Сергій Луценко: Шляхами війни

Версия для печати

Не буде надто поетичним перебільшенням сказати, що війна – це суцільна велика дорога, зі своїми мешканцями і законами.

Про це пише воїн ЗСУ Сергій Луценко у своїй статті у виданні LB.UA.

Власне, де ще можна у повен зріст побачити нашу армію, як тільки не на марші? 

Увесь інший час зброя, машини і особовий склад ховаються, маскуються. 

А от під час руху бойової частини можна оцінити, чим вона насправді є.

Дуже часто цей вигляд може розчарувати: кілька старезних іржавих корчів, по вінця набитих зброєю, людьми із скромними пожитками. 

Хтось скаже, що так виглядають біженці, але, повірте, біженці зазвичай на кращих машинах. І їдуть в протилежний бік.

Утім, більш цікаву фауну побачити за світла дня важче. Вдень дороги наповнені здебільшого легковим транспортом і вантажівками. 

А от вночі на дороги частіше виходять великі хижі звірі. Буває, цілу ніч реве дорога танками, самохідними гарматами, тягачами і ще такими дивними механізмами, про які не можна навіть говорити.

Взагалі, нічна дорога ніколи не буває безпечною. І річ навіть не у вогні противника.

Інколи габаритні вогні великої техніки просто не працюють. А ближнє світло деякі не вмикають із якихось релігійних переконань, хоча до ворога – десятки кілометрів. Якщо, не дай Бог, врізатися у танк на темній дорозі – то танк може і не помітити.

Утім, "віру вимкненої фари" сповідують і багато водіїв звичайних легковиків. Хоча на нинішньому театрі бойових дій авіація – радше виняток, ніж правило, тим не менш фари полюбляє виключати ледь не кожен перший. 

Тому на великих трасах щодня вранці можна спостерігати залишки тих, кому вночі не пощастило.

Вдаряються один з одним, вдаряються у несподівані перешкоди, яких багато на дорогах, і просто вилітають в кювети.

Розтрощені машини залишаються недоторканими недовго. Хазяйновитий люд, що їде повз, спершу знімає ''вершки'' – акумулятори і колеса. Далі, в залежності від технічного хисту, машину позбавляють інших зайвих запчастин.

Через кілька днів від автівки може лишитися приблизно те, що залишається від кабана, котрий впав у Амазонку з піраньями.

***

Військові люди – далеко не найдисциплінованіші і геть не найвправніші водії.

Варто розуміти цю тонку грань. Не те, щоб жодні правила руху тут не працювали, ні. Просто те, що відбувається тут – ближче до атмосфери індійських доріг, де чим важчий учасник руху, тим більше у нього прав на дорозі.

Та й технічний стан автівок, котрі їдуть на війну, дуже часто передбачав би відправку на металолом. Робочі СТО – далеко.

Автор цих рядків сам їздив деякий час без гальм на важкому джипі, виконував бойові задачі, аж поки не знайшлося вікно можливостей, щоб вирватися у глибокий тил і поремонтувати.

Особливий драматизм наставав на блокпостах, де в теорії, якщо водій не зупинився, його можуть вважати диверсантом – з відповідними негайними наслідками.

Без гальм кожен блокпост був лотереєю.

***

Шляхи війни, крім всього, підступні. Заблудитися і потрапити до ворога – дуже поширений спосіб безславно закінчити своє життя на фронті.

Автор був свідком, як росіяни під Києвом на бронетехніці регулярно помилялися на роздоріжжі, і заїжджали прямо на наші позиції, де їх негайно нищили з вітчизняного та імпортного обладнання.

На жаль, і протилежну картину довелося побачити на трасі Бахмут-Лисичанськ, де було ціле кладовище машин, розстріляних росіянами.

Трасу перерізали, а блокпост, котрий би попереджав про ворога, виставити не встигли. Наші водії ''сподівалися проскочити''.

***

Ну і яка ж дорога на війні без обстрілів!

Коли попереду виростають кущі вибухів – краще розвернутися і дати по газами. Сховатися десь далі, перечекати обстріл. 

Стріляють найчастіше по тих місцях, де швидкість автівок найменша – по перехрестях, поворотах.

Колони техніки – погані попутники, бо по них теж може захотіти влучити ворожа арта. Краще або обігнати, або пропустити і перечекати.

Прострілювану дорогу легко впізнати – вона, як тістечко цукровою пудрою, ніжно посипана наслідками близьких вибухів – рештками гілок, камінцями, землею.

Якщо до вас ще ніхто на цій "пудрі" не лишив слідів – значить, справи можуть бути кепські, вірогідно, щойно тут розривалися снаряди. І можуть розриватися іще.

Війна змінює сприйняття доріг. У мирний час вибоїни дратують. А зараз же вдячний за те, що є рештки твердого покриття, котре не стане болотистою трясовиною після дощу, котре не перетвориться у непрохідні, у пів-людського зросту, колії після гусеничної техніки. 

Інколи дорога – це напрямок у лісі, через який пройшли кілька танків. З грунту стирчать ще свіжі стовбури дерев, привалені, але до кінця не скорені.

Після цього цінуєш будь-яке поле, не кажучи вже про дірявий асфальт. 

***

Мабуть, кожен чув вираз "дорога життя", дуже влучний, хоча це оксюморон.

Саме шляхи та простір неподалік них є сферою існування homo sapiens, тобто дорога і є синонімом людського життя. Немає доріг – життя швидко всохне.

В принципі, і війна відбувається за шляхи: немає дороги, противник її перерізав, оточив – жити солдатам довго не вийде.

Патрони, вода, їжа, боєприпаси, евакуація поранених – все, без чого не можна воювати, дає дорога. 

Так і воюємо ми за наші дороги, навколо яких – найпрекрасніші у світі поля, гаї і ліси.

Фото: EPA/UPG

«Аргумент»

На цю тему:

• «Це по нас чи від нас?»: Ігор Луценко написав про звуки війни
• «Росію виснажують, а Україні не дають упасти. Доведеться воювати вдовгу» - військовий аналітик Агіл Рустамзаде
• Тимоти Снайдер: Я настаиваю, что мы имеем дело с геноцидом именно в юридическом смысле термина