Справжній міністр культури Євген Нищук: Росіяни вирішили не чіпати Захід України, бо там "неисправимые националисты". Нам всім треба такими стати

|
Версия для печатиВерсия для печати

Народний артист України, провідний актор театру імені Франка в перші ж дні повномасштабного наступу записався до лав територіальної оборони і як аеророзвідник викривав позиції росіян у ще окупованих Ірпені та Бучі, а все літо провів на півдні – вишукуючи скупчення техніки ворога на Миколаївщині та Херсонщині. "Коли росіяни розробляли плани, за скільки діб мають захопити Київ, як мають пройти Україну, вони все розписали. І вирішили, що тільки Захід України не чіпатимуть, тому що там "неисправимые националисты". Нам всім просто треба стати невиправними націоналістами".

Інтерв'ю з ексміністром культури Євгеном Нищуком, нині - бійцем ЗСУ.

Без бронежилета та шолома, у пуховику та кросівках відомий артист театру та кіно виїжджав на бойові завдання під Київ, коли там ще рвалися снаряди і було вкрай небезпечно. Але бажання бути корисним, захищати країну не словом, а ділом не давало Євгену спокою. Він спокійно міг би робити свою справу і на заході України, виходячи в ефіри світових ЗМІ та розповідаючи про злочини росії в Україні, як роблять його колеги. Маючи статус міністра культури, а Нищук обіймав цю посаду двічі, він міг зайняти і цей фронт – об’єднувати однодумців по всьому світу, аби протистояти пропаганді країни-агресора. Але Женя, як і дев’ять років тому, під час Майдану, став пліч-о-пліч з тими, хто дивиться ворогу прямо в обличчя. І судячи з його рішучості і настрою, не кине цю справу до нашої Перемоги.

"У мене дуже смішна особова справа, - розповів Євген за кавою в Миколаєві, де ми нарешті змогли його упіймати. У Києві актор буває вкрай рідко і дуже коротко – лише коли у нього є вистави. – Причому на це звернули увагу мої побратими. Хтось уважно перечитував мої "здобутки", які потрібно вказувати при підписанні контракту: "Народний артист України, двічі міністр культури, нагороджений орденом Ярослава Мудрого та однією з найвищих нагород Італійської республіки. Солдат… Та ти ж після всього переліченого маєш носити звання не менше генерала. А тут – солдат". Женя сміється. І, здається мені, його тішить якраз оце просте звичайнісіньке, але таке важливе зараз звання – солдат. А ще він має позивний Голос. Так його почали називати спочатку у 2004-му, а потім і у 2013-му на Майдані - Голос Майдану. Так воно і було, бо Євген вів усі мітинги, залишаючись із людьми іноді цілодобово.

"НАШІ БЕРЕЗНЕВІ АЕРОЗЙОМКИ НЕ ЛИШЕ ДАВАЛИ АРТИЛЕРІЇ КООРДИНАТИ СКУПЧЕННЯ ВОРОГА, А Й ПІДТВЕРДИЛИ ФАКТИ УБИВСТВ МИРНИХ ЖИТЕЛІВ"

- Де тебе застало 24 лютого?

- Для мене, як і для більшості людей, все почалося з дзвінка одного з колег, який сказав: "Якщо маєш можливість кудись відправити своїх рідних, дітей і жінок, то відправляй – почалася війна". Для мене це не було дивним, тому що до війни росія готувалася не місяць, не рік, не десять років, якщо говорити глобально. Більше того, до певної міри я володів інформацією, і мав попередження. Але все одно, як би ти не готувався, все відбувається неочікувано. Кажеш: "Треба їхати" - а ніхто не хоче, або кажуть: "Тоді і ти їдь з нами". Відповідаєш: "Я не можу, бо маю залишатися і записуватися до територіальної оборони або добровольчих формувань". На другий день мені вдалося відправити близьких, а сам пішов записуватися у військо.

- Чому? Що тебе спонукало в той момент?

- Війна не обирає професії. Будь-яка діяльність, будь-яка людська енергія потрібна на війні в тій чи іншій мірі, в тому чи іншому напрямку. Ти згадала про попередні вісім років – очевидно, що була війна, а перед цим анексія Криму. Це була кровопролитна війна на сході країни. Але частина суспільства вважала, що війна їх не стосується. Та коли прилетіли ракети по Києву, по заходу, по центру України, почалася широкомасштабна війна, постало питання: це загроза твоїм рідним, твоїй землі, твоїй державі. В такий момент кожен думає про найближче, про своє оточення. Але далі приходить розуміння, що танки будуть їздити тут, прийдуть інші люди, інша держава, інший народ, яка буде тебе принижувати, буде намагатися перетворити на  рабів. Це стало мотивацією іти захищати свою країну. Багато моїх колег одразу пішли до територіальної оборони.

Насправді, для мене війна починалася з обох Майданів. Революція Гідності тільки-но закінчилася, ми ще прощалися з героями, а вже почалася незаконна анексія Криму, російські війська увійшли на східні терени України... Я тоді ж з трибуни закликав хлопців: наш Майдан тепер на сході країни, давайте всі будемо боронити свою державу.

…Я потрапив до одного з добровольчих формувань, яке територіально знаходилося за моїм місцем проживання. До нього також увійшли оператори "Вавилон ХІІІ", ми разом поїхали в Ірпінь, де починалася евакуація людей через Романівський міст. Оператори з дронами дивилися, що відбувається за ним. До мене підійшли військові: "Ви літаєте? Можете здійснювати аеророзвідку?" Кажу: "Якщо треба, організуємо!" Спрацювали якісь організаторські, управлінські здібності. В "Сузір’я" (в перші ж дні війни театр став таким собі військовим логістичним хабом) якраз приїхали люди з досвідом, які мали практику аеророзвідки. За день-два ми організували групу, яка почала працювати на території міст Ірпінь-Буча-Гостомель-Стоянка. Назвали її "Вулик" у складі добровольчого формування "Вільна Україна".

8 березня цього року біля Романівського мосту, через який рятували людей із окупованого Ірпеня

- Ви виїжджали, коли там ще йшли бої?

- Власне, тільки тоді, коли йшли бої. Тому що ми таким чином могли виявляти військову техніку, склади боєприпасів, самих рашистів для нашої артилерії, танкістів. Коли рашисти відступили, до нас звернулися з ВВС, щоб ми ще раз переглянули свої матеріали в пошуках убитих цивільних людей. Бо ми справді передусім видивлялися військову техніку, особовий склад. Але, вивчаючи записи, дійсно побачили в Бучі тіла шести загиблих. Як згодом з’ясувалося, це були тероборонівці. Вони лежали там з четвертого березня. Наше відео стало доказовою базою. Після того, як рашисти відійшли, вони почали доводити, що, мовляв, на початку квітня наші самі понакидали тіла вбитих, аби розказувати, що їх убили росіяни. А ми могли довести, що бачили тіла четвертого березня, потім облітали ті місця 21 чи 24 березня – вони так само лежать... Тобто, їх навіть не давали можливості забрати і поховати, тіла весь час лежали на вулиці. Це потім підтвердили і дослідження.

- На тобі тоді не було захисту…

- Якийсь бронежилет у мене був ще з Майдану. "Беркутівський"… Він від ножових поранень або від далекої пістолетної кулі. Не більше. Я його вдягав під канадський пуховик більше для якоїсь своєї внутрішньої впевненості, та ще й щоб побратими не перепитували, чи є у мене захист. Каски не було, виданої зброї також. Потім мені якусь рушницю дали, смішну таку. З нею мене сфотографував Сергій Михальчук, цей знімок облетів Францію. Його підписали: "Колишній міністр боронить свою країну з мисливською рушницею у пуховичку…" І смішно, і грішно. Нормальний захист у мене з’явився пізніше. А до того… Ну так. В Ірпені були поруч розриви снарядів, тому що там прилітало постійно. Ми були за 200-300 метрів від ворога. Це славнозвісна "Жирафа", де ми з побратимами іноді ховалися внизу, підвали міського середовища дозволяли нам швидко тікати від вибухів. Друзі мої і поранення діставали. Монтажера "Вавілону XIII" Івана Баннікова в ті дні було поранено. Все це було дійсно небезпечно, але про це не було часу думати.

Потім подзвонили колеги з литовського театру: готові подарувати бронежилети. Отримали. Далі допомогу почали надавати інші люди, серед яких і дуже знані, але які не хочуть афішувати це. Нам надіслали кошти, на які ми купили шоломи та інші засоби захисту. Потім вдалося придбати авто. Отак все відбувається. Багато хто нам допоміг і допомагає досі.

- Наскільки було дивно чи незрозуміло, що це відбувається саме з тобою? Несподівано ти вдягнув форму не для вистави, не для перевтілення…

- У мене з’явилося відчуття зібраності і відповідальності. Ти тільки вдягаєш якийсь елемент військової амуніції – і змінюється твоя постава, змінюється твій внутрішній стан. Робиш це не для того, щоб сфотографуватися чи просто приміряти. Особливо зараз, коли йдуть запеклі бої тут, на півдні, коли зранку до ночі бомблять, коли навіть вночі ти не можеш зняти шолом і бронежилет, бо… Навіть не знаю, чи він би й допоміг. Досвідчені побратими з мене трішечки жартують. Коли чую прильоти, відразу клац – закривається застібка від шолому. І хлопці коментують: "О, Женя приготувався, надягнув шолом". Це я до чого? Страх є, його не може не бути. Коли я їхав на війну, рідні, близькі, друзі і взагалі люди, які за мене переживають, казали: "Обіцяй, що ти повернешся. Чого ти взагалі туди їдеш?! Ти що, професійний військовий?" Я відповідав: "У нас зараз пів мільйона додаткових військових сил – вони що, всі професійні військові?" Особисто я вже після першого місяця бойових дій в Ірпені отримав великий бойовий досвід.

Час від часу мені кажуть: ти можеш принести користь країні і по-іншому… Але я поставив собі певну планку, що ще можу разом з побратимами зробити щось для визволення Півдня. Я добре знаю цей регіон, і це також дуже важливо для нашої діяльності. Хочеться бути свідком того, коли ця частина країни, сподіваюся, вже невдовзі, буде вільна. Хочеться, звісно, поїхати і в знайомі і улюблені місця в Криму, пройтися по Фіоленту. Я там бував раніше практично щоліта в "дикий" спосіб. Це залишало значно більше приємних спогадів, ніж коли я вже пізніше міг бувати на більш сервісно-розкішних курортах в Туреччині, Єгипті чи будь-де в інших місцях. Просто якесь неймовірне бажання повернутися в український Крим.

- Коли ви займалися аеророзвідкою в Ірпені, що з побаченого вражало?

- Ми досі аналізуємо те, що там сталося… З військового боку розуміємо, чому вони звідти забралися. Але їх було настільки багато, і настільки потужна була у них зброя, яка по нас била, і таке зосередження було велике… Ворог був на кожному кроці.

Люди, які тоді проривалися і яких ми допомагали відправляти у безпечні місця… Треба було добігти під зруйнований Романівський міст, який всі тепер знають, почекати, поки стихнуть вибухи, потім пробігти через кладки і швидко їхати з тої Романівки до Києва.

Зараз росіяни лукавлять, коли кажуть, що не так вони і хотіли взяти Київ. У цьому їм завадила насамперед титанічна жертовність наших ветеранів АТО, досвід яких спрацював у перші хвилини – вони зрозуміли, що треба підривати мости, тим самим заблокувавши під’їзд до Києва. Збройні Сили також робили свою роботу, і практично живим щитом стали місцеві жителі. Без добровольчої і волонтерської самопожертви ми б не стримали ворога, і він би мав шанс дійти до Києва. Це правда. Те, що робили люди - неймовірно.

А було і зовсім інше… Дівчата біжать. Ми їх забираємо, бо йде обстріл, в тому числі і снайперський. Вони падають на коліна – не від втоми, а від того, що вже перебігли небезпечну зону – і в них не поцілили. Ми питаємо їх, звідки вони, що з ними сталося. "Не питайте, - відповідає одна. - Мою подругу вбили". "А мою знайому зґвалтували…" - каже друга… Коли ми в перші ж дні після звільнення Київщини поїхали по селах та містечках, розмовляли з людьми, які пережили ті жахи в Бучі, Бородянці, Катюжанці, Макарові… Бачили приміщення, де знущалися з людей… Це просто немислимо, як таке може бути у ХХІ столітті…

- На півдні вони таке саме роблять?

- На превеликий жаль, боюся, що так. Вони звіріють, особливо коли бачать, що в них нічого не виходить. В перші ж дні в Бородянці і в інших містечках вони дивилися, як люди їх приймають, як ставляться до їхньої появи. І коли згодом відчули несприйняття, побачили, що ніхто не приносить їм хліб-сіль, що почався партизанський рух і помста, що люди в будь-який спосіб демонструють: тут їх не чекали, нікого не потрібно визволяти, ми незалежна самодостатня країна, незалежно від того, хто якою мовою розмовляє і до якої церкви ходить. Це їх доводить до сказу. Маю сигнали від людей, які  на окупованих територіях: вони зазнають великих катувань, переслідувань. Вороги роблять це без розбору, бо бачать, що ситуація на Херсонщині наближається до тієї, яка була на Київщині. Рано чи пізно, але ворог відійде. І що він залишить по собі… Треба бути психологічно готовим до цього. Тому що, боюся, ми знову побачимо факти вбивств, звірств, ґвалтувань, катувань і всього іншого. Як зараз бачимо на визволеній від окупантів Харківщині у Ізюмі, Балаклії…

Коли рашисти відійшли від столиці, ми ще трішки продовжували нашу діяльність на Чернігівщині, тому що там були залишки російських військових. Потім нас викликали і спитали: чи хочемо ми продовжувати, чи хочемо залишитися в Києві, чи згодні переміщатися в інші частини України, де йдуть безпосередньо бойові дії? Специфіка аеророзвідки в тому, щоб працювати якраз там, де йдуть бойові дії. Це не чергування на блокпостах чи щось інше. Ми відповіли: "Звісно!" Більшість нашого загону вирушили на південь України. І ми практично з другої половини квітня знаходимося під Миколаєвом. Згодом постало питання, що всі добровольчі формування територіальної оборони повинні практично або підписати контракт, або мобілізуватися в Збройні Сили. І це був також один з певних викликів. Ми прийняли рішення групою мобілізуватися. Тепер я є бійцем ЗСУ.

"Я ХОЧУ ЗАЙТИ В ХЕРСОН"

- Наша армія просувається на Херсонщині. Ваш підрозділ бере в цьому участь?

- Ми постійно отримуємо завдання. Йде сучасна війна, а це війна артилерій. Для того, щоб високоточно працювала наша артилерія, потрібні очі. Ми є до певної міри цими очима, які здійснюють аеророзвідку. Я радий, що на певному етапі ми відшукали і сконтактували з групою наших айтішніків, фізиків, які створюють власні безпілотні літальні апарати. Тому що ті, якими ми користувалися на Київщині, є недостатніми – літають на близьку відстань. Тут, на Херсонщині, відстані інші, тут відкрита територія – яри, степи, лимани, тому потрібні дальні безпілотники. І ми працюємо вже на українських розробках.

- Ти швидко навчився ними керувати? Адже треба вміти правильно оцінювати те, що ти бачиш.

- Так. Ми їздили на навчання. Наші західні партнери і союзники, британці і американці, відзначають, що українці надзвичайно здібні. І будь-яку складну техніку наші дуже швидко опановують. Справа в бажанні… Коли ми їхали навчатися, нам казали, що на це знадобиться два-три місяці. Їх у нас не було. Нас навіть на місяць не відпускали. Потрібно було все зрозуміти за два тижні. І нам це вдалося. Сиділи ночами, працювали на симуляторах, вивчали вдома, завдяки спеціальним програмам. Так роблять і інші люди, які хочуть навчитися аеророзвідки.

- Безпілотники дуже часто збивають. Скільки ви втратили за пів року?

- Так втратили декілька. Наша друга група, яка працює трошки в іншому напрямку, втрачала більше. Потрібно відзначити, що РЕБи у рашистів досить потужні. Засоби радіоелектронної боротьби після Радянського Союзу унаслідували і українська, і російська армії. Тому великою мірою ми все знаємо про них, а вони – про нас. Але якісь інновації, які вигадують наші "розумні голови", є певною несподіванкою для ворога. В тому числі і такі, які вони виявити можуть (як наші, наприклад), але заглушити саме відео не вдається. Там є певні, як кажуть, фішки і знахідки від наших конструкторів, які ми не можемо розголошувати, але вони дозволяють нам здійснювати місію повною мірою. І бачити ті координати, які нам дали завдання переглянути.

Найголовніше і найважливіше, що якщо нас виявляють - по квадрату нашого розташування одразу йдуть прильоти. Тут важливо також розуміти, що при всій динаміці управління дронами, ми ще повинні зберегти власне життя, повинні встигнути вчасно евакуюватися.

- У групі разом з тобою військові чи також люди, які прийшли з цивільного життя?

- Один мав досвід спецзв’язку, картограф – людина, яка робить розбір координат. Другий у минулому був банкіром, зараз керує страховою компанією. Він мав досвід війни на Сході України у 2014-2016 роках як пілот дронів. Він найбільш досвідчений і є керівником нашої групи. Ще один боєць також пройшов Широкине, війну на Донбасі, був тяжко поранений. У нього був перебитий таз, пневмоторакс, багато інших поранень. У 2018-2020 роках він пройшов тривалу реабілітацію. Але коли почалася війна, він забув про всі свої поранення. І коли ми проходили курси домедичної допомоги, згадував про них. Коли казали: "Давайте знайдемо, між якими ребрами треба робити прокол при пневмотораксі", він підказував: "Можете показувати на мені, у мене якраз в потрібному місці є шрам", або "що треба робити, коли зламаний таз?" - "Я готовий слугувати манекеном…"

Всі люди, з якими я опинився в групі, більш досвідчені, ніж я. По правді кажучи, я іноді комплексую. Коли ми потрапляємо у серйозну небезпеку, поруч все літає, вони мені кажуть: "Голос, сховайся, притиснись, навіть не піднімай голову". Кажуть: "Ми за тебе більше переживаємо, ніж за когось іншого". Я обурююсь: "Послухайте, може, я для вас якийсь тягар?" - "Ні, ні!" - "Може, я того… Як кажуть, піду?" - "Ні, що ти! Ти нам велика допомога, натхнення, оберіг і так далі…"

- Їх можна зрозуміти. Вони переживають, бо ти відома людина, актор…

-  До певної міри є й таке, правда. Але, з іншого боку, вони знають, що я в тій самій канаві лежу разом з ними, все те саме роблю, що й вони. Треба готувати, треба прибирати, треба ще щось робити – немає такого, що я сиджу, а інші працюють. Я б собі такого ніколи б і не дозволив. Війна прискорює деякі речі. За пів року ми стали вже як брати. Це дуже зближує, і це на все життя, очевидно. Я переживаю за них, вони переживають за мене.

Зараз пішла така хвиля… Чув, що Залужний дав команду, що ряд наших митців, які воювали, більше потрібні на культурному фронті. І це правильно, це надзвичайно важливо. До прикладу, і у нашому Театрі Франка також створена "концертна бригада", що робить виступи для військових і на передовій також. Тож, багато хто з тих, хто переживає і боїться за мене, починають і мені закидати: "Дивись, твої колеги вже пішли з війни! Давай і ти вертайся". Я кажу: "Почекайте. У мене є пунктик: я хочу повернутись до Херсону". Плюс ще поки погодні умови дозволяють літати. Розумію, що наприкінці жовтня може бути сезон сильних вітрів і дощів, і це буде складний період для нашої роботи. Тоді я зможу поїхати і щось сублімувати в творчій діяльності. В мене є запрошення відправитися в невеличкий тур чи з виставою, чи з виступами. В жовтні у Варшаві має бути великий футбольний матч – я ще граю в футбол за зірок спільно з нашими легендами футболу. І ми маємо зробити матч та концерт, під час яких будемо збирати кошти для ЗСУ. Зрозуміло, що за будь-яких обставин я буду продовжувати наш марафон боротьби за незалежність.

"ЗАРАЗ Я ВКЛЮЧУ СВОЇ МОЛЬФАРСЬКІ ЗДІБНОСТІ І РОЗЖЕНУ ХМАРИ. І СПРАЦЬОВУВАЛО!"

- Пам’ятаю, що в День театру в березні у вас з колегами, які залишалися в Києві, був невеличкий спонтанний виступ. Після того як довго не було виступів, вистав?

- Перші три місяці, до кінця травня, практично не працював жоден театр. На заході Україні час від часу вистави ішли, і це дуже важливо, бо туди переїхала частина акторів Маріупольського театру, мої колеги з Сєверодонецька. Слава Богу, вони і в Ужгороді, і в Івано-Франківську, і в інших містах люди мали можливість трішки прийти до тями після тих трагедій, які пережили. Ми, своєю чергою, влаштовували тільки окремі творчі зустрічі – в основному, для наших побратимів-військових. І це теж було дуже важливо, тому що це певний обмін енергією, певне усвідомлення того, заради чого ми, зрештою, боремося і воюємо.

Наприкінці травня було прийняте рішення відновити деякі вистави. Театр імені Івана Франка, де я працюю, знаходиться в урядовому кварталі, і там була заборона на роботу. Театр імені Лесі Українки надав своє приміщення, і деякі вистави ми туди перенесли. Зараз там відновила роботу Камерна сцена ім. Сергія Данченка. Знову ж таки, з моїми командирами, з командуванням я обговорив можливість час від часу їздити саме на вистави. Завдяки їхній підтримці у червні ми зіграли "Украдене щастя" і "Момент кохання", в липні була одна вистава в театрі "Сузір’я" - там іде "Непередбачена зупинка. Аварія" за Дюрренматом.

Насправді, це така неймовірна атмосфера, коли люди знають, що я воюю, але приїхав до них. І самі вистави трансформувалися. Причому, не міняєш нічого – ні текст, ні мізансцени, але вони зараз лягають на ті події або на ті асоціативні речі, які відбуваються. Просто неймовірно! В "Моменті…" я зробив одну зміну. Я стою в розірваному екрані, і виголошую невеличкий спіч – присвяту нашим героям, героям і "Азова", і всіх інших міст і містечок, які борються. Це жива реакція культури, мистецтва на те, що ми зараз переживаємо.

- Складно перевтілюватися, коли їдеш з війни у мирне життя?

- Це переключення і фізично, і морально виснажливе, що казати. Так склалося, що всі мої вистави дуже насичені фізично, хореографічно. Мені пощастило не тільки на режисерів, а й на хореографів. Це Ольга Семьошкіна і Олексій Скляренко, він, до речі, зараз також воює в гарячих точках, є парамедиком. Це з одного боку. З іншого, коли завершується вистава, коли я чую подих залу і розумію: я це зробив… У мене виникає якесь внутрішнє звільнення. Тобто, цей взаємний обмін енергією повертає мені втрачені сили. Головне – трішки поспати потім… Але робота мене надихає. Я – як оновлений, я виснажений фізично, але оновлений психологічно для подальшої боротьби.

- Як повторюєш тексти? "В "Трьох товаришах" у тебе великі монологи. А ви зараз цю виставу не граєте…

- Іноді бубоню… Тоді хлопці кажуть: "Щось Женя часто ходить туди-сюди. Напевне, або сам щось пише (буває, я іноді сам дещо вигадую), або щось згадує". Наприклад, якось кликали, а я не почув: "Не чіпайте, він зараз в пошуку…" Звісно, таке відбувається, коли є хвилина більш-менш спокійного часу.

- Що дізнався про себе, як змінився за ці півроку? Відчуваєш це?

- Відбулася не те що переоцінка цінностей… Якісь дрібні речі, на які я звертав увагу і дуже дратувався або переживав через них, тепер стали настільки дріб’язковими і мізерними в порівнянні з тим, за що треба переживати і хвилюватися саме зараз. Тепер я більше зосереджений на завданнях, які виконую на війні, тому що це дуже важливо – не втратити увагу під час виконання завдань. Особливо, коли ти на передовій. Тут все має вагу, все має значення – кожна дія, кожна хвилина. При цьому якщо є можливість – треба читати. Я зараз взяв книгу ізраїльських авторів "Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки". Дуже повчально. Я ні на що не натякаю (посміхається), але мені цікаво. За цей час я став більш структурованим. Це при тому, що вже мав досвід управління, і тоді навчився поєднувати творчий, більш вільний спосіб життя і мислення, та необхідність кожні 10-15 хвилин приймати важливі рішення.

Війна – це скупчення великих енергій, великих подій, в яких не можна розслаблятися ні на мить, в яких треба бути в повному зосереджені, увазі, обережності, в рішучості, в інтуїтивних реакціях. Ти оцінюєш яр, в який приходиш, щоб почати роботу, думаєш: перейти на той бік чи ні, куди може прилетіти снаряд, якою може бути його траєкторія, де є укриття, яке збереже тобі життя. Ти покладаєшся, з одного боку, на досвід хлопців, які можуть оцінити, звідки може бути приліт, а з другого – на інтуїцію. Дуже часто були курйозні речі, коли хлопці кажуть: "Небо затягнуте, починається дощ, вітер страшний – ми не можемо працювати". А я кажу: "Почекайте. Відчуваю, що треба почекати". Жартуючи кажу: "Зараз почну застосовувати свої мольфарські здібності – і розжену ці хмари". Ми чекаємо хвилин сорок, хмари розходяться і ми виконуємо завдання…

- Багато розмов зараз точиться щодо російської літератури, мистецтва, театру. Як ти думаєш: російські книжки нам треба спалювати чи все-ж таки просто аналізувати і розуміти, що можна залишити, а що – ні?

- Війна така звірська, така цинічна, така жорстока по відношенню до України з боку росії, що не залишає нам навіть можливості для дискусій. Вона підштовхує нас до того, щоб ми були більш рішучими в певних речах, які в інший час, мирний, можна було б аналізувати. Зазвичай я толерантна людина. Але зараз більш категоричний і вважаю, що по багатьох напрямках, зокрема, і по літературі, ми повинні жорстоко позбуватися "російщини". Жорстко та категорично! Тому що ми бачимо як зверхньо та неадекватно поводяться такі особистості, як міхалкови, машкови, бєзрукови, фільми яких ми років десять тому дивилися... Я стикався з Бєзруковим, бо колись я грав Єсеніна, і він грав. Чи Машков, якого я оцінював як професійного актора. Зараз вони схиблені на рашистських окупантських ідеях, вони стали тими, хто "благословляє" війну в Україні і хто, власне, дає мандат путіну робити геноцид в Україні. Я чув: мовляв, ви зараз Пушкіна не чіпайте. Путіна чіпайте, а Пушкіна – ні. Ні, я з цим не згоден. Зараз має діяти колективна відповідальність. Разом з їхніми видатними ідейниками, поетами, письменниками і так далі. І разом з усім "руським міром". Іншого не буде. Мине час – але, на жаль, оці рани після знищених життів, зґвалтованих та закатованих людей болітимуть нам не одне і не два покоління.

Якось журналісти з Франції, Італії розпитували мене про ситуацію з полком "Азов", мовляв, це ж такий специфічний підрозділ, з націоналістичними ідеями, я пояснював, що це міф та абсурд. А зараз у нас вся Україна стала полком "Азов". Я схиляю голову перед багатьма батальйонами, полками, усіма, хто стоїть зараз на захисті України. Росіяни боялися нас і створювали міф про якихось так званих "нациків", а в результаті зробили великими патріотами, націоналістами всю країну. Знову-ж таки, незалежно від того, хто якою мовою розмовляє.

"НАМ ВЖЕ ПОТРІБНО РОБИТИ КЛАСНИЙ МУЛЬТИК ПРО ПСА ПАТРОНА, ФІЛЬМ ПРО ПРИВИДА КИЄВА"

- Ці пів року були дуже важкі, виснажливі – про це всі говорять. Людей в країні стає менше, з економікою важко… Як нам вистояти по-людськи?

- Очевидно, коли ти втрачаєш своїх близьких, рідних, побратимів, то звірієш у своєму прагненні помститися. Це природна реакція. З іншого боку, в стані прагнення помсти ти стаєш і вразливим, втрачаєш момент певного самоконтролю, певного інстинкту самозбереження. Бажання звірської помсти має перейти у тверду рішучість вигнати ворога з нашої землі. Ніяких перемовин, ніяких перемир’їв. Ми тепер стали ще більше розуміти психологію росії, психологію ворога. Це психологія гопників: вони розуміють тільки силу, вони ніколи не дотримуються домовленостей, ніколи і ні з ким. Це країна, яка не знає правил. Вона цим користувалася. Вона "їздила" з цією психологією по надто обережних головах європейських і світових інституцій, залякала всіх можливими ядерними вибухами. Але зараз стан українського народу такий, що ми вже не боїмося. Вони бомбардують мирні міста – Вінницю, Кривий Ріг, Дніпро, Миколаїв, Харків – тільки для того, щоб люди вийшли на вулиці і сказали: "Давайте домовлятися! Досить це терпіти!" Але ні. Люди розуміють, що ми повинні перемогти в цій війні.

Дивіться, як показово Фінляндія сказала: "Ми вступаємо до НАТО". Їм спочатку спробували закинути: "Та ми вас зараз зітремо з лиця землі!" І маленька Фінляндія сказала: "Давайте! Ми давно вас чекаємо. Ми десять років готувалися воювати за останніми технологіями НАТО". І росія відступилася… Тільки силу вони і розуміють. Навіть те, що їх вдвічі чи втричі більше – не має значення. Сучасні технології і дух свободи визначають ситуацію. І вони дійсно не уявляли, що українці настільки є великими воїнами. Але вони погано вчили історію. Тому що це показує вся наша історія. Навіть їхні "оспівані" військові перемоги початку минулого століття стали можливими за рахунок наших воїнів. Тільки завдяки нам, тому що це сміливі, хоробрі, вмілі, хитрі воїни. І вони зараз це відчувають.

Те, що продемонстрував український народ і що зараз відбувається, це неймовірно показово для всього світу. І я думаю, що навколо нас, навколо цієї енергії, креативу, сили, яка є зараз  в Україні і в українського народу, буде будуватися взагалі вся політична ситуація в Європі і Америці. Ми змінили хід історії. Може, ми якраз рятуємо світ від глобальної катастрофи. Бо сто відсотків, що за посилом "Київ, Україну ми візьмемо за три дні-тиждень" далі б послідували взяття Польщі чи країн Балтії. Ми практично стали форпостом, живим щитом…

- Для світу…

- Так. Я хочу бачити момент зі сльозами на очах і з болем, але щасливий, коли ми пройдемося нескінченною колоною всіх героїв, добровольців, волонтерів, воїнів Збройних Сил по Хрещатику. Як казала Ада Роговцева: "Чекаю той момент, коли я буду щасливо вітати всіх з Перемогою".

Все, що відбувається зараз, важливо і для культури. Як сублімувати все пережите і зробити мистецькі проєкти в кіно, театрі, образотворчому мистецтві, в сучасному мистецтві? Як викладати в школі? Навколо чого робити так зване правдиве міфотворення? Як зробити гарний мультик про пса Патрона? Як зробити класний фільм на кшталт "Топ Гана" про Привида Києва? Як зробити фільм про нашого героя, який підірвав себе з мостом? Зрештою, про того, хто послав у правильному напрямку "русский корабль"... Ми маємо зараз безліч неймовірних правдивих історій, які дозволять нам стишити біль, відчути гордість – за те, що ми пам’ятаємо того, кого втратили, за те, що ми зберегли свою державу, свою країну, за те, що ми перемогли. Я, ти, кожен щось зробив на своєму місці, щоб здобути спільну перемогу.

Я вже зараз чую розмови: "Ми воюємо, переможемо, але ж потім деякі перемалюються, з’являться знов сумнівні партії "За життя таке", "За життя сяке". А маючи великі кошти, вони все одно будуть правити всіма нами і далі жирувати, шикувати… За що ми вмираємо?" Так було після Майдану. Перший Майдан був без крові, слава Богу, але після другого Майдану була кров, понад сто вбитих… І знову з’явилася так звана п’ята колона. А це не просто п’ята колона, це конкретні, як тепер з’ясувалося, агенти росії, які отримували гроші і готували плацдарм для повномасштабного вторгнення. Ми маємо всередині потужного ворога, практично рівного з тим, який на нас напав. Ці люди мають великий ресурс, шалені гроші. Вони купують багато людей, користуються цим. Вони мали доступ тривалий час в тому числі до державних і політичних коштів. Як суспільству побороти ще й це? Отут я бачу певну проблему. Після війни, через пів року чи рік, будуть вибори нового парламенту, гаранта. І люди мають вказати своїм вибором політичним елітам, хто саме їм потрібний.

Мені здається, що ця війна – з такими втратами, з такими руйнуваннями – має назавжди поставити край цьому. Ось так як колись заборонили комуністичну партію, у нас мають бути навічно заборонені будь-які партії, які сповідують проросійську риторику, які повертають нас до лояльності, до дискусій, до подвійних стандартів… Ми повинні цього раз і назавжди позбутися. У нас має бути добра політична конкуренція – очевидно, бо вона породжує якість. Але ми маємо сперечатися тільки навколо того чи іншого податкового кодексу або такої чи іншої медичної реформи, інших соціальних питань. Ми маємо перестати впускати колабораціонізм в наше суспільство.

Нещодавно ми побачили, як міхалков розповідав десь, наскільки може стати катастрофою для росії, якщо в Україні будуть розмовляти українською мовою. Мовляв, це немислимо! Так оце нам якраз методичка до дій. Сам ворог сказав, чого він боїться. Коли росіяни розробляли плани, за скільки діб мають захопити Київ, як мають пройти Україну, вони все розписали. І вирішили, що тільки Захід України лишиться тому, що там "неисправимые националисты". Нам просто треба стати всім невиправними націоналістами – в хорошому розумінні цього слова. І тоді, виходить, вони, даруйте за сленг, не рипнуться, бо скажуть: "А чого туди соватися?"

Нарешті ніхто не плутає, де Україна, а де росія чи інші країни. Всі тепер пізнали і зрозуміли, хто така Україна. У нас відкриті можливості, ми можемо зараз у фаховій колаборації працювати з будь-якою країною, з будь-якими компаніями і з будь-якими людьми. Нам треба зараз бути відкритими для усього світу, при цьому зберігаючи свою ідентичність та самобутність. Війна, страждання, біль і втрати мають дати нам можливість перемоги не просто у тому, що росія покине наші території, всі, у тому числі Донецьк, Луганськ і Крим. Ми маємо постати в сучасному світі тією державою, в яку всі захочуть приїхати, в яку захочуть інвестувати, з якою захочуть мати спільні справи. Ми маємо побудувати таку країну, де будуть створені всі умови вільно вести бізнес. Ми маємо відбудувати країну, в яку повернуться діти, які зараз поїхали навчатися за кордон. І я переконаний, так і буде!

Фото: Роман Ніколаєв

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

18:45
Херсон деокуповано, що далі? Деякі висновки з осінньої кампанії
18:19
Різдво та Новий рік: скільки будуть відпочивати українці на свята
17:37
В.о. декана Кропивницької Льотної академії НАУ засуджено до п'яти років за ґратами за хабар для здійснення польотів - ОГ
17:16
Яхту Медведчука продадуть на аукціоні, а кошти передадуть Україні - The Guardian
16:39
"Хотіли допомогти ЗСУ": у Гостомелі ідіоти вкрали шматок стіни з графіті британського художника Бенксі, дикунів затримали
16:06
Єврокомісія криміналізує порушення санкцій: загрожуватиме від 5 років позбавлення волі
15:43
Влада роз'яснила, чому забороняють УПЦ МП: небезпечна для здоров’я і життя
15:02
Вікарій Київської митрополії УПЦ МП отримав підозру
14:41
У Куп’янському районі знайшли схованку зі списками поліцаїв та доноси колаборантів під час окупації (ФОТО)
14:07
Джон Хербстс: для припинення ракетних обстрілів рф потрібно відключити SWIFT

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]