Алла Горська: запалюючи інших, згоріла сама

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Друзі Горської не мали сумнівів — то було сплановане і реалізоване кадебістами вбивство. Надто сильним і непересічним суперником вона була. «Алла стала символом без страху і вагань у часи загального приниження і брехні, — згадувала її соратниця Ірина Левитська. — З нею боротися було неможливо. Її можна було тільки вбити».

Про Аллу Горську чув ще з дитинства, а трирічним малюком навіть бачив її, коли вона з Надійкою Світличною, її найкращою подругою, приходила в гості до батьків в нашу тісну київську однокімнатну «хрущовку»... 

Її називали душею українського шістдесятництва. Видатна українська художниця й активна учасниця українського руху спротиву тоталітарній системі в СРСР.

Разом з Іваном Світличним, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Миколою Плахотнюком та багатьма іншими вона творила київський Клуб творчої молоді «Сучасник», розслідувала поховання жертв масових розстрілів українських громадян у Биківні, читала й поширювала «самвидав», листувалася з політв’язнями й допомагала їхнім родинам. 

Її вбили 28 листопада 1970 року, й обставини смерті Горської досі оповиті таємницею. Їй був лише 41 рік…

На цю тему: Война КГБ против диссидентов. Погрому «шестидесятников» — 40 лет

На виставці, яка триватиме в Музеї шістдесятництва до 25 грудня, експонують рідкісні світлини з родинного альбому, художні твори й меморіальні речі Алли Горської.

А до ювілею (у вересні цього року виповнилося 90 років від дня народження художниці) вийшла чудова книжка-альбом «Спалах перед світанком», видання якої стало можливе завдяки українській діаспорі в США.

На заняття Аллу возив казенний автомобіль батька

Алла народилася в Ялті 18 вересня 1929 року. Її мати Олена Давидівна із заможного селянського роду Безсмертних, утративши під час війни 1918 року першого чоловіка, у 1919 році вийшла заміж за Олександра Горського, маючи від першого шлюбу сина Арсена.

Олександр Валентинович, на той час учасник Першої світової війни, колишній червоноармієць, захопився театром, працював помічником режисера у Вінниці і Житомирі, був співзасновником театру «Махудрам», а з 1922 року переїхав до Ялти, де спробував свої сили в акторському колективі місцевого театру. 

Активна профспілкова і комсомольська діяльність, вступ до ВКП(б) відкрили йому шлях до блискучої кар’єри: у 1931 році він стає директором Ялтинської кінофабрики, а вже наступного року йде на підвищення — разом із родиною переїздить до Москви на посаду начальника виробництва тресту «Востокфільм».

Але невдовзі перевівся на посаду директора з виробництва ленінградської кіностудії, забравши родину до міста на Неві.

Тут Аллу, її матір та старшого брата і застала Друга світова війна (батька незадовго до її початку направили до Монголії керівником групи на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор»). Брат Арсен невдовзі загине на Ленінградському фронті. 

Евакуюватися із блокадного Ленінграда Аллі з мамою вдалося лише влітку 1943 року. Спочатку — до Алма-Ати, а через пів року родина переїхала до Києва — у щойно звільненій від німецької окупації столиці України Олександр Горський очолив Київську кіностудію.

Батькові Алли надали трикімнатну квартиру в самому центрі Києва, на вулиці Рєпіна. Як згадував син Горської Олексій, квартиру умеблювала бабуся: «...то була імітація 20-30-х років під стиль ХІХ ст. Але був і сильний присмак помешкань начальників 1930-х років».

Віктор Зарецький і Алла Горська в художній майстерні. Початок 1960-х років

На цю тему: Как рождалась Украинская Хельсинская группа. Война КГБ против диссидентов

У 1946 році Алла вступила до Республіканської худож­ньої школи ім. Т. Шевченка, остаточно визначившись із вибором професії. Характеризує Аллу спогад однокласника Олександра Коровая по художці, куди вона прийшла у 8-й клас: «Багато хто з нас, учнів, жили впроголодь, були погано вдягнені. Алла, міцної тілобудови, розкішна дівчина, вихована в інтелігентній, забезпеченій родині, виділялася серед ровесників.

Але жодної безтактності, приниження когось чи зверхності — ніколи не було в її поведінці. Навпаки. Свої шкільні булки, які ми отримували по талонах, віддавала нам, хлопцям. Допомогла мені надолужити уроки французької, коли я важко захворів і ледь не залишився повторно на другий рік». 

У 1948 році, одразу після закінчення худшколи, Горська вступила на факультет живопису Київського художнього інституту, де єдиним офіційно дозволеним «творчим методом» у СРСР ще з 30-х років був «соціалістичний реалізм», за канонами якого й виховували молодих художників. Також, навчаючись в інституті, Алла отримала хорошу школу класичного живопису. У 1950 році з інституту за «створення» неіснуючої Народно-визвольної партії були виключені й відправлені на лісоповал Володимир Куткін і Геннадій Польовий. У цей час Алла — ще під пильним наглядом батьків: на заняття її возить казенний автомобіль батька.

Тоді ж Алла познайомилася і з майбутнім чоловіком — Віктором Зарецьким, надзвичайно талановитим і амбітним студентом інституту. У 1952 році вони одружилися. «Ми розписалися й прийшли до мене з фляжкою сидру, — згадувала Алла реакцію батьків на її «таємне» одруження. — Батько тихо проковтнув, а мама мало не зомліла, пила довго валер’янку». Віктор — родом із Сумщини, приїхав до Києва у 1946 році у тамбурах і на зчепленнях між вагонами. Завдяки своєму таланту став сталінським і рєпінським стипендіатом, і після закінчення інституту його залишили там на викладацькій роботі.

Невдовзі після Аллиного одруження у блискучій кар’єрі її батька стався збій: його витіснили з посади директора Київської кіностудії, і він був змушений перевестися на аналогічну посаду до Одеси. Разом із ним поїхала й дружина, тож Алла і Віктор залишилися у величезній квартирі самі. У 1954 році Горська закінчила інститут і того ж року народила сина Олексія. (Згодом, вийшовши на пенсію і поховавши дружину, батько Горської таки повернеться до Києва й стане тут директором театру кіноактора).

Проте народження дитини і пов’язані з цим клопоти суперечили творчим планам подружжя, тож турботу про малюка взяли на себе Аллині батьки. Невдовзі молоде подружжя рушило до міста Сніжне на Донеччині, адже шахтарська тема тоді вважалася перспективною. І поки подружжя жило у гуртожитку на Донбасі, їхню київську квартиру опечатали — влада пояснила свої дії положенням про надлишок житлової площі, невдовзі художникам підселять сусідів і квартина на Рєпіна стане «комуналкою»…

Клуб творчої молоді

Серед дослідників життя й творчості Горської побутує думка, що вона навернулася до українства з приходом до Клубу творчої молоді і «втягнула» у цю діяльність Віктора. Однак уважне прочитання листів свідчить про інше.

Віктор, більш досвідчений і успішний у професії, не задовольняючись рамками радянської пропаганди, шукав глибшого підґрунтя для своєї художньої творчості. І таке опертя він бачив у народному українському мистецтві, й Алла цілковито підтримувала його в цьому.

Клуб творчої молоді сформував коло однодумців, які розуміли одне одного з пів слова і діяли за єдиним порухом душі. Вперше на засідання КТМу подружжя потрапило після того, як їхня приятелька Галина Зубченко побачила оголошення у вестибюлі Академії архітектури.

Зубченко згадує: «Ми пішли на засідання великою компанією, Алла йшла попереду. Були Веніамін Кушнір, Людмила Семикіна, Люба Панченко, Олена Кириченко, Володимир Прядка, Галина Севрук, Жозеф Ліньов. Коли увійшли, якраз йшло засідання, яке вів Лесь Танюк. Ми відрекомендувалися...». Власне, з цього приходу й почався справжній Клуб творчої молоді.

Алла Горська з батьком і сином Олесем. 1959 рік

На цю тему: Десять отважных. Все основатели Украинской Хельсинской группы

КТМ «Сучасник» був поділений на секції: письменницьку, образотворчу, музичну, кіно- і театральну. Президентом клубу був Лесь Танюк, визнаними лідерами — Іван Світличний та Алла Горська. Разом із членами клубу Алла не раз бувала в хаті-музеї Івана Гончара, надихаючись творами народного мистецтва. Саме тут вона зрозуміла, що її знання української мови недостатнє і зайнялася вивченням мови під керівництвом Надії Світличної. 

Постійними «філіями» Клубу стали квартира на Рєпіна та художня майстерня Алли і Віктора на вулиці Філатова, де Михайло Брайчевський і Олена Апанович читали КТМівцям лекції з історії України. При КТМ діяв етнографічний міжвузівський хор «Жайворонок», який улітку 1962 року мандрував шевченківськими місцями — поїхала тоді з ними й Горська, і хоч не співала, але брала участь в оформленні вистав. Кінцевим пунктом походу був Канів, куди з Черкас прибув і Василь Симоненко: у літньому театрі відбувся його поетичний вечір та великий концерт хору.

Діти грали у футбол... простреленим черепом Із Лесем Танюком та Василем Симоненком влітку 1962 року Алла поїхала до селища Биківня, що під Києвом, де на місці таємних масових поховань розстріляних енкаведистами громадян вони на власні очі переконалися у реальності цього жахливого злочину. Побачили, як місцеві дітлахи грають у футбол... простреленим черепом. 

Збурені таким «відкриттям» пішли в Биківню шукати свідків і таки знайшли одного літнього місцевого жителя, якого сусіди називали п’яничкою. Аби дідуся розговорити, купили пляшку оковитої. І той таки чимало позгадував, зокрема, як кожну ніч до биківнянського лісу приїздило 5-6 вантажівок-«полуторок», наповнених трупами, які закопували в глибині лісового масиву... Підрахували, що розстріляних і закопаних у Биківні — не менше ста тисяч! Від почутого Алла настільки була збуджена, що почала ридати від безсилля щось змінити... Невдовзі вони надіслали офіційний запит до київської міськради, проте відповіддю стали майже неприкрите стеження і телефонні погрози.

Григорій Пришедько, Алла Горська, Григорій Синиця, Віктор Зарецький  на риштуваннях мозаїки. Донецьк. 1965 рік.

Допомагала Алла і з організацією подорожей КТМ Україною, в яких і сама брала участь. За напруженою громадською діяльністю Алла ще знаходила час для власної творчості. Як художника її дуже цікавила робота з Молодим експериментальним театром, де режисером-початківцем був Лесь Танюк.

Алла малювала ескізи декорацій, розробляла костюми, експериментувала зі світлом.

У цей час вона також пише автопортрет із сином, оригінальні портрети друзів (Івана Драча, Леся Танюка, Євгена Сверстюка), працює у техніці лінориту, створивши на дев’ять днів з дня смерті Василя Симоненка глибоко символічний портрет зі спрямованими на поета багнетами і кетягом калини.

Розбитий вітраж

У 1964 році Клуб творчої молоді був розігнаний владою, славнозвісної кімнати № 13 у Жовтневому палаці, де збирався «Сучасник», більше не було, але спілкування членів Клубу не припинялося, остаточно перейшовши до квартир і художніх майстерень.

Цього ж року радянська Україна готувалася до офіційного відзначення 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка. У лютому на запит ЦК КПУ про те, що зроблено до ювілею Кобзаря в університеті його імені, керівництво закладу поспіхом уклало договір із Художнім фондом УРСР про створення імітації вітража (малюнка на склі) на шевченківську тематику. Виконати замовлення у такий нереально короткий термін погодилися Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Зубченко, Людмила Семикіна та Галина Севрук. 

Вони встигли закінчити центральну частину триптиха 8 березня, у переддень свята. Тоді ж його оглянув секретар Київського обкому КПУ Бойченко. Через його критичні зауваги вітраж завісили тканиною і густо оббили цвяхами.

Художники наполягали на авторитетній професійній комісії, але буквально за годину до приходу комісії вітраж на вимогу ректора Швеця «демонтували» — розбили на шматки... Розгромне засідання Спілки художників, де обговорювали вітраж, перетворилося на зрежисоване компартійною номенклатурою судилище, результатом якого стало виключення зі спілки Алли Горської та Людмили Семикіної. 

Чи не найщасливішою подією 1964 року стало святкування 35-річчя Алли Горської та Івана Світличного (народилися в один рік із різницею у два дні), як вони казали, їхнє «спільне 70-річчя». А святкували в шумній компанії у просторій майстерні Людмили Семикіної на вулиці Філатова.

Кожному із гостей ювіляри вручили виготовлене Аллою запрошення (кольоровий лінорит із шаржованими портретами Алли та Івана та вдрукованим у розворот жартівливим текстом).

Роботи Алли Горської: портрети Івана Світличного та Василя Симоненка. Лінорит. 1963 рік.

Також був придуманий ЦЮК — Центральний ювілейний комітет у складі їхніх товаришів із «кінно-гужовими» прізвищами (Чорновіл, Сивокінь, Білокінь, Семикінь, Рябокляч і Возна) та веселі пародійні промови у стилі компартійних з’їздів. Була й лотерея — вже звичний атрибут мистецьких вечірок. Кошти від лотерей спрямовували на допомогу талановитим, але бідним студентам, однак уже через рік — на допомогу політв’язням та їхнім родинам...

Через виключення зі Спілки художників Алла вже не мала права брати замовлення на виконання робіт у художньому комбінаті. Доводилося шукати роботу самій. Допомогла Галина Зубченко: вона отримала в Академії архітектури замовлення на оформлення середньої експериментальної школи в Донецьку і запросила до співпраці Горську.

І в 1965 році Алла працює над створенням восьми мозаїчних панно на стінах школи №5 — за результатами цієї роботи її відновлюють у Спілці художників. 

Ходіння по муках

Хрущовська «відлига» лишилася позаду — почалися арешти серед творчої інтелігенції України. У серпні 1965 року заарештовані брати Михайло і Богдан Горині, Опанас Заливаха, Олександр Мартиненко, Іван Русин, Ярослав Геврич, Іван Світличний та Валентин Мороз.

Алла створює ліногравюру — червоно-чорний портрет Світличного. Пише листи до Опанаса Заливахи, але тепер — в ув’язнення, і часто передає в них вітання іншим в’язням.

Із грудня Аллу починають викликати на допити в КДБ як свідка. Перший досвід — допит у справі Ярослава Геврича, якого примусили дати неправдиві свідчення. На очній ставці Алла побачила змученого товариша, який на її запитання про причину його свідчень відповів прямо: «За 105 днів слідства навчать брехати...»

Невдовзі Горська написала скаргу прокуророві УРСР: «Прошу вжити заходів до працівників КДБ при Раді Міністрів УРСР, які надуживають даними їм повноваженнями... чи можна в нашій Радянській країні, де основним законом — Конституцією — громадянам гарантується свобода совісті, слова, друку, зборів тощо, кидати людей за ґрати лише за читання книжечки, нехай навіть і чужої нам ідеологічно?..»

Викликали Горську й у справах Євгенії Кузнецової та Івана Русина — на неї відверто тиснули, погрожували, а її непохитна, навіть виклична  поведінка на допитах безмежно дратувала слідчих, звиклих до зачаєного жаху в очах допитуваних.

У вересні 1967 року Алла була присутня на суді над В’ячеславом Чорновілом у Львові, де висловила протест проти незаконних методів ведення суду. А в січні наступного року — без усяких попередніх домовленостей поїхала в Мордовію — селище Явас, де у таборі ЖХ-385 відбував покарання Опанас Заливаха. Підійшла до огорожі табору (на ближче побачення годі було й сподіватися), побачила здалеку чорно-сіру колону в’язнів.

«Застигла бажанням впізнати. Де Заливаха? Де? Переконана була — впізнаю. Ні. Всі пройшли. Розчавлена під стовпом. «Стой! Проход воспрещён!» Повернулася до Києва», — згадувала пізніше художниця.

«Лист 139-ти»

У квітні 1968 року Алла підписала «лист 139-ти» — колективний протест діячів української культури проти політичних арештів в Україні (підписав його і мій батько, Василь Здоровило). Результат не забарився — у листопаді цього ж року її і Людмилу Семикіну, яка теж підписала лист, повторно виключили зі Спілки художників. 

У цей час Алла з Віктором уже працюють над мозаїкою «Молода гвардія» в Краснодоні. Перед Аллою було поставлено умову — покаятися, відкликати свій підпис і зберегти творчий колектив та замовлення на виконання робіт або незакінчену роботу буде знищено і передано для виконання іншому колективу художників. Натомість Алла, щоби зберегти розпочату справу, відмовилася від свого авторства у цій мозаїці...

У 1969 році в самвидаві з’явилася стаття Валентина Мороза «Серед снігів», і Алла, не втримавшись, написала йому листа, який починався фразою: «Дорогий Валентине! Дякую за квітку серед снігів!..» Листа, звичайно ж, перехопив КДБ, і її викликали до Івано-Франківська на допит про обставини отримання нею цього документа. «Я відповіла, що ніхто не давав, я не читала. Я мала тут на увазі, що він, Мороз, є сам, як квітка серед снігів», — розповідала згодом Алла Євгену Сверстюку. 

Коли у червні 1970-го Валентин Мороз був заарештований удруге, Алла взагалі відмовилася свідчити, а у листопаді склала протест до Верховного Суду УРСР про незаконність і жорстокість винесеного йому вироку.

У серпні 1970 року повертається з ув’язнення Опанас Заливаха, і Алла організувала йому зустріч і разом із Леонідою Світличною (чоловік жартівливо називав її «Льоля»; вона викладала в Київському інженерно-будівельному інституті, коли мій батько там навчався) купили йому модерний костюм, черевики і зібрали творчий вечір в оформленім Горською кафе.

Останнім місцем роботи Горської стало оформлення ресторану «Супій» у Гельмязеві на Черкащині. Замовники робіт розрахувалися «натурою» — до Києва Алла повернулася вантажівкою, повною овочів, які потім роздавала друзям…

Загадкове убивство

Увечері 27 листопада 1970 року до Алли і Віктора, як зазвичай, прийшли гості (Данило Шумук, Вадим Смогитель, Петро Засенко, Михайло Коваленко).

Засиділися допізна за столом, та Алла близько опівночі пішла спати, бо вранці мала їхати першим автобусом до Василькова — забрати у свекра сімейну реліквію, швейну машинку «Зінгер» на важкому чавунному станку.

Якраз напередодні вже овдовілий і хворобливий свекор Іван Зарецький зателефонував, що домовився про вантажівку на шосту ранку. Коли Алла вийшла з квартири, всі в домі ще спали. 

Увечері Алла не повернулася, та Віктора це не дуже стривожило, адже з машиною могло щось не скластися чи Алла лишилася допомогти свекру по господарству. 30 листопада Віктор замовив телефонну розмову на 1 грудня, але у Василькові на переговорний пункт ніхто не прийшов. Віктор негайно поїхав до Василькова й побачив тільки наглухо зачинену хату — місцевий міліціонер відмовився її відчиняти, тож Зарецький був змушений повернутися до Києва. 2 грудня Надія Світлична та Євген Сверстюк поїхали до Василькова й таки домоглися від дільничного міліціонера відчинити хату — на кухні знайшли тіло Горської... 

Офіційне упізнання не проводили. Віктора заарештували того самого дня ввечері, два дні допитували як головного підозрюваного, а потім повідомили про «самогубство» батька, тіло якого знайшли на залізничній колії біля Фастова. Був затриманий і 16-річний син Олесь. Від батька й сина вимагали визнати неприязні стосунки між свекром і невісткою, того ж вимагали і від Олександра Горського.

Зреш­тою у вбивстві Алли Горської цілком безпідставно звинуватили старого й хворого свекра Івана Зарецького, знайденого мертвим під Фастовом на залізничній колії за 35 кілометрів від власної домівки, і за півтора місяця справу закрили…

Горській завжди було тісно в будь-яких рамках

«Під час короткого хрущовського потепління українська інтелігенція блискуче скористалася цією «відлигою»: було дуже багато зроблено, з’явилася маса видань — про історію українського мистецтва, українська енциклопедія, пісенники і т.п., колосальна бібліотека народної творчості. Як не парадоксально — сьогодні цього нічого не робиться! — зауважує на зібранні у Музеї шістдесятництва художник-графік, академік Василь Перевальський. — Саме в той час, завдячуючи Горській та іншим митцям, почався рух, який пробуджував усіх. Горська була, як факел — запалювала тих, хто був навколо неї, і соромно було не зробити щось, коли вона зверталася по допомогу!

Горська на моїх очах «виростала», бо я ще знаю її як викладача художньої школи у скульпторів. Вона була дуже оригінальна як своєю постаттю, так і поведінкою. Наприклад, могла навіть закурити при учнях, або ж сісти за один стілець з учнем і робити поправки в його малюнку. Це було виняткове явище, адже Алла була людиною, яка нічим не була закомплексована! Тож не дивно, що вона стала виразною особистістю, бо вона від народження була скрізь і лідером, і з відчуттям величезних своїх потенційних можливостей. Їй завжди було тісно в будь-яких рамках».

«У Алли Олександрівни був дуже короткий педагогічний період — усе, що можна було від неї взяти, ми, учні, встигли взяти, — пригадує учень Горської — скульптор Володимир Прядка. — У дев’ятому класі спершу в нас викладав її чоловік, але чомусь через два місяці Зарецький нас покинув і передав Горській. І ми, старшокласники, в цю дивовижну, вродливу жінку всі закохалися. Було величезне довір’я до кожного її слова. 

За два роки навчання вона виліпила нас — всі ми стали художниками (коли вступали в Художній інститут, викладачі дивувалися, що наша «бригада» все здала на «п’ять»). Того заряду, який дали нам учителі, які нас сформували (Горська, Довгань та Луцак) вистачило й на шість років інституту». 

На цю тему: В’ячеслав Чорновіл: у боротьбі за українську Державу

«Ми жили в епоху з дивовижними, надзвичайними людьми...  — поквапом говорить народна артистка України Раїса Недашківська, яка товаришувала із сім’єю митців. — 39 років тому Вітя Зарецький (який неодноразово малював мої портрети) відчував, що насувається трагедія, адже були дзвінки з погрозами Аллі. Він розказував, що навіть колись хтось приходив і погрожував... По смерті дружини він пензля з рук не випускав — працював до знемоги, щоб заглушити біль і хоч якось відволіктися. 

Одного разу довелося їхати в поїзді, де сусідами виявилися міліціонери, які вже встиг­ли випити. Тож я, так начебто ненароком, їх і питаю: «А що це за історія була з загибеллю Горської?», а вони:

«О, це така, що не розкажеш...»

«Після смерті у 1990 році самого Віктора, — доповнює розповідь завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська, — художню майстерню Горської та Зарецького на Чорній горі, де ще й часто відбувалися різні неформальні зібрання, забрали, й коли її потрібно було терміново звільняти, то роботи подружжя кудись виносили майже безконтрольно: багато що пропало. Пропала й мозаїка Опанаса Заливахи «Чи буде суд, чи буде кара», яка там зберігалася».

«Пригадую Аллу по інституту — вона була чорнява, це вже згодом стала білявкою, — посміхаючись згадує художниця Галина Севрук. — А от характер у неї був далеко не білявий... Вона була дуже мужня, сильна натура і активна, що є рідкістю серед жіноцтва. Вона ховала свої емоції і вся занюрювалася у свій ідейний світ, який збігся із КТМівським товариством. І у КТМі вона зіграла одну з найсильніших і найвагоміших ролей. 

Алла була могутня жінка! І не лише своєю статурою, а й за внутрішнім ідейно-філософським настроєм, який постійно виходив назовні у справах Клубу. Вона брала активну участь у створенні незабутніх вечорів, присвячених не лише класикам (Курбасу, Шевченку, Кулішу, Лесі Українці), а й молодим поетам (Драчу, Вінграновському, Нечерді, Симоненку та ін.), відкриваючи їх талант сучасникам. 

Не забуду, як нас із Аллою вразив Василь Симоненко за тиждень до своєї смерті. Ми приїхали відвідати його в Черкасах у лікарні, куди він потрапив після жахливого побиття «шістками», підісланими кадебістами. Ми прийшли в трагічному настрої, а він у палаті на ліжку зустрів нас посмішкою, й цілу годину, що сиділи в нього, був веселий та оптимістичний — жартував, розказував анекдоти та цікаві речі зі свого життя (дитинства, родинних перипетій). Ми були в захваті від його мужності — його духовність виявилася сильніша за фізичні страждання! Аллочка дуже любила Симоненка — він часто приїздив і зупинявся у них із Віктором».

На цю тему: Генерал Петр Григоренко: бунтарь, отец украинской демократии

Чи хтось міг тоді подумати, що доля самої Алли буде схожа з Василевою! Ні тоді, ні зараз друзі Горської не мали сумнівів — то було сплановане і реалізоване кадебістами вбивство. Надто сильним і непересічним суперником вона була. «Алла стала символом без страху і вагань у часи загального приниження і брехні, — згадувала її соратниця Ірина Левитська. — З нею боротися було неможливо. Її можна було тільки вбити».

Запалюючи інших, Горська згоріла сама. Тому якось зовсім пророче звучать її слова, написані свого часу в листі до батька: «Я не можу кидати одне і починати інше, так я нічого в житті не встигну. А часу залишилося так мало...» 

Тарас Здоровило,  опубліковано у виданні  Україна молода


На цю тему:

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com