Від антисемітизму до лютої українофобії: ганебний шлях ненависті Росії

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл

«Великий Ленiн» не хотiв і чути про українську незалежнiсть, «великий Сталiн» принiс в Україну Голодомор і переселив у концтабори поборникiв українства, багатьох розстрiляв, «дорогий Леонiд Іллiч», що народився на Українi, не помiчав її, з Горбачовим пов’язана аварiя на Чорнобильськiй АЕС, бо змусив українцiв «не панiкувати», коли радiацiя розносила смерть по всiй Українi… Але нинiшнiй президент Росiї перевершив їх усiх — пiшов на Україну вiйною.

Улiтку 1990 року будинок Львiвської центральної синагоги «Цорi Гiлод», що на вулицi братiв Мiхновських, 4, вiдвiдав голова Львiвської обласної ради В’ячеслав Чорновiл.

Нiколи за всю багаторiчну iсторiю синагоги тут не бував жоден керiвник такого рiвня. В’ячеслава Максимовича одразу оточили всi рабини на чолi з Мордехаєм Болдом i численнi прочани, гублячись у здогадках: якi ще обмеження та заборони потягне за собою цей вiзит?

Оточений євреями, Чорновiл сказав: «Ми прагнемо вiдродити у Львовi та в Галичинi в цiлому єврейське життя, яке за радянських часiв зiйшло нанiвець. Я вже пiдписав розпорядження, згiдно з яким одна з центральних вулиць Львова вiдновить свою назву — Єврейська, скоро розпочнуться роботи зi спору­дження меморiалiв на територiї колишнього Янiвського концтабору та в Пiдзамче, де мученицькою смертю загинули нашi спiввiтчизники-євреї. А вас, святi отцi, прошу скласти перелiк робiт з оновлення храму, на що буде залучено й кошти з обласного бюджету».

«Єврейське питання» з Народного руху

В’ячеслав Максимович особисто слiдкував за вiдродженням єврейського Львова, аж раптом у лютому 1992 року його одноголосно обрано головою щойно створеного Народного руху України. Традицiйно з’їзд Руху проходив у Концертному залi Київського полiтехнiчного iнституту, i дверi зали були вiдкритi для всiх. На тому установчому з’їздi можна було безплатно отримати друковане видання Руху — «Народну газету». Уже в першому номерi газети читаємо: «До початку Другої свiтової вiйни центром галицького єврейства був Львiв: там жило 160 тисяч євреїв, або 32 вiдсотки всього населення мiста. Часто на його вулицях можна було побачити як свiтських, так i ортодоксальних євреїв, якi не цуралися свого похо­дження, бо якщо взяти по Галичинi в цiлому, то 1 тис. 150 найвiдомiших лiкарiв, 43 вiдсотки зубних технiкiв i 45 вiдсоткiв старших медичних сестер, до того ж 41 вiдсоток працiвникiв культури були євреями. Додамо до цього, що в Галичинi плiдно працювали 2 тис. 200 адвокатiв-євреїв».

На цю тему: Украина коммунистическая: как евреев на руководящих должностях снимать собирались

Поява в друкованому органi Руху статтi з приязним ставленням до євреїв не була випадковою: в сусiднiй Росiї, наче будяки пiсля дощу, розплодилися погромнi шовiнiстичнi «товариства», якi погрожували євреям фiзичною розправою. Тривога охопила й українських євреїв, якi вишикувалися в довжелезнi черги бiля мiських i районних вiддiлiв вiз i реєстрацiй, аби покинути Україну. І ось уже керiвники Руху — Чорновiл, Драч, Яворiвський, Горинь — пiдписують вiдозву й у виглядi листiвок-звернень розклеюють у традицiйно єврейських мiстах України — Чернiвцях, Вiнницi, Житомирi, Одесi:

«Єврейськi брати i сестри! Споконвiку ми живемо разом на однiй Богом данiй землi, iм’я якої — Україна. І в той час, коли полiтичнi чорносотенцi «в цивiльному» розклеюють по мiстах України листiвки антисемiтського спрямування, поширюючи чутки, нiби Рух готує погроми, ми категорично заявляємо про непричетнiсть до будь-яких акцiй, що сiють мiжнацiональну недовiру мiж нашими народами, i хочемо нагадати мракобiсам: пiд час Другої свiтової вiйни кардинал Кароль Войтила (в подальшому — папа Римський Іван Павло II) рятував євреїв у Краковi, митрополит Андрей Шептицький рятував євреїв у Львовi, отець Омелян Ковч рятував євреїв у Перемишлях. А ми, нинi сущi, прагнемо зробити так, щоб українцi в Українi жили краще, нiж у Канадi, росiяни — краще, нiж у Москвi, євреї — краще, нiж в Ізраїлi.

Єврейськi брати i сестри! Рух з вами! Дамо вiдсiч антисемiтським провокаторам!»

«Це неймовiрно культурне мiсто»

У той час, коли українськi євреї в буремнi 90-тi роки вчитувалися в пiдбадьорювальнi листiвки Народного руху України, на трибуну чергової сесiї Ленiнградського мiськвиконкому пiднявся непримiтний на вигляд хлопець i вiдрекомендувався: «Павло Жербiн, колишнiй комсомольський працiвник». Із праведним гнiвом вiн почав говорити про те, що Ленiнград руйнується на очах: зникли дерев’янi будiвлi петровських часiв, остаточно проiржавiв Мiдний вершник, обмiлiли Нева i Набережна Мойки, сиплються фасади колись величних царських палацiв... І тому вiн, Павло Жербiн, створив громадську органiзацiю «Нацiонально-патрiотичний фронт «Пам’ять», яка й оберiгатиме пам’ятки iсторiї та культури як часiв Петра I i Ломоносова, так i пiсляжовтневого перiоду.

Турбота молодого ленiнградця про своє мiсто викликала схвалення всiєї зали, i вже за три днi Управлiння юстицiї Ленмiськради урочисто вручило Жербiну свiдоцтво про реєстрацiю.

На мiтинг, який одразу органiзувала «Пам’ять» (вiн проходив на Невському проспектi), перехожих зустрiчав величезний плакат:

«Мы с тобой, Ирак!

У нас общий враг».

Нижче великими лiтерами роз’яснювалося, хто саме ворог: «Мiжнародне єврейство».

Тим часом промовцi, якi змiнювали один одного, вiдхилилися вiд теми Іраку, зосередившись на рiднiй Росiї. Той самий Жербiн говорив iз пафосом:

— На закритому засiданнi Полiтбюро Горбачов оприлюднив таку статистику: євреї, якi становлять у нашiй країнi 0,69% вiд усього населення, займають 20% усiх керiвних посад. Якщо врахувати високу освiченiсть i згуртованiсть, стане зрозумiло, що в їхнiх руках практично все. Горбачов говорив про це з праведним гнiвом, та от не далi, як три днi тому, сиджу бiля телевiзора. І що ж бачу? Той самий Горбачов iз вiзитом в Ізраїлi. Фотографується iз сiонiстськими лiдерами, тисне їм руки й демонструє акт вiдвертої зради: стоїть бiля їхньої Стiни Плачу з єврейською шапочкою на головi. Це ж ганьба, росiяни!

Збитки тiєї вiйни пiдраховано. А цiєї?

До мiкрофона пiдходить найстарiший член ленiнградської «Пам’ятi» Василь Єгорович Усачов, знаний як «дядя Вася»: «Про мiльярдний Китай у нас зараз говорять менше, нiж про Ізраїль. А чому? Та тому, що китайцi непитущi, євреям там робити нiчого. Непитущими були й ми, але нас планомiрно почали споювати євреї.Упродовж багатьох столiть, а то й тисячолiть, починаючи з єгипетського полону, євреї тiльки те й робили, що споювали фараонiв, султанiв та iнших визначних людей, вони ж споїли й росiйський народ. Ось i сьогоднi повсюди в Росiї довжелезнi черги за спиртним — це їхнiй успiх у боротьбi за панування над свiтом. І найжахливiше те, що вони носять iмена та прiзвища, схожi на росiйськi, використовують росiйську мову, тобто роблять усе, аби замаскуватися, розчинитися серед нас, росiян».

...Ленiнградськi театри ставили прем’єри, студiя «Ленфiльм» випускала фiльми-шедеври, а культурне життя Ленiнграда — цього «неймовiрно культурного мiста», як назвав Петербург Лев Толстой, оберталося довкола вигаданого «єврейського питання», продукуючи ненависть до спiввiтчизникiв-євреїв.

Як результат, значна кiлькiсть пересiчних ленiнградцiв перетворилася на активних антисемiтiв, якi будь-якi негаразди, навiть й особистi, перекладали на... державу Ізраїль i її пособникiв усерединi Росiї.

А завзятiсть «колишнього космомольського працiвника» було гiдно вiдзначено: газета «Ленинградская правда» надрукувала на першiй шпальтi його портрет iз такою текстiвкою: «Депутатом Державної Думи Росiї по Пулковському виборчому округу Ленiнграда обрано Павла Олексiйовича Жербiна».

Секретар Ленiнградського обкому партiї Галина Баринова дала позитивну оцiнку його «дiяльностi», прокурор Ленiнграда Дмитро Верьовкiн дiйшов висновку: «Пропаганди, яка має на метi збурити нацiональну ворожнечу, промови та дiї Жербiна П. О. не мiстять».

«Дорогая моя столица»

На вiдмiну вiд спокiйного розмiреного Ленiнграда суспiльно-полiтичне життя Москви проходило у бурхливому «столичному» темпi. Тут «Пам’ять» мала неабиякий успiх, бо дiяла наступально, масштабно, спираючись на таких вiдомих у країнi людей, як вiйськовi Макашов i Варенников, партфункцiонери Зюганов, Анпiлов, i на визнаних ватажкiв нацiоналiстичних росiйських «блокiв» — Васильєва, Баркашова, Свистунова. Завiтаємо на мiтинг уже московської «Пам’ятi» на традицiйнiй Манежнiй площi.

Просто бiля входу вас зустрiчають транспаранти, якi не виблискують новизною: «Євреї — агенти Тель-Авiва», «Усе свiтове єврейство оголосило вiйну Росiї», «Вимагаємо викорiнити єврейське зло».

Не сказав би, що на площi зiбралися люмпени й маргiнали, чимало тут людей освiчених, iнтелiгентних на вигляд.

Раптом на площi з’являється вантажiвка. Спадає широкий борт, i до послуг мiтингувальникiв — простора трибуна. Вправнi руки миттєво встановлюють мiкрофон, i люди — iнтелiгенти, вiйськовi, козаки — по приставних сходах пiднiмаються в кузов. До мiкрофона ринуть усi одразу, але активiст «Пам’ятi» показує папiрець, з якого видно, хто й за ким виступатиме,  першою запрошує жiнку.

— Громадяни Росiї, москвичi! — каже вона, — давайте не заплющувати очi на те, що євреї в Росiї влаштувалися набагато краще, нiж ми, росiяни. Кожен iз нас на власному досвiдi переконується, що протизаконне володiння ними нашою столицею — Москвою — це не чиясь вигадка, а реальна дiйснiсть. Прийшов час нагадати цим пацанам, що Москва не єврейська, а росiйська столиця...

Натовп схвально загомонiв, зааплодував.

— Друзi мої, — каже чоловiк iз борiдкою, судячи з усього — людина вiд науки. — Об’єктивна наукова статистика показує, що переважна бiльшiсть наукової пiрамiди в даний час зайнята представниками єврейської нацiональностi. З оприлюднених даних, швидше, занижених, видно, що 4-5 вiдсоткiв докторiв i кандидатiв наук становлять у нас особи єврейської нацiональностi. Фактично їх набагато бiльше, тому що вони ховаються за росiйськими прiзвищами, а завдяки паспортам, придбаним за хабарi, вважаються росiянами.

Тепло зустрiли присутнi офiцiйного представника Мосради:

— Погортайте телефонну книгу мешканцiв Москви, — з гнiвом каже вiн. — Вона ж ряснiє єврейськими прiзвищами — всiх не порахувати. Хто доведе менi, що цi люди вболiвають за Росiю? Нi, всi вони прихованi агенти Тель-Авiва, i проблемами Ізраїлю — їхньої держави — переймаються набагато бiльше, нiж проблемами Росiї та Москви.

Я з симпатiєю ставлюся до Сталiна, але пояснiть менi: як мiг вiн у 1948-му визнати їхню державу та ще й встановити з нею дипломатичнi зв’язки?

Промовцi змiнювали один одного, виголошуючи антисемiтськi гасла, а козаки закликали й до погромiв, i це вiдбувалося на тлi «онiмiлої» Росiї.

Справдi, спостерiгаючи за мiтингами та маршами «Пам’ятi» в центрi Москви i з зiбраннями у престижних залах, слухаючи погромнi заклики «активiстiв», констатуючи небачений вандалiзм на єврейських кладовищах, мовчали всi: партiя та комсомол, мiлiцiя та КДБ, мовчав безстрашний «Огонек» Коротича, Станiслав Говорухiн, не раз знiмаючи збiговиська «Пам’ятi», не сказав про неї жодного слова в нашумiлому фiльмi «Так жити не можна»... Навпаки, найодiознiших розпалювачiв ненавистi до євреїв навiть заохочували: наказом мiнiстра оборони Росiйської Федерацiї Анатолiя Сердюкова Альберту Макашову та Валентину Варенникову присвоєно звання «генерал», Геннадiя Зюганова i Вiктора Анпiлова було обрано лiдерами КПРФ, Мосрада офiцiйно зареєструвала «Русское единство» Олександра Баркашова i «Русский блок» Олексiя Свистунова, видавши кожному вiдповiднi посвiдчення.

На цю тему: Блюмкин, имя нарицательное ...

«В українцiв усе було краще»

12 червня 1991 року президентом Росiйської Федерацiї обрали Бориса Миколайовича Єльцина.

У передвиборчому протистояннi Горбачова та Єльцина громадяни Росiї стали на бiк безком­промiсного та рiшучого Єльцина, всiляко сприяючи його перемозi. Борис Миколайович, зi свого боку, вирiшив широко вiдзначити своє обрання, нагородивши своїх прихильникiв державними нагородами Росiї.

І ось Великий кремлiвський палац, готовий до урочистої подiї. Одним iз перших запрошують народного артиста СРСР Володимира Етуша — знаменитого «товариша Саахова» iз «Кавказької полонянки». Отримавши нагороду, як i прийнято, вiн пiдходить до мiкрофона:

— Орден «Дружби народiв», вручений менi, — це лицемiр­ство й образа для мого народу i водночас ганьба: яка ж то «дружба народiв», коли росiйський народ виношує плани знищення мого народу, коли мiльйони євреїв з острахом тiкають iз Росiї. Я повертаю цей орден, бо насправдi вiн має називатися орденом ненавистi.

Слiдом за Етушем вiд ордена «Дружби народiв» вiдмовилися правозахисниця Валерiя Новодворська, чемпiон свiту з шахiв Гаррi Каспаров i разом з iншими євреями демонстративно покинули зал.

Тепер про українцiв. Засновник СРСР Володимир Ленiн кожного разу, коли йшлося про українську незалежнiсть, повторював, наче заклинання: «Про неї не може бути й мови». І всi наступнi керiвники імперії  свято дотримувалися цiєї ленiнської концепцiї. І лише президент Борис Єльцин зрозумiв сподiвання українського народу i 8 грудня знакового 1991 року пiдписав знаменитi Бiловезькi угоди, вiдпустивши Україну з жорстоких обiймiв «старшого брата», благословивши її «у вiльне плавання», а стосовно суверенiтету висловився бiльш зрозумiло: «Та берiть його стiльки, скiльки зможете винести». Невдовзi вiдбувся iсторичний (не побоюся цього слова) вiзит росiйського президента в Україну. На урочистому прийомi в Марiїнському палацi Борис Миколайович говорив: «Я суворо наказав своїм мiнiстрам: прокинувся вранцi, запитай себе: що ти зробив для України?..»

Жоден iз лiдерiв СРСР i Росiї нiчого подiбного нiколи не виголошував.

І там же на урочистому прийомi: «Моє дитинство минуло в райцентрi Талицьке, що пiд Свердловськом. У нас в одному кiнцi мiста жили росiяни, в iншому — українцi. Так в українцiв усе було краще: i домiвки, й городи, й худоба, i дiти не росли розбишаками».

«Маленький сiрий чоловiчок»

«Великий Ленiн» не хотiв навiть чути про українську незалежнiсть, «великий Сталiн» принiс в Україну Голодомор, викорiнюючи «український нацiоналiзм», переселив у концтабори поборникiв українства, багатьох з яких розстрiляв, «дорогий Леонiд Іллiч», який народився на Українi, не помiчав її, поводився так, нiби немає такої республiки — УРСР, з Михайлом Горбачовим пов’язана аварiя на Чорнобильськiй АЕС, бо змусив українцiв «не панiкувати», а стрункими колонами виходити на парад iз нагоди Першого травня, коли iонiзуюча радiацiя розносила смертельнi дози по всiй Українi...

Але нинiшнiй президент Росiї перевершив їх усiх — пiшов на Україну вiйною, окупував нашi одвiчнi територiї — Донбас i Крим. Кадровий кадебешник, вiн таємно, але уважно стежив за процесами, що вiдбуваються в незалежнiй Українi, i поки четверо провiдних мiнiстрiв, а головне — мiнiстр оборони та начальник СБУ були громадянами Росiйської Федерацiї, поки президент України ходив до церкви Московського патрiархату i просував свою країну до Митного союзу — таку Україну Путiн «терпiв». Коли ж українцi вирiшили позбутися цупких обiймiв «старшого брата», обравши європейський вектор розвитку, Путiн зiнiцiював силове захоплення суверенної української територiї, яке дипломатичною мовою iменується «анексiя».

Та й це не все. Аби втримати загарбанi територiї, Путiн став фундатором такого нового поняття свiтової iсторiї, як «гiбридна вiйна». Прагнучи налякати всi iншi країни-сусiди, Путiн устами начальника Генерального штабу збройних сил Росiйської Федерацiї Валерiя Герасимова популярно розтлумачив, що ж то воно таке — «гiбридна вiйна». Поряд iз суто вiйськовими операцiями така вiйна передбачає агресивнi заходи щодо країни, з якою воює Москва, в економiчнiй, полiтичнiй, iнформацiйнiй, гуманiтарнiй, кiбернетичнiй, суспiльнiй, духовнiй та в усiх iнших сферах, причому обмежень у просторi та часi гiбридна вiйна не має.

Аби «зберегти обличчя» перед свiтовим товариством, Путiн на численних прес-конференцiях доводив, що треба було захистити росiян, якi населяють прикордоннi з Росiєю територiї. Насправдi ж усе вийшло з точнiстю до навпаки: путiнськi ракети та бомби, пущенi з територiї Росiї, якраз i знищують отих етнiчних росiян, що споконвiку спокiйно жили на українських землях. Численнi мiжнароднi експертизи пiдтверджують той незаперечний факт, що дахи та стiни будинкiв населених пунктiв Донбасу руйнують iз росiйського боку, i це щоразу впадає у вiчi.

Коли Путiн вiдчув, що нiхто в Європi та свiтi не вiрить його вигадкам, а лише зiбраним незаперечним фактам, то вдався до нової провокацiї: «приватизував» перемогу у Другiй свiтовiй — вiдкриваючи вiйськовий парад на честь її 70-рiччя, заявив на весь свiт, що Росiя могла отримати перемогу i без участi України.

Це була нечувана наруга над мiльйонами українцiв, якi полягли у вiйнi як у лавах Червоної армiї, так i поза нею. Адже за кiлькiстю Героїв Радянського Союзу українцi поступаються лише росiянам, але ж їх i за кiлькiстю значно бiльше, тричi Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб — теж син України. І саме українцi поставили крапку в Другiй свiтовiй вiйнi: Олексiй Берест iз села Горяйстiвка, що на Сумщинi, встановив Прапор перемоги над поваленим рейхстагом, а генерал Кузьма Дерев’янко з села Косенiвка на Черкащинi на борту американського лiнкора «Мiссурi» вiд iменi Радянського Союзу пiдписав акт капiтулацiї поваленої Японiї. Президент України Вiктор Ющенко нагородив обох звитяжцiв вiдзнакою «Герой України», тут же й Росiя присвоїла обом звання «Герой России».

І наостанок: двоє українцiв — Василь Порик iз Вiнничини i Микола Фiлiпов iз Чернiгiвщини — стали Нацiональними Героями Францiї — кавалерами ордена «Почесного Легiону».

На цю тему: Богдан Кордюк: «Традиційний український антисемітизм». Комуністична провокація 1963 року

Це ж яким українофобом треба бути, щоб «не помiтити» цi неспростовнi факти.

Але й це ще не все: Путiн поставив Росiї у заслугу навiть возз’єднання Галичини з Україною, наголосивши, що це стало можливим лише завдяки тому, що 17 вересня 1939 року Червона армiя ввiйшла в Галичину, «вiддавши» її Українi. І знову Путiн дечого «не помiтив»: слiдом за Червоною армiєю в Галичину прибула цiла армiя комiсарiв, полiтпрацiвникiв, агiтаторiв, якi одразу почали впроваджувати... росiйську мову. В Київському музеї Другої свiтової вiйни зберiгається «Блокнот агитатора Красной Армии» за вересень 1939 року. У ньому подано текст, який офiцери та полiтпрацiвники в уснiй або письмовiй формi повиннi були доносити до мiсцевого населення: «Русский язык изучают трудящиеся всего мира. Маркс в свое время отдал должное могучему русскому языку, изучая его, используя в своих трудах русские первоисточники. В нашей ситуации русский язык является языком межнационального общения народов СРСР, знание русского языка позволяет народам овладевать высшими культурными ценностями».

Щодо «цiнностей», якi завезли «совiти», як їх тут називали, то в обiг було кинуто поняття «український буржуазний нацiоналiзм». А оскiльки нацiоналiсти пiдлягали тюремному покаранню або засланню за «антирадянську дiяльнiсть» (ст. 58 Карного кодексу СРСР), осатанiлi чекiсти хапали всiх i без суду або формального звинувачення заганяли в холоднi товарнi вагони й вивозили до Сибiру, Далекого Сходу, Казахстану. І досягли неабияких «успiхiв»: за короткий час було депортовано i знищено 1 мiльйон 300 тисяч українцiв, або 10 вiдсоткiв усього населення Захiдної України.

«Іх там єсть»

Цi кривавi подiї вiдбувалися рiвно 80 рокiв тому, i тепер люмпенiзований росiйський натовп прагнув почути вiд господаря Кремля щось свiженьке. І тому на однiй iз численних прес-конференцiй Путiн повiдомив, що «ощасливив» український Крим Керченським мостом. І знову «забув» уточнити, що жителi Криму цим мостом не користуються, бо веде вiн у росiйську Тамань, i якщо їхати звiдти в європейську частину тiєї ж Росiї, то треба провести в дорозi зайвих 2-3 днi. І тому не поменшала, а ще й побiльшала кiлькiсть пiшохiдних i моторизованих кримчан на пунктах пропуску «Чонгар» i «Каланчак», а українськi прикордонники, зi свого боку, пом’якшили митний i паспортний контроль на цих пунктах. І як знати Путiну та його оточенню, що Україна зробила для Криму незрiвнянно бiльше: побудувала Пiвнiчно-Кримський канал, який у короткий термiн вирiшив одвiчну проблему з прiсною та питною водою. Україна пiдвела Криму дешевий струм Днiпрогесу, побудувала елеватори у Сiмферополi, Севастополi, Ялтi, Керчi, а хлiбороби щедрої на врожаї Херсонщини засипали їх добiрним пшеничним зерном.

...Ось уже п’ять рокiв (!) головний українофоб Росiї веде проти України агресивну вiйну — як гiбридну, так i кровопролитну. За цей час вiн провiв безлiч прес-конференцiй, i не було жодної, де б не йшлося про Україну, i на кожнiй вiн вдається до вселенської брехнi: «Росiя не є там стороною конфлiкту, росiйських збройних сил на Донбасi немає».

Вислухавши цю маячню, кореспондент агентства «Ассошiейтед пресс» (США) запитав Путiна не без сарказму: «Виглядає так, нiби донецькi шахтарi, кинувши вiдбiйнi молотки, хапають автомати i йдуть знищувати українську армiю. Вони ж, шахтарi, з саморобних «Градiв» збили малайзiйський «Боїнг» рейсу МН-17...»

Путiн викручується, наче картковий шулер.

А далi запитання, якi загнали господаря Кремля в глухий кут.

Кореспондент iзраїльської газети «Шофар»: «Нинi ви ведете iнтенсивнi бойовi дiї в Сирiї, поблизу iзраїльських кордонiв. Якщо Крим — ваш, Кенiгсберг — ваш, Курильськi острови — вашi, то чи не означає це, що Стiна Плачу в Єрусалимi, гора Сiон, пустеля Негев, Сiнайський пiвострiв, Голанськi висоти також вашi?»

Кореспондент польського агентства «Руй»: «Великий Януш Корчак заповiдав нам: героями стають не тi, якi когось убили, а тi, що вiддали за когось своє життя. Чому вам не до вподоби цей заповiт?».

Путiн криво посмiхається — вiдповiдi у нього немає.

І якби на тiй прес-конференцiї надали слово великiй Лiнi Костенко, її поетичне слово пролунало б, наче сполох для народiв свiту:

І жах, i кров, i смерть, i вiдчай,

І клекiт хижої орди.

Маленький сiрий чоловiчок

Накоїв чорної бiди.

Це звiр огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогоднi ми, а завтра — ви!

Анатолiй Сигалов, опубліковано у виданні  Україна молода


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com