«Радянський Союз — це не тільки смачне морозиво, а й репресії, вбивства й терор». Як знайти інформацію про репресованих родичів

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Як відкриті архіви радянських спецслужб допомагають родичам репресованих віднайти спокій та змінюють свідомість людей.

У 2015 році в Україні відкрили доступ до архівів репресивних органів комуністичної доби. Після цього сотні родин репресованих отримали «доступ до правди» і змогли дізнатися, що пережили їхні родичі, за яких умов померли й чи були насправді злочинцями, якими їх вважала держава десятки років, зазначає   MEDIASAPIENS.

Історики, у свою чергу, отримали доступ до документів, досліджуючи які, можуть розповідати справжню історію Радянської України й не мовчати про репресії та злочини тоталітарної держави. Однак доступ, як з’ясувалося, поки є не до всіх документів. Втім це може змінитися. MediaSapiens розповідає, для чого Україні потрібні відкриті архіви спецслужб, як це впливає на суспільні настрої та чому створення єдиного архіву, в якому зберуть документи різних відомств, спростить життя родичам репресованих. 

Як знайти інформацію про репресованих родичів

Андрій Когут — директор архіву СБУ, в якому зберігається більшість документів КДБ, розповідає: аби потрапити у приміщення архіву, потрібно мати спеціальну перепустку. Це пов’язано з тим, що будівля Служби безпеки України — режимний об’єкт, однак отримати дозвіл на відвідування читальної зали, за його словами, нескладно, тому зробити це можуть усі — родичі репресованих, історики та люди, які цікавляться історією. «Перш за все потрібно написати в ті архіви, де може зберігатися така інформація. Шукати варто за місцем народження родичів. Якщо це Київ або Київська область, тоді потрібно йти до нас, якщо інша — в управління СБУ в тій області й паралельно — в державний обласний архів. Також якщо людина жила на Київщині, варто звернутися в Центральний державний архів громадських об’єднань, адже ще в 90-х частину справ нереабілітованих передали в державні обласні архіви», — каже Андрій Когут.

Він додає, що такий алгоритм дій варто використати, щоби знайти справи тих, до кого застосовували політичні репресії. Аби знайти справи депортованих чи виселених, потрібно звертатися в архів МВС або до колишніх архівів обласних управлінь МВС. «Якщо йдеться про розкуркулених, потрібно звертатися в державні обласні архіви. Тобто людина, яка шукає справу свого родича, має зрозуміти, які саме були репресії, і звертатися у потрібний архів, де така справа може бути, — каже Андрій Когут. — Теоретично може бути так, що про родину справа знаходиться у нас, у Центральному державному архіві громадських об’єднань, у державному, і в архіві МВС. Скажімо, якщо когось засудили за політичними статтями, за антирадянську діяльність, а його сім’ю було депортовано, тоді справа на того, кого було засуджено, буде у нас, а тих, кого депортували, буде в архіві МВС».

В тему: «Единственный архив в мире, которому подходит название-метафора «открытый», это архив СБУ»

Щоби спростити пошуки, людина може звернутися до консультаційного центру, який діє при Архіві національної пам’яті, де фахівці допоможуть скласти запити в архів та скерують у потрібну установу. «Якщо хтось звертається до нас, ми даємо відповідь, чи є у нас необхідна справа. Якщо ж її немає, також радимо людині, куди ще вона може звернутися. Якщо справа в нас, ми надсилаємо людині контакти працівника читального залу і просимо, щоби людина сконтактувала із працівником і уточнила дату і час візиту, — розповідає Андрій Когут. — Але щоби зрозуміти, чи є справа у нас, нам потрібно мати час на пошуки, тому ми просимо всіх звернутися листом і даємо відповідь на листи за два-три тижні». Він наголошує: аби отримати справу репресованої людини, родичам не потрібно доводити родинний зв’язок, і це спрощує процедуру.

Андрій Когут розповідає, що за рік до архіву СБУ надходить близько трьох з половиною тисяч звернень. «До нас найчастіше звертаються онуки та правнуки репресованих, а не дослідники», — каже він. Якщо ж справи репресованих є в архівах на території Росії, на думку Андрія Когута, їхнім родичам усе ж варто спробувати написати запити й туди. Однак за російським законом, запитувачі повинні довести родинні зв’язки із людиною, інформацію про яку хочуть добути. 

Архів національної пам’яті

Директор Архіву національної пам’яті Ігор Кулик розповідає про плани створити єдиний архів, у якому зберігатимуться документи не лише КДБ, які зараз є в архіві СБУ, а й документи інших радянських спецслужб та правоохоронних органів. «Йдеться про радянську міліцію, суди, прокуратуру. І навіть коли ми говоримо про КДБ, то є документи цього органу, які зберігаються в архіві Служби зовнішньої розвідки, куди майже неможливо потрапити, — каже Ігор Кулик. — Закон передбачає, що всі документи радянських спецслужб мають бути доступні, а фактично цього не сталося, бо не в усі структури, де вони зберігаються, можна потрапити. Наприклад, лише в архівах МВС по всій Україні зберігається понад півтора мільйона справ, до яких немає доступу». Ігор Кулик пояснює, що основне завдання Архіву національної пам’яті — зробити так, щоби норми закону втілювалися на практиці; щоби документи спецслужб справді були відкриті абсолютно для всіх охочих не тільки з України, а й із-за кордону; щоби знайти документи можна було в одній установі.

За попередніми даними, загалом у сховищах Архіву національної пам’яті зберігатимуться до чотирьох мільйонів архівних документів, і всі вони будуть доступні для істориків, журналістів, родичів репресованих, тих, хто цікавиться історією. «У червні 2019 року ми отримали приміщення на Пухівській, 7 у Києві, де й будуть усі документи. Оскільки будівля задумувалася як виробниче приміщення, його потрібно перепланувати, реконструювати під архівне, поновити всі інженерні мережі. Ми вже розробили проєктну документацію і отримали позитивний експертний висновок. Однак через пандемію у квітні 2020 року Верховна Рада забрала 56 мільйонів гривень, які були передбачені на реконструкцію. Із того часу реконструкція стоїть на паузі, і кошти нам так і не повернули», — розповідає Ігор Кулик.

Найбільший архів документів спецслужб у світі

Загалом для створення архіву необхідно 686 мільйонів гривень, за які мають зробити всі будівельні роботи і придбати архівне обладнання — мобільні стелажі, сканери для оцифрування, лабораторії для реставрації. «Ми готові вже починати реконструкцію й за два роки зможемо здати будівлю, прийняти перші документи, відвідувачів», — каже директор архіву. Він додає, що подібні установи давно є в Німеччині, Литві, Чехії, Польщі, Угорщині. Перший архів, у якому зберігається інформація про комуністичні спецслужби й таємну поліцію, з’явився в Німеччині у 1989 році.

У творців українського архіву амбітні плани: Ігор Кулик припускає, що він може стати чи не найбільшим архівом документів спецслужб у світі. «У жодній із країн колишнього Радянського Союзу немає такого масиву документів, як у нас. Якщо говорити про Радянський Союз, то тільки країни Балтії та Грузія створили аналогічні установи, але кількість документів у них значно менша. Це пов’язано з тотальною недовірою керівництва СРСР до цих країн, — каже Ігор Кулик. — В українському архіві будуть документи, які розповідатимуть історію Радянського Союзу, і ті документи, які іноді не мають ніякого стосунку до України й українців, але розсилалися на всі республіканські установи того самого КДБ чи міліції, на всі 15 республік. І це ті документи, які дають змогу зрозуміти, як розвивався Радянський Союз, спецслужби, яка була співпраця між партійним апаратом і спецслужбами. Завдяки цим документам можна зрозуміти, як розвивалася тоталітарна система і що призвело до її розпаду».

У планах Ігоря Кулика та команди — створити найсучасніший архів із сонячними панелями, системами оповіщення про пожежу, системою газового пожежогасіння документів, мобільними стелажами, сучасними приладами обліку тощо. 

В тему: Секретный архив материалов КГБ: СССР был страшной страной

Що може завадити розшукати справу родича

Зараз при Архіві Інституту національної пам’яті існує консультаційний центр, куди по допомогу в пошуку інформації можуть звертатися родичі репресованих. «Коли людина шукає репресованих родичів, вона має розуміти, що найпростіший і найлегший спосіб — написати звернення в наш архів, і ми старатимемося допомогти їй. Очевидно, що коли всі справи будуть зібрані в одному місці, а не розкидані по всій країні, шукати їх буде значно легше», — розповідає Ігор Кулик.

Комунікаційниця Архіву національної пам’яті Дарина Рогачук розповідає, що у консультаційний центр пошуку інформації про репресованих, який запрацював у травні 2020 року, часто звертаються по допомогу люди, які намагаються дізнатися, що сталося з їхніми родичами 50, 70 чи навіть 100 років тому, і за що їх було засуджено. «Часто люди хочуть знайти інформацію, але не знають як. Ми пояснюємо їм, де і як шукати, скеровуємо в потрібні установи, допомагаємо написати запит, — каже Дарина Рогачук. — За цей рік до нас звернулося кілька тисяч людей».

За словами Дарини, складнощі в пошуку справ найчастіше пов’язані з помилками в написанні прізвища, імені й по батькові. «Людина може бути Сидоренко, а її записали в документах НКВД як Седоренко. І родичі шукають Сидоренка Івана Петровича і не можуть знайти, а ми потім шукаємо і бачимо, що є Седоренко Іван Петрович. Збігаються роки народження, місце народження й проживання, але одна літера може змінити все. Часто буває, що по батькові люди плутають, — каже Дарина Рогачук. — Буває, що людина жила в Дніпропетровській області, а справу передали в архів Запорізької. Родичам сказали, що в Дніпропетровському архіві справи немає, вони зневірюються, не хочуть далі шукати. А справу можна знайти в архіві у Запоріжжі». 

Читайте также: Украина выложит в Интернет архивы КГБ СССР

Цінність відкритих архівів

«У відкритті архівних документів я бачу великий потенціал змінити свідомість молодого покоління. Коли люди починають усвідомлювати історію своєї сім’ї, історію свого села, своєї країни, вони перестають бути поза політикою, тому що бачать, що Радянський Союз — це не тільки смачне морозиво, а й репресії, вбивства, терор і страх, який торкнувся їх безпосередньо і забрав їхнього родича», — каже Дарина Рогачук.

Вона додає, що багато родичів репресованих відчувають гордість за своїх предків, за те, що ті опиралися колективізації, виступали масово проти більшовицького режиму й поплатилися за це життям. «Люди старшого покоління більш готові до сприйняття інформації, яку знаходять у справах своїх родичів. Вони не мають ілюзій щодо Радянського Союзу, бо жили в тій країні, — розповідає Дарина. — Багато людей відчувають полегшення після того, як знайдуть потрібну справу. Є люди, яким важливо засвідчити перед усіма сусідами, перед собою, що його родич не був злочинцем, грабіжником, а просто мав свою думку або потрапив у жорна системи. Я теж пройшла цей шлях і встановила правду й справедливість щодо своєї бабусі».

Аля Махлін разом зі своєю мамою Олександрою звернулися в архів СБУ, щоби знайти інформацію про своїх репресованих родичів — прадідуся Алі та двоюрідного дідуся. «Ми зробили запит через сайт СБУ, і за якийсь час, досить швидко, нам перетелефонували і повідомили, що одну справу можна знайти у них в архіві, а інша — у Центральному державному архіві громадських об’єднань. Ту справу, яка була в архіві СБУ, із Києва оперативно відправили в управління СБУ у нашому місті, а в Центральний державний архів громадських об’єднань у Києві нам довелося приїхати», — розповідає Аля.

Вона додає, що працювати зі справами репресованих предків непросто й наважитися на це їй було складно. «Ми боялися дізнатися, що наших родичів розстріляли на місці, адже бабусі приходив лист, що її батько й брат померли десь у таборах, але там не було інформації, коли саме й за яких умов, — каже Аля Махлін. — Ми не були готові до того, що будемо читати протоколи допитів, у яких людина спершу не зізнається, що вчинила “злочин”, а за кілька днів уже визнає провину. І ти не знаєш, що відбувалося в ці дні, чи катували людину, що вона пережила. Ми з мамою ловили себе на думці, що емоційно не витримуємо те читати. Було відчуття, ніби тобі на голову щохвилини скидають каміння. Але все ж я відчувала гордість, читаючи про своїх предків: вони нічого не вкрали, не вбили когось, а були звинувачені за український націоналізм»

В тему: Архивы КГБ доступны отныне всем желающим, - пресс-служба СБУ

Архів для досліджень

Історик, автор проєкту «КГБ files» Едуард Андрющенко розповідає, що вперше потрапив в архів СБУ в 2017 році, коли документи спецслужб за законом уже розсекретили, тому проблем із доступом до них не мав. «Я прийшов в архів, щоби пошукати матеріали, пов’язані з темою моєї дисертації — “Націоналістичні рухи кінця 80-х років в Україні”, яка вже була захищена, але все ж хотілося дізнатися щось нове. Були сподівання, що в архівах спецслужб є щось цікаве, бо КДБ цікавилося націоналістичними організаціями. Я спеціально приїхав до Києва із Запоріжжя, пошукав інформацію і розчарувався, бо не знайшов великого масиву інформації, яка розповіла би мені щось суттєво нове, — каже Едуард Андрющенко. — Цьому є об’єктивні причини. Зокрема те, що наприкінці 80-х матеріали, пов’язані зі спостереженням за людьми, масово знищувалися. Тому, на жаль, можна вважати, що частина інформації була втрачена». Однак, шукаючи матеріали зі своєї теми,

Едуард натрапив на десятки цікавих документів про те, що відбувалося в Радянській Україні в останні роки її існування: де кого арештовували; про масові безлади чи отруєння; неформальні молодіжні рухи. «Я побачив величезну кількість історій, які вражали. Скопіював ці документи, спочатку без якоїсь конкретної мети. Я хотів почитати, може, щось запостити у фейсбук, але потім почав частіше ходити в архів і вирішив описувати ці історії в матеріалах для різних видань», — каже історик.

Будівля Архіву національної пам'яті

Едуард Андрющенко не хоче робити радикальних припущень щодо того, що б було, якби архіви спецслужб розсекретили раніше, наприклад, одразу після здобуття Україною незалежності, й чи змінило б це історію країни. «Але відкриті архіви можуть стати потужним щепленням від совка, — каже історик. — Є люди, в яких є репресовані родичі, але вони мало знають про те, що ті пережили, адже говорити про це було не заведено. Їм просто відомо про факт репресії. І часто доводиться чути від них, мовляв ,“у мене дід сидів при Сталіні, але я все одно Сталіна люблю і поважаю, бо він молодець, таку країну збудував”. А коли людина бачить цю історію в деталях, із подробицями, документами, вироками, підписами, зовсім по-іншому все сприймає. Ця історія для неї стає справжньою».

Андрій Когут каже, що якби архіви спецслужб розсекретили раніше, 30 років тому, ставлення до Росії в українців було б іншим. «По-перше, тридцять років тому більша увага була до того, що відбувалося в СРСР. Багато людей, які на собі відчули репресії та політичні переслідування, були ще живі, для них це було б важливим кроком. Інтерес і досі зберігається, але змінилася епоха й запити до історії в більш глобальному сенсі. Тому ті питання, які ставляться до цих архівів зараз, не настільки гострі, — каже Андрій Когут. — Відкриті архіви — це ознака суспільної трансформації. Завдяки цьому в суспільстві з’являтиметься розуміння того, чим є спецслужби, як вони мають і не мають працювати. Ми матимемо розуміння, що використання тих практик, які порушували права людини, більше не можна допускати. Архіви дають кожному змогу подивитися на історію крізь призму своєї персональної, родинної історії. Це дуже важливо, бо убезпечує нас від маніпуляцій метанаративами, які поширює російська пропаганда»

Не все, що написане у кримінальній справі, — правда

Ігор Кулик каже, що архіви спецслужби створювалися для використання самими спецслужбами, щоби мати інформацію про людей і ситуацію в державі. «Якби 30 років тому я прийшов до чекіста й сказав йому, що у 2020 році всі охочі зможуть прийти на Володимирську, в архів СБУ, і подивитися все, що там спецслужби писали, він, напевно, відправив би мене в божевільню. Тому що цей архів не був розрахований на те, щоби туди приходили всі охочі. Архіви жили та формувалися за своїми правилами — під чекістів, за зрозумілою їм системою. Через це в архіві СБУ, МВС чи Службі зовнішньої розвідки документи чітко не розділені на фонди, — каже Ігор Кулик. — Іноді в тебе є лише назва справи, і поки ти не відкриєш сам документ, не зрозумієш, на кого справа була заведена, який період вона охоплює, не знаєш, про який регіон ідеться. Сама ж назва часто не відповідає змісту, що робилося свідомо». Тому одне із завдань архіву Інституту національної пам’яті  — опрацювати фонди, робити відповідні описи, оцифрувати документи. В майбутньому архіві, на думку Ігоря Кулика, можна зібрати історію тоталітаризму, щоби зрозуміти, як не допустити цього знову, у XXI столітті; як можна протидіяти сучасній інформаційній гібридній війні, яку проводить Росія; як передбачити кроки російських агентів і ФСБ.

Директор архіву СБУ Андрій Когут пояснює, що його команда також постійно опрацьовує документи, щоби з ними було простіше працювати відвідувачам: створює фонди, додає описи до справ. «Коли ми говоримо про архіви КДБ, треба розуміти, що створювалися вони як архівно-обліковий відділ, в якому зберігали документи, тому описів до них, як у класичних архівах — немає, — каже Андрій Когут. — Ми намагаємося упорядкувати фонди, створити покажчики — іменний, географічний, тематичний, але це довгий процес і не відомо, коли ми опрацюємо всі справи».

Під час спілкування з родичами репресованих, за словами Дарини Рогачук, працівники Архіву національної пам’яті попереджають їх, що кримінальна справа — не чорно-білий документ, тому вірити всьому, що там написано, не можна. «Дуже часто люди читають, що їхній предок, мовляв, передбачив Другу світову і його за це посадили. Насправді це було одне зі “штампованих” звинувачень — як шпигунство на Польщу чи Німеччину, або те, що людина нібито ходила по селу і розказувала, що скоро буде війна і знищать комунізм, — каже Дарина Рогачук. — Нам доводиться пояснювати, що насправді такі звинувачення найчастіше були неправдивими. Також треба усвідомлювати, що коли людина потрапляла в НКВД, дуже мало хто міг протистояти тортурам, тому заарештовані погоджувалися з усім, що інкримінували».

Комунікаційниця Архіву національної пам’яті ділиться знайденими історіями, які її вразили. «Однією з перших нам написала Вікторія Тараненко, яка хотіла знайти свого розстріляного прадіда — Терентія Трускала. Вона чула від своєї бабусі, як на її очах забрали батька, після чого вона його більше не бачила. Для бабусі це була велика травма, все життя вона жила з вірою в те, що батько насправді десь є. Просто, можливо, в нього інша сім’я чи він десь у Сибіру. Дізнатися, що сталося з прадідусем, стало місією Вікторії. Так само в нас була історія Ксенії Болтовської, яка виявила, що її прадід був противником колективізації, і разом зі своїм двоюрідним братом і другом-священником активно чинили спротив радянізації, за що їх розстріляли. Ксенію вразила кількість доносів на її родичів», — розповідає Дарина.

Вона каже, що майже не стикалася з людьми, які були би проти відкриття архівів спецслужб, однак інколи люди пишуть в Архів національної пам’яті й кажуть, що не можна відкривати доступ до документів, тому що «станеться щось страшне». «Всі бояться відкриття списків агентів КДБ/НКВД. Але треба розуміти, що не існує загального файлика, де є прізвища усіх агентів. А в записках-доносах часто вказані кодові імена, — розповідає Дарина. — Але люди цим маніпулюють і говорять, що якщо відкрити архіви, будуть сварки, братовбивча війна. Це надумана причина від незнання того, що є в архівах. Простіше демонізувати, ніж піти й розібратися самому».

Фото: unsplash


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]