Микола Жулинський: «Вмочали свіжий хліб у цукор і їли. А Петро дивився на нас і плакав»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Звісток від батька не було 33 роки. Царські війська у Першу світову війну залишали після себе спустошений край, відступаючи, "чтобы неприятель не мог воспользоваться".

Діда й бабу по матері із села Новосілки (тепер село Набережне Демидівського району Рівненської області. – Країна) вивезли у Дніпропетровську область, туди ж вигнали і батьків тата – вони були із сусіднього Товпижина. Батько розповідав, що їм не дали вийняти хліба з печі, кричали: "Быстрей, неприятель наступает!"

Додому батько повернувся 12-річним із матір'ю і старшою сестрою Настею. Його тато й молодша сестра Федора померли від тифу. Та потрапити в Рівненську область було непросто – вже був кордон між СРСР і Польщею. Скупчилися тисячі людей. Там у його матері почався тиф. Перед смертю сказала: "Лишаю тебе під опіку Божої Матері". Батька із сестрою через кордон перевели люди, які добре знали місцевість. Але їх затримали й забрали у польський притулок.

На цю тему: Писатель Юрий Мушкетик: «История нашу власть ничему не учит. Ни-че-му!»

Батько два роки служив у польському війську у Водовіце в зенітній артилерії. Був сержантом. Пропонували залишитися на контрактній службі, не захотів. Повернувся додому – хата спалена, господарки немає. Старша сестра вирішила прилаштувати брата – одружила його зі старшою на 10 років жінкою, яка вже мала дитину.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, 79 років, літературознавець, письменник. Народився 25 серпня 1940 року в селі Новосілки, зараз – Набережне Демидівського району Рівненської області в селянській сім’ї. Закінчив Дубенське педагогічне училище на Рівненщині, два роки працював учителем. Три роки був трубозгинальником на Ленінградському суднобудівному заводі. Заочно закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, аспірантуру Інституту літератури Академії наук України. Працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Очолив його 1991 року. Двічі був депутатом Верховної Ради. З 1999-го по 2001-й – віце-прем’єр-міністр України. Очолював комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка. Автор понад 700 статей, майже 20 книжок, оглядів і рецензій. Дружина 72-річна Галина Степанівна була головою кредитної спілки ”Турбота”. Донька 45-річна Олеся – юрист, директор зі зв’язків із громадськістю в компанії Соса-Соla. Любить грати в теніс і рибалити. Улюблена книжка – ”Кобзар”, страва – деруни

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, 79 років, літературознавець, письменник. Народився 25 серпня 1940 року в селі Новосілки, зараз – Набережне Демидівського району Рівненської області в селянській сім’ї. Закінчив Дубенське педагогічне училище на Рівненщині, два роки працював учителем. Три роки був трубозгинальником на Ленінградському суднобудівному заводі. Заочно закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, аспірантуру Інституту літератури Академії наук України. Працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Очолив його 1991 року. Двічі був депутатом Верховної Ради. З 1999-го по 2001-й – віце-прем’єр-міністр України. Очолював комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка. Автор понад 700 статей, майже 20 книжок, оглядів і рецензій. Дружина 72-річна Галина Степанівна була головою кредитної спілки ”Турбота”. Донька 45-річна Олеся – юрист, директор зі зв’язків із громадськістю в компанії Соса-Соla. Любить грати в теніс і рибалити. Улюблена книжка – ”Кобзар”, страва – деруни

Брат матері Клим Воляник із дружиною Серафіною ніколи на Великдень не йшли на кладовище пом'янути трьох своїх дітей. Бо не знали, де їхні могили. Старшого сина Мішку, якому не було і 20 років, розстріляли, бо "не хотів воювати за Польщу". Середнього 16-річного Миколу польські поліцейські вбили у лісі під Гороховом, бо мав радянську гімнастерку – виміняв на продукти в червоноармійців, які відступали. Молодшу дочку Ганну – зв'язкову Української повстанської армії – забрали серед ночі "стрибки" (від російського "истребительный батальйон" – воєнізовані формування з місцевого населення для боротьби з підпільниками. – Країна). У неї залишився 4-річний син, а грудна донька померла через два дні. Про долю Ганни нічого не відомо.

Другий дядько Андріян Кримусь не цурався ніякої роботи. Пас за селом худобу й побачив, як із боку Дубової Корчми їдуть німецькі машини з польськими поліцаями. Почав кричати хлопцям з УПА: "Німці їдуть!" Частина втекли, деякі загинули. Дядька Андріяна спіймали поліцаї. Мордували так, що все село чуло його крик. Вирвали язика, викололи очі, зі спини здерли шмат шкіри. Від мук помер. Поховали разом зі вбитими упiвцями у селі Хрінники Демидівського району.

У нас була корова Ряба. Мати казала: "Не буде корови, все пропало". Щодня після уроків я мусив зайти в колгосп і вкрасти трохи соломи. Витягти її було важко – скирта влежувалася і ставала твердою, як цемент. Рвав солому і плакав. Руки тоді поморозив, досі деформовані.

Хліба не вистачало. Ходив по нього з місцевими жінками до Луцька – за 36 кілометрів. Добиралися під вечір. Спали на траві. А о шостій ранку я займав чергу до магазину. Давали одну буханку в руки. Клав її в мішок і знову займав чергу. Додому вертався з п'ятьма-шістьма хлібинами.

Мати була неписьменна, книжок читати не дозволяла. Тільки Псалми, Євангеліє та Кобзар. Таємно брав у сільській бібліотеці.

Приходив у школу в материних чоботях на босу ногу. Щоб відігріти їх, учителька садила біля груби. Підручників у мене не було. Пера брат привозив із Луцька, чорнило робили з бузини. По суті я й не вчився. Переказував те, що запам'ятав на уроках. Пам'ять мав добру, але точних дисциплін – геометрії, алгебри, фізики, хімії – так і не второпав.

У шостий клас ходив два роки. Старший брат Леонід завербувався на Нарську ГЕС в Естонії. Туди ж переїхав другий брат Володька. Забрали й мене. Півроку ходив до російської школи: не міг ні призвичаїтися, ні вчити тієї програми. Попросився, щоб відправили назад у село. Довелося знову йти до шостого класу.

1943-го німці з польськими поліцаями арештовували всіх причетних до УПА. Мати з меншим братом 9-місячним Борисом під час облави ховалася в льосі в сусіда Яшки Котила. А мене, 3-річного, батько взяв на руки й побіг до Стиру – хотів переправитись на другий берег і там сховатися. Не встиг. Нас знайшли поліцаї з собаками. Батько опустив мене на землю: "Біжи, сину, додому. Це неподалік. Найдеш". Вдома я ліг у клуні на кожусі й заснув. Коли мати прийшла, сварила: "Треба було за шию батька обійняти. Може, німці змилувалися б і не забрали".

Всіх полонених вантажили в машини й вивозили. Куди – ніхто не знав.

Батько пройшов пекло трьох концтаборів: Освенцим, Саган, Дахау. Якимось дивом йому вдалося поміняти з мерт­вим співкамерником свій номер і так врятуватися. Тільки Богу відомо, як зумів потрапити в американську зону окупації, а потім виїхати до США.

Звісток від нього не було 33 роки. Коли я працював у Ленінграді, на Кіровському заводі, секретар парткому розпитував. Сказав, що з 1943-го нічого про батька не знаю. Він порадив: "Обращайтесь в Красный Крест. Может, он живой". Я написав. Отримав відповідь: "Не можемо знайти". Через деякий час брату Станіславу прийшов лист від батька. Ви­явилося, він у США. Змінив ім'я, став Джоном Зелінським.

Побачився 1976-го. Він приїхав до Львова. Брати Володимир і Борис на таксі привезли його в рідне село. Побув ніч, а на ранок поїхав назад. Сказав: "Тут нічого не змінилося". Того ж року з батьком відвідали Освенцим. Він показав свій барак і нари.

14 квітня 2008-го – на 100-літній ювілей – перевіз батька до України. Тут він прожив ще півроку. Поховав у рідному селі поряд із могилою матері. На пам'ятнику викарбували: "Я був під опікою Божої Матері".

Мати пішла 1958-го, мала пухлину в мозку. Я саме закінчив 10-й клас, і брат відправив мене в Дубно до батькової сестри Анастасії вступати в педучилище. Його директор створював духовий оркестр, щоб на Жовтневі свята пройти центральною вулицею. Набирали лише хлопців, завдяки цьому й поступив.

Із хлопцями з гуртожитку крали колгоспну картоплю, так перебивалися. Мати Петра Козібродського з нашої кімнати була ланковою. Він привозив цукор і трошки нам до чаю давав. Скупуватий був. Мішок клав під ліжко, а сам лягав зверху. Якось прив'язали Петра до ліжка. Розв'язали мішок. Вмочали свіжий хліб у цукор і їли. А Петро дивився на нас і плакав – так йому було шкода.

Після педучилища направили на роботу в Дубровицький район. Тітка Катерина дала мені фанерну валізку. Склав речі й ковдру, подушку прив'язав зверху. В районо сказали, що маю їхати в село Озерськ. Начальник пояснив: "Вийдеш на дорогу, там машини в Золоте возять каміння. Махнеш рукою – і тебе підвезуть. До Озерська – кілька кілометрів".

У селі не було ні дороги, ні електрики, ні радіо, ні газет. Люди користувалися гасовими лампами. Оселили в Марфи й Луки Йосиповича, в яких раніше вчителька квартирувала. Спав на дерев'яній лавці. За гроші господарі мене годували. Варили кисіль із журавлини, суп, кашу чи картоплю. У школі викладав усе, крім математики.

"Якщо хочеш чогось досягнути – треба їхати з Озерська, тут пропадеш", – казав мені один чоловік. Поїхав до дядька Парфентія в Луцьк. Працював підсобним робітником, різав колоди на пилорамі, був слюсарем. Познайомився зі студентами, які читали вірші поетів-шістдесятників – Івана Драча, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Виявилося, за нами стежив КГБ. Агент викликав на розмову дівчину, на квартирі якої збиралися. Цікавився, чим ми там займаємося. Потім викликали й мене. Я тоді саме подав документи на вступ до Компартії. З кандидатів мене викреслили.

Із братом моєї майбутньої дружини вирішили їхати в Ленінград – влаштувалися на суднобудівний завод імені Жданова. Нас загнали у трубозгинальний цех, у який жоден корінний ленінградець не йшов. Я тримав мідно-нікелеві труби руками, а зварювальник приварював до них фланці. Очі постійно пекли. Руки чорніли, якщо одразу їх не помити з милом. Працював там три роки.

У Ленінграді була українська громада. Ми спілкувалися, співали. Обійшов усі музеї. З бібліотеки імені Михайла Салтикова-Щедріна не вилазив, по неділях просиджував у букіністичних магазинах. Вечорами ходив у філармонію, театри.

Ідея створення Народного Руху України належала Іванові Драчу. Він був головою Київської письменницької організації, а я – заступником директора Інституту літератури. 1989-го він запропонував зустрітися біля пам'ятника Тарасові Шевченку. Був вечір, моросив дощ. Іван Федорович каже: "Бачиш, яку потужну "Солідарність" поляки створили. А литовці – "Саюдіс". А в нас нема нічого. Треба й нам громадсько-політичну організацію зареєструвати. Київські письменники можуть виступити співорганізаторами. Інститут літератури зміг би підтримати?" Я відповів ствердно.

Був віце-прем'єр-міністрОМ з питань гуманітарної політики в урядІ Леоніда Кучми. Його рідні жили у Дніпропетровську (зараз – Дніпро. – Країна), тому він допізна засиджувався на роботі. Я приходив до нього після восьмої вечора.

Якось стояли на балконі його кабінету й дивилися на Київ. Тоді закрили Музей Леніна. До Леоніда Даниловича приходили з пропозиціями, як надалі використовувати це приміщення. Хотіли заснувати там фондову біржу. Я сказав Кучмі: "Створіть музей – Український дім. Це буде місце для зустрічей, прийомів іноземних делегацій, проведення виставок і концертів". Він перепитав: "А де він?" Крізь вікно показав йому. Навпроти побачив вогні, спитав, що то. "Філармонія. Ви там не були?" Кучма відповів: "Та я ніде тут не був. Навіть по Києву не міг пройти по-людськи". Ідею Українського дому підтримав.

Коли у складі делегації їхав кудись із Кучмою, він запрошував до себе в салон. Охоронець казав: президент викликає. Запросив і тоді, коли розгорівся касетний скандал. Було видно, що роздратований.

На цю тему: Цель — Украина. «Дело Гонгадзе», «кассетный скандал»: Марчук, Медведчук и КГБ

Я спитав: "Ви знаєте, хто це зробив?" Кучма нахилився до мене й відповів: "Я зробив єдину помилку, коли став президентом. У перший день треба було розігнати СБУ від першого до останнього чоловіка!"

Ініціатором створення "Мистецького арсеналу" теж був я. Привіз туди президентів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучму, прем'єр-міністра Віктора Ющенка, мера Києва Олександра Омельченка, його заступника з питань культури Олександра Биструшкіна. Сказав: "Давайте зробимо тут мистецький центр". У Ющенка загорілися очі.

Тарас Давидяк, фото: Сергій Старостенко; опубліковано в журналі КРАЇНА


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com