Вугледар: причини втрати - розповідають захисники

Журналіствидання Цензор.НЕТ Ірина Стороженко спробувала відтворити картину подій та розшукали військовослужбовців, які виходили з оточеного міста останніми з боями та втратами. Дехто - так і не дочекавшись наказу на відхід.

Кілька місяців ми аналізували дані відкритих джерел, збирали свідчення тих, хто залишався в місті доти, доки ситуація не стала критичною, і залишав позиції без наказу.

У цьому фільмі ви побачите піхотинців, які виходили останніми під вогнем, з боями та втратами. Та побачите унікальні кадри останніх тижнів оборони Вугледару. Ми зробили його для того, щоби зрозуміти, які уроки можна винести з цих помилок, та яка їхня ціна.

*****

Вугледар, вересень 2024

Командир батальйону БПС "Булава" 72 бригади: "Знищених цілей просто... бачите, танк, МТЛБ там, УАЗ. Там якшо просто цифри, це, значить, піхота. Ми піхоту знищили там. Урал якийсь там. Тут техніки знищено, ну, от подивіться! Оце, оце наш Донбас і скажу, шо це лише крайні чотири місяці боїв за Донбас, за Вугледар.

Це не на папері щось написано. Кожна цифра, яку ми кажемо... Це знищена стовідсотково одиниця."

ЖУРНАЛІСТКА: "Виходить, росіянам в січні 2023 року не вдався танковий прорив, але вдалося на мотоциклах."

Командир батальйону: "Да, але вони… Мотоцикли це вже був здається лютий-березень і він не то шо, в них тоді також не вдалося, але це була проба пера. Вони зрозуміли, що це є один із видів штурмів. За три місяці ми дуже багато їх перебили. Ну тобто виключно тільки наш батальйон в тиждень… в тиждень знищував близько від 70 до 100 одиниць живої сили. Батальйон виключно. Тобто, роту в тиждень ми клали. І так відбувалось протягом, напевно, чотирьох місяців.

Ну техніку я взагалі, там в нас скоро буде звіт за рік батальйонний, там дуже багато покладено. Бригада за цей весь час переклала 9 бригад противника, дев’ять. Ну тобто об’єм величезний живої сили. І поки в нас були наші рубежі ворог буквально там за два-три місяці всі його здобутки це була одна чи дві посадки, і то це не були посадки, це була така сіра зона, з якої ми їх постійно вибивали, завдавали ураження, вони намагались закріпитись. Але найбільша проблема - це те, що так, ми завдавали величезних втрат, але також і ми зазнавали втрат, невеликих, неспіврозмірних – один до 10, один до 20.

І ми розуміємо, що кваліфікована піхота - це золото, тобто їх найти дуже складно. Це кістяк, який формувався бригадою впродовж не одного року. Ворог зазнав там великих втрат і зрозумів, що потрібно комбінувати і потрібно штурмувати на всій ширині фронту. А на той момент ширина фронту бригади становила 35 кілометрів, бригада тримала.

Правий фланг це був Павлівка-Вугледар. А лівий фланг – Костянтинівка… Новомихайлівку тримала сусідня бригада, на жаль, ми її втратили, здається, в кінці 2023 року. Тобто, умовно, лівий край це Новомихайлівка, правий край – це Вугледар-Павлівка. Павлівка в нас ще правіше іде за Вугледар. Ось це що у нас смуга. Якщо взяти не по прямій, а по тому кордону, як ми тримали по позиціях, то становило 35 кілометрів.

Ворог, на жаль, і на сьогодні дуже вдало використовує практику тактично витратити купу живої сили і техніки, для того щоб вбить клин, щоб потім намагатись брати в кільце. І вони це робили постійно і на нашому напрямку.

Перший клин це був на напрямку між Солодким-Володимирівка по балці вони пройшли, тобто перший клин вбили. Потім наростили перевагу і почали намагатись взяти в кільце, але через тактичний наш відступ вони це не змогли зробити, і ми зберегли особовий склад максимально і при цьому їм завдали ураження.

Наступний клин вони зробили Водяне, навколо Водяного почали нарощувати перевагу. Паралельно вбили клин в Першу шахту. Після цього наростили продовження клину через Водяне в Третю шахту.

Ми намагались активно, скажімо так, стримувати цей карман, щоб він не закривався. Туди були відправлені додаткові сили піхоти, постійне завдавання вогневого ураження і так далі, але ворог ні перед чим не зупиняється коли він бачить, що це стратегічно буде ключовий момент.

І відразу ворог, розуміючи, що це уже в нас стала дорога життя цих декілька посадок – постійне дистанційне мінування, ФПВ, скиди, простріляна артилерія, яка чекала техніку на різних напрямках. І незважаючи на велику титанічну роботу, зокрема командира батальйону, який відповідав за даний напрямок. Там питання було не у втриманні міста, а в питанні забезпечення його."

Серпень 2024 року, с.Водяне, прорив на північному сході Вугледару

Петро Біляковський: "Мене звати Петро, я командир Другого взводу першої стрілецької роти військової частини 7391. І ми опинилися у Вугледарі після нетривалого відновлення на Житомирщині,  нас було переведено спершу під Покровськ. І потім вже в район зосередження під Вугледар, у підпорядкування 72 бригади. Де була виділена досить вузька лінія для оборони, неподалік від населеного пункту Водяне. Приблизно 3 кілометри від Водяного на Схід.

Нам виділили нашу точку, нашу лінію для оборони, і було зрозуміло, що, в принципі, за нами знаходиться село Водяне, і трішки далі вже починаються оці панівні висоти, які потрібно було підтримати, плюс, фактично ми стояли вздовж дороги Костянтинівка-Вугледар. І відповідно утримання ще цієї дороги це також було зрозуміло, що це наше головне завдання.

Ми розцінювали наші можливості, як приблизно 2-3 тижні.

Так, з рештою, і сталося. Чому? Тому що, ми спершу заходили, як нам повідомили, на умовно другу лінію. Вони поступово, поступово витісняли. Витісняли, витісняли і вже станом на 3-й день, там на 4-й день нашого перебування на позиціях вже було повідомлено, що ось там, вітаємо, ви перша лінія.

Серпень, 2024 року

Над моїми позиціями постійно висіло декілька дронів, які були запущені росіянами практично в один кінець. Як це відбувається? Ви чуєте постійний гул над собою, там 3-4 дрони, вони створюють такий шум, шо вам видається, ніби ви десь знаходитесь серед рою бджіл, або засунули голову у вулик. І відповідно, коли закінчувався заряд батареї, вони вже просто в ті місця, де там міг бути бліндаж, де там міг бути якийсь окоп, де вони побачили там якусь нору, байдуже чи там були на то момент люди чи ні, вони просто скеровували цей FPV просто для того, щоб він десь там вибухнув. Наприклад, і пошкодив або вже зроблене укриття, або на удачу, якщо там є люди. І відповідно постійно один дрон впав, другий прилетів, один дрон впав, другий прилетів. Їх кружляло, кажу, постійно, по 3-4 штуки, які відповідно таким чином відслідковували будь-який рух на позиціях.

Власне, підготовлених окопів, як таких, не було, тобто були певні зроблені, вже, скажімо так, обриси цих окопів в районах різних ВОПів. Але стверджувати, про те, що це було готова лінія оборони, не можна. Як тільки ми заступали, потрібно було копати, відповідно накривати, тобто робити все можливе для того, щоб почувати себе більш надійно і захищено.

Намагалися вловити той момент, коли дрони не літають, аж надто часто, і це було приблизно 2-4 години на добу. Натомість нам довелося копати практично попід саму дорогу, дорога асфальтована, з хорошою присипкою, де-не-де цей асфальт виходив прямо-таки в межі посадки.

12 серпня, коли вони масово почали просто закидати дронами абсолютно все.

Вже під час отаких інтенсивних закидів у нас почалися і 200-ті і 300-ті, на жаль, загинуло декілька дуже хороших хлопців, багато хто були вже поранені, і вже після цього, коли вони вже виявили і знищили оборонні укріплення, більшість оборонних укріплень, вже почався механізований штурм, який, на жаль, ми не те що десь пропустили або що, але в той момент нам повідомили, що на нас іде бронетехніка. На той момент, коли вона була за 600 метрів від нас по прямій.

Хлопці відповідно розбіглися по цих окопах, норах і так далі. І по мірі того, як заїхав перше БМП, одразу почали по ньому працювати з гранатометів. Але, враховуючи те, що це були, скажімо так, оці наварені мангали, то зупинити, на жаль, їх з цього типу зброї не вдалося.

Один з БМП він проскочив ось це перехрестя практично перед моїми позиціями, і вже за спиною у моїх хлопців наїхав на міну, десь приблизно метрів 150 від них, і відповідно підірвався. Але ті люди, які знаходились в середині цього БМП, російські військовослужбовці, як було зрозуміло потім, бо я прибіг до цього БМП також, то вони ... ну, не ушкоджені, фактично, вилізли з цієї машини і опинилися, фактично, у спині моїх хлопців.

Ми почали рухатись в той бік, де відбувався уже стрілецький бій, де лежали наші поранені, для того, щоб надати їм підтримку. І відповідно, постійно відбувалися звіти до командира батальйона, на якому етапі ми знаходимся, що ми десь там бачимо, і фактично, головна мета була локалізувати ворога, для того, щоб там вже залучити якісь сили підтримки. І я рухався в першій двійці, ще з одним хлопчиною, ну, і так сталося, що десь там мене уже зачепило. Тобто перша куля мені прийшла в голову.

В мене слід залишився на все життя.

Все, в очах потемніло. Перша думка все - жмур. Але потім якось зрозумів, що щось десь там в очах прояснюється, і я почав трішки вже відходити, задкувати.  І в той момент прилетіла друга куля, яка вже влучила мені в плечову кістку і фактично знерухомила мене ще більше, бо рука опинилася за спиною. Повисла на шкірі там, на трицепсі.

Там навіть не про 100 метрів, а можливо там 50-40 і так далі, хлопчина, який ішов зі мною в двійці, то він кинувся до мене надавати мені якусь допомогу, чи відтягувати, одразу також спіймав декілька куль, і, на жаль, загинув.

І ще деякий час ми намагалися відповідно відстрілюватись, воювати, але в той ... у мене вже було, ну, поранених було більше, близько 5 поранених чи 6 вже було. Зрозуміло, що були вже викликані групи швидкого реагування та евакуації, тобто з моменту поранення до моменту евакуації, пройшло порядку 9 годин.

72-а бригада розуміла, що фронт протискається, вони, тим паче, на цьому напрямку були досить давно, і саме тому оці основні засоби протитанкового мінування, вони вже були зроблені поза моєю спиною. Тому це БМП проїхало позаду нас, і там уже підірвалося.

Як такого відходу не відбулося, закінчились люди, тобто жоден з тих людей, які заступали на позиції в селі Водяне, цілий з тих позицій не повертався.

Є певні компоненти, які конкретні на цій ділянці ми, на жаль, програвали. І це конкретно FPV дрони. Ну, у них була сильніша і радіоелектронна боротьба у росіян, вони постійно понижували частоти своїх FPV дронів, в результаті нівелювали ті засоби електронної боротьби, які були у нас, і відповідно таким чином розбирали позиції, завдаючи нам великих втрат у живій силі. Але попри те я змушений визнати, що, в принципі, конкретно в моїй роті, чи навіть у моєму батальйоні спину не показав ніхто, я скажу вам так. Тобто хлопці боролися до кінця."

1 - 9 вересня 2024 року

Микола Ворошнов, командир 1-ї мотопіхотної роти МПБ 72 ОМБр ім. Чорних запорожців, позивний КАНАДА: "Вони вперлися в Вугледар в лоб і вони зрозуміли, що в лоб вони його не візьмуть. Почали стирати Вугледар з лиця землі КАБами, ракетами. Ми вже не говоримо навіть про артилерію там і таке інше. Це було взагалі на щохвилинній основі. Ключі від Вугледару знаходилися на Першій шахті. Тому весь удар ворога був сконцентрований саме туди."

Позивний Москва: "Знаходились на шахті. Це вже крайня точка, звідки ми виходили, Південно-Донбаська шахта номер один, кацапи сунули день за днем. Це шахта - це, якби сказать, ворота були до Вугледару, дорога пряма там ішла на Вугледар. Це ми були останній рубіж."

Морпіх, командир стрілецької ротивч 3002 Західного ОТО НГУ: "Перший масовий штурм, який дав змогу противнику вже залетіти на безпосередньо саме підприємство, шахти, був саме 1 вересня. Ми ще жартували з командиром роти Москвою, що діти пішли в школу, а орки пішли до нас. Так. Багато з моїх хлопців зідзвонювалися зі своїми дружинами, питалися, як там діти в школу пішли, а перед тим були, ну, дуже жорсткі штурми були.

Я бігаю без гоу-про на шоломі, у мене просто телефон завжди вставлений тут в бронежилет. Я стараюсь закарбувати всі ці моменти, по-перше, для якоїсь пам'яті, по-друге, для розбору польотів, які може бути, щоб врахувати якісь моменти.

Противник використав на той час, якщо я не помиляюся, 12 одиниць техніки великогабаритної такі, як МТЛБ, БЕХи, за ним пішли багі, квадроцикли, за ним пішли гольфкари. Тобто він в той день використав дуже багато техніки. Він використав величезну кількість особового складу. За попередніми даними, це було від двох до трьох рот в цей день.

Ми стояли спільно з бригадою, з мотопіхотним батальйоном, ми стояли в перемішку, тому що все-таки їхні хлопці більш досвідчені на цьому напрямку.

Ми розуміли, що це висота, ми розуміли, що це ствол шахти, якщо туди засяде, розрахунок ПТУРа, протитанкових засобів, або розрахунки БПЛА противника, хлопцям на Вугледарі буде дуже важко. Ми розуміли, що час, що нас туди відтиснуть і нас звідти виб'ють, рано чи пізно прийде. Але просто ми робили все можливе, щоб ми були так званим забором злої собаки, який утримував цю територію, і відтягував цей час.

8-9 вересня 2024 року, хімічна атака

Противник тоді розпочав штурмові дії на шахту. Він спочатку закидав нас хімією по всіх поверхах, тому що вже будівлі, самі ми розуміли, вони вже виглядали, як швейцарський сир просто.

Закидав нас хімією, ми почали втрачати свідомість частково на самій шахті, особливо хлопці, які були на поверхах.

І тоді один з розрахунків розвідки каже, що до вас рухається на повній швидкості 5 БМП. Всіяні просто піхотою. Тобто піхота їхала ззовні.

Ми розуміли, що це вони роблять... якби вони  залетіли до нас, ми б їх вже потім не вибили. Тобто вони б кожну нору, кожний поворот, кожну груду сміття заняли. І в цей момент в мене виник страх, що я не можу нічого повпливати.

Ти не бачиш противника взагалі.

Але тоді дуже класно відпрацювали наші розрахунки джавеліна 72-ї бригади, саме з шахти Донбаської №3. Вони по них відпрацювали, і вони зупинили цей штурм дуже оперативно. Тоді в мене дійсно відлягло."

Москва: "В нас на той час коли відходили було 27 людей на шахті і 25 було на позиціях. Із них 16 були поранені. Різного ступеня поранення були."

Морпіх: "Видно, в яких умовах просто ми додаємо допомогу. Такий старий матрас, що ми могли кинути під нього. Капельницю ми зробили з постріла. Це все на відео видно. Розмова про якусь гігієну, про якусь стерильність навіть не йде.

Це відео, на жаль, хлопчина, який на ньому є, загинув. Це також військовослужбовець, який дуже сильно, до речі, допомагав нам в будь-яких моментах в плані орієнтування особистого. Це мінометник мотопіхотного батальйону, позивний Житомир, Максим.

Це дуже для мене особисто тяжка втрата. Хоч військовослужбовець не мій в плані мого підрозділу, але чомусь його тоді загибель мене дуже сильно рознесла.

Ми перебіжками разом з медиком перебігли до нього, це, до речі, я знімав на відео, медик йому накладав, обробляв рану, ми жартували, що це все дурня, він каже, дивіться обережно, щоб грязь не попала, я кажу, ти подивись навколо взагалі, ми самі тут як грязь.

Ми посміялися, він так  посміхнувся і пройшло буквально 10 хвилин, як ми вийшли з того приміщення, передають, що Житомир-300, ми такі, все нормально, ні, він там важкий-300, хоча ми буквально відбігли, тоді почався обстріл Града, ми його переждали, він каже, Житомир-300, не може бути, ні, він там важкий, втрати крові, хребет, органи, ну, на жаль, тіпу, це просто питання було часу, і, на жаль, ну, медики не змогли його врятувати. Це було дуже важко."

Москва: "Утримувати там уже не то шо сенсу не було, не було ким.  Тому що на шахті 36 будівель. Тільки там одна адмінбудівля. Там напевно, потрібно добра рота підготовлена, шоб її утримувати. 

Уже остання вода підвоз був сугубо дронами. Логістики не було, все перебито було, контролювалося fpv дронами."

Морпіх: "Я на власні очі бачив, коли над позицією, де сиділи мої хлопці, літало чотири дрони отак по кругу."

ЖУРНАЛІСТ: "Тобто вони можуть лише на одну людину один дрон?"

Морпіх: "Так. Ми зараз використовуємо техніку виключно по укриттях, по техніці, а вони можуть використовувати один, два, три дрони на одну людину.

Це вже був вечір. Я їм кажу потягніть трошки до вечора, щоб вас можна було звідти вивести. Тоже тоді було дуже багато кіпіша, дуже багато було крику. Я був дуже нехорошим в очах керівництва. Але людей тоді змогли вивезти. І тоді хлопці це записували, це відео на емоціях.

Коли ми вже зайшли під підпорядкування 72-ї, вона вже була виснажена просто тими боями. Ми зайшли там на 3 місяці ротаційно, а вони вже були там 2 роки на тому напрямку. І в них вже не то що  було погане забезпечення, вони просто не встигали поставляти їм відповідну кількість боєприпасів і вогневих засобів."

Москва: "Гранати, були, дякувати нашим друзям з Нацгвардії, там Матадор, Т-4, був Спайкі. Кажу що передати на позиції, щоб можна було відбитися? А із-за того, що люди не знають, як цим користуватися, взводнік мені каже, передавай гранати.

Все. Тобто людям, ну, що дай ту трубу, він з нею нічого не зробить просто, все одноразово, розумієте? І от такі, це все одно наші люди, але рівень їх підготовки, не то, що в них ще середній, він нульовий просто. Люди не готові взагалі."

Морпіх: Це була відчайдушна БМП, не знаю, може, це якийсь наказаний особовий склад був, тому що це було серед білого дня, ми цю машину чекали дуже здалека, типу, і вона просто в тупу заїхала. Було два відпрацювання РПГ. Ти не розумієш, що це було. типу... Тобто, знову ж таки, їхній ресурс техніки і їхній ресурс людей дозволяє їм проводити таке, знаєте, незрозуміло що. Поїхати, просто все втратити, і все.

Вони змогли закріпитися тільки в адміністративній будівлі."

ЖУРНАЛІСТ: "А ви?"

Морпіх: "І ми були в адміністративній будівлі."

ЖУРНАЛІСТ: "А, тобто ви знаходилися..."

Морпіх: "Це величезна адміністративна будівля. Вона таке буквою "Р" іде. І звідти вони почали потихеньку накопичуватися."

ЖУРНАЛІСТ: "А в який момент ви зрозуміли, що це вже дуже загрозлива для вас ситуація, в якій вже треба виходити? Що саме сталось?"

Морпіх: "Був один переломний момент, орієнтовно за 2-3 дні до... Коли ми вже починали поступово виходити партіями, коли єдиний шлях, який в нас був, до шахти була невеличка лісосмуга. Вона вже була всіяна мінуваннями, лєпєстками була всіяна, і контроль противника в плані БПЛА вже був навколо шахти на всі 360 градусів. Тобто противник вже вільно почувався в плані спостереження навколо шахти до такого ступеня, що взагалі будь-які приміщення були просто максимально критичними.

Тобто ми вже не могли доставити взагалі нічого на шахту. У нас вже під кінець оборони закінчувалися боєприпаси. У нас поступово вже закінчилася за дві доби до виходу повністю вода. Тобто людина більше ніж дві доби, три, вона не може фізично без води. І доставити логістику дронами по бутилці, по дві на таку кількість людей, це просто ефективності ноль. Ключовим питанням була вода."

ЖУРНАЛІСТ: "Чи ви запитували вищого командування, чи можете ви вийти?"

Морпіх: "Я ж теж запитував, нам сказали "ні"."

Москва: Якби ми в той день не відійшли до вечора, бо ми вже, як крайні відходи в шахти, у нас чотири людини, це було 4.35 ранку. Ми були на сусідній будівлі. Кацапи вже начали штурмувати адмінку, де ми були. Просто в 4.35 ранку. Якби ми там залишилися, то там би ми всі і залишилися, якби так сказати. Якби двояко це не звучало.

ЖУРНАЛІСТ: "Це ваше було самостійне рішення?"

Москва: "Ми поговорили, там ще був ротний, приданий до нас з Нацгвардії, Морпіх позивний, був командир взводу розвідки з нашого батальйону, командир другої роти також був. Ми обговорили всі питання, тобто, другого варіанта взагалі не було. Я вважаю, що я правильно зробив. Тому що якби там залишилися, та шахта набагато б раніше впала."

Морпіх: "Якщо чесно, для нас обох перш за все було збереження людей. Мені було... Особисто мені було все одно. Чи дадуть мені догану, чи відкриють на мене кримінальне провадження, що я там не послухаюся вищого командування, виведу людей звідти, ми розуміли, що якщо ми вчасно не заберем людей звідти, то далі тримати буде просто нікому.

Коли я прокинувся наступного дня, вже 10-го числа, і я оглянувся, і я поняв, що я там не в болоті якомусь, не в грязі. Я обернув голову, зрозумів, що біля мене там кава стоїть. І я не міг зрозуміти, чи це сон, чи ні. Розкажу такий факт, цього, на жаль, мало хто знає, але я записував на шахті дружині прощальне відео. Там таке було відео, знаєте, як формат пісні "Скрябіна, а пам'ятаєш". Знаєте, є пісня в нього?"

ЖУРНАЛІСТ: "Відправив?"

Морпіх: "Відправив. І дуже повезло, я потім вам скину відео, де ми вже виїжджали.

Ми знімали відео, всі там грязні, довольні, сміємося туди-сюди, і я в цей момент записував відео, і в мене згадка, що я відправив дружині прощальне відео, але я живий. І типу, четверта ранку, ми під'їжджаємо до Курахового, і я бистренько захожу в телеграм, дивлюся, дружина не прочитала, я так деліт, і такий фух. Бо вона вже була би просто в Кураховому, вона в мене така, що вона вже була би там на місці, вона б вже проводила розборки. Оце я видихнув прямо.

ЖУРНАЛІСТ: "За це рішення ви отримали догану?"

Москва: "Ммм... Ну тут да. Догану отримали. Сувора догана ОТУ Вугледар за залишення підготовлених позицій, як вони трактували це. Хотя, як ми вийшли в той день, нас зустрічали, я їх перший раз в житті побачив. ОТУ Вугледар і ОТУ Донецьк, такі карапузи повиходили.

І вони не то що там спитати, як там здоров'я, що там, що до чого, а чого позиції кинули.

"Добрий день, ви хто?" Кажу, а ти хто? Так і познайомилися. Я там такий-то, такий-то. Радий вас бачити, перший раз за все життя. І стоїть там кагала шість чоловік. Ну, таке. В мене до них ні поваги немає, нічого просто абсолютно. Якось не знаю. Можете не вирізать це. Хай подивляться.

Ну, хто витримає? Ніхто не витримає. Ну, там ще тим хлопцям треба пам'ятник поставити, вистояли. Вони не тікали з позиції. Були там прецеденти, ну, вертались назад, заставляли, ну, бо треба було ту роботу робити. А вони кажуть, підготовлені позиції. Або рий нори. Оце ключова фраза, рий нори. Ну, нори рить, такі в траншеї рити нори.

Якщо ти хочеш показати, як це зробити, то йди покажи. Я знаю, що таке нори рить. Бо я з солдатів виріс, я знаю, що таке нори рить, я знаю, що таке траншеї рить, я знаю, як це, бл#дь, все строїться. Вони цього не розуміють. Як таке рити, як можна рити? Я їм казав тоді, давайте мені по 6 чоловік кожен день нори, і вони в мене будуть рить нори. Підлітає дрон, ти начинаєш тільки щось рить, вже летить туди скид, вже летить, ФПВшка. Людини нема.

Ну, люди цього не розуміють. В них війна на бумагах. У нас дуже люблять війну на бумагах. БЧС, бумага – це наше все.

"За неналежне виконання службових обов'язків, порушення вимог ст. 11, 12, 14, 16,36, 37, 59, 111, 112 статуту Служби Збройних Сил України, на лейтенанта Москальова Юрія Петровича накласти дисциплінарне стягнення. Ось так. Скільки я статей порушив? Злочинець.

Хай посадять, може в тюрмі отдихну хоть трохи. Один чорт з тюрми беруть назад на війну. Так що тут круг замкнутий, як не хочеш. Все одно вернешся."

ЖУРНАЛІСТ: "Чи ви шкодуєте вже про своє рішення?"

Москва: "Ні. Ніколи. Шкодую, що я це раніше не зробив. Ось єдине, що шкодую. Наоборот жартував. Може з армії звільнять. Такі погані. Не звільняють. Та якось так. Та що та сувора догана? Головне, щоб люди живі були. Не будуть вищим керівникам дзвонити мами, папи, правильно? Загинувших, товаришів, побратимів. Для мене це... Я не знаю. Гіршого просто немає."

Морпіх: "У нас була жахлива ситуація. На одній з позицій, на жаль, загинув хлопець. І я попросив розрахунком БПЛА, начмеда мотопіхотного батальйона, щоб він нам надіслав чорний пакет. Скажуть, скиньте, будь ласка, чорний пакет. На цій позиції було вісім військовослужбовців. І начмед питається, то я передам вісім. Я кажу, ви щось смієтеся? Ви уявляєте, якщо вісім хлопців на позиції, ми скинемо їм вісім чорних пакетів. Ви там що, зовсім вже здуріли.Ну такі от... Він сказав фразу, я тоді передам на всіх. Я кажу, ми ще не збираємось, типу... Це речі, які... ну... Зараз смішно. Посміялися, що скоро в бойові аптечки будуть вкладати пакети чорні зразу. В комплектацію аптечок. Для нас це дикість; це, думаєш, Боже, Боже... А там це побутові речі. Тобто ти смієшся над смертю, ти з нею вічно граєш в карти. Поки що виграєш.

Одні там розуміють, другі ні. Треті мене клянуть, дають. По-любому клянуть. Що я такий-сякий, пересякий послав їхнього сина чи батька на смерть. Я їх це можу зрозуміти. І ми повинні по максимуму це все зробити, щоб особовий склад залишився живий.

Для чого ми тут стоїмо? Щоб і самим живим залишитись і решті дати жити. Тому потрібно ці рішення самому приймати."

19 вересня 2024 року, с. Пречистівка, захід Вугледару

Канада: "Коли в нас почалися проблеми з логістикою, після того, як впала перша шахта, після того, як впала третя шахта, почалися величезні проблеми з логістикою. Щось завести, вивести було вже надзвичайно складно. І рішення про відтяжку аеророзвідки, дронів, ударних дронів з Вугледара на посадки, було прийнято мною ще 19 вересня. 19 вересня ми вийшли з Вугледару і почали працювати з посадок.

Це абсолютно внутрішньо-тактичне рішення, яке було прийнято на рівні батальйону. Воно не пішло кудись вверх, воно було прийнято, ми називаєм це так - на горизонтальних зв'язках. Все в українській армії, що працює на горизонтальних зв'язках, воно працює.

Все, що має йти через верх, обов'язково п#здець якийсь. Тут завжди люди домовляються, тут завжди все правильно, завжди все швидко, чітко і т.д і т.п.  Як тільки полізло через гору, все піде по одному жіночому дітородному органу. Обов'язково. Я не знаю, чому так це відбувається.

19 вересня ми відтягнулися на посадки і почали працювати вже безпосередньо з посадок на півночі Вугледару. Коли ворог почав не заходити у Вугледар, а обходити Вугледар через верхні гаражі, через ті самі посадки, вони почали повзти по посадках, не заходячи в місто, ми відтягнулися ще далі, були вимушені відтягнутися ще далі. А тут нас чекав сюрприз. Сюрприз, який називається "ззаду нам постукало".

Ворог проломив Пречистівку. Бригада, яка стояла в нас по правому флангу, провалила Пречистівку, і ворог там  семимильними кроками, за великим рахунком, створив карман. Не було куди відходити.

Виявилося такий апендикс, який… русня ж дуже люблять...

Взяли першу шахту, взяли третю шахту і от вам отакий витягнутий апендікс по діагоналі. Це те, що нам залишалося від Вугледара.

Це був шок. Це було, те, що нам зайшли в спину, це в подальшому зіграло дуже-дуже погану роль. Вони повністю перекрили нам шляхи відходу. Бо поки Причистівка, поки вони не вилізли тут з Павлівки, це залишало нам шанс виходити з Вугледара через поле. Залишало шанс піхоті з Вугледара виходити через поле живими і більш-менш неушкодженими, а не йти "тропою життя"."

ЖУРНАЛІСТКА: "А яка відстань цієї лазівки була?"

Канада: "Ширина горловини для виходу була десь кілометра три, найбільше. Потім вона ставала ще меншою, і в певному проміжку вже в крайні дні вересня, в крайні дні Вугледару, це вже питання було, мабуть, півтора кілометра завширшки. 

Ось ця дорога, яку ви бачите вздовж посадки, це була єдина дорога для виходу наших хлопців. І справа, і зліва вже був ворог. Там укривалися хлопці, брали собі коротенький перепочинок, перед останнім ривком. Для багатьох, на жаль, це став останній ривок. Через поле,  між цією посадкою, краєм тої посадки, і ось посадка, тут 930 метрів. Це дорога смерті, по суті. На цій дорозі загинуло багато наших хлопців.  В посадках, в бліндажах залишилося і загинуло багато наших хлопців. Мені важко собі уявити вибір, перед яким стояли ті, хто крайніми виходили з Вугледару. Коли є трьохсоті, є важкі трьохсоті, але по тому всьому в тебе є ось ця шалена дистанція, яку тобі треба пройти. Ти сам ногами її дуже важко пройти і не бути враженим ворогом. Якщо ти будеш сповільнений трьохсотими, то шанси твої на вихід абсолютно мінімальні. І ось уявіть собі цей вибір, який був перед хлопцями.

Залишатися з трьохсотими, приймати бій і загинути разом з трьохсотими. Намагатися витягти хлопців трьохсотих і намагатися витягти хлопців трьохсотих через оцю дорогу смерті з Вугледара до посадки, цю всю дистанцію, це 90% що ви загинете, і ви і трьохсоті. В мене зараз, в мене аж тремор в тілі від такого вибору, перед яким можливо… неможливо, а перед яким стояли наші воїни."

25-26 вересня 2024 року, с. Павлівка, південний захід Вугледару

Олександр Кічка, заступник командира механізованої роти 72 ОМБр: "Лівий і правий фланги просіли. І коли… Особливо там, коли вони шахти зайняли. Вони зайняли висоти. І відповідно, вони поставили собі свої антени, і вони повітря – саме в безпілотних засобах – вони просто виграли повітря. Ми уже були сліпі, ми уже не могли так чітко відпрацьовувати по них. Тобто у нас уже розвідувальні наші дрони уже не могли так далеко залітати, як до того залітали. І з цього всього воно почало так сипатися."

25 вересня 2024 року

Форест, командир піхотного відділення 72 ОМБр ім. Чорних запорожців: "Ми стояли прям перед Павлівкою. Це невеличке місто чи село. Вони його ще захватили в 22-му році. І… ми якраз були від лівої частини Павлівки, десь до центра, там де біля мостів. Ми тримали там. Це були посадки, які ми копали, копали, робили. Тобто… позиція. Це було на фермах, в нас там було декілька позицій."

Танцор, командир взводу БпАК 72 ОМБр ім. Чорних запорожців: "Вони просто підтягують РЕБ і все, ми не можем долетіти. Тобто наша задача підлетіть як можна ближче, щоб роздивиться що там відбувається.  В нас такого і близько немає. У них кожна техніка стоїть два три РЕБ станції. На кожну техніку, на одноразову. Техніка раз проїхала, залишилась, всьо - РЕБ спалили. Ми самі збираєм тут на РЕБки. От ми собі за 260 тисяч купили, бо в нас не було. Машину купив, резину купив, купив РЕБку. Бо просто чекать дуже довго від  держави, поки це все буде. 

Вони почали використовувать от ці мопєди всякі, мотоцикли, багі, тобто щоб пришвидшити от цей шлях до наших позицій.

Наприклад, було мінне поле - вони могли тиждень розбирать це мінне поле fpv-ішками. Тобто на кожну міну вони відсилали fpv. Тобто цілий день летять fpv просто це мінне поле розбирають.  Наступний день підтриваються там на наступному полі, вони знову методично вибивають ці міни."

Форест: "Да там було все дуже дивно. Вони штурмували на бехах один день, потім штурмували на жигулях в другий день. Потім це був такий вінегрєт, страшний вінегрєт. На мотоциклах також. На жигулях прямо натурально приїжджали штурмувати.

Дрони були весь час у повітрі. Весь час. Просто весь час. Не було жодної секунди, коли була б тиша в повітрі.

Тоді по всіх новинах говорилось про те, що сімдесят друга вийшла з Вугледару: "Українську фортецю у Вугледарі тримали 31 місяць. Тепер вона ось-ось впаде", "72-а механізована бригада почала відступати".

Наші підхвачували це, русняві телеграм-канали. А ми сидимо у Вугледарі. І нас прям геть не влаштовувало, бо головний сержант роти попросив відзняти відео, що ми знаходимось в Вугледарі. У мене на нього так не досить багато часу було. Тільки підходив до вікна – зразу ефпівішка прилітала. Це було дуже важливо. Це просто було заявлено про те, що ми знаходимось в місті. Що ми не вийшли з міста."

Вугледар, 26 вересня 2024 року

Форест: "Ми, бійці 72 окремої механізованої бригади - хочу розвіяти всі сумніви псевдоекспертів, що 72 бригада вийшла з міста Вугледар. Сьогодні, 26 вересня 2024 року, наразі попри важкі сумніви та важкі обставини ми в місті."

ЖУРНАЛІСТКА: "Як ви прийняли рішення про те, що ви виходите?"

Форест: "Ну, це було здебільшого з безвиході. Бо хлопці тримали оборону. Особливо там сьома рота. Дуже хлопці дуже гарно тримали оборону. І вони якраз стояли біля верхніх дач. І дуже сильно відсікали. В них закінчились БК і у всіх, в принципі, закінчились БК. Нам кожен день обіцяли, що нас поміняють.

25-го ми вийшли з Павлівки на Вугледар прийшли, і це з 26-го по 30-го ми були в самому місті. А потім дали команду 29-го виходить вранці з Вугледара 30-го."

Олександр Кічка, заступник командира  роти 72 ОМБр: "Тільки сам відхід відповідно вже відбувався із контактними боями. Все ішло по плану – до того моменту, поки не влупила ефпівішка і в нас не затрьохсотило нашого побратима. Тоді все воно поламалося."

Форест: "...Селезінка. Ми його ледве витягнули. І то, завдяки саме його власному бажанню жити. То хоча він там по радіостанції говорив мені, щоб його кидали."

Сергій (Серьога) Лещенко, поранений командир бойової машини — командир відділення 72 ОМБр ім. Чорних запорожців: "Ну і Форест вспомнив, що єсть квадроцикл, подспущениє кольоса. Він говорить, він що-то там з двигателем, дуже погано їде. Ну, каже, один може доїхать. Ну і говорить, що тіпа хай Серьога сідає на цього квадроцикла і попробує поле проїхать. А я вже, ну я не міг. Ну там хлопці, согласився цей Міша-стаканчик.

Підкачав кольоса, закинув мене в кузов. А цей квадроцикл, він на електробатареї, і він оце поїхали ми через поле.  Метрів 150 лишалося десь, попадає на кочку і вилітає акумулятор, квадроцикл цей зупинився дирчик. І появився дрон один. Один дрон завис. Я дивлюсь на нього, став на коліна, якраз дивлюсь - зробив скид, метра два від мене. Ні один осколок не зацепив, повезло. І потім я бачу вже ззаді Міша біжить. І ото ми до посадки. Забігли в бліндаж...

Він тіпа говорить, Серьога, давай, нема нікого, ми одні остались, надо туда. Що він не дійде, йому буде тіпа капець-таки. В ітогє приїхала М113 і забрала нас."

Олександр Кічка, заступник командира роти 72 ОМБр: "Ми сиділи довго, приміряли відстань від останнього нашого укриття до першого укриття уже при відході. Це вісімсот шістдесят - дев’ятсот тридцять два. Вісімсот шістдесят метрів – це було посадки, і дев’ятсот тридцять два метри – відкритого поля."

ЖУРНАЛІСТКА: "Ви так точно пам’ятаєте все?"

"Да, я всі ці цифри завжди буду пам’ятати. От. І на квадроциклі якраз вони уїхали. Ми двоє залишились."

ЖУРНАЛІСТКА: "Як з'ясувалося, що ви останній піхотинець, який виходить з Вугледара?"

Військовий: "Так коли в нас останній попав в полон. Я надіявся до останнього, що він буде крайній і вийде."

ЖУРНАЛІСТКА: "Ви провели в Вугледарі два з половиною роки. Який ваш найсильніший спогад?"

Канада: "Найсильніший спогад. Найсильніший, за який мені дуже і дуже болить. Це 28, 29, можливо 30 вересня. Одна з позицій, яка знаходилася справа від Вугледара на дорозі Павлівка - Богоявленка. Там була дуже стратегічна така позиція наша, наших хлопців. П#дари пролізли і штурмували… штурмували наш бліндаж. Ми вчасно встигли прилетіти. Але як прилетіти? У нас були побиті всі дрони, у нас було все абсолютно побито. Ну вже, ну і техніка, як я кажу, нічого не витримувала. Було 4 чи 5 п#дарів, які в момент, коли ми підлетіли, вони якраз спустилися в окоп перед нашим бліндажем, в який сховалися наші хлопці. Я навіть не знаю кількість хлопців, я не знаю по іменах, я не знаю, хто там був.

У нас там висота відпрацювання метрів тридцять. Ми виставляємося… і ми могли, і ми мали врятувати наших хлопців просто скидами. Просто скидами з дрона ми мали врятувати наших хлопців. Виставляємося чотко. Стабілізація, все за секунди відбувається. І летить перша міна і вона просто улітає на 15 метрів в ліву сторону. І в цей момент ми розуміємо, що в нас ну просто зламаний дрон. Намагаємося підлаштувати оцих 15 метрів і третьою міною ми теж не влучаємо. І орки заходять в бліндаж. Я не знаю, хто з хлопців був там, я не знаю позивних.

Але це були з нашої рідної роти. Ми могли їх врятувати, але ми...

І повторно, коли ми вже прилетіли туди, то  вже були в бліндажі п#дари. Ми таки доколупали той бліндаж, ми їх там і похоронили. Потім. Але це було потім вже. Ми похоронили їх там разом з нашими хлопцями. Ми не змогли врятувати наших хлопців. Один виліт.

Я був, на жаль, свідком… Ну про розстріли під Вугледаром, ви, мабуть, чули всі.

*****

2 жовтня 2024 року поблизу Вугледару російські окупанти розстріляли п'ятьох беззбройних українських військовополонених.

Донецька обласна прокуратура розпочала досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактом вчинення воєнного злочину, що спричинило загибель людей — це ч. 2 ст. 438 Кримінального кодексу України.

Вбивство військовополонених є грубим порушенням Женевських конвенцій та кваліфікується як тяжкий міжнародний злочин.

*****

Але це не... Це не одноразове явище. Сидіти за монітором і не мати змоги нічого зробити, коли... Хто то бачив, так само, як і я, воно залишиться з нами до кінця наших днів.  І ми ніколи не зможемо предметно, поіменно про це розповісти. Ми не маємо права цього зробити. Тому я звертаюся… Я кожен раз, коли мені пишуть, я дуже прошу людей, не рвіть мені душу на частини. Не рвіть мені душу на частини.

Це те, що я заберу з собою в могилу. Якось так.

Бл#дь, а в мене, сука, картина прямо, я бачу кожен цей епізод.

О, курва.

П#здєц. Розплакався як дитина, бл#дь."

ЖУРНАЛІСТКА: "Другого жовтня 24-го року, коли ОСУВ Хортиця, не Генштаб, а ОСУВ Хортиця оголосили про те, що... про відведення частин з Вугледару, ви написали: "Вугледар пав. Вугледар був приречений. Врятувати його було неможливо. А от людей врятувати можна було, але наказу про відхід так і не дали. Всі в місті та довкола нього розуміли, що відлік йде на дні, а потім вже й на години. Але наказу на відхід так і не надійшло. Куди будемо виходити, а х#й його зна. Поки у ворога буде вистачати сил  нас гнати, ми будемо сунутись назад. Я не буду приймати участь в коментарях під цим дописом. Не хочу ляпнути чомусь зайвого. Пробачте." Про що ви не написали? Чого ви не хотіли ляпнути?

Канада: "Я і зараз, можливо, цього не хочу ляпнути. Там, у Вугледарі залишилося занадто багато хороших хлопців, яких можна було врятувати. По суті, так і сталося. Нас гнали, поки у них вистачало сил. Обвалився Вугледар, обвалилося все. Чи можна було врятувати Вугледар? Вугледар можна було врятувати. Але Вугледар можна було врятувати виключно там в червні місяці, вставивши ще одну повноцінну механізовану бригаду. Це б зупинило ворога. В нас просто закінчилися сили і ніхто не прийшов на допомогу. В нас закінчилися сили, в нас закінчилися засоби, в нас закінчилися люди. Нам була потрібна допомога, нам була потрібна заміна, якої ми так і не дочекалися.

Чи були засоби, якими нас змогли врятувати в цій ситуації? Я абсолютно переконаний, що були. Чи можна було врятувати ситуацію на Вугледарі? Ситуацію на Вугледарі можна було врятувати ще в червні. Починаючи з липня, коли ми просіли до Водяного, просіли Водяне, було абсолютно чітке розуміння, принаймні у нас, у хлопців на місцях, що ситуацію вже не врятувати. Тут потрібен якийсь мега-контрудар, на який просто в України немає сил зараз. Бо там, як виявилося, готувалася Курська операція. У нас просто банально не було сил, щоб завдати оцього контрудару для відновлення своїх попередніх позицій. Бо на ту ділянку, на яку ми відкотилися і на якій намагалися втримати позиції довкола Вугледару, це вже йшов відлік на тижні і місяці для фінального акту. На жаль, так і сталося."

Форест: "Кожен день нам казали, ще одну ніч потерпіть, ще одну ніч потерпіть, ще одну ніч потерпіть. Нам треба ще трошки підготуватись. Нам треба ще трошки підготуватись. Нам треба ще трошки підготуватись. І так відтягували виконання здачі.

Наприклад я їх не виню в тому, що вони не захотіли заходити в Вугледар. Я їх не виню. Я їх виню тільки в тому, що вони не могли сказати чесно, що вони туда не зайдуть, щоб від цього вже можна було якось відштовхуватись далі. Бо, наприклад, я так думаю, що і наше командування теж чекало, що вони все-таки от-от зайдуть.

Студент, комбат БПЛА: Безпосередньо скажу так, що війна, один з ключових факторів, коли ми програємо, це брехня вся починається - брехня знизу там. Відділення не сказало, шо пішло з позицій, да? Дуже складно, да, там командир батальйону, командир бригади ставить задачі - тримати позицію. Але об'єктивно іноді настає момент, коли ти звідти там маєш покинути. Да, тобі можуть там купу неприємностей сказати чи там погроз, чи там, можливо, якусь догану. Але треба по правді сказать: ми покинули позицію. Потім командир роти має сказать правду, їм уже аналогічно зверху прилетить: на жаль, ми покинули ту позицію. Потім командир батальйону, потім командир бригади, потім ОТУ - і так вверх, вверх, вверх. Але всі чуть-чуть хочуть, чуть-чуть прикрасити. І все одно знизу, чуть-чуть прикрасили тут, і поки воно доходить до верху, я розумію, шо там уже так причесано, шо, ну, шо все в принципі хорошо. Ну, тіпа, все окей. Немає, трохи, ну, там нема людей, ну, там критично сильно, да, там нема людей, трошки не вистачає, да, там... І дійшло - людей хватає, наверх поки воно надійшло.

Ми розуміємо, шо даний напрямок для нас ненадовго. Дуже швидко, найближчим часом, я думаю, ми повернемося в один із якихось гарячих напрямків, де будемо, як каже командир нашої бригади, виконувати співрозмірні задачі для нашої бригади. Ми механізована бригада з величезною історією, досвідом і так далі, і ми ніколи не будемо сидіти десь в тіні, ми будемо десь приносити результати."

Зображення вгорі: Мертве місто Вугледар (ФОТОРЕПОРТАЖ)

«Аргумент»

На цю тему:

• Бої на Курщині: сумні підсумки головної події війни у ​​2025 році
• Бутусов: підсумки року на фронті і внутрішні виклики
• Чому ЗСУ відступали майже весь 2024 рік? Це замкнене коло?