Під час війни календарний рік для українців дедалі більше нагадує ходіння по зачарованому колу ілюзій, яке дбайливо вибудовують офіційні канали комунікації. Ці ілюзії прикривають незручну правду: на п’ятому році повномасштабної війни держава не спромоглася створити умови для розвитку децентралізованої генерації, бо політичні еліти не готові відмовитися від ручного контролю над енергетичними активами, з яких десятиліттями звикли збирати ренту. Тож сценарій щороку однаковий. Навесні, щойно стихають масовані російські удари по енергетиці, нам анонсують «потужну підготовку». Влітку обнадіюють новинами про нові мегавати, які з’являться в енергосистемі до наступної зими. У вересні посадовці звітують про колосальний обсяг відновлювальних робіт і стовідсоткову готовність до «найважчої зими в історії». Далі нас катають на емоційних гойдалках довкола можливого енергетичного перемир’я, яке Росія однаково порушить. А потім у це коло вривається реальність: російські ракети й незліченні дрони б’ють по українських електростанціях і мережах, а слідом повертаються графіки відключень.

Про балаган в енергетиці та шляхи виходу з кризи - стаття ZN.UA [2].

Цього року реальність увірвалася раніше, ніж зазвичай: першого масованого удару по енергетиці Росія завдала вже 30 вересня. За жовтень вона провела близько шести серій масованих ударів, між якими майже безперервно тривали дронові атаки, і українська енергосистема опинилася на межі масштабної аварії, яку енергетики називають блекаутом. Київ, центральні, північні та східні регіони ще до холодів майже постійно живуть у режимі аварійних відключень і лише зрідка повертаються до планових графіків. Причина — серйозно пошкоджені об’єкти магістральної високовольтної мережі (підстанції «Укренерго» 330–750 кВ і підстанції розподільних компаній 110 кВ).

Ворог цілеспрямовано руйнує здатність енергосистеми передавати електроенергію із західних і південних областей, де переважно розташована велика генерація (атомні станції), на схід, де сконцентроване споживання. Мета — розколоти енергосистему так, щоб Лівобережжя переважно сиділо в темряві, а Правобережжя мало світло або дуже м’які графіки відключень.

Межа між Право- і Лівобережжям енергосистеми не збігається з поділом по Дніпру, а проходить по умовній червоній лінії, виділеній на мапі. Ukraine Facility Platform

Енергетика Києва — під особливою увагою росіян. У столиці так і не з’явилися нові генераційні потужності в обсязі, який здатний хоча б частково замінити вибиті минулої зими ТЕЦ, тож місто повністю залежить від постачання електрики з магістральної мережі. Удари по ТЕЦ цієї осені поглибили цю залежність, а атаки на високовольтні підстанції довкола Києва, так зване київське енергокільце, на початку листопада залишили без світла одночасно 80–85% споживачів столиці.

Київське «енергетичне кільце». Ukraine Facility Platform

Паралельно росіяни створюють дефіцит енергії в системі, б’ючи по генерації, яку добре «пристріляли» за роки війни. Під ударами великі теплові й гідроелектростанції, а також об’єкти теплопостачання в містах лівобережних регіонів. Частина з них так і не відновилася після минулорічних обстрілів, і цієї зими в роботу вже не повернеться.

Усе це повністю відповідає трьом основним тактикам російського терору, відпрацьованим у попередні роки. Перша — «випаленої землі», яку росіяни застосовують з 2023 року: її логіка — «вирізати» з енергосистеми міста й регіони, що найбільше залежать від живлення з мережі. Так було в попередні роки з традиційно енергодефіцитною Одесою, потім із Харковом, який занурився в темряву після знищення енергооб’єктів довкола нього. Усе це виявилося жахливою репетицією перед спробою позбавити світла, тепла й води киян цьогоріч.

Друга тактика — «нарізаної салямі»: росіяни руйнують ключові об’єкти поступово, дають українським енергетикам витратити час, обладнання і сили на відновлення і б’ють знову. Третя — ракетні «килимові бомбардування» великих електростанцій, а інколи й магістральних підстанцій по всій країні, добре знайомі українцям з осені 2022 року.

Навіщо? Стратегічні цілі Росії багаторівневі: знеструмити й заморозити столицю та великі міста, виснажити українські ресурси, обвалити економіку, посіяти паніку й зневіру, залякати міжнародних партнерів і відволікти нашу увагу та ресурси від фронту. Усі вони служать глобальній меті — примусити Україну до миру на російських умовах, тобто до капітуляції.

Тож перспективи зими 2026–2027 років дедалі очевидніші: якщо Росія збереже інтенсивність ударів, стан енергосистеми визначатиме погода, адже саме від неї залежить споживання електрики. Досвід попередніх воєнних опалювальних сезонів показує, що за відносно теплої зими, з температурою до -10 °C, дефіцит потужності у вечірні години після масованих атак може сягати 4–4,5 ГВт. Якщо графіки будуть плановими — це умовно 2–3 черги відключень і 8–12 годин без світла на добу. Якщо ж зима буде такою морозною, як торік, коли температура опускалася до -20 °C, дефіцит може становити 7 ГВт, що дорівнює зимовому споживанню невеликої європейської країни. А це вже близько 3–4 черг і понад 12–16 годин без світла. Відповідь на запитання, скільки нової розподіленої генерації Україна насправді побудувала і наскільки добре підготувалася, дасть сама зима: її покаже здатність енергосистеми покривати пікове споживання і скорочувати дефіцит енергії після російських ударів.

Дефіцит потужності й тривалість відключень. Ukraine Facility Platform

Для того щоб заморозити і занурити в темряву Україну, Росія мобілізує всі свої військові, технічні й пропагандистські можливості. Знання нашої енергосистеми росіяни поєднують із ретельним вивченням помилок, яких ми припускалися, готуючись до попередніх воєнних зим, щоб бити туди, де нам найболючіше. Цього року вони суттєво розширили арсенал: масштабували виробництво відносно дешевих реактивних дронів і поєднують їх із дорогою балістикою, бо знають, що українська ППО поки не має повноцінної відповіді на ці загрози.

Так само прицільно працює і пропаганда. Закладені раніше в нашу суспільну свідомість «червоточини» на кшталт «світла немає, бо влада його краде і продає за кордон» спрацьовують на тлі заколисливої офіційної комунікації в дусі «буде важко, але ми готові й упораємося». Міф про вкрадене і продане європейцям світло живиться ще й тим, що суспільству ніхто не пояснює головного: експорт електроенергії до Європи, якщо він і виникає в окремі години доби, — теж наслідок російських атак, які руйнують здатність передавати електрику всередині країни із заходу на схід.

Росіяни завжди битимуть у наші слабкості, технічні й ментальні: у те, що ми погано прорахували, поверхово проаналізували й не підготували, сподіваючись, що вони не помітять. Адже ворог добре знає — де тонко, там і рветься. На п’ятому році повномасштабної війни, коли і російська стратегія, і тактики очевидні, український уряд, здавалося б, не мав залишати йому таких шансів.

Росіяни перетворили великі електростанції та магістральні підстанції на слабкі місця української системи. Ukraine Facility Platform

Проте Україна знову повторює помилки підготовки до попередніх опалювальних сезонів. В їхній основі — хибне припущення, що під час війни достатньо готуватися лише до найближчої зими за алгоритмами й протоколами мирного часу. Стратегічного «довгого погляду», який відповів би, як з огляду на тактику й цілі ворога готуватися до опалювальних сезонів на 3–5 років наперед, у нас досі немає. Аналітики Ukraine Facility Platform у звіті «П’ята зима: змагання на швидкість» виокремили три ключові проблеми цьогорічної підготовки.

Перша: уряд знову зосередився на засобах протидії російському терору, які працювали кілька років тому, але сьогодні вже не дають повного ефекту. Ставку знову зробили на відновлення старих великих електростанцій: міністр енергетики Денис Шмигаль у вересні звітував про рекордні 4,8 ГВт відновлених потужностей. Проте зупинити їхню роботу здатна перша ж серія масованих ракетних ударів.

Друга: ресурси вкладали в укриття на енергооб’єктах, які вже не відповідають актуальним військовим загрозам. За даними міністра, для високовольтних автотрансформаторів побудовано близько 200 укриттів, які, безумовно, потрібні. Однак росіяни вже обходять цей захист, десятками дронів руйнуючи решту критичного обладнання ключових для енергосистеми високовольтних підстанцій.

Третя: відповідальність переклали на громади, які насправді не мають спроможності ефективно виконати плани стійкості. Їхнє виконання восени прем’єр-міністр Сергій Корецький назвав незадовільним. Сам уряд тим часом покладався на запас міцності енергосистеми й заколисував суспільство тією самою комунікацією «на нас чекає найважча зима, але ми впораємося».

Вихід із цієї пастки очевидний. Якщо ворог системно вибиває великі електростанції і робить цілі регіони заручниками магістральної мережі, генерацію треба децентралізувати і зменшити залежність від магістральної інфраструктури: розосередити по громадах і наблизити до споживача. Сотні невеликих об’єктів (5–10 МВт кожний) у громадах і довкола них здатні хоча б частково живити критичну інфраструктуру в години пікового споживання взимку, і вибити їх усі значно важче, ніж одну велику ТЕС чи підстанцію «Укренерго». До того ж невелику установку можна побудувати чи відремонтувати за місяці, тоді як деякі блоки великих ТЕС неможливо повернути в роботу навіть за пів року.

Саме цього уряд так і не зробив: не створив умов, за яких бізнес і громади разом будували б нову децентралізовану генерацію.

Чому? Бо це потребує від уряду й парламенту низки системних рішень, які зменшують політично вмотивований ручний контроль держави над енергетикою.

Перше — створити умови для приватних інвестицій у генерацію. Для цього потрібні непопулярні регуляторні рішення, які роками відкладали. Найважливіше з них — розв’язати боргову кризу на енергоринку, обсяг якої вже перевищує 2 млрд євро: зупинити накопичення нових боргів і змусити тих, хто встановлює тарифи нижчими за собівартість, покривати різницю. Поки борги зростають, інвестор не повірить, що йому заплатять, і будуватиме генерацію лише для себе.

Друге — виконати зобов’язання, які Україна вже взяла на себе в межах євроінтеграції: незалежне корпоративне управління державних енергокомпаній, незалежний галузевий регулятор НКРЕКП, об’єднання ринків з ЄС і поступова відмова від ручного регулювання цін. Саме ці реформи позбавляють державу можливості вручну розподіляти гроші й доступ до ринку, а отже, послаблювати систему в тривалій перспективі. Проте майже через рік після корупційного скандалу, відомого як «Міндічгейт», інвестори досі не бачать обіцяних змін.

Розірвати зачароване коло можна, лише якщо уряд почне чесно говорити із суспільством про ризики й нарешті ухвалить рішення, які роками відкладав. Ці рішення непопулярні, тому їх і переносять із року в рік. Ціну зволікання сплачують мільйони українців у темних і холодних оселях, і з кожною зимою вона зростає.

А цієї зими все вирішує швидкість: чи встигає Україна відновлювати й будувати енергооб’єкти швидше, ніж Росія їх руйнує, і чи закриває вразливості раніше, ніж ворог їх знаходить. Поки що в цій боротьбі попереду Росія: вона застосовує тактику, відпрацьовану в попередні роки, а ми досі готуємося до минулої або прийдешньої зими.

Утім, у нас є всі шанси виграти. Українські енергетики п’ятий рік повертають світло під обстрілами, і їхній професіоналізм уже не раз рятував країну. Ми вміємо швидко адаптуватися і вибудовувати цілі екосистеми, як це довела оборонна промисловість. Однак енергетиці потрібні рішення, які дадуть цим спроможностям реалізуватися. Якщо ж усе знову обмежиться зачарованим колом «потужної підготовки», ця зима може стати останньою, яку енергосистема пройде на залишках свого запасу міцності.

Марія Цатурян, аналітикиня та керівниця з комунікацій Ukraine Facility Platform

Зображення вгорі: розбита ТЕЦ. Фото з відкритих джерел

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Бізнес має готуватися до найгірших сценаріїв – Корецький [4]
• Зоя Казанжи: Чи є у нас план "Б"? [5]
• Натаія Лігачова: Відчуття хаосу зростає [6]