Карпати та Закарпаття в історії України: нездоланна межа чи широка дорога?

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Часто ми, сучасні люди, недооцінюємо мобільність попередніх поколінь, а тому історію цілих регіонів схильні тлумачити в різних відтінках ізоляціонізму. Системне звернення до джерел здатне спростувати цей стереотип і відкрити нові сторінки минулого. Яскравий приклад — історія українського Закарпаття.

У гуманітаристиці можна натрапити на думку, що Закарпаття випадає із загальноукраїнського історичного дискурсу. Мовляв, і княжа Русь тут була недовго, або ж її не було, і козаки в цих краях не діяли. На побутовому рівні інколи це упередження виражається у фразі «нас і гори відділили». Утім, не всі усталені погляди є правильними, і на щойно цитовані слова я жартома відповідаю: «Так-так, але вашим предкам сюди «візу» дали». Загалом до історичної ситуації Закарпаття, цього українського краю на південно-західних схилах Карпат, можна підійти й так, що потреба в аналізі минулого місцевої української спільноти насправді є хорошою нагодою критично поглянути на деякі моделі нашої історії, які нібито й працюють на Подніпров’ї, але все ж таки кульгають, якщо їх застосовувати до всього терену українства.

Минуле Закарпаття: події на «авансцені»

Слід зазначити, що переконання, ніби Закарпаття не вписується в українську історію, — це наслідок тривалої ізоляціоністської політики угорських еліт і бездержавності самої України. Але так було не завжди. Зв’язок тих самих угорців, а не тільки русинів/українців з українськими землями, особливо Галичиною, традиційно був значним. Забігаючи наперед, зазначу, що в цьому їм не заважали гори. Френсіс Дворнік якось вдало зауважив, що в Середньовіччі «угорці вже володіли провінцією, відомою нині як Закарпатська Русь, слов’янське населення якої розмовляло тією ж мовою, що й жителі Галицько-Волинського князівства. Угорці будь що прагнули поширити своє панування на слов’янські землі, які лежали за Карпатськими горами».

Лев Данилович — володар Королівства Русі, за якого значна частина Закарпаття входила до Української держави. Портрет — мистецьке відтворення авторства Луки Долинського 1770–1771 років

В тему: Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 1

Угорські правителі претендували на Галичину та Волинь і навіть титулували себе їхніми королями. Але в ХІІI столітті вони програли Данилу та Васильку Романовичам, а в XIV столітті — польській королеві Ядвізі, доньці угорського короля Людовіка І. Ядвіга наприкінці війни за галицько-волинську спадщину в 1387 році остаточно прогнала угорців із Галичини, і в цьому їй допомагала місцева руська знать. Ще більше ситуація змінилася із занепадом Угорського королівства в XVI столітті.

Країну тоді частково завоювали Османи, а частково Габсбурґи. Русини часто виступали на боці Габсбурґів, які, кажучи сучасною термінологією, були толерантнішими. У 1640–1642 роках мукачівський єпископ Василій Тарасович, галичанин, навіть був ув’язнений прихильниками угорської княжої родини Ракоці через те, що схилявся до унії з Апостольською столицею в Римі та союзу з монархами Австрії.

Угорські князі Семигороду змусили владику Тарасовича публічно відректися своєї позиції, хоча внутрішньо він її не змінив і схилив духівництво обрати своїм наступником о. Партенія Петровича — монаха, який першим за прикладом реформованих київським митрополитом Йосифом Велямином Рутським ченців василіян почав у Мукачівській єпархії ставити біля свого імені ініціали OSBM — Ordo Sancti Basilii Magni, тобто Чин Святого Василія Великого (найдавніший і досі найбільший в УГКЦ).

Мукачівський єпископ Василій Тарасович

Під час укладення Ужгородської унії 24 квітня 1646 року вісім десятків священиків Мукачівської єпархії не просто приступили до єдності з католицькою церквою, а й підписали документ, що визнаватимуть за свого єпископа тільки егерського римо-католицького владику. Ним тоді був Юрій Якушич, брат Анни Друґет, у замковій каплиці якої в Ужгороді уклали саму унію. Адмінресурс у цій події був явним та очевидним. Оскільки східна церква була єдиною сильною інституцією на Підкарпатті, що берегла ідентичність свого народу, таке підпорядкування Егеру стало великим ударом для всієї спільноти. Де-факто латинські єпископи Егера не визнавали єпископської гідності мукачівських владик і вбачали в них тільки своїх обрядових вікаріїв, тобто помічників.

Мукачівська єпархія — Руська церква, як її називали самі вірні, — могла зникнути, як зникла ціла Паннонська митрополія невдовзі після смерті св. Методія. Зрештою, в історичних розвідках ХІХ століття можна натрапити на твердження, що колись так само зникла Остро-Холмська єпархія в Угорщині. Її за наказом влади передали римо-католикам, і вона, перейменована в Естергом, стала резиденцією латинських примасів Угорщини.

Та ліквідувати Мукачівську єпархію не вийшло. Її врятувало східне чернецтво, глибоко вкорінене в рідну традицію, а також твереза позиція тодішнього угорського примаса Георгія Ліппаї. Саме з чернецтва здавна обирали всіх мукачівських єпископів, і таким у 1650-х роках став Партеній Петрович. Запекла боротьба за право існування єпархії тривала вже в часи єпископа Йосифа де Камеліса (1689–1706), про якого о. Михайло Лучкай прямо писав, що той належав до чернечої Конгрегації Святої Трійці з центром у Вільні (Вільнюс).

Ця боротьба дещо стихла за владик Георгія Бізанція та Симеона Ольшавського, але розгорілася знову за Мануїла Ольшавського та особливо Івана Брадача. І завершилася успіхом: Мукачівська єпархія розвинулася, і за єпископства Андрея Бачинського (1772–1809) тривала золота доба і для церкви, і для руського/українського народу під Карпатами.

Мукачівський єпископ (1689–17060) Йосиф де Камеліс був греком за походженням, але вступив до Руського (українського) чернечого чину Святого Василія Великого і був товаришем київського унійного митрополита Кипріяна Жоховського

Не слід дивуватися тому, що в поданому вище начерку не представлена політична історія. Для цього є причини: за винятком часу належності краю до Королівства Русі (так називалася Галицько-Волинська держава після коронування Данила Романовича) за Лева Даниловича наприкінці XIII століття, русини/українці в краї виступали здебільшого як об’єкт, а не суб’єкт політичних процесів. Дивуватися слід іншому: викладена вище модель не пояснює факту збереження та розвитку руської/української спільноти й церкви на цих землях. Незрозуміло, чому вона вистояла.

Першим кроком до віднайдення відповіді на поставлене «чому» є усвідомлення того, що події на авансцені історії, на її передньому плані не пояснюють ситуації Закарпаття цілковито. І тут постає питання: звідки черпала сили Руська церква краю, відділеного Карпатами від «материка»? Може, вона була не така вже й відділена, як про це звикли писати. Адже ж маємо згадку про представника мукачівського єпископа на православному Берестейському соборі 1596 року…

Угорські історики XVIII–ХІХ століть намагалися показати, що стан ізоляції Закарпаття є природним для місцевого слов’янського населення і що воно на цій землі гість, якому угорці дозволили тут оселитися як сторожі кордонів королівства. Доходило до того, що навіть самоназву «русини» історик Янош Бардоші у праці «Supplementum analectorum terrae Scepusiensis» (1803) витлумачив як зовсім не причетну до Русі: «…Очевидно, що ім’я русинів теперішніх, як і з Волині та Галичини,… не належить виводити від Росії [про Русь цей автор навіть не згадує], але від угорського Oroz».

В тему: Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 2

Емігрант із Закарпаття в Російську імперію (а властиво в Україну) Іван Орлай уже 1804 року критично відреагував на цей закид Бардоші. Та показовим є вже сам випадок такого трактування русинів угорцями, мовляв, навіть своє ймення вони запозичили від мадяр. Таких прикладів можна навести багато. В умовах системного тиску, коли доходило до образ на побутовому рівні, про які писав і пресвітер Лука з Мукачевого у XV столітті, і будитель Закарпаття о. Олександр Духнович у ХІХ столітті, частина руських еліт, зокрема й духівництва, воліла асимілюватися — належати до «переможців». А все ж таки русини/українці під Карпатами зберегли себе. Ці відсталі, на думку тодішніх угорських еліт, селяни та попи отримували сили завдяки постійному спілкуванню з рештою свого народу. Тому сусіди й хотіли їх відрізати від нього, щоб легше поглинути.

Bokshaj «Na perevali»: Йосип Бокшай «На перевалі» (1976)

За лаштунками історичної драми

Археологічні дослідження останніх років схиляють до думки, що слов’яни з Волині (дуліби) заселяли регіон уже в VI столітті, а от доказів того, що угорці йшли до Паннонії через ці території, зокрема Верецький перевал, бракує. Імовірно, вони потрапили на свою нову Батьківщину Дунайським коридором: між Південними Карпатами і цією річкою.

Звісно, важко говорити про прадавню етнічну історію Закарпаття зі стовідсотковою впевненістю, а тому й питання поселення в цьому регіоні білих хорватів та їхньої ідентичності потребує подальшого розгляду. Справді, на теренах не тільки теперішнього Закарпаття, а й Галичини, наприклад, місцеве населення почало називати себе «руссю/русинами» пізніше, ніж на Київщині. Але тій самій Галичині це не завадило влитися до княжої Русі Рюриковичів.

Культурі населення Закарпаття, особливо в попередні століття, справді були властиві деякі південнослов’янські риси, і про це зазначено, наприклад, в «Енциклопедії українознавства». Та ці риси, якщо порівнювати з народами-сусідами, характеризують не тільки жителів згаданого регіону, а й увесь український народ. Прихильникам ізоляціонізму варто зазирнути хоча б у «Студії з української етнографії та антропології» Хведора Вовка та пізніші розвідки.

Зрештою, впродовж усього періоду, який висвітлюють писемні джерела, тривало постійне більш чи менш інтенсивне заселення русинів/українців на Закарпаття. Мирослав Волощук у монографії «Русь» в Угорському королівстві (ХІ — друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції» для вказаного періоду ідентифікує десятки переселенців до Угорщини з числа галицької, чернігівської, київської та волинської знаті. У 1242 році з Галича «на угри» втік князь Ростислав Михайлович, опонент Данила Романовича й зять угорського короля Бели IV, а з ним і його прибічник галицький єпископ Артемій. Ростислав Михайлович мав володіння на теренах історичного Закарпаття, а згодом став баном Славонії та господарем Мачви. Він захопив після загибелі свого зятя болгарського царя Михайла Асеня І місто Відин і проголосив себе царем Болгарії.

Уже в ХІІІ столітті частиною сучасного Закарпаття володів правитель Королівства Русі Лев Данилович, теж зять Бели IV. На межі XIV–XV століть правителем Мукачевого був подільський князь Теодор Корятович, популяризації якого на землях Закарпаття особливо сприяла його роль у забезпеченні прав ключового для краю та Руської церкви Мукачівського монастиря — осідку місцевих єпископів.

Йоаникій Базилович у книжці «Короткий нарис фундації Теодора Корятовича…» навіть подав уявний портрет князя. І хоча віднайдений список грамоти Корятовича виявився творінням пізніших часів, як писав російський історик, член Наукового товариства імені Шевченка Алєксєй Пєтров, найважливішим доказом існування фундації Корятовича було те, що вона діяла і її визнавала й багато разів підтверджувала влада, особливо чутлива й навіть скупа до визнання необґрунтованих, на її думку, претензій будь-кого.

Артистичний портрет Теодора Корятовича, поданий у праці Йоаникія Базиловича «Короткий нарис фундації Теодора Корятовича…»

Не рідкістю в Середньовіччі та на зорі Нового часу було те, що шляхта й магнати мали власність по обидва боки і гір, і політичного кордону. До цієї групи належали, наприклад, і Друґети, і Острозькі. З останніх Януш Острозький та його дружина Зузанна Шередій мали посілості в Нижньому Свиднику на Пряшівщині. Свидник є, до речі, й на Турківщині Львівської області.

І все ж таки рухи лише вельмож також не пояснюють стійкості спільноти русинів/українців на Закарпатті: переміщення населення мало бути більшим, таким воно й було. Про це свідчить лінгвістична карта українських земель: на Закарпатті поширені говори одного — південно-західного — наріччя української мови, а саме гуцульський, бойківський, закарпатський і частково лемківський. Знаково, що гуцули, бойки та лемки живуть по обидва боки головного хребта Карпат і вже в давнину на цих територіях побутували один фольклор та одна рукописна література.

«Одною з таких території [де тривала своєрідна духова і літературна робота] я вважаю нашу Карпатську Русь, тобто весь обшир Карпатських гір, заселений Русинами, починаючи від Спішу на заході і доходячи до Кимполунга на Буковині, разом з досить широкими підгір’ями на північ і південь від Карпат, по Перемишль, горішній Дністер, Прут і Черемош з одного боку; над Угом [Ужем], Лаборцою [Лаборцем] і горішньою Тисою з другого боку. Етнографічно се (за виємком найдільших західніх осад) територія найчистіше заселена Русинами з найменшим процентом чужинців, найменше винародовлювана і найконсервативніша в захованю [збереженні] свого типа, своєї мови, звичаїв і способу життя», — писав Іван Франко в роботі «Карпаторуська література XVII–XVIII віків», опублікованій у 1900 році.

Показово, що коли науковці у ХІХ столітті дісталися церковних і монастирських книгосховищ Закарпаття, то виявили там численні стародруки XVII–XVIII століть, видані в Києві, Львові, Острозі та інших містах України, а також їхні рукописні копії. Теза історика й філолога мадяронського спрямування Антонія (Онтала) Годинки про те, що давня Мукачівська єпархія отримувала книги з Росії, не підтвердилася. Вони йшли з України. Про це писала й видатна угорська дослідниця кириличних стародруків Естер Ойтозі.

В тему: Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 3

Думки про єдність Закарпаття з Руссю-Україною та міграцію з Галичини на Закарпаття висловлював Володимир Гнатюк у праці «Русини Пряшівської єпархії та їх говори», виданій у 1900-му. Мігрував у давнину або просто ходив на далекі відстані й простолюд. Відповідні повідомлення знаходимо в записах на полях давніх книг, де згадано як успішні переходи, так і тих, хто замерз на верховині.

Значні відстані долали ремісники. Одну показову історію записав Володимир Гнатюк у статті «Угроруські духовні вірші» 1902 року: «Перебуваючи в Орябині (Спішської столиці) і маючи при собі рукописи з Літманови (описані доктором Франком), показав я їх при нагоді одному тамошньому селянинови. Він переглянув їх і сказав, що в нього теж був такий самий рукопис, тільки цілий, де не бракувало ні одної картки. Та коли ходив із дротом (на Спішу дуже багато дротарів), лишив його в Путилові [тепер Путила] на Буковині у дяка, що просив його про те дуже».

Навіть напряму від Орябини на Пряшівщині до Путили на Буковині відстань становить 359 км. Шляхами набагато більше, але й ці дистанції не зупиняли ремісників, зокрема й торгівців дротом

Згідно з картами Google від Орябини (Jarabina) у теперішній Словаччині до Путили в Чернівецькій області напряму 359 км в один бік, а цей торгівець ішов шляхами… І він теж був не один.

Тож люди й колись були мобільними. Частина тих, хто емігрував, досягала на новій Батьківщині успіху. Тут ідеться не тільки про переселенців на Закарпаття, а й однаковою мірою про переселенців із Закарпаття. Коли в 1787 році імператор Йосиф ІІ відвідав Львівський університет і попросив показати йому найуспішніших студентів, то покликали закарпатців Петра Лодія, Василя Кукольника та Івана Орлая. Усі троє стали відомими — в інтернеті про них удосталь інформації.

Але чи не найбільшу роль у культурних зв’язках між русинами/українцями по обидва боки Карпат, у їх збереженні та підтримці відчуття єдності відіграло чернецтво. Маловідомим фактом є те, що здавна василіянські монастирі по обидва боки Карпат стояли попарно навпроти перевалів. Для Лупківського це Краснобрідський, Буківський і Добромильський, для Ужоцького та Руської Путі — Малоберезнянський і Лаврівський, для Верецького — Мукачівський і, ймовірно, монастир у Синьовидному, у якому восени 1240 року зупинявся Данило Романович. Зрештою, з колись численних монастирів княжого Галича через Вишківський і Торунський перевали, попри знищений ординцями монастир у селі Репинне на Міжгірщині, можна було потрапити до старих монастирів в Углі та Грушові.

Ще далі на схід міститься Яблуницький перевал, яким також із Галича можна було потрапити до Грушова. Ці шляхи жваво використовували. Приміром, у 1255–1257 роках, за «Літописом руським», великий литовський князь Войшелк, тесть Данила Романовича, постригся в ченці в Полонинському монастирі, згодом відомому як Углянський. Він також хотів іти на святу гору Афон, але через неспокій у Болгарії повернувся з дороги. Пізніше Войшелк перебував у монастирі в Угровську (ймовірно, біля теперішнього села Новоугрузьке Волинської області). До нього на запрошення приходив ігумен Полонинського монастиря о. Григорій.

Монастирі біля схилів Карпат здавна стояли попарно (а то й по кілька) навпроти кожного карпатського перевалу

Ще більше таких історій про мобільність чернецтва зберегли джерела наступних століть. Так, ченці постійно ходили «на угри» по богослужбове вино. «Краткое літословіє…» Мукачівського монастиря згадує, що в 1743 році о. Гедеон Пазин із Закарпаття мав іти за ігумена «до Полши», тобто на українські землі Речі Посполитої. Хроніка Лаврівського монастиря описує, як о. Маркел Бота 29 червня 1775 року проводив у Лаврові публічні богословські диспути на честь свого мецената мукачівського єпископа Андрея Бачинського й поширював їхні тези в Ужгороді. У Лаврівському монастирі бував і перший історик Закарпаття о. Йоаникій Базилович. «Дня 5.VI прибув до Лаврова з відвідинами о. Йоанникій Базилович, ігумен березнянського монастиря, з архідияконом Петром Кульчинським та пробув тут два дні», — подає хроніка.

Можна навести ще багато прикладів, які спростовують думку про ізольованість Закарпаття від решти Русі/України. Усі вони підтверджують одне: Карпати для предків українського народу не були непрохідним бар’єром, вони були радше жвавим перехрестям, а також місцем, що надавало захист у лихоліття. Недарма ці гори, що вкривають лише близько 4% нашої етнографічної території, посідають в українській культурі набагато більше місце.

Володимир Мороз, опубліковано у виданні Тиждень.UA


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com