Князь Костянтин Острозький: бив московитів, коли це ще не було мейнстрімом

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Чому постать видатного князя була так надовго викреслена з підручників? Чому так важливо повернути в Києво-Печерську лавру його надгробний пам’ятник, який уже кілька років витесують із мармуру київські скульптори? І чому відтворення його грандіозного надгробка фінансує не Українська держава, а Литва?

Переможець московитів, поборник татар, визначний полководець і захисник православ’я, великий гетьман Князівства Литовського, патріот своєї Вітчизни, людина, яка всім своїм життям і діяльністю доводить, що Україна — це Європа… Це далеко не повний перелік визначень, які стосуються князя Костянтина Острозького, 560 років з дня народження і 490-ті роковини з дня смерті якого Україна відзначала у 2020-му, зазначає  Новинарня.

В останні роки Костянтин Іванович повертається на своє місце в українській історії, звідки його ім’я було фактично викреслене впродовж кількох століть. Так, 24 серпня 2018 року ім’я князя Острозького отримала 30-та окрема механізована бригада ЗСУ, пункт постійної дислокації якої розташований у місті Новоград-Волинський — колишньому Звягелі, де зберігся збудований ним замок. Уже шість років поспіль бійці “тридцятки” затято б’ються з тим самим ворогом, що і їхній патрон 500 років тому.

30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького. Фото: пресцентр 30 омбр ЗСУ

З огляду на те, що постать Костянтина Острозького є об’єднавчою для Литви, України та Польщі, його ім’я цілком логічно присвоєне і спільній Литовсько-польсько-українській бригаді, що базується в Любліні.

Та попри все, ім’я князя й досі залишається фактично невідомим для широкого загалу. У кращому разі його плутають зі значно більш “розпіареним” сином, Василем Костянтином.

На цю тему: Жизнь типичного князя: мир и война, рожденье и кончина

З яких причин постать Костянтина Івановича Острозького була так надовго викреслена з підручників? Чому так важливо повернути в Києво-Печерську лавру його надгробний пам’ятник, який уже кілька років витесують із мармуру київські скульптори? І чому відтворення його грандіозного надгробка фінансує не Українська держава, а Литва?

Про це — в матеріалі “Новинарні” про князя-войовника.

“Любов до Вітчизни і ненависть до Росії”

Князь Костянтин Іванович Острозький. Репродукція картини невідомого автора середини XVI ст. (з виставки “Князі Острозькі” в Києво-Печерській лаврі. Фото: Новинарня

“Постать Костянтина Острозького й справді впродовж років була дещо затемнена постаттю його сина, Василя Костянтина. Адже Василь Острозький був переважно відомим меценатом, набагато поміркованішим і, на відміну від батька, не войовником. Тобто не шкодив російській ідеологемі про будівництво православної держави, «спільність народів» тощо. І, відповідно, не заважав російським історіографам та історикам ХІХ-ХХ століть. А з Костянтином Івановичем — людиною, яка, в першу чергу, воювала з московитами, — історія зовсім інша”, — наголошує в коментарі “Новинарні” історик Олександр Алфьоров.

Історик Олександр Алфьоров. Фото: Новинарня

Згідно з епітафією, Костянтин Острозький провів понад 60 битв. І абсолютна більшість із них для його війська завершилася перемогою. Поразок в історії визначного полководця було тільки дві. Одна з них сталася в серпні 1519 року, коли польсько-литовсько-руські сили не змогли перемогти щонайменше вдвічі більшу потугу кримськотатарського хана під Сокалем.

Значно боліснішим для Костянтина Івановича став програш у битві під Ведрошею 14 липня 1500 року.

На той час Острозький уже проявив свій військовий геній у багатьох боях. І три роки як носив титул Великого гетьмана Литовського, отриманий після перемоги над силами хана Мехмет-Гірея біля Очакова в 1497-му. Тобто, за нинішніми мірками, був водночас міністром оборони й головнокомандувачем армії Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, до складу якого входила Україна (тому й “Руського”).

Костянтин Острозький – воїн. Фрагмент пам’ятника князям Острозьким в Острозі. Фото: Новинарня

Але під Ведрошею вдача від нього відвернулася. Князь не лише програв битву, а й на довгих сім років потрапив у полон до московитів. Як свідчать історичні описи, зроблені, ймовірно, зі слів очевидців, полоненого командувача везли повністю закутим у важкі кайдани, як найбільшого злочинця. І не відпустили навіть після того, як 2 квітня 1503 року між Московським князівством і ВКЛ було укладено тимчасове перемир’я, за умовами якого обидві сторони звільняли всіх полонених.

Більше того — Острозького, якого раніше утримували в Москві, перевезли вглиб Росії — у Вологду. Московський правитель, яким на той час був уже не Іван ІІІ, що взяв Костянтина в полон, а син покійного Василь ІІІ Іванович, вимагав від Острозького присягнути йому на вірність.

І Костянтин Іванович присягнув. Як виявилося згодом — для того, щоб утекти. Хоча московити, як їм здавалося, знайшли до князя стовідсотковий підхід. Знаючи його побожність, Василь ІІІ відрядив до Острозького цілий сонм православних владик. Вони нібито й умовили полоненого погодитися на зобов’язання “до самої смерті служити великому князю і його дітям, не чинити їм ніякого зла, повідомляти про будь-які лихі задуми” проти них і так далі.

Текст цієї присяги, або “заручного листа”, скріпив своїм підписом і печаткою митрополит Симон. А Острозький, зі свого боку, поцілував хрест.

Після присяги Василь ІІІ жалував новоявленому “васалу” землі, місце в боярській раді, низку привілеїв. А порушення взятого на себе зобов’язання, згідно з текстом заручного листа, загрожувало Костянтину Івановичу не лише смертю, а й значно гіршою карою — втратою “милості Пречистої Божої Матері” та цілої низки святих чудотворців.

Попри це, щойно випала нагода, Костянтин Острозький вирвався з Московщини й повернувся додому — на рідну Волинь. Московити, звісно, образилися. Про що яскраво свідчать подальші записи про Костянтина Івановича в російській історіографії.

“Любов до Вітчизни і ненависть до Росії змусили його знеславити себе презренним ділом: обманути монарха, митрополита, порушити клятву, статус достоїнства, совісті”, — писав у своїй “Історії государства Російського” Микола Карамзін. Так відтоді й трактували Костянтина Острозького в російській, а згодом і радянській історії — як “ворога Божого” і “государева зрадника”,

ТАКОГО СОБІ “ПРОТО-МАЗЕПУ”.

А подальші його здобутки в наступній литовсько-московській війні ще більше закріпили цей образ.

Князь Костянтин Острозький і гетьман Іван Мазепа зображені поруч серед інших ктиторів (жертводавців) Києво-Печерської лаври на стіні відновленого Успенського собору. Фото: Новинарня

Тепер у відбудованому Успенському соборі Києво-Печерської лаври Костянтин Іванович Острозький зображений поруч з іще одним знаменитим “государевим зрадником”, якого Російська церква піддала анафемі. І князь Острозький, і гетьман Іван Мазепа були відомими православними меценатами, будівничими численних храмів. Та “гріх” любові до української Вітчизни в очах імперських церковників переважував будь-які заслуги перед Богом.

Після втечі з Московії Костянтина Івановича, попри його нібито “зрадливу” присягу Москві, у ВКЛ зустріли з великою шаною. Острозькому повернули булаву великого гетьмана (фактично – міністра оборони), яка за сім років його відсутності тричі переходила з рук в руки, а також усі володіння, титули, привілеї. І вже невдовзі він став навіть впливовішим, ніж був до полону.

А коли ще через кілька років відбулася славнозвісна Битва під Оршею, слава Костянтина Острозького так гучно прогриміла на всю Європу, що його ще довго порівнювали з найбільш видатними полководцями античності.

“Тіла загиблих московитів загатили річку Кропивну так, що вона вийшла з берегів”

Картина “Битва під Оршею” (імовірний автор – Ганс Крелл, 1520-1534 рр.)

Наприкінці 1512 року між Москвою та Великим князівством Литовським спалахнула нова війна. У двох попередніх Московському князівству так і не вдалося повернути території, на які воно претендувало — зокрема на Київщині, Полоччині, Смоленщині. Тож вирішили зробити чергову спробу.

“Це в московитів така політична ідея була — повернення земель Київської Русі. Бо вони себе мислили її наступниками.

НУ Й ПРИЙШЛИ ТАКУ СОБІ «СМОЛЕНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ» РОБИТИ”,

— проводить паралелі заступник директора Державного історико-культурного заповідника Острога Андрій Брижук.

І на цей раз Смоленськ московити таки захопили — допомогли зрадники з числа місцевої аристократії й духовенства, які перейшли на бік Москви. Бій біля містечка Орша (в наш час це Вітебська область Білорусі) мав завершитися остаточним завоюванням Смоленщини і зміцнити позиції Московської держави в наступі на Захід. Майже як нині в Криму і на Донбасі.

На захист позицій ВКЛ виступило військо під проводом великого гетьмана литовського Костянтина Острозького, який зібрав під свої знамена не лише литовсько-руські сили, а й воїнів Польського королівства, найманців з Німеччини, Угорщини, навіть татарські загони.

Військо противника, яке за кількістю воїнів переважало щонайменше втричі, очолювали воєводи Іван Челяднін та Михайло Голиця-Булгаков. Битва під Оршею відбулася 8 вересня 1514 року.

“Запорукою князівської перемоги стали як тактичні, так і технічні рішення, — розповідає Брижук. — Найперше, Острозький по суті сам «ініціював» місце битви. Він перейшов на Оршанське поле через Дніпро — так, щоб вороги бачили і знали його місце знаходження. Це був навмисний маневр, щоб вороги не знали про наявність у князя артилерії та про ії місцезнаходження”.

Андрій Брижук, заступник директора з наукової роботи Державного історико-культурного заповідника Острога. Фото: Новинарня

Гармати ж тим часом перекидали на той берег в іншому місці — через переправу, яку спорудили з порожніх бочок та затоплених човнів, щоб порох залишився сухим. Розташувавши артилерію на узліссі, під прикриттям кущів, князь почав свої маневри — спершу атакував, а потім відступав, імітуючи втечу. Ідея була в тому, щоб заманити московитів у зону обстрілу гармат.

І вони в цю пастку попалися. Бачачи свою чисельну перевагу, Челяднін з Голицею, очевидно, не сумнівалися, що без проблем переможуть “дурного” противника, який ніби сам ліз до них на списи.

“Воєначальники, які стояли на чолі московського війська, не могли порозумітися й визначити, хто ж керує битвою. Тому в них були полки правої та лівої руки — хоч на той час ця ідея вже давно себе віджила. Вважається, що ця роз’єднаність дозволила князю перемогти — за рахунок того, що один із воєначальників пішов в атаку й потрапив під обстріл гармат”, — пояснює острозький історик Брижук.

Схема розташування й руху військ під час Битви під Оршею

Втрати московського війська були величезними. На вирішальному етапі битви князю Костянтину вдалося його оточити й по суті зіпхнути в Дніпро та в болотисту заплаву річки Кропивна. Як свідчать літописці, загиблих московитів було так багато, що вони буквально загатили річечку своїми тілами — Кропивна вийшла з берегів, а води Дніпра “стали червоними від крові”.

Окрім письмових описів, до нас дійшло й майже “кінематографічне” зображення цієї великої січі — картина, на якій послідовно, справа наліво, змальовані основні етапи бою. Масштабне “полотно” (олія, дерево, 165 на 260 см) “Битва під Оршею”, авторство якого приписують Гансу Креллу, датоване 1520-1534 роками. Нині воно зберігається в Національному музеї у Варшаві.

Князь Костянтин стежить за переправою своїх військ через Дніпро. Фрагмент картини “Битва під Оршею”

Швидше за все, сам художник був присутнім на полі бою, тож відтворив його з максимальною точністю. Тричі фігурує на картині й Костянтин Острозький — сивобородий чоловік спершу стежить за переправою, далі дає команду для залпу артилерії і нарешті споглядає, як московити тікають з поля бою.

До речі, це, ймовірно, найточніше з усіх наявних зображень Костянтина Івановича, адже більшість інших його портретів були написані пізніше авторами, які навряд чи бачили князя особисто.

“Спасіба дзеду за пабеду!”

Один з імовірних портретів Костянтина Острозького

Розмірковуючи про події того часу через п’ять століть подальших українсько-російських взаємин, хочеться дорікнути князю Острозькому за те, що не повів військо далі — відбити Смоленськ, захопити шлях на Москву. Проте не все залежало навіть від головнокомандувача.

Об’єднані сили почали роздрібнюватися — одна частина шляхти почала збиратися додому, інша хотіла швидше святкувати перемогу, третя не могла домовитися про подальші дії. У результаті — не довели справу до кінця, як це ще не раз траплятиметься в історії ВКЛ та Речі Посполитої.

Та попри все, перемога під Оршею мала величезне значення в нашій спільній історії.

“КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ ТОДІ ФАКТИЧНО ВРЯТУВАВ ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ ВІД МОСКОВСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ.

Бо якби не ця перемога, цілком могло статися таке, що значна частина земель ВКЛ опинилася б у складі Московії. І тоді історія Білорусі й Литви була б дещо іншою”, — розмірковує в розмові з “Новинарнею” голова вченої ради Національного університету “Острозька академія” Петро Кралюк.

Петро Кралюк, голова вченої ради Національного університету “Острозька академія”. Фото: Новинарня

І сучасники князя це також розуміли. Острозький тріумфально, з грандіозним парадом, в’їхав у столицю ВКЛ Вільно (нинішній Вільнюс), де його вітали квітами й оваціями. А десь позаду війська переможців пленталися кілька тисяч полонених московитів — переважно дворян на чолі з Челядніним та іншими воєводами.

“Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу. В бою він не поступається хоробрістю Ромулу“, — порівнював Острозького із засновником Рима папський легат у Польщі Пізоні.

“Після битви по всій Європі було розіслано листівки, де князя Острозького називали «руським Сципіоном» — порівнюючи його з легендарним давньоримським полководцем, який остаточно переміг Карфаген. Також у цих «летючках» було значно завищено чисельність війська: зазначалося, що у князя було 20 тисяч військ, а в московитів — 80. В наш час порахували, що на тому полі стільки людей би не вмістилося, — сміється Андрій Брижук. Але підтверджує: — Те, що княже військо значно поступалося за кількістю московському — безумовний факт”.

Битва під Оршею обом сторонам запам’яталася надовго. Майже через сорок років, у 1561-му, король Сигізмунд ІІ Август саркастично писав московському царю Івану ІV Грозному: “Коли хочеш битви, то йди зі своїм військом до Орші, де Костянтин Острозький дав вам себе знати”.

А складену невдовзі після тих подій у народі пісню зі словами “Слава Воршы ўжо ня горша. Слаўся, князь Астрожскі!” досі виконують і в Білорусі, і (в перекладі) в Україні.

Зрештою, для білорусів князь Острозький досі залишається символом успішної боротьби з “братніми” загарбниками. У 2013 році російські війська прибули в Білорусь на спільні навчання “Захід-2013” точнісінько в день річниці Битви під Оршею.

Колаж: Олесь Корнієнко

Опозиційні білоруські блогери це зауважили й одразу почали ширити демотиватор, на якому російському військовослужбовцю замість “Бородінського” підносять хліб “Острозький”. Не менш показовим є й мем із зображенням Костянтина Острозького та написом “Спасіба дзеду за пабеду!”.

На цю тему: Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹

Пам’ятають нашого — і свого — великого князя й у Литві. Більше того — саме ця держава зараз фінансує відновлення надгробного пам’ятника Костянтину Острозькому в Києво-Печерській лаврі, тоді як з українського бюджету фінансування на цей масштабний і дуже важливий проєкт, на жаль, не виділяється.

Чим же цей надгробок такий видатний і чому такий важливий для України саме сьогодні?

Макет надгробного пам’ятника князю Острозькому, який відтворять в Успенському соборі. Представлений на виставці “Князі Острозькі: європейський вимір української історії” в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. Фото: Новинарня

Повернімося в XVI сторіччя. Проживши бурхливе і достойне життя, у 1530 році Костянтин Іванович відійшов у кращі світи. Поховати себе він заповів не в рідному й любимому ним Острозі, а в Києво-Печерській лаврі.

“Це дуже теж важлива річ: ментальний зв’язок із київськими династіями, з історією Київської Русі. І визнання лаври як найвищої, найшанованішої святині”, — каже один з очільників Острозького заповідника Андрій Брижук.

Майже пів століття простояв в Успенському соборі накритий парчею металевий саркофаг з останками князя, коли у 1579 році його син, воєвода київський Василь-Костянтин, вирішує спорудити на могилі батька пам’ятник. І не просто собі надгробок, а такий, як мали європейські правителі: великий портал, оздоблений пов’язаними з постаттю князя Острозького візерунками, зброєю, прапорами. Під центральною аркою — кам’яний саркофаг із тілом князя, а зверху на кришці — скульптурне зображення Острозького у військовому обладунку. Так, ніби він ненадовго приліг відпочити після битви.

Центральна фігура Острозького з надгробного пам’ятника. Фото кінця 1930-х років

“Для доби європейського Ренесансу такі надгробні пам’ятники були дуже звичною справою. І з мистецької точки зору наявність цього надгробку підкреслює наш зв’язок з європейською культурою“, — наголошує Брижук.

Зрозуміло, що з переходом Києва під російське панування такий символ європейськості почав неабияк дратувати нову владу. “У ХІХ столітті постать князя стала настільки муляти очі московським ідеологам, що перед надгробком встановили такий собі балдахін із різними святинями. Вочевидь, це було зроблено лише для того, щоб перекрити надгробок Острозького, який надто помпезно виділявся в Успенській церкві і дуже привертав собою увагу”, — зауважує пан Андрій.

А коли у 1941 році Успенський собор був підірваний, разом із ним злетів у повітря й унікальний надгробок князя Костянтина. Історикам вдалося відшукати лише кілька невеликих уламків, які дозволяють оцінити хіба що колір мармуру…

“Я цю булаву знайду”

Успенський собор Києво-Печерської лаври, відновлений 2000 року. Фото: Новинарня

На початку 2000-х Успенський собор було відновлено. І хоча Україна вже десятий рік як здобула Незалежність, у плані “незручності” європейського князя разом із його надгробком для лаври мало що змінилося.

На цю тему: «Лавру изуродовали до неузнавания»

“Попри те, що ця пам’ятка історії та архітектури офіційно належить Міністерству культури, собор був відновлений по суті в межах московського монастиря.

А В «РУССКОМ МІРЄ» НЕ БУЛО МІСЦЯ КОСТЯНТИНУ ОСТРОЗЬКОМУ, ЯКОГО ТАК ПРЕЗИРЛИВО ОПИСУВАЛИ РОСІЙСЬКІ ІСТОРИКИ.

Московські ієрархи цього не дозволили б”, — зауважує історик Олександр Алфьоров. Лише у 2014 році, після Революції гідності й початку російсько-української війни, ситуація змінилася настільки, що постало питання про відновлення й надгробного пам’ятника Костянтину Острозькому.

Ініціював його посол Литви в Україні на той час Пятрас Вайтєкунас. Було створено громадський комітет з відновлення втраченого надгробка, до якого увійшли сам посол (згодом його змінив наступник на посаді, Марюс Януконіс), голова фонду “Рідна країна” Микола Томенко та тодішній директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Любомир Михайлина.

Любомир Михайлина. Фото: Новинарня

Згодом підключився відомий литовський меценат Робертас Габулас, який очолив створений зумисне для реалізації проєкту фонд “Корона князів Острозьких”. Забігаючи наперед: за ці кілька років завдяки цьому фонду було профінансовано багато ініціатив, міждержавних і не лише. Робота ж над надгробком князя Костянтина триває й досі, і кінця їй поки що не видно.

Скульптори Олесь Сидорук (ліворуч) і Борис Крилов у своїй майстерні. Фото: Новинарня

“До половини ще дуже далеко. Зроблено центральну частину композиції: фігуру князя, саркофаг і левів, на яких він стоїть”, — перелічує скульптор Олесь Сидорук, який працює над створенням пам’ятника разом зі своїм давнім партнером по творчості Борисом Криловим.

Саме їхня скульптурна майстерня перемогла в конкурсі на втілення цього по суті безпрецедентного для українських митців проєкту (оригінал надгробка у XVI столітті створювали західні фахівці).

Залишається найбільша частина роботи — обрамлення центральної фігури. Відновити його зовнішній вигляд було непросто, навіть попри наявність фотографії, зробленої незадовго до знищення собору. Адже впродовж віків над надгробком добряче “попрацювали” імперські “покращувачі”.

Макет надгробка князя Острозького в майстерні скульпторів. Фото: Новинарня

“На початку XVIII сторіччя Успенський собор зазнав величезної пожежі, під час якої надгробок був пошкоджений. Мармур дуже страждає від вогню. І коли пам’ятник «реставрували», доліплюючи алебастром, покриваючи різними шарами фарби й так далі, то ще й додавали до нього певні елементи, пов’язані з російськими імперськими ідеями“, — розповідає історик Олександр Алфьоров, який допомагав відтворити ймовірний первинний вигляд надгробка.

“Наприклад, замість Волинського хреста на прапорі зробили Андріївський — поставили його на бік, і ось уже володар опинився під прапором, який символізує російську зброю… А таких деталей було дуже багато. Нашою задачею як істориків було відкинути, відшарувати всі ці долучені пізніше деталі, які свідчили про російський мілітарний вплив і взагалі про російську культуру”, — наводить приклад Алфьоров.

Багато деталей усе одно залишалися незрозумілими. На що князь спирався ліктем? (Найімовірніше, там була перчатка). Що тримав у руці?

“Історики дійшли висновку, що він тримав булаву. І це єдина деталь, яка на сьогодні в цьому пам’ятнику не визначена, бо ми не знаємо, як та булава виглядала. Кажуть, вона існує в природі й зберігається десь у Москві, куди доступу ми не маємо“, — каже скульптор Сидорук.

Історик Алфьоров на це хитро посміхається: “Я цю булаву знайду. У мене є підозра, де вона там у Росії лежить. Це така собі моя мрія, і я її здійсню”.

“Біда в тому, що невідомо — чи то ми більше за москалів, чи за Європу”

Вид на бокову стіну в Успенському соборі, яку повністю займатиме надгробний пам’ятник Костянтину Острозькому. Фото: Новинарня

Повна висота пам’ятника, який цілком займатиме одну з бокових стін Успенського собору, становитиме 7,5 метра.

Вирізати таку масштабну композицію з брили мармуру — це довга й кропітка робота. “Окрім того, це величезна відповідальність. Якщо щось відколеться — біда, треба переробляти”, — підтверджує скульптор Борис Крилов. І одразу заспокоює: щоб щось відкололося, “треба ще дуже постаратися”.

Витесана з мармуру центральна фігура князя ще до остаточної обробки

“Це на початку роботи в нас грубі, важкі інструменти, які знімають великі шматки каменю. Але тоді ми не підходимо близько до «тіла», до самої скульптури — лишаємо собі запас. А коли вже робимо очі, нігті на пальцях, волосся — там такі інструменти, як у стоматології, тобто справжні бормашини. Тоді щось відбити вже просто неможливо”, — розповідає подробиці роботи сучасних “мікеланджело” пан Борис.

І він, і Сидорук в один голос кажуть: попри складність і тривалість процесу, працювали б над пам’ятником значно швидше, якби все не впиралося у фінансування.

По рожевий мармур “роса верона” для центральної частини меморіалу Острозького скульптори їздили в Італію. Біла облямівка також має бути з італійського каменю. Це десятки тонн дорогого мармуру — а ще ж доставка, обробка.

За словами Олеся Сидорука, попередній кошторис проєкту становив близько 1 мільйона євро. Останнім часом усе фінансування, яке надходить на його реалізацію — це 44 тисяч євро на рік від Литовської держави.

“Литовці дуже шанують свою історію, а ще багато уваги приділяють її популяризації в інших країнах. Як і поляки, до речі. І це дуже правильно”, — вважає пан Олесь.

Натомість в Україні відбуваються постійні “гойдалки”: “Влада міняється, її позиція міняється — і кожен раз не знаєш, що нові державні очільники підтримуватимуть, а що — ні”.

“Можливо, це неправильно — чекати грошей від держави. Такі проєкти повинні фінансувати спонсори, меценати”, — міркує скульптор. І водночас погоджується з тим, що принаймні в нашій країні бажання чи небажання олігархів ділитися коштами часто залежить саме від політики державного керівництва.

Портрет Костянтина Острозького, зброя та лицарський обладунок часів Битви під Оршею, представлені на виставці “Князі Острозькі: європейський вимір української історії” в Києво-Печерському заповіднику. Фото: Новинарня

“Біда в тому, що в нас складна політика. Невідомо — чи то ми більше за москалів, чи за Європу. На Заході з цим усе зрозуміло. А в нас же історія Литовського князівства була в радянські часи фактично викреслена з підручників — от і немає чіткого вектора. Якби він був чітко європейським — історія з надгробком уже просунулася б значно далі”, — переконаний скульптор.

“Князь Костянтин — це передусім полководець, який вигравав битви проти московитів. І це дуже ріже очі тим, хто сьогодні не бажає бачити жодної української перемоги, — погоджується історик Алфьоров. — І, безперечно, ті, хто не хоче бачити перемоги українців — будь-де, хоч у політиці, хоч на військовій арені — ті не хочуть бачити й Костянтина Острозького як постать, яка має бути наслідувана”.

Полководець. Будівничий. Імператор.

Ментальний якір

Пам’ятник князям Острозьким в Острозі. Зліва праворуч: Костянтин, Федір та Василь. Фото: Новинарня

Хай там як, а зміни в суспільній свідомості, хоч і повільно, все-таки відбуваються. Змирилися ж в оплоті Російської церкви в Україні з тим, що європейський князь і поборник московитів “повертається” в Успенський собор.

“Те, що надгробок Костянтину Острозькому буде встановлено на терені Києво-Печерської лаври — як на мене, своєрідний культурний конфлікт. Адже ченці цієї лаври явно проповідують російський світ, «русскій мір», де Костянтин Іванович сприймається вкрай негативно. Та з іншого боку — може, це й на краще. Буде там стояти цей надгробок, люди будуть приходити, цікавитись — що це за князь у православному храмі, якій належить Московському патріархату”, — зауважує професор Острозької академії Петро Кралюк.

“Але хотілося б вірити, що з часом Києво-Печерська лавра належатиме Українській церкві, і тоді цей культурний конфлікт буде розв’язаний природним чином”, — додає Кралюк.

Водночас історики нагадують, що церковники мали б шанувати чи принаймні “терпіти” постать князя бодай тому, що Костянтин Іванович був не лише військовиком, а й щедрим жертводавцем і самої Києво-Печерської лаври, й православ’я загалом.

Він збудував монастирі в Дермані та Межирічі, після перемоги під Оршею поставив у Вільнюсі два православних храми, звів величний Богоявленський собор в Острозі (за іронією долі, всі святині на українській території зараз також належать так званій УПЦ МП).

Богоявленський собор в Острозі. Фото: Новинарня

Причому будівництво православних церков у на той час наскрізь католицькому ВКЛ було заборонено, і лише князю Острозькому на те був дарований особливий привілей.

Ще одним особливим привілеєм було дароване королем у 1522 році самому Костянтину Івановичу і всім його нащадкам право ставити печатку не яким-небудь, а червоним воском — як представники королівського роду.

Оригінальна печатка князя Острозького, представлена на “Князі Острозькі: європейський вимір української історії” в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. Фото: Новинарня

Втім, навіть у будівництві православних храмів Острозький проявляв себе насамперед європейцем. “Наприклад, Богоявленський собор, який зараз перебудований «у московському дусі», був побудований ним у готичному стилі, з ренесансними елементами. Це явне свідчення того, що

УКРАЇНА В КУЛЬТУРНОМУ ПЛАНІ В ТОЙ ЧАС НАЛЕЖАЛА ДО ЄВРОПИ”,

— підкреслює професор Кралюк.

Такий вигляд мав Богоявленський собор в Острозі (в центрі композиції) у XVIII ст. Малюнок Зигмунта Фогеля, 1796 р.

Європейськість, причому в сучасному розумінні цього слова, була притаманна князям Острозьким і в толерантності до представників інших вірувань і народів.

В Острозі мирно співіснували іудеї, католики, православні, а за Костянтина Івановича, який після Битви під Ольшаницею поселив у місті близько 7 тисяч полонених татар, — іще й мусульмани.

І не лише співіснували, а й спільним фронтом протистояли зовнішнім ворогам, які могли загрожувати Острогу. Скажімо, Острозька синагога, як і Богоявленський собор, була не лише релігійною, а й оборонною спорудою.

Острозький замок, вежа-донжон XVI ст. Фото: Новинарня

На цю тему: Важнейшие православные святыни Украины, захваченные Московским патриархатом

Варто згадати й про те, що завдяки розбудові захисту порубіжних земель від татар князь Костянтин долучився і до появи козацтва — адже завдяки йому з’явилися професійні військові, які мали навички відбивати напади зі степу, в дикому полі.

“Костянтина Острозького називали «Імператором». Імператор — не в сенсі монарх, а як в античній історії — «відомий полководець, переможець». Він, безумовно, був одним із найбільш блискучих стратегів в історії України. Це саме та постать, яку ми маємо наслідувати у справах військових, шляхетських, меценатських, політичних”, — наголошує історик Олександр Алфьоров.

Він пояснює, чому князя Костянтина так важливо повернути на гідне місце в українській історії, а його надгробок — у Києво-Печерську лавру: “Сьогодні наше завдання як істориків — якомога більше розставляти маркерів, якорів, які нас притягують до таких україноцентричних постатей.

НАДГРОБНИЙ ПАМ’ЯТНИК КОСТЯНТИНА ОСТРОЗЬКОГО — ЦЕ НАШ МЕНТАЛЬНИЙ ЯКІР, ЯКИЙ МАЄ БУТИ В УСПЕНСЬКОМУ СОБОРІ.

Тому що сам цей надгробок — це символ української перемоги, українського духу і спротиву до останнього будь-якому окупанту”.

(За підтримки Українського культурного фонду, в межах програми “Культура в часи кризи: інституційна підтримка” (додатковий конкурс)).

Леся Шовкун, Дмитро Лиховій;  опубліковано у виданні  Новинарня


На цю тему:

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

14:10
«Чия система витримає, той і переможе»: що стоїть за останніми обстрілами росією енергетичної інфраструктури України
13:59
РПЦ оголосила “священну війну” Україні (документ)
12:04
Бурштинська та Ладижинська ТЕС зруйновані майже повністю: чим Україні загрожують нові атаки на енергосистему
10:06
Звичайне шахрайство: фігурант журналістських розслідувань ексочільник УСБУ Миколаївщини Герсак став громадським діячем та збирає грантові кошти для ветеранів (ФОТО)
09:31
Типове "зе": "слуга народу" Роман Кравець шантажує таксі "Uklon"через Telegram-канал "Джокер" - вимагає $200 тисяч
09:01
Суд зобов’язав упц (мп) повернути державі Успенський собор ХІІ ст. у Каневі
08:35
У Росії виробництво бензину впало на 14% після атак на НПЗ - Росстат
08:00
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 28 березня
20:00
У четвер дощитиме трохи в Карпатах, вдень до +20°С
19:22
У Польщі через перевірку контррозвідки звільнили генерала, який відповідав за підготовку ЗСУ

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]