Онух: Про повернення втрачених імен

Версия для печати

Повернення батьківщині «великих прізвищ» творців культури — це щоденне завдання для української культурної дипломатії, посольств, консульств, Українського інституту.

Про це пише письменник Онух у виданні Тиждень.

1992 року я взяв участь у найважливішому фестивалі мистецтва перформансу в Квебеці і в Канаді — в «Interzone». Це був час, коли на руїнах радянської імперії відроджувалися нові держави.  Я попросив організаторів, щоб на плакатах, в каталозі і в усіх промоційних матеріалах було написано: «Єжи Онух, Україна». Це був скромний жест підтримки українського автохтона з Польщі, при цьому громадянина як Польщі, так і Канади, для своєї історичної батьківщини. Я хотів, аби Україна таким чином проявилася на мистецькій карті Квебека й Канади. Донині на стіні мого торонтського помешкання висить у рамці плакат з того фестивалю, що підтверджує моє ототожнення  з Україною.

Я пригадую цю історію, коли відслідковую в українських медіа дискусію щодо повернення творців, які мали зв’язки з Україною (як місцем народження чи етнічного походження), але їх приписували культурі якогось «гегемона», переважно Росії, бо ці постаті дотепер так функціонують у багатьох іноземних інституціях культури, музеях, галереях, концертних залах.

Нещодавно багато говорилося про визнання музеєм «Метрополітан» у Нью-Йорку Іллі Репіна та Івана Айвазовського українськими художниками, яких досі вважали російськими, і виправлення даних у їхніх музейних біографіях. Кожне таке рішення підіймає хвилю ентузіазму серед тих українців, для яких висока культура має значення і може при цьому мати вплив на сприйняття України як колиски багатьох видатних постатей, яких дотепер асоціювали виключно з культурами інших держав. Звісно, це стосується лише добре впізнаваних постатей, бо тільки за таких, як видається, варто схрещувати мечі. Багато хто приписує собі спеціальні заслуги у поверненні цих прізвищ українській культурі, хоча до цього доклали зусиль багато людей і інституцій, а переважно, як би це дивно не звучало, російська агресія в Україні, яка змінила контекст сприйняття Росії (як колоніальної імперії) і України (як жертви російського колоніалізму).

Переді мною на столі лежить великий, фантастично виданий каталог, підготовлений до значної виставки в Музеї сучасного мистецтва MoMA в Нью-Йорку.

«Inventing Abstraction, 1910–1925», 23 грудня 2012 — 15 квітня 2013, організована кураторкою Лією Дікерман і асистенткою кураторки Машею Хленовою, відділ живопису і скульптури.

У цьому каталозі, який визначає критерії і важливість постатей, залучених у появу мистецтва абстракції, ймовірно є всі імена, які були вписані в канон модерністичного мистецтва, а серед них і українці, які ще в 2012 році були приписані до «team Russia». Ось як у цьому каталозі, наприклад, описано їхнє походження з огляду на місце народження і роботи:

Казимир Малевич, народився в Київській губернії (Російська імперія), 1879-1935, працював у Росії.

Володимир Татлін, народився в Київській губернії (Російська імперія), 1885-1953, працював у Росії (насправді народився в Харкові).

А тепер для прикладу як були представлені двоє найвідоміших представників польського авангарду того часу:

Владислав Стшемінський, народився в Мінській губернії (Російська імперія), 1893-1952, працював у Росії і Польщі.

Катажина Кобро, народилася в Росії, 1898-1951, працювала в Росії і Польщі.

Як бачимо, як Стшемінський, так і Кобро народилися в імперії Романових, які будучи сформованими художниками, 1922 року переїхали до відродженої Польщі.

Як пишуть про них у біографічних довідках:

Владислав Стшемінський, народжений у 1893 р. в Мінську в польській родині. Польський художник, представник міжнародного авангарду. Чоловік польської скульпторки Катажини Кобро. Випускник Військового інституту цивільних інженерів у Петербурзі. Воював на фронті Першої світової війни. Служив зокрема в Білорусі, там був тяжко поранений. Втратив руку, ногу і зір в одному оці. Його жертва на війні була оцінена. Його нагородили Орденом Святого Георгія. Його поранення не дозволили йому будувати подальшу кар’єру у війську. Тому він наважився на зміну напрямку навчання. Обрав Академію мистецтв у Москві. Однак йому не вдалося завершити науку. Він працював асистентом Казимира Малевича. 1922 року разом із дружиною Катажиною Кобро виїхав до Польщі.

Катажина Кобро, народжена 1898 р. в Москві в родині Міколая фон Кобро (німецько-латвійське походження) і Євгенії Розанової (російське походження), була польською авангардною скульпторкою міжвоєнного періоду. У 1917-1920 роках навчалася в Московському училищі живопису, скульптури й архітектури, потім переїхала у Смоленськ, де познайомилася зі Стшемінським, майбутнім чоловіком.

Як бачимо, ніхто не має сумнівів у приналежності цих двох видатних творців до польської культури попри те, що обоє народилися і навчалися в Російській імперії, а Катажина Кобро не мала й краплі польської крові.

Якщо ми зазирнемо в каталог, то знайдемо в ньому есей, присвячений польському мистецтву 1910-1925 років (Early Abstraction in Poland) пера тогочасного директора найважливішого в Польщі музею модерністського мистецтва «Музею мистецтва» в Лодзі, Ярослава Сухана.

Про мистецтво Російської імперії (Early Russian Abstraction, as such) у каталозі писала Маша Хленова, асистентка кураторки, відділ живопису і скульптури MoMA.

Отже, висновки.

Гадаю, що сьогодні такий каталог і така виставка мали б геть інший вигляд, і не думаю, що там було б написано, що Малевич і Татлін народилися в «Kiev Governorate». Нині так писати в інституції, яка себе поважає, вже не годиться.

Тільки поважні професійні інституції культури в Україні зможуть вести діалог рівного з рівним зі схожими інституціями у світі.

Повернення батьківщині «великих прізвищ» творців культури — це щоденне завдання для української культурної дипломатії, посольств, консульств, Українського інституту. Кожен із нас, хто має таку потребу і відчуває в собі сили, може включитися в цей безперервний процес верифікації нашого культурного спадку. Ну, і не забуваймо, що історію української культури ми творимо нині, і вже нині варто дбати про стійку позицію українських митців як в Україні, так і у світі, щоб у майбутньому не було потреби повертати втрачені імена.

На цю тему:

На цю тему:

• Геть від Росії та її "культури": Український погляд на російську літературу