Проскурін під час інтерв’ю: “Дивлюся – ноги нема? Ноги нема”. Фото: Новинарня

4 листопада 2016 року розвідники виявили біля 31-го блокпосту неподалік Бахмутки саморобний вибуховий пристрій. Бойову частину зенітно-ракетного комплексу “Куб” було поставлено на фугас. І комбат вирішив його забрати. Територія обабіч траси дуже щільно нашпигована протипіхотними мінами: вояки кажуть, їх іще в 14-му кадировці ставили.

По трофей пішли комбат, командир саперного взводу, розвідник і Лейтьоха. Шлях неблизький, кілометра півтора. Пригадує: ліва нога весь час чіплялася за якийсь буря’н.

– Іду і думаю: “Другий рік пішов, обридло. Може, у шпиталь, відпочину”.

Коли дісталися місця, одну ПМН обійшли.

– Я цю хрінь величезну не нестиму, воно важке, – сказав тоді Проскурін.

– І не треба! Я сам понесу, – відповів комбат. – Дай краще сигарету.

– У підполковника зарплата, мабуть, менша, ніж у старлея, – підколов Проскурін, обходячи кущі.

Олександр Проскурін (у центрі) в зоні ООС

Пам’ятає, як ступив лівою ногою – і почув гучний “бах”. Як упав на лівий бік. Як зламав мізинець на лівій руці, і це було страшенно боляче, і від того прикро. Йому здавалося, що кричав, та командир потім розповідав, що просто лежав із відкритим ротом.

Побратими приготувалися займати оборону, бо думали, що їм кинули гранату.

– А я розумію, що наступив на міну. Лежу і думаю: “Сука! По-дурному як! Ноги нема”. Перевертаюсь на спину, піднімаю – дійсно, нема. Кажу їм: “Я на міну став. Давайте звідси валити”.

Аптечки з собою не брали – знеболювального, відповідно, теж. У розгрузці мав індивідуальний перев’язувальний пакет і джгут – його наклали, і невисокий худорлявий розвідник закинув немаленького Проскуріна на спину й поніс. Коли Сашко відчув, що боєць хитається, попросив покласти його на землю. Витяг свій ще радянський ІПП (індивідуальний перев’язувальний пакет), якось затягнули його на куксі.

– А потім мене хтось ніс, а воно щось ззаду “ляп-ляп”. Може, нога на чомусь теліпалася. Кажу: “Воно ляпає, мені незручно, відріжте”. Здається, комбат шматок ноги відрізав ножем“.

Відчувши, що геть слабшає від втрати крові, Проскурін попросив товаришів покласти його спиною на землю й тягнути за лямки бронежилета – так швидше.

Вибух пролунав близько 14-ї години, і тільки о 17-й пораненого Лейтьоху доставили до Сєверодонецька. Боліло дико, Сашко мріяв швидше потрапити в лікарню – а водій, як навмисне, тричі зупинявся, щоб розпитати дорогу.

– І медики молодці: розпитують, що сталося. Потім лікар зняв бандаж, чимось залив куксу – а воно як запече! Наче нога є і її в пічку запхнули. Я матюкаюся. Лікар: “Та вирубіть його, дістав!” Коли отямився, подумав, що все це наснилося…”

Далі Проскуріна гелікоптером перевезли до Харкова.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Невисокою ампутацією Лейтьоха завдячує рудим “Таланам”. Мовляв, якби був у кросівках, відтяпало б вище.

Олександр багато сміється, коли розповідає про це поранення. Що ноги немає, каже, прийняв одразу. Розумів, що на війні могло б бути й гірше.

– Сам дурень – не подивився під ноги, розслабився. Найголовніше, що піструн не відірвало! – знову сміється.

– Ти коли-небудь буваєш серйозним?

– Коли від моїх рішень залежить життя людей. У мене не було жодного “двохсотого”. Лише один – коли я був у [ліцеї] Богуна.

“В ліцеї Богуна не сподобалося. Діти розуміють, що ти – ніхто”

Іти працювати у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна Лейтьосі запропонували волонтери з київського шпиталю. Вони ж познайомили з майором Дмитром Ягельським, який командував там ротою. Поговорив Олександр і з начальником ліцею Ігорем Гордійчуком. А поки чекав переведення, ще чотири місяці провів у батальйоні.

Зрозумів, що з однією ногою може й бігати, і стрибати – незручно тільки в БМП сидіти з протезом. Тож коли в березні 2017-го нарешті отримав наказ, засмутився.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

У ліцеї командував взводом майже рік. Не сподобалось.

Спершу хлопці не слухалися. Олександр намагався пояснити, чому потрібно дотримуватися дисципліни.

– Але коли після цього вони не розуміють, залишається виховувати. Вони в мене і гусячим кроком ходили, і бігали, і повзали, і “трьохсотих” витягали. Скаржилися батькам, батьки – заступнику начальника ліцею, є там такий Пікуль. Він питає: “А чому ви з ними, як із зеками?” Цитую статут, що командир має вжити всіх засобів, щоб поновити дисципліну. “Ну, вони ж діти”. Ні, кажу,

ДІТИ ВОНИ – ЗА ПАРКАНОМ. ТУТ ВОНИ – ЛІЦЕЇСТИ.

Якось улітку хлопці проходили в ліцеї практику і напилися горілки. Проскурін застосував виховні заходи: попри липневе пекло, змусив ліцеїстів розкатати рукава, заправити штани в берці, надіти берети й виконувати завдання на максимальній активності.

Через якийсь час парубки заявили, що не виконуватимуть наказу. І написали рапорти про те, що викладач принижує їхню честь і гідність.

– Принесли рапорти мені. А я тоді ще був т.в.о. комроти, бо ротний у відпустці. Кажу: завтра йдемо до генерала і розбираємося, чи я принижую вашу честь та гідність, чи ви – алкаші, які бухають на території ліцею, – переповідає Лейтьоха.

Але на цьому пригоди не закінчилися. Ліцеїсти вийшли за територію, причепилися до цивільного, побили і забрали в нього самокат.

– Приїжджають батьки з поліцією, шикуємо взвод. Побитий показав, хто. Але його батьки пожаліли хлопців, не написали заяву. Я потім знайшов розслідування цієї події: мій рапорт звідти прибрали, написали новий від мого імені, нікого не відрахували. “Зами” [начальника ліцею] все повирішували.

Тоді я зрозумів, що там служити не хочу, бо взагалі немає важелів впливу.

ТИ МОЖЕШ КАРАТИ, АЛЕ ПОТІМ СТАРШИЙ НАЧАЛЬНИК БЕРЕ І СКАСОВУЄ ТВОЇ ПОКАРАННЯ.

І ВЕСЬ ТВІЙ АВТОРИТЕТ ІДЕ ПСУ ПІД ХВІСТ.

Діти розуміють, що ти – ніхто, – пояснює офіцер.

Проскурін вважає, що досі не знищена корупційна складова в ліцеї Богуна – провина заступників Гордійчука, які можуть у разі чого виправити й оцінки ліцеїстів.

“Ми самі себе знищуємо цією купою паперів”

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Попри це, командир бригади подумав саме на Проскуріна.

Якщо бойових дій не буде й далі, армійці розійдуться самі, переконаний Проскурін. Навіть попри те, що це неабияк потішить ворога.

– Ми самі себе знищуємо цією купою паперів. Який журнал помивки особового складу чи видачі мила міг бути у 2014 році?! А зараз змусили командирів взводів завести журнал отриманих розпоряджень. Йому дали наказ провести розвідку квадрату 1488 – він записує. Ще є журнал відданих розпоряджень – туди записує їх і вказує виконавця. І в командира відділення теж має бути такий журнал. Хіба без цього погано воювалось? – обурюється Лейтьоха.

Натомість у міжнародних навчаннях йому імпонує відсутність “показухи” й усіх цих “паперів”.

– Там дивляться на твій професіоналізм. Вони довго готуються, один етап можуть три-чотири рази обговорювати, моделювати. Це має сенс, – ділиться враженнями Лейтьоха, який брав участь у навчаннях Combined Resolve 2019 у складі американського батальйону в Німеччині.

Але українських військових, каже, там цінують: “У нас реально нестандартне мислення в плані виконання завдання. Особливо у тих, хто воював”.

Американські спостерігачі їздять на “Хаммерах”. І коли один із них розчавило евакуаційне броньоване авто, навчання й не подумали зупиняти. Адже на початку провели інструктаж із техніки безпеки, попередили про поганий рельєф. І про те, що можуть бути загиблі.

– А в нас, якщо щось стається, одразу все зупиняють, починається розслідування: як, чому. І всі вже різко забули, що треба вчитися. Бо всім треба закрити ж*пу паперами, що я тут ні до чого, – зауважує Проскурін.

“Якщо в Слов’янську оберуть Штепу, цій планеті не допоможе навіть астероїд”

Сашко вважає, що курс у бік “совка” зумовлений, серед іншого, й режимами припинення вогню. Але прогнозує повторення 2014 року в плані “великої” війни.

– Якби не карантин, мені здається, це могло статися вже й цієї осені. Адже перед нападом на Грузію у 2008-му теж були великі навчання “Кавказ”, як цього року, – нагадує Лейтьоха.

Втім, може бути й таке, що після місцевих виборів Росії навіть “додатково” нападати не доведеться, бо “ми самі себе з’їмо”.

– У Краматорську досі набереться чимало людей, які кричатимуть: “Росія! Росія!” І не здивуюсь, якщо у Слов’янську виберуть Нелю Штепу. Але в такому разі цій планеті не допоможе навіть астероїд, – констатує офіцер родом з Донбасу.

– Тобі не прикро, що зусилля всіх цих років ніби марні?

– Та нічого не марно! Усе було нормально доти, доки був нормальний зовнішньополітичний вектор.

ПОРОШЕНКА МОЖНА СВАРИТИ,

АЛЕ ЮРИДИЧНО ПРЕЗИДЕНТ ВІДПОВІДАЄ ЗА ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ Й ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ

– І ЦІ ФУНКЦІЇ ВІН ВИКОНУВАВ НА “ВІДМІННО”.

Ми скрізь наголошували, що Росія ворог, надавали докази. До нас прислухалися, нам допомагали. У плані оборонки ми розвивалися, з нуля побудували тактичні ракети “Вільха” і “Нептун”. Самі! Але тут раптом… Прикро, що ми своїми руками все ламаємо.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

– А як тобі заяви про спільне патрулювання, перевірку позицій?

– На мій погляд, це можна охарактеризувати однією фразою: “Твори х*ню, мы здесь проездом”. Або коли говорять про амністію бойовикам. Спочатку це, а потім давайте ще й визнаємо їх учасниками бойових дій, ми ж “одіннарод”.

Або воюємо до кінця – навіть якщо не буде перемоги, це буде яскраво, нас запам’ятають, – або не треба було взагалі починати. Придурки.

– Не за те ти ногу втрачав.

– Та хрін із нею, з ногою. Я пацанам казав: якщо знову почнеться 2014-й, я повернусь. Хоч і в статусі рядового, мені все одно.

Може, після цього інтерв’ю у військкоматі скажуть не брати, занесуть у чорний список. Ну, залишиться добровольчий підрозділ чи якийсь партизанський загін, – сміється Проскурін.

“Ми воюємо з прикметниками”

Лейтьоха – кавалер ордену “За мужність” 3-го ступеня. Нагороду йому перед переведенням у ліцей вручив тодішній командир 93-ї бригади. Також має кілька медалей, два знаки пошани від Міноборони, які отримав у шпиталі, волонтерські відзнаки.

Проскурін соромиться пришпилених до кітеля нагород, і коли я їх фотографую, вдає, що то не його. “На тобі значок, служи далі, дурачок”, – сміється.

Веселка над Проскуріним і командирами (спиною – головнокомандувач ЗСУ Руслан Хомчак)

Ще торік він говорив психологу, що мріє бути начальником Генштабу, “щоб усю сволоту розігнати і перевернути”.

– А зараз мені вже нічого не хочеться. Щоб дослужитися, треба в академію вступати. Та і, як кажуть,

“ХТО ПИТАННЯ ЗАДАЄ, ТОЙ ПО СЛУЖБІ НЕ РОСТЕ”.

А я ж завжди ставлю питання, – стинає плечима.

І впевненістю в собі, і вмінням жартувати у критичних ситуаціях Лейтьоха завдячує армії. “Я до армії тютя був, конфліктів уникав”.

Олександр Проскурін. Фото: Новинарня

Війна дала йому багато друзів. Чимало – забрала. Але Лейтьоха знає: побратими завжди допоможуть.

А найголовніший здобуток – те, що Олександр отримав національну самоідентифікацю. І зрозумів, що “воля або смерть” – не гасло зі старих книжок, а вічно актуальна фраза.

– Зрозумів, що я українець, а не “рускій”. Це, до речі, теж парадоксально – що люди називають себе прикметником. Чомусь ніхто не каже: “Я німецький”. Виходить, ми воюємо з прикметниками.

Звісно, не варто недооцінювати противника. Але кількісно вони сильні, а якісно – ні. Інакше ми б уже оборонялися по Дніпру. Російська армія – це колос на глиняних ногах.

Однак цей колос, вірить він, допоможе отямитися українцям, які досі голосують безвідповідально і вважають, що “яка різниця”.

На цю тему: В ожидании большой войны [11]

– Коли почнеться повномасштабна війна, вони знову почнуть кричати: “Хто готовий піти на смерть? Будь ласка, прийдіть, бо ми всрались!”

У критичних ситуаціях люди починають думати. І наші задумаються.

Олександр Проскурін під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

—

Анастасія Федченко, опубліковано у виданні Новинарня [12]

На цю тему: