Сергій Грабовський: хто і навіщо прагне розіграти карту «народу Донбасу»

Версия для печати

Доленосних сенсацій у Донецьку 18-19 жовтня не зафіксовано. Ані під час розмов Віктора Януковича з Дмитрієм Медвєдєвим, ані під час засідань українсько-російського Міжрегіонального економічного форуму, ані, зрештою, під час футбольного матчу між місцевим «Шахтарем» і пітерським «Зенітом».

Усі заходи відбувалися в межах якнайбільшої благопристойності, «братерство народів» підкреслювалося не більше, ніж завжди, а журналісти не почули нічого конкретнішого, ніж слова Януковича: «Хочеться вірити в те, що найближчим часом ми розставимо всі крапки над «і».

Московський патріарх в аеропорту Донецька

А водночас сам факт проведення зустрічі двох президентів і міждержавного економічного форуму саме в Донецьку, якщо його поставити у контекст подій певного ґатунку за останній час, набуває хоч і не сенсаційного, проте вочевидь доленосного відтінку. Щоправда, доля ця і для Донбасу, і для всієї України може виявитися злощасною. Втім, а чого іншого чекати від тих, хто прагнув і прагне організувати «русский мир» за рецептами найбрутальніших тоталітарних режимів ХХ століття?

На політичній арені – місцеві «віртуози Москви»

«Народ Придністров’я», «народ Абхазії», «народ Південної Осетії»... Один час ледь не всі російські та місцеві ЗМІ гучно говорили про «народ Криму», але, на щастя, втілення цих розмов далі за сумнозвісну «мєшковщину» першої половини 1990-х не пішло. І ось тепер ідея «народу Донбасу» мусується не тільки маргінальними політиками та ідеологами, а й персонажами вельми серйозними. Серед них Валерій Голенко – голова Луганської обласної ради. У фінансованій з бюджету області газеті «Известия Луганщины» та в інших виданнях він та його команда ведуть масовану обробку населення у дуже чітко визначеному дусі. Їхні дописи, як стверджує Ірина Магрицька, «з елементами геббельсівської пропаганди, спрямовані на розпалювання ворожнечі між українським сходом і заходом, між «помаранчевими» й «біло-блакитними» та формування в читачів почуття безмежної любові до Росії, бажання знову з нею «возз’єднатися» – уже назавжди.

У своїх численних статтях головний пропагандист та агітатор області Голенко дає рішучу відсіч «национально озабоченным, именуемым в просторечье свидомитами» (тим, хто його звинувачує у продажності взагалі і в продажу національних інтересів, у тому, що йому давав гроші сам Путін і він брав активну участь у заходах, організовуваних російською стороною), полум’яно бореться з НАТО, УПА, дивізією «СС Галичина» та іншими українськомовними «холуями Америки» – «нацистами», «нашистами», «агресивними націоналістами», «фашистами», «голодоморцями», оспівує народ Донбасу...»

Звичайно, виникає логічне запитання: а як до цього ставиться правляча в Україні Партія регіонів, її центральні органи, її лідери, включно з Віктором Януковичем, який за посадою покликаний бути головним «свідомітом»? Чи «пиляння» держбюджетних коштів настільки захопило їх усіх, що ніколи озирнутися навсібіч і побачити, яку небезпечну ідеологічну обробку людей цілеспрямовано ведуть у їхньому «базовому» регіоні?

Солодкі «арії» московських гостей

Утім, не тільки місцеві «віртуози Москви», а й впливові московські гості посилено обробляють мешканців регіону у тому ж дусі. У травні завітав до Донецька патріарх Московський Кирило і заявив велелюдному зібранню після завершення літургії: «Напевно, народ Донбасу відзначено, в першу чергу, працею. Велика частина людей працює на небезпечних виробництвах, нерідко ризикуючи життям, але ж який важливий цей труд! Він важкий до нескінченності, він пов’язаний з великими психологічними і фізичними навантаженнями, але люди працюють, тим самим створюючи економічну могутність України. Донбас є найпотужнішим економічно регіоном України, він підтримував і підтримує країну в непростих економічних умовах... Там, де праця, де терпіння, де мужність, там і духовні подвиги».

У серпні співак, бізнесмен, депутат Держдуми Росії від партії «Єдина Росія» Йосиф Кобзон узяв участь у святкуванні Дня шахтаря та Дня міста Донецька. Крім пісень, він подарував донеччанам і програмну промову: «Що таке Донбас, знає весь світ... Багато хто тут говорять, що Донбас зайняв всі ключові позиції в Україну, тому що президент із Донбасу. Так це нормальне явище. Президент знає, кого призначає. Він знає своїх земляків і колег, довіряє їм і несе відповідальність за те, що на всіх ключових позиціях перебувають його земляки... Над нами всевишній побудував якусь таку ауру й оберігає нас і розповідає про те, що вихідці з Донбасу – це обраний народ. Досі говорили, що обраний народ в Ізраїлі. А я кажу, що обраний народ у Донбасі».

А у вересні патріарх Кирило знову завітав на Донбас, тепер уже на Луганщину. Стилістика його виступу була тією самою, що і в Донецьку за кілька місяців перед цим.За словами Кіріла, Луганськ і Донбас – особливе місце. «Це місце, де кувалася і кується економічна міць, де працюють люди-трудівники, де створюються матеріальні цінності, що мають велике значення для життя людей, суспільства і держави. Саме тут живе народ працьовитий, терплячий, який зберігав і зберігає православну віру».

Міражі «богообраного Донбасу»

Звернімо увагу: у всіх цих виступах підкреслюється обраність, особливість, окремішність «народу Донбасу», його особливе, панівне місце в Україні, яке він заслужив своєю терплячою працьовитістю за тяжких умов. Жодного слова про волелюбність, про потребу керуватися найвищими цінностями. Все просто і зрозуміло: ви – люди особливі, вам призначено грати унікальну роль в Україні, а водночас – ви особливий народ, частина «русского мира» (на цьому зараз наголос в «аріях» московських гостей під час візитів в Україну не робиться; роботу в цьому напрямі виконують місцеві «шістки», ведучи мову і про «народ Донбасу», і про його належність до «русского мира», і про потребу створити «Донбаську автономну республіку»).

Видається, і московські гості, і місцеві підрозділи «віртуозів Москви» хочуть реалізувати двоєдине завдання. По-перше, зміцнити тили Партії регіонів, посиливши у значної частини місцевих жителів і без того наявне відчуття своєї зверхності – не тільки щодо України, а й щодо інших країн і народів, крім, звісно, Росії. По-друге, довести до граничних меж уявлення про себе як окремий народ, що істотно відрізняється від усіх інших українців, відтак має право на самовизначення – поки що в межах автономії, якщо монопольна влада «донецьких» в Україні захитається і доведеться йти на компроміс із іншими олігархічними кланами. Але це, так би мовити, програма-мінімум.

У разі ж перемоги в Україні демократичних сил «народ Донбасу», вочевидь, ретельно готують до відокремлення від Української держави і входження до «русского мира» за абхазьким чи придністровським сценаріями. Нічим іншим пояснити такі наполегливі і послідовні намагання якомога більше посилити почуття окремішності, сепаратності у жителів Донбасу не можна. Якщо, звісно, не припустити, що за спиною Віктора Януковича і Ко місцеві діячі Партії регіонів укупі із московськими наставниками не затіяли грандіозну змову з метою відірвати Донбас від України вже ближчим часом і цим повністю й остаточно зруйнувати підґрунтя моці нинішньої влади.

Хоча, звичайно, яких тільки дивовиж не трапляється у побудованій на підставах суміші чекістських та візантійських традицій політиці Москви навіть у відносинах із своїми союзниками й сателітами...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки висловлені в рубриці «Точка зору» на Радіо Свобода