Але для початку давайте зафіксуємо: це жах. І так не має бути.

Просто спробуйте візуалізувати момент із квадроциклом і волочінням по землі. Чи підрив на міні десь вночі посеред лісу біля навчального табору. Чи людину, прив’язану під час ломки, а поруч ще десять людей в одному тісному приміщенні.

Вийшло? Які відчуття?

Та як на мене, ключове питання — чому так сталося. Бо про Скелю начебто і знали. Десь толерували, часом замовчували, не бажали про це говорити і навіть думати. Або ж, щоб захистити власну психіку, не зводили всю інформацію докупи для формування важкої, але цілісної картини. Або були надто зайняті, щоб вникати в деталі.

***

Скеля — це неправильна відповідь на правильні питання.

Перше питання звучить так: що робити з тими, кого мобілізують примусово, з тими, хто ухиляється?

Ті, кого мобілізують, різні за мораллю, здоров’ям і поглядами. Ми жахнемося, але більшість тих, хто прочитає цей допис, не знає, як живе, що думає і як виглядає велика кількість власних співгромадян. Тих, хто не хоче воювати. Хто ухилявся роками. Хто має залежності. Хто психічно нестабільний. Хто має проросійські погляди. І так, це ті самі люди, які плювати хотіли на військо з усіма його проблемами і можуть напасти на ТЦК з ножем.

Друге питання: як зробити так, щоб до армії не потрапляли ті, хто не має служити за станом здоров’я, і водночас потрапляли ті, хто давно мав би?

Цих людей мобілізує недосконалий, часто корумпований, часто неспроможний орган, який має задачу поповнювати війська, бо для нього існує план. Як результат, ВЛК визнавали придатними тих, хто взагалі не мав потрапити до війська. І водночас ми знаємо десятки історій, а думаю, що майже в кожного є знайомий, якого те саме ВЛК визнало непридатним.

Третє питання звучить так: якщо існує завдання, яке необхідно виконати, то як добитися його виконання від того, хто цього не хоче?

Ну а тут, не скажу, запитайте у командирів спроможних підрозділів, я думаю вони можуть підказати практику, яку треба масштабувати. А я припущу від себе, що це про баланс у збереженні людей, і виконанні задачі, яка є у своїй суті можливою до виконання, і звісно асиметрії дій, бо просто числом осіб не виграти.

***

І тепер — найнезручніша частина. Прошу уважно вчитатися, щоб потім не писати дурниць у коментарях.

Я розумію логіку справедливості, яка живе в голові людини, що служить. Довго служить. Вона проста і водночас болюча.

Є той, хто чотири роки переховувався, міняв адреси, платив хабарі, не виходив з дому, вживає алкоголь чи наркотики. Той, хто не цінує цю державу і глибоко її ненавидить.

А є людина, яка прийшла добровольцем і служить усі ці роки. Не бачить, як ростуть її діти. Від якої пішла дружина. У якої помер батько, а вона не була на похороні, бо перебувала на позиції. Яка має десяток контузій і зламане здоров’я.

І щоб другий міг відпочити або хоча б зберегти своє життя, має бути хтось, хто так само докладатиме зусиль до захисту країни. Бо ми воюємо зі значно сильнішим супротивником.

Жодного переконливого аргументу проти цієї логіки справедливості немає. Охочих у великій кількості немає. Ресурсів не так і багато. Рівність у жертовності — це просте питання виживання країни, питання внеску кожного.

І тут особисто я вважаю, що питання справедливості — це питання рівності перед єдиними правилами, яких дотримуються всі.

Може здатися, що я виправдовую Скелю, але ні. Бо є примус — це коли держава змушує людину виконати обов’язок за встановленими правилами, а коли хтось порушує закон, то відповідає за порушення. А є свавілля — це коли людина підірвалася на міні у навчальному таборі, а потім просто "відхилилася від маршруту". Чи коли масово вмирають від пневмонії, але проблем у цьому немає, і винних немає.

І Скеля — це не про примус чи надмірну жорсткість дисципліни. Це система, де ніхто ні перед ким не відповідав І саме тому це не просто набір злочинів. Це питання: якою державою ми хочемо бути після перемоги? Не десь там на словах, а в реальності, і ця реальність, формується не колись потім, а зараз.

Андрій Кулібаба, військовослужбовець, громадський діяч; сторінка автора у фейсбук