Оксана Забужко: «Нема способу «оживити» національного класика, не читаючи його»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«Біда в тім, що ми не знаємо, як працювати зі своєю спадщиною. Ми перестали бути колоніальною нацією, а культурною так і не стали – попри формальну державну незалежність».

Стартує національне святкування 150-річчя Лесі Українки. Міністерство культури та інформполітики і Державне агентство з питань мистецтв та мистецької освіти презентували проєкт святкування. З нагоди ювілею поетки та письменниці у виданні «LB.ua» поговорили з Оксаною Забужко.

Від 25 лютого розпочнуться урочистості – зокрема, в Українському домі триватиме виставка «150 імен Лесі Українки», яку супроводжуватиме дискусійна програма Косач Talks, презентація 14-томного зібрання творів, вистава Влада Троїцького «Ле» і так далі. Вхід туди вільний (за реєстрацією з урахуванням карантинних обмежень – прим.авт.) , окрім першого дня відкриття. Ці та інші активності зарамковані оригінальним дизайном, який уже розійшовся по соціальних мережах.

150-річчя з дня народження Лесі Українки – одна з кількох важливих дат, які будуть об'єктом державної політики в цьому році, і ми спробуємо проаналізувати кожну з них.

 

- Чи ви бачили проект, підготований Міністерством культури, його програму і візуальне втілення, і чи маєте певне попереднє враження?

- Насправді це дуже скорбна історія. Українська держава в особі Мінкульту прокинулася, я так розумію, десь у листопаді місяці, і схаменулася, що, ой чорт, це ж наступного року 150-ліття провідної національної класикеси і треба з цим негайно щось робити – і оголосила конкурс, який в межах місяця відбувся і треба було його закривати на ґвалт, бо фінансовий рік горів уже синім полум’ям, бікфордів шнур догоряв до вибуху… Я говорю про свої враження – зрештою, доволі поверхові, бо мене запросили за три дні до Нового року в Мінкульт умовити чи то взяти участь у цьому проекті, чи радше якось його легітимізувати своєю присутністю, чи консультацією, чи ще чимось таким.

На цю тему: Оксана Забужко: «У 21 сторіччі не треба бомбити міста. У 21 сторіччі вистачить розбомбити мізки»

- І проект уже був готовий?

- Проект був готовий. Мені його презентували як уже затверджений, «змінити не можна»; і легке оскаженіння я відчула уже десь на п’ятій хвилині цієї презентації. Тому що люди, які його робили, безумовно керувалися щонайкращими намірами, а також палаючими ґрантовими термінами, в чому вони, зрештою, щиро й зізналися: мовляв, не їхня вина. Але це був такий, знаєте, зріз… ну як вам сказати? Ця презентація стала для мене способом близького знайомства із кошмаром української освіти. Бо це таки кошмар, коли ювілеєм Лесі Українки займаються – і мене для консультації запрошують! – люди, які не те що моєї «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» не розгортали – і це при тім, що ця книжка вже 13 років як існує на ринку, і не найменшим накладом як для інтелектуальної монографії випродана: більш як 20 тисяч примірників розійшлося, людей, які її читали, я зустрічала в різних прошарках українського суспільства, до ветеранів АТО включно, здавалось би, гуманітарно просунутій молоді досі б належалося певні тези звідти засвоїти вже як загальновідомі, хай навіть і не читавши… А тут я побачила людей, які взагалі нічого про Лесю Українку не чули після того, як закрили шкільний підручник з «Лісовою піснею». Тобто тих, з ким, так би мовити, полемізувала ще в позаминулому десятилітті – тільки вже віку моїх дітей, а не батьків.

Я, звичайно, розумію, що таких у нас абсолютна більшість, я ж не катапультована сюди зі Шведської академії, але все-таки якось ніби передбачається, що ювілеєм національного класика першого ряду має займатися не та більшість – а освічена меншина. А тут ніби презумпція загального невігластва – зрештою, це та сама катастрофа української освіти, яку ми маємо зараз на всіх рівнях влади, тобто це торжество некомпетентності, ефект Данінга-Крюґера.

Проект, який виграв конкурс Міністерства культури, «з добрими намірами», так би мовити, це й є «Леся Українка в ефекті Данінга-Крюґера»: коли ми ніби розуміємо, що чогось, імовірно найважливішого, про Лесю Українку не знаємо, школа нам чогось недоказала, і взагалі все опріснила до тієї кондиції, коли національна класика не стає фактом нашої біографії, ну то тепер треба це все якось «аживІтть!».

Але так, щоб і далі нічого не читати, у форматі «а давайте домалюєм ріжки!». А давайте напишем «неймовірна Леся» – навіть не розуміючи, що саме це «лесяння» в стосунку до 42-літньої авторки «Руфіна і Прісцілли» й «Камінного господаря» уже хамство: яка вона вам «Леся», знайшли подружку! а давайте згадаєм, що вона була ще й така, і сяка, і он яка – і перекладачка, і борчиня, і просвітянка, і швець, і жнець, і на дуді грець, мільйон картинок, все розсипається, ніякої Лесі Українки в тому всьому як не було, так і нема й близько, зате все весело, кольорово і з «відосіками» – формат «трускавецького університету».

Розуміючи, що це справді катастрофа, а гроші платників податків виділені і впродовж цілого ювілейного року ось це все шоу так чи інакше триватиме, тож треба, щоб воно хоч якось зачепилося пересічному українцеві за свідомість і в викликало під кінець року бодай реакцію впізнавання («от що в мене є»), я запропонувала – сподіваюся, що цією ідеєю скористалися, не контролювала, що вони з тим всім далі робили – робити «150 імен ГЕРОЇВ Лесі Українки»: щоб це були «імена» письменниці, а не якоїсь «дівчинки Лесі»! Бо всі її персонажі – це вона сама. Вона – Донна Анна, вона – Долорес, вона – Присцілла, вона – Оксана, вона – Міріам, вона – Йоганна, вона – Дон-Жуан…

Фото: Facebook / Olga Viieru

Нема способу «оживити» національного класика, не читаючи його. Хоч ріжки домальовуйте, хоч хвостик, хоч стару білизну перетрушуйте й сперечайтеся, з ким спала, а з ким ні, – письменника треба читати, крапка. Він лишився в історії завдяки тому, що написав, а не тому, що був прикольним. Німецька кампанія з відзначення 200-ліття Ґете – це була ціла купа заходів, націлених на читання Ґете – перечитування, переосмислення, нові інтерпретації... А коли вся, так би мовити, «текстова частина» зводиться до «а давайте прочитаємо по віршику Лесі Українки», то я одразу розумію, що люди не мають поняття, хто така Леся Українка, і навіть не в курсі, що сама вона, перепрошую, за своєю лірикою не так сильно й пропадала: це ранній період її творчості, ювенілья... Справжня її сила, те, чим вона важлива європейській, світовій культурі, її інновація і революція, те, без чого історія жіночої літератури на планеті Земля не може бути по праву відчитана, - це її двадцять драм; двадцять одна, насправді. «Шекспір в спідниці». І це й відповідь на питання, як її пропагувати, як про неї розповідати іноземцям.

- От власне! Бо в президентському указі про святкування ювілею є вказівка для закордонних представництв долучитися до святкування – себто організувати тематичні заходи. В умовах локдауну це можливо лише онлайн, і от пробують щось робити, притому місцевими мовами, без перекладу, щоб на такі зум-лекції і дискусії приходили не лише українці. Однак справді складно розповідати «на пальцях», бо й перекладів Лесі Українки не аж так щоб багато.

- Якраз так вийшло, що коли я працювала над книжкою про Лесю Українку, в Швеції вийшли «Польові дослідження з українського сексу». Я приїхала на презентацію. 2006 рік, я сиділа при каві з товаришками, шведськими літераторками. Марі Сілкеберг, поетка, запитала: над чим ти зараз працюєш. Я якраз закінчувала «Notre Dame d'Ukraine» – і їй це все й вилила. Це був такий, знаєте, неймовірно цікавий досвід: коли ти розповідаєш чужою мовою – для обох нас чужою, англійською мовою шведській поетці про ніколи нею не читану українську свою попередницю, свою literary mother – розповідаєш, чим це тобі важливо. Ми дві години проговорили про Лесю Українку – звісно, більше я розказувала, але розказувала я тому, що Марі хотіла чути. Питання, які вона ставила, були важливі для кожної культури, що вибудовує свій пантеон класиків і шукає в ньому місце для жінок: – А скільки їй було, коли вона померла? – 42 роки. – О, то вам повезло; бо у нас наша топ-класикеса, Едіт Сьодерґран прожила ледь за тридцять, не маємо зразків зрілої жіночості... А скільки ваша написала? – Плановане повне видання – 16 томів. – Вау, який скарб!

Мене ця розмова багато навчила. Освічений європеєць може оцінити масштаб постаті Лесі Українки дистанційно, «через паркан», за самим тільки описом тем, що її цікавили. Жіночі єресі – вау!; раннє християнство і монтаністки – вау!; жіноче лідерство в ранніх християнських громадах – вау!; Прісцілла – вау!; Міріам, що вона ж Марія Магдалина – вау!; окрема драма про Йоганну, жінку Хузи, ту, що згадана в Євангелії від Луки серед жінок, які ходили з Ісусом, – вау!; Касандра – вау три рази, бо Касандру європейська література «помітить» тільки на хвилі фемінізму 1960-70-х… Через півстоліття після Лесі Українки Кріста Вольф свою «Касандру» напише, але, на мою думку, то більше про зґвалтування Радянською Армією періоду Другої світової, у Вольф Касандра – жертва, а в Лесі Українки вона – інтелігентка перед лицем історії.

Касандра Лесі Українки, як і всі її жіночі характери, позбавлена віктимності в старому патріархальному сенсі слова… А Дон-Жуан, якого вона, силами своїх героїнь, Анни і Долорес, деконструювала й похоронила за покоління до того, як його деконструювала і похоронила європейська традиція!.. А лицарський цикл!.. А та сама «Лісова пісня», весь поганський міфологічний пантеон якої – цілковито в дусі й букві тогочасного європейського ар нуво, і це знову до питання української освіти – бо дітям в школі про це не говорять, не знайомлять при цій нагоді з Ніцше і сецесією, в якій наша «Лісова пісня» падає акурат між Гауптмановим «Затопленим дзвоном» і «Весною священною» іншого нашого земляка – Стравінського, тільки в Лесі Українки вийшло краще, ніж у Гауптмана, і, думаю, вона це знала... «Історію Мавки може тільки жінка написати» – абсолютно феміністична заява; ніхто так далеко не йшов тоді в ствердженні повноправного жіночого голосу в літературі, в переписуванні всієї європейської міфології з жіночої точки зору – від «Іліади» починаючи і «Дон-Жуаном» закінчуючи.

Фото: Видавництво "Комора"

- Коли читаєш «Апокриф», ваш і Блаженнішого Святослава коментар до християнських драм Лесі Українки, і самі драми перечитуєш, то це дуже впадає у вічі – як вона наново створює цей іконостас.

- Так! Вона повертає жінок на позиції протагоністок світової історії – з урахуванням того, що це перше десятиліття двадцятого століття, за півстоліття до того, як релігієзнавчі дослідження потвердили роль жінок у ранній церкві. Попри те, що вона технічно не могла багатьох, відомих нам сьогодні, речей з історії християнства знати, вона ці речі інтуїтивно передбачила, поцілилала в них до того, як вони стали трендом. От що значить геніальність.

Якщо подивитися під цим кутом, звернути увагу на інші епізоди її духовної біографії, наприклад, на її все ще маловивчені зацікавлення Давнім Єгиптом, то стає зрозуміло, що європейська література без Лесі Українки кульгає на здоровенний кульшовий суглоб. Вона в історії модерної жіночої літератури мала би бути «центровою», поруч із Вірджинією Вулф.

- І тут питання про те, чому Леся Українка обрала для себе українську літературу – і українську мову як мову письма. Направду ж могла обирати: не лише російською послуговувалася вільно, але й писала статті на західну пресу, німецькою зокрема. А українська на той час була невипрацювана для усіх тем, жанрів і стилів… Як це взагалі у письменників відбувається? Для чого вона писала – саме писала, не обмежуючись читанням джерел та пошуками, бо ж багато хто на тому й зупиняється навіть зараз, -знаючи, що дуже мало хто зможе її зрозуміти?

- … а оцінити – ще менше. Це все в принципі було «сімейне чтиво», на дуже вузьку цільову аудиторію, «мама і Людя» (Людмила Старицька-Черняхівська). Для чого такі речі робляться? Для майбутнього.

І якщо про мову, то не забувайте, що великому письменникові завжди цікаво працювати і з мовою теж – перешивати її «під себе», творячи свою власну, навіть тоді, коли це мова, яка має від держави «статус найбільшого сприяння» і на неї працює багатомільйонна імперія з армією і флотом! Коли ж, навпаки, твоїй мові якраз упродовж майже всієї твої письменницької кар’єри офіційно заборонено розвиватися, армією, флотом і жандармерією, і від тебе персонально, від твого вибору, тепер і тут, залежить – бути їй чи не бути, – ну це вже таке зрощення естетики з етикою, така, знаєте, ціложиттєва мотивація, що можна тільки захоплюватися тим поколінням наших еліт – як воно виграло в імперії свою війну!

На цю тему: Оксана Забужко: Чого ж, до біса, ви хочете?

Емський указ – ми його, до речі, досі ще не до кінця відкашляли, – насильно заблокував Україні шлях до модернізації на власному ґрунті, а в мові, за одне покоління – такий колосальний модернізаційний ривок, що диву даєшся! Навіть на прикладі листування видно, як у Лесі Українки за 20 років міняється мова.

Мова Лариси Косач двадцятилітньої і мова Лариси Косач сорокалітньої – це дві різні мови. «Блакитна троянда», перша її п’єса і єдина, яку вона побачила на сцені, викликала шок у публіки саме тим, що українською герої розмовляли про спадковість, психічні хвороби, емансипацію жінок, Данте і Крафт-Ебінґа, а не про народ, соловейка і криниченьку. Для цього нібито й слів в українській мові не було – і тут раптом зі сцени ось це все звучить, з випередженням на двадцять років, коли такою українською справді вже заговорили студенти й гімназисти... Звісно, перед Лесею Українкою були «батьки», покоління Пчілки й Старицького, які свідомо «кували» українську термінологію, абстрактну лексику, але я б саме її назвала піонеркою української «інтеліґентської» мови, бо таки в неї першої – українська мова вже «вміє все». Відповідає потребам повноструктурного модерного суспільства.

Фото: 150imenlesi.org

Мені особисто дуже шкода, що вона не виробилась як прозаїк. Бо в неї мала би бути шикарна проза! «Над морем», приміром, - імпресіонічна проза, ні на що тогочасне не схожа. А «Приязнь» – про дівчачі підліткові дружби!.. Однак це особливо не було де друкувати й кому читати – на прозу потрібен ринок. Жанровий вибір диктується становищем культури. Чому вона драми писала – бо театр був: наші корифеї, трупа Кропивницького, Садовський з Заньковецькою, спасибі їм, в умовах Емського указу – врятували український театр. А театр у ХІХ столітті – це те саме, що серіали зараз: масове мистецтво. Звичайно ж, вона хотіла, щоб те, що вона пише, було поставлено. Не можна десятиліттями писати у повітря. Драми писалися з думкою про сцену. І вже по її смерті йшов у Києві «Камінний господар», старий Садовський грав Командора, він все ще був достатньо вродливий для цього.

- Однією з центральних подій святкування ювілею Лесі Українки стане презентація 14-томного зібрання творів письменниці. У 2020-му році була навіть дискусія стосовно того, хто із видавців мав би взяти на себе цей проект – особливо з огляду на те, що часу на роботу виявилося катастрофічно мало. Ви в цій дискусії брали активну участь. І ось менш як за рік 14-томник видано. Чи ви його уже тримали в руках?

- Мене запросили на презентацію, і я на цю презентацію збираюся прийти, і для мене це питання принципове, бо я належу до тих, так би мовити, справді нечисленних посвячених, яким дуже тяжко було все своє доросле життя жити з усвідомленням, що Лесю Українку читають – ті, хто читають! – у ось цьому жовтому «щербицькому» дванадцятитомнику…

- Я читала його в дитинстві – властиво, все життя читаю. Він розтиражований, він є в усіх бібліотеках, він оцифрований.

- Тільки його й читають, бо він на те робився. Сто тисяч примірників! Щедрим накладом, відразу ж через 5 років після попереднього 10-томного. Я маю підозру, що той 10-томник «шістдесятницький», 1964-1968, – цілком, до речі, пристойний, як на свій час, – просто треба було КДБ «зафлудити» після великого погрому української культури, вчиненого 1972-го року. Бо над ним працювали літературознавці, які на початку 1970-х були вичищені з професії й стали, як в Орвела, «неособами» – пішли хто по етапу, хто в кочегари, хто ще кудись.

Ми все ще слабо уявляємо собі масштаб тих «тихих» репресій, які пройшли по Україні з заміною Шелеста на Щербицького: посадили, даруйте, кілька десятків – ось ці імена, які є в підручнику, – а позбавили права на працю десятки тисяч, якщо не сотні, бо в кожному навчальному закладі, академічному інституті, видавництві, ЗМІ були звільнені якщо не «за статтею», то «за власним бажанням». Це звалось «политика профилактирования». А по україністиці ті чистки 1972-1973 років пройшлися просто «кальоним желєзом». Інститут літератури звідтоді – давайте називати речі своїми іменами – не оклигав і досі. За роки незалежності він не відновився, не зреабілітувався до тої кондиції, коли він міг би відповідати завданням постколоніальної нації з повернення собі своєї спадщини. Не будемо витикати пальцями, скільки за тридцять років Інститут літератури підготував нам академічних повних зібрань творів: ніскільки. Те, що було видано під його грифом – це щоразу результат особистої ініціативи конкретного науковця, а не та робота, для якої потрібна державна наукова інституція (а для багатьох проектів вона справді конче потрібна!).

І ось цей 1972-й – він пролягає в нашій культурі такою, знаєте, вогняною межею. Як можна замовчати видання, яке вже розійшлося, є в бібліотеках, у передплатників, накладом 12 тисяч 200 примірників? Його можна – перекричати. Видавши Лесю Українку знову, в десять раз більшим тиражем, і впхавши в кожну щілину ось цю ганьбу, ось цей 12-томник, з якого ми й отримуємо «дослідницю волинського фольклору», «друга робітників», войовничу атеїстку, трохи чи не члена марксистських гуртків і трохи чи не перекладачку «Маніфесту комуністичної партії». Абсолютно фейковий образ!

Отримуємо суцільні білі плями й чорні діри, вирубані цілі пласти з її життя й творчості, дикі купюри – в листах їх уперше було відновлено в «коморівському» 3-томному виданні, але щоб відновити не тільки листи, то справді треба нове ПЗТ робити, бо в тому «жовтому» 12-томнику не те що «Боярині» чи чернетки статті про Винниченка немає, які були лише в «книгоспілківському» виданні 1920-х, але навіть і віршів, які були в 10-томнику («І ти колись боролась, мов Ізраїль…» та ін.), не кажучи вже про тонші, пропагандистськи підступніші речі...

Перший том нового 14-томника

Перший том нового 14-томника. Фото: Facebook / Олександр Ткаченко

Я недавно пояснювала людям без гуманітарної підготовки, які не розуміли, через що такі філологічні війни ведуться: текст же, мовляв, є текст, яка різниця, все одно ж його можна прочитати, байдуже, в якому виданні… Я казала: це як у ресторані – качина ніжка та ж сама, але приготувати її можна і так, що оближетесь, і так, що плюватиметесь. Соус, приправи, спосіб приготування – це вже «інтерпретація». В перекладі на видавничу мову – це буде «текстологія, апарат, оформлення». Так ось, весь апарат – передмова, примітки, коментарі, – у тому 12-томнику, це таке пекло пекельне, таке неймовірне, нестерпне, ганебнюче рагульство, що хочеться ревти вголос над нашою гуманітарною катастрофою, якої ми досі немов і не помічаємо, бо ж наче нікого відкрито тоді не розстріляли, і пломбір, кажуть, смачний… Моє улюблене з приміток – це «Цюрих, Сніссе» (Снісссе – неправильно відчитане у рукописі Suisse, Швейцарія. – прим.авт.), а недавно Віра Агеєва підкинула ще пікантніше. У передмові Гайне до «Атта Троля»: «…ти брешеш, Бруте, ти брешеш, Кассію, та й ти брешеш, Азінію…» – Брут і Кассій лишаються без коментарів, а Азіній «(від лат. asinus) – осел». (Азіній – давньоримський політик, засновник першої публічної бібліотеки, соратник Цезаря і покровитель Вергілія. – прим.авт.).

- Це рівень Інституту літератури? Тобто: це вони робили?

- Це рівень українського літературознавства після розгрому 1972 року. І таким він, до великої міри, й лишався, ще в 1990-ті роки.

Для мене це ще й особиста історія. Бо там тато мій в одному томі був редактором, і я пам’ятаю, як він щодня приходив додому з чорним обличчям і розповідав, як їм, редакторам-«вільнодумцям», доводиться воювати з керівництвом за кожне слово, – і його зрештою звідти «убралі» в редакцію науково-популярної літератури. І це справді травма, це усвідомлювати: що за Сталіна 30 років Лесю Українку не видавали, від 1920-х до 50-х, і от в 70-ті як плюнули нам в писок оцим 100-тисячним, вибачте, жовтим лайном, так звідтоді: вісімдесяті; дев’яності – вже незалежна Україна, ну гаразд, грошей нема; нульові – вже ніби і гроші є, а обіцяного ПЗТ все нема; десяті – нема… Сорок років!.. Тридцять років за Сталіна, і тридцять років за незалежної України – без Лесі Українки. Сорок років з оцим «щербицьким» глумом, над нею й над українською наукою водночас. «Закрили гештальт», і нічого не зробите, не розблокуєте.

- Тобто нинішнє 14-томне ПЗТ – не остаточне, але етапне?

- Яке б воно не було, але воно повинно було бути! Хай його критикують, хай про нього сперечаються, хай воно відображає нашу недосконалість – але ту, яка є станом на сьогодні. Попередні видання теж не були досконалими, жодне не було. Те перше, з 1920-х років, книгоспілківське, яке готували неокласики, можна вважати найкращим, там ще видавців дійсно цікавила саме Леся Українка.

А наступні – і синій «хрущовський» п\'ятитомник 50-х (перша ластівка нашої «відлиги» після ХХ з’їзду! ), і шістдесятницький біло-зелений 10-томник, і оцей жахливий, щербицько-маланчуківський жовтий 12-томник – вони всі служать ілюстрацією культурних політик радянської влади у спробах «дати гнівну відсіч українським буржуазним націоналістам».

За статтею «контрпропаганда» засобами театру, кіно, літератури продемонструвати діаспорі, що Лесю Українку найбільше шанують саме у Радянському Союзі, а не деінде.

Тому те, що зараз нашим науковцям вдалося відбитися від лобійованого деякими чиновниками проекту «передруковуємо 12-томник із доповненнями» й підготувати, силами Волинського університету (який взяв на себе колосальний інституційний труд!) та «могилянської» україністики, нове видання – перше повне, нецензуроване, відповідне сучасному стану літературознавчої науки, – це однозначно добра новина. Тому я збираюся на презентацію – привітати українців із здійсненою, нарешті, декомунізацією Лесі Українки.

- Я от, до речі, зараз намагаюся згадати, чи були за роки Незалежності ще повні зібрання творів. Є повний «Щоденник» Олександра Довженка, зусиллями групи російських та українських фахівців, серед яких Сергій Тримбач, впорядкований та відкоментований. Ми вже згадували тритомне листування Лесі Українки.

- Ну, був шеститомник Стуса, впорядкований і виданий під егідою Михайлини Коцюбинської, повний Свідзинський, дякуючи Елеонорі Соловей, Антонич, впорядкований Данилом Ільницьким… Дуже гарний повний Хвильовий у 5-ти томах підготовленй Ростиславом Мельниковим, вийшов у «Смолоскипі», я аж запишалася, що і ми, Химко, люди… Але це невеликі проекти, їх можна здійснити й «без держави».

Фото: Комора

На цю тему: Оксана Забужко: Українці — це не партія

А уявляєте, скільки треба праці, щоб зібрати й підготувати, наприклад, страх сказати – повного Драгоманова, до якого ще ніхто не брався взагалі? Я тільки після того, як випустила в світ «Notre Dame d'Ukraine», відкрила, наскільки труднодоступні для пересічного українця твори національної класики – коли люди, прочитавши мою книжку, пішли в книгарні запитувати драми Лесі Українки, а там були тільки «Бояриня» і «Лісова пісня» – для школи… Потім з’явилось таке прегарне видання Лесі Українки, «всі твори в одному томі», на цигарковому папері. Хороша європейська традиція – у мене таких англомовних томищ – Шекспір «в одному томі», Байрон в одному томі і так далі, – ціла полиця в домі… Те видання розлетілося блискавично, і варт би його комусь повторити тепер, уже за новим ПЗТ, бо ідея хороша.

Біда в тім, що ми не знаємо, як працювати зі своєю спадщиною. Ми перестали бути колоніальною нацією, а культурною так і не стали – попри формальну державну незалежність.

Ось цього року – 120-річчя Валер’яна Підмогильного. У нас хоч хтось займається Підмогильним? Отак як Леся Українка у нас авторка «Лісової пісні», а Нечуй-Левицький – автор повісті «Кайдашева сім’я», так і Підмогильний – автор одного роману. «Місто» – класний твір, я не заперечую, але давайте нарешті поговоримо про «Невеличку драму», і про «Повість без назви», про його психоаналітичні пошуки, про його мову, про його переклади Гельвеція, Анатоля Франса і Мопассана – це настільки інша пластика мови, це «висока» українська, ще цілковито вільна від взорування на російську, і ах яка ж цікава для нас сьогодні... Є твори, є переклади, є ще купа чернеток, листи, інші архівні матеріали, одним словом, ну люди добрі, ну невже ж Підмогильний не заслужив до 120-ліття, – ну гаразд, хай до 125-ліття, але ж над тим ніхто не працює, щоб і через п’ять років це було, – що, не заслужив шеститомника?..

Коли немає багатотомників у книгарнях… Зайдіть в будь-яку книгарню на Заході, і ви побачите: ось їхні класики, ось тут вони серією, ось кишенькові, ось шкільні, ось вибрані – на будь-який смак і гаманець... А ось багатотомники, для «просунутих». І ці багатотомники мають бути доступні, вони мають стояти в книгарнях. Будь-який українець мусить мати право – так, як італієць, француз, поляк, фін – прийти у себе в країні в книгарню чи бібліотеку і розгорнути повне зібрання творів будь-якого свого класика. Це те, що йому зобов’язана забезпечити українська держава, і коли це право не задовольняється, доступ до спадщини не забезпечується – це називається культурною дискримінацією.

Ось це ПЗТ Лесі Українки, як виявилося, буде надруковане накладом у півтори тисячі, замість оголошених п’яти, – і роздане по бібліотеках. А бібліотек у нас – 12 тисяч, крім тих, що на окупованих територіях. От і рахуйте – півтори тисячі проти ста тисяч радянського видання. То яка Леся Українка дістанеться українцеві 21-го століття, коли той схоче прийти до бібліотеки?..

Оксана Щур, літературна критикиня;  опубліковано у виданні LB.UA


На цю тему:

 

 

 

 

 
 
 
 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]