Ірина Погорєлова: Ліцензія на Бучу та козирна карта Зеленського

Версия для печати

Якщо Україна в будь-якій формі зафіксує згоду не повертати свої окуповані території військовим шляхом – це і буде капітуляція. Тобто припинення опору агресії.

Це автоматично знецінить декларовану досі відмову від юридичного визнання територій російськими. А також знищить і перспективу так званого дипломатичного шляху повернення територій – що б під цим словосполученням не розумів нині президент Зеленський.

Спроба повернути свої землі хоч би й мирним переговорним шляхом з цього моменту політично оцінюватиметься як реваншизм і агресія.

Україна з жертви перетвориться на агресора.

А відтак теперішні вимоги рашки про "демілітаризацію" та "денацифікацію" України визнаватимуться "всього лише" засобом гарантувати на ближче і подальше майбутнє убезпечення від "української агресії".

Логічною стане і відмова наших партнерів від подальшої збройної підтримки ЗСУ.

Бо навіщо? Для оборони на випадок чергового нападу рашки?

Так ви ж самі відмовилися від опору агресії!

Для гарантування безпеки країн НАТО і ЄС?

Так вони самі захищатимуться, зекономивши зброю.

І то ще питання, чи захищатимуться. Бо, підтримавши капітуляцію України, створиш прецедент визнання оборони – агресією. Відповідно відбудеться чергове визнання НАТО агресивним блоком, а відтак – "правомірності" рашистських ультиматумів щодо повернення альянсу в кордони 1997 року…

Підпис України під будь-яким документом, що засвідчить відмову від збройного спротиву агресії та окупації зруйнує політику невизнання. А отже - спростить і зовнішнє юридичне визнання анексії рашкою цих територій. І це зроблять не лише США. Охочих буде достатньо.

В такий спосіб рашка, яка нині завдяки тотальній світовій політиці невизнання просто власноруч позбавила себе міжнародно визнаних кордонів, – почне обростати цими новими кордонами. А отже легітимізуватиме своє відновлення в межах ссср.

І перетворюватиме животіння українців на окупованих територіях на "внутрішні справи". З особливо улюбленою Китаєм забороною на "зовнішнє втручання", як-от нагляд за правами людини тощо.

В такий спосіб відмова України від деокупації військовим шляхом стане навіть не індульгенцією, а просто ліцензією на Бучу-2,3,4 і далі всюди.

Бо так званий дипломатичний шлях передбачатиме продовження перемовин з рашкою. А вона, звісно, вимагатиме так званих місцевих референдумів – незаконних, позаправових, але "реалістичних".

А отже – потягне за собою мовчазну згоду (а-ля славнозвісна формула Штайнмаєра) на репресивно-геноцидальну практику ефективного контролю рашки над українським населенням окупованих територій.

Це буде така щира відповідь на питання – території чи люди? Припинення смертей під час збройного опору в обмін на запровадження геноциду беззбройного населення.

Звідки ж взялася загроза мовчазної згоди України на відмову від збройної деокупації своїх територій у майбутньому?

Наразі це усні заяви президента Зеленського, які своєю чергою витікають з усним же визнанням ним як верховним головнокомандувачем, що в даний момент Україна не здатна на військове відвоювання окупованих земель. Причини, звісно, поважні: гальмування зовнішньої допомоги, внутрішні проблеми мобілізації, корупція та недофінансування ОПК, трампістська політика невизначеності тощо.

Але логіка тут все одно викривлена, бо виключає можливість посилення України.

Або заздалегідь враховує виконання вимог рашки, тобто чергове роззброєння України.

Та всі ці причини зрештою не матимуть значення для наслідків української капітуляції.

Як зараз вже не важливо для наслідків ядерного роззброєння України, що причиною був інтенсивний тиск Клінтона в національних інтересах США.

Як для наслідків Харківських угод щодо окупації Криму –вже не так важливі сьогодні особисті бізнес-інтереси Януковича…

Хіба як приклад дефіциту політичної волі України на противагу амбіціям інших світових гравців при укладанні кожних наступних ганебних і дедалі катастрофічніших угод на певному етапі і певному рівні обміну інфраструктури національної безпеки на якісь економічні, як правило з великою корупційною компонентою, компенсації.

Але в теперішніх "торгах" Україна має колосальний козир - попри те, що його не добачає Трамп. Це – винятково суверенне право будь-якого члена ООН на міжнародне визнання своїх і, відповідно, сусідніх кордонів.

Рашка не дарма вимагає саме від України визнання анексії наших областей, і не погоджується на визнання лише з боку США.

Бо без згоди України, в тому числі і мовчазної, - визнання з боку США буде юридично нікчемним. В крайньому разі це буде сумнівний прецедент, який матиме сенс більше для зазіхань Трампа на Гренландію, але одночасно і подразник для Китаю.

Без згоди України забезпечити рашці комфортне міжнародно-правове розширення її територій неможливо.

Якщо в когось є таке справжнє бажання – вони мали би просто зараз переписувати весь Статут ООН щодо базових норм.

Наприклад, право на самооборону від агресії змінити на заборону оборони. Повагу до територіальної цілісності – повагою до територіальних претензій сусідів. Повагу до суверенітету кожного члена ООН за примату міжнародного права – підкоренням ефективному контролю з боку інших держав.

Але яких саме держав? Тих, у котрих манія величі крутіша?

Простіше кажучи, щоб примусити Україну до капітуляції на підставі нових правил, вже зараз в Статуті ООН треба було б формалізувати розподіл світу.

Але між ким?

Чи це вже з’ясовано остаточно?

Чи, навпаки, це найкоротший шлях до третьої світової,коротший, ніж "ескалація" оборони українського суверенітету і відновлення державних кордонів в Європі?

Щось про таке переписування міжнародної системи не чутно. Штовханина є – а правил нових нема. Навіть натяку на них.

Ну не вважати ж правилами трампівські осяяння щодо наявності чи відсутності карт у учасників так званого мирного процесу…

Якщо ж на визнання втрати своїх територій погодиться Україна – це буде просто "добровільний" виняток з поточного міжнародного права, щось на кшталт мирного розлучення Чехії та Словаччини. Юридично безпечний для всіх інших.

Відтак незгода Зеленського на будь-яку форму відмови від територій, а отже спротиву агресії, а отже порушення Статуту ООН – і є справжній козир (окрім армії і народу, звісно) в геополітичній грі. Тоді як вся оця поточна "миротворча" дипломатія зводиться до спроб вибити цей козир з рук українського президента.

Своєю чергою Трамп як посередник в цьому "миротворчому процесі" потрібен для абсолютно конкретної мети: щоб забезпечити "добровільність" відмови України від своїх територій. Бо США ж – друзі, партнери, майже союзники, вони ж не застосовують збройний тиск, а лише відмову в наданні зброї для українського самозахисту…

Під цим "дружнім" тиском український випадок не порушить загальну систему, а видаватиметься лише як виняток, який підтверджує правило.

В той час як відмова від територій під ворожим збройним тиском – юридично нікчемна, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

Такий вигляд має відповідь на безкінечне трампівське питання, чи дійсно Путін хоче миру і чому висуває оті ідіотські умови.

Втім, ні, є ще дещо.

Для чого рашці адміністративні кордони українських областей, які вона вписала в свою так звану конституцію?

Здавалося б, встанови вже захоплені межі, тут ти в своїх можливостях.

Але ні. Бо українські області в адмінкордонах – частина української Конституції, і боротьба саме за ці межі – це боротьба за те, як в разі капітуляції Україна мала би викреслювати свої області зі своєї Конституції.

Не "окремими районами", як планувалося в 2014 році щодо ОРДЛО. А цілими конституційними формулюваннями.

Спочатку через "мирну угоду", підписану президентом, потім через парламент, а потім і через "референдум", задля якого ВР мала би переписати і відповідний закон… Відчувається рука Медведчука в плануванні цього "проєкту", хіба ні?

Ну так, для його реалізації потрібен в Україні інший президент, інший парламент і інший народ.

Так рашка ж і над цим періодично працює – терористичним тиском на цивільне населення, вимогами про вибори в Україні, скигленням про нелегітимність Зеленського, легітимного для всіх інших глав держав включно з королями …

Тож коли Сили оборони України героїчно не пускають рашистів до адмінкордонів областей – вони утримують Верховного головнокомандувача від капітуляції як в юридичній, так і фактичній – через мовчазну згоду – формі.

А коли друзі-партнери не додають ЗСУ зброї – вони дружньо підштовхують нашого гаранта до капітуляції, як би це не заперечувалося…

Тож коли президент Зеленський усе ще майстерно вислизає з усіх цих "миротворчих" пасток – він рятує не лише Україну, а й світ від набагато більших загроз, ніж ескалація права суверенних держав на самооборону у відповідності до міжнародного права.

І про "першопричини".

Це слово в попередніх умовах рашки до миротворчого процесу постійно або не конкретизується, або змінює своє значення.

То це розширення НАТО від 1997 року, про що сама рашка згадала лише через чверть століття, бо раніше не стояло питання про спосіб пролонгації путінського режиму.

То це "загроза українського нацизму", що дозволила уникнути непопулярного оголошення війни, а закамуфлювати агресію під превентивну каральну спецоперацію.

То це "історична несправедливість", що не лише підняла з могил печенігів і половців, австрійський генштаб та англічанку, що гадить, але й розбудив старезні китайські образи на колишніх колонізаторів тощо.

Але вся ця маячня походить від краху ссср, котрий відбувся фактично, але не завершився формально-юридично в межах ООН.

Завдяки все тій же мовчазній згоді членів ООН сама назва СССР залишається в тексті Статуту ООН як засновник і організації в цілому, і Ради Безпеки з правом вето.

Через це вся ООН перетворилася на мавзолей смердючого трупа, який отруює всі міжнародні правовідносини. І спонукає рашистську кліку до гальванізації цього чудовиська, не даючи їй вже зупинитися.

Тому усунення першопричини війни не може відбутися без усунення ссср і його виплодку - рашки зі світової мапи шляхом не лише військової стратегічної поразки, але й формально-юридичної ліквідації в структурі ООН.

Погодьмося, це набагато менш травматично і більш прагматично, ніж переписувати правила світоустрою під маніяків неіснуючої величі.

Ірина Погорєлова, для Цензор. НЕТ

Зображення вгорі: колона спаленої російської техніки на вулиці Вокзальній. Буча, березень 2022 року. Фото: Serhii Nuzhnenko / АР

«Аргумент»

На цю тему:

• Ігор Луценко: "Воювати вічно"
• Стіна дронів проти табунів мотоциклів: чи доб'ється Росія успіху в кампанії 2025 року, якщо перемир'я не відбудеться
• Як українці бачать майбутнє України та чи йдуть до єднання