Бутусов: Єдина стратегія перемоги - темп втрат, який ворог не може втримати

Чому саме зараз вирішив долучитись до війська Юрій Бутусов, головний редактор Цензор.НЕТ і журналіст, який був найгучнішим викривачем проблем в армії і критиком військово-політичного керівництва? А також про перехід Сил оборони на корпуси, про відповідальних за постійну нестачу дронів і відсутні та неналежні фортифікації на гарячих напрямках наступу, і про два сценарії, які залишились у нас як у країни: песимістичний поточний і інший - складніший і такий, що потребує політичної волі.

- Вітаю, друзі, я Олена Трибушна, це канал ЄПитання. Цю людину не треба представляти - Юрій Бутусов, журналіст, головний редактор видання "Цензор.НЕТ", який місяць тому мобілізувався до 13-ї бригади Нацгвардії "Хартія". Він зараз проходить БЗВП, годину його часу у його вільний день я витратила на цю розмову сьогодні вранці.

Юрію, вітаю вас. Почну з очікуваного запитання. Чому саме зараз ви вирішили мобілізуватись?

- Зараз я не бачу інших шляхів змінити ситуацію на фронті. З початку війни я багато писав про ті зміни, які потрібні на стратегічному рівні, оперативному рівні, і на десятки питань мені вдавалось вплинути. Зміни в бойовій підготовці, організації багатьох військових частин. Але наразі ситуація така, що я бачу, що змін зверху не буде ніяких. Це неможливо і в силу багатьох причин, про які раніше писав. Тому за три роки я багато писав про необхідність створення оперативних з'єднань, дивізій, корпусів. Створені нарешті хоча б корпуси. І це серйозна зміна, серйозна реформа, яку я підтримую. Тому вважаю, що в тій критичній ситуації, яка склалася зараз, говорити далі про зміни, не будучи частиною змін, вже неможливо. Тому що, підкреслюю, зверху ніяких розумних рішень не буде. Всі зміни, які по обороні країни можливі, вони можливі тільки знизу. А якщо ти дійсно береш на себе відповідальність і сам стаєш їх частиною, оскільки вся підготовка, будь-які рішення, все, що там обговорювалось, планувалось, всі зміни, всі можливості вичерпані. У мене були зустрічі і з міністром оборони, і з міністром цифровізації, і неодноразові консультації з вищими керівниками на всіх рівнях, з генералами, з командувачами. Я бачу, що є, на жаль, такий тупик там, де потрібна координація, там, де потрібні стратегічні рішення великого масштабу, управління ресурсами, людьми. На жаль, я бачу, що цього не станеться так, як я це бачу. І тому я ухвалив рішення все ж таки зробити в цій ситуації те, щоб зайти самому в одне з тих з'єднань, де дійсно командири, на мій погляд, компетентні і здатні проводити рішення і зміни на середньому рівні, на оперативному і на тактичному рівні. Системні зміни.

Я думаю, що в тій ситуації, яка зараз є в країні, посилення, створення, розгортання корпусів і успішна бойова робота – це єдине організаційне рішення, яке буде працювати на фронті і підвищить ефективність застосування військ.

Здається, саме зараз якась кількість людей відкладала різні важливі рішення, і в тому числі влада, з думкою про те, що подивимося, чим закінчаться ці всі спроби Трампа закінчити війну, а далі будемо виходити з цього. І найголовніше питання в цьому, як влада сприйняла те, що стало очевидно, що не буде ніяких змін, не буде ніякого миру, Трамп не може ні на що вплинути, і росіяни не збираються закінчувати цю війну. Напевно, багато хто переглянув свої рішення в тому числі, усвідомивши, що немає чого чекати. Головне питання в тому, чи прийшло це усвідомлення остаточно до людей, які ухвалюють рішення. Чи є у вас якесь відчуття, що в травні щось у цьому плані змінилося?

Ні, в мене немає таких відчуттів. Я із самого початку заяв Трампа зробив значну кількість ефірів і дописів, де говорив, що я не бачу жодних передумов для миру, жодних важелів у Трампа щось змінити. Тому в мене якраз сподівань не було ніяких. Я просто бачу, що, на жаль, у нас ті люди, які ухвалюють рішення, залишаються в цій інформаційно-політичній площині, і вони з неї в жодному разі не вийдуть. От змінився Трамп, вже немає ілюзій, а змін нема, їх не буде. Не буде в Америці. У нас не буде змін. Саме тому це було таким ключовим чинником.

Я зрозумів, що у мене є великий досвід зараз вже під час війни впливу на різні рішення, на дії різних штабів, на створення різних штабів, органів управління. І я бачу, як відсутність стратегії не дозволяє реалізувати навіть ті тактичні, оперативні переваги, які ми створюємо на фронті. І я розумію, що змін не буде. Тому до цього треба спокійно ставитись, приймати цю історію і йти вперед. І йти вперед, тому що є зміни, які ти повинен створювати.

- Тобто ви фактично зробили те, про що кажуть, що якщо ти такий розумний, то піди і зроби. Ви вирішили піти цим шляхом?

- Це не зовсім так. Річ у тому, що я весь цей час і так був на фронті і багато що робив. І просто це не публічно, бо якби я про це писав, про те, що там я роблю в інтернеті, це були б політично скандальні історії. Тому я не був відірваний від війни, і насправді вплив дуже великий. Я про нього зможу розповісти і розказати тільки під час війни. Але це був вплив на середньому рівні, деякі рішення на вищому рівні. Але я розумію, що все це не працює. Час дуже повільний на такий вплив. Тобто, коли я лобіюю, про когось пишу, то зміни відбуваються дуже тривалий час. Корпуси були створені за три роки після того, як це треба було зробити. Такою швидкістю неможливо наздогнати рішення, які відбуваються на фронті. Так само зараз дронова революція і всі інші події, події по організації оборони У мене є прямі зв'язки з великою кількістю керівників. Я можу впливати і далі, як я це робив, дописами, відео, і щось змінювати. Але зараз я розумію, що це дуже повільний шлях. Треба йти більш швидким шляхом, і тому зараз треба ставати частиною цих змін. Так, я не зможу впливати зараз на рішення, як раніше, на оборону деяких міст, на зміни ситуації на деяких напрямках, на вплив у певних галузях. Але я зможу відповідати за якість виконання роботи на якійсь більш вузькій ділянці. Так, будуть проблеми на певних ділянках, на жаль, фронту, через те, що я тепер не зможу допомогти деяким командирам, не зможу підсвітити деякі ситуації, не зможу допомогти деяким змінам. Але я зможу діяти більш системно, хоча і на більш вузькому фронті. На цей час на фронті піхотного взводу, я сподіваюся, скоро ця можливість буде. Далі подивимося.

- Те, як зараз розвивається російський наступ, фактично те, що називають російською літньою наступальною кампанією. Чи є якісь ознаки того, що ресурс росіян так чи інакше закінчується, і це, можливо, їхній останній ривок, і нам треба його витримати?

- Я не бачу ніяких ознак, що у росіян закінчується ресурс. Ресурси у них значно скорочуються, безумовно. Для ворога цей наступ і війна – це страшний тягар, так само, як і для нас. У них теж виснаження ресурсів, а вони також змушені своїми методами заганяти людей в армію. Вони не можуть піти на мобілізацію, вона для них також має руйнівні наслідки. Але ворог має ще ресурси особового складу, людей в першу чергу, основний дефіцит. Він проводить реорганізацію військової промисловості і продовжує виробництво. І вони не закінчаться прямо в цьому році. Для того, щоб знищити, щоб зупинити ворога, йому потрібно диктувати не просто кількість втрат, потрібно диктувати темп втрат. Велика Росія поступово може заганяти через деякий час якусь кількість бомжів, маргіналів, якихось просто недалеких людей, незаможних, заганяти різними методами: поліція, ФСБ, примусом в армію протягом тривалого часу. Чого вони не можуть витримати – це темп втрат. Якщо ці втрати будуть протягом місяця значно вище за їхні мобілізаційні можливості, якщо ці втрати протягом двох-трьох місяців будуть значно перевищувати їхні мобілізаційні можливості, тоді вони втратять можливість наступати по всьому фронту. І наше завдання – не шукати ключі, що там вирішити десь біля населеного пункту такого, а наш шлях до перемоги стратегічно – це диктувати ворогу темп втрат. Якби це було зроблено, якби у нас була стратегія, якби ця стратегія була орієнтована на створення завдання необхідного для перемоги темпу втрат, то російський наступ був би давно зупинений.

Я вважаю, і багато про це казав, і говорив, і пояснював, у нас і зараз є ресурси зупинити російський наступ, завдати ворогу неприйнятних втрат, які він не може витримати, і змінити хід війни. Але треба бути реалістами. Проблеми є в управлінні організації не тільки в Росії.

- Де вони ці наші ресурси? Чи ми можемо це зупинити? Я так розумію, що просуваються вони вперед серед іншого тому, що нам не вистачає з одного боку людей, з іншого боку, дронів. Де ці ресурси? Як їх мобілізувати?

- На війні, завжди, на великій війні масово-мобілізаційній, в усій світовій історії не було жодного прикладу, щоб якійсь країні всього вистачало. Коли проводиться масова мобілізація, як і ситуація потребує масової мобілізації держави, то ніколи не буває достатньо ресурсів. Тому що потреби, в принципі, значно перевищують можливості.

Один з ключових елементів стратегії, базовий – це визначення пріоритетів і обсягів ресурсів, які направляються на вирішення тієї чи іншого завдання, пріоритетного, не на вирішення всього. І якщо дивитися на ситуацію, скільки ми ресурсів направляємо на війну і скільки йде на забезпечення пріоритетних потреб, то ми можемо побачити легко, що резерви у нас є. Достатньо звернути увагу, що в нас взагалі оборонний бюджет – це понад 1,5 трлн грн. Тобто це достатньо значні ресурси, які при постійній гнучкій зміні пріоритетів і плановому, не в ручному режимі, вони здатні вирішити велику кількість питань і завдати ворогу великих втрат. Так само і люди. Якщо людей гребти з вулиці, направляти їх на збірні пункти незабезпечені, потім на навчальні центри, де ними нема кому зайнятися, не давати їм якісної підготовки, забезпечення, не дати їм, а це в першу чергу, з першого кроку, коли вони переступають поріг ТЦК, якісних командирів, які ними цікавляться, піклуються, для яких вони важливі, не дати їм якісного застосування на фронті, ці люди будуть, після того, як їх там з таким трудом спіймали, значна кількість з них так само і піде, розвернеться і піде. І ти їх в армії не затримаєш. Потім ті, хто пішов у бій, будуть зазнавати втрат вищих, ніж вони могли зазнати, якби вони одразу потрапили в ефективну бойову частину.

Так от, ми можемо навіть нашими ресурсами наявними, якщо ми будемо не, як в решето, оце всі ресурси нести, доносити до фронту, а змінимо порядок використання, застосування і підхід до людей, ми посилимось в рази. Тому що те, що у нас тут в тилу виявляється як недостатнє, якщо це грамотно використовувати, то це стане достатньо. Якщо подивитись на ці цифри, які у нас показують по планах мобілізації, то ми в місяць 20-30 тисяч людей набираємо. За планом, за яким звітують тут в тилу представники ТЦК.

- Чи це відповідає дійсності? Чи це правда?

- Це відповідає, а в мене нема підстав не довіряти. Я вважаю, що це відповідає дійсності. Потім починається, а скільки ж з цих людей доходить до фронту? Так от у нас є розрив у статистиці, що тих, кого включили в план, що він мобілізований, і тих, кого безпосередньо передали командиру роти на фронті, якщо це все підсумувати, то це абсолютно різні цифри, які відрізняються реально в рази. Бо якби мобілізацію оцінювали за кількістю людей, яких реально передали в бойові частини, які почали виконання завдань на фронті, то ці цифри були б радикально відмінні від тих, про які офіційно звітують про мобілізацію. Так от рахувати треба результати.

- Те, що інші відкупились? Чи про що?

- Ні, ну дивіться, люди поступають на збірний пункт. Починається що? Люди бачать, вони в стресі, вони оцінюють обстановку, як до них ставляться, як вони себе почувають, потім як їх відправляють в учбовий центр, як їх зустрічають в учбовому центрі, як їх готують, як забезпечують, потім вони прибувають у військову частину. На кожному з цих етапів якась кількість людей відсіюється. Вони відсіюються до останнього моменту, навіть вже після прибуття військової частини. Різними шляхами. Хтось приносить довідки, що він насправді хворий, непридатний. Хтось приносить бронювання, бо воно в нього є. А хтось йде в СЗЧ, яке у нас не є кримінальним злочином, і тому воно абсолютно масове, абсолютно ніхто з цього не напружується. Вони на кожному етапі, що кожен керівник звітує про певні цифри. А про проблеми не звітує ніхто. Нема цифр проблем. Ніхто цей баланс не підводить. І поставити питання, скільки з цих 30 тисяч дійшло до фронту, це була б вражаюча статистика. Такої статистики у нас нема. Бо у нас все фрагментарно у цій війні. Це і є проблема стратегії, про яку з першого питання я говорю.

Для того, щоб перемагати у війні, потрібні стратегічні рішення на вищому рівні. А якщо їх нема, все стає фрагментовано. ТЦК звітує за одне, учбовий центр за друге, військова частина, яка прийняла, за третє. А командир піхотної роти, він нікому не звітує, він просто пише реальність, якою вона є. І ця реальність, кількість людей, які йому реально поступили, зараховані, відрізняється від тих початкових цифр в рази. Тому я не бачу проблеми у нас відсутності ресурсів, проблеми відсутності людей, проблеми відсутності грошей. Я бачу гостру проблему відсутності необхідної організації управління. Організаційні управлінські рішення мають змінюватися.

- Чия це відповідальність? На якому рівні ці рішення мають бути згенеровані так стратегічно, а потім спущені вниз?

- Це держава за це відповідає, очевидно. Так що тут сказати? Я як солдат зараз можу тільки виконувати ті рішення, такі накази, які мені поступають. А про тих, хто несе відповідальність, чому і як, я писав багато років. І при цьому президенті, і при минулому, але далеко не все, на жаль, там, де мова про стратегію, це хтось хоче визнавати. Тому що в нас велика проблема, для того, щоб ти міг аналізувати проблему, ти маєш перше її визнати, і друге - сформулювати питання. Правильно сформульоване питання по проблемі містить в собі відповідь.

Подивімось, хто у нас ставить запитання і озвучує проблеми. Це, як правило, представники громадянського суспільства, і коли вони ці проблеми потім вирішуються, коли на ці питання приходять відповіді. Найчастіше - ніколи. І я пішов служити якраз для того, що я всі стратегічні питання ставив багато разів. Політична ситуація зараз така, що ми владу змінити під час бойових дій не можемо. Вона буде такою, яка вона є. І усі ці недоліки, негаразди, всі ці стратегічні провали, це має хтось, поки йдуть теоретичні дискусії, вирішувати на фронті. І на фронті потрібні зміни також. Вони потрібні як на тактичному, так і на оперативному рівні, якщо нема стратегічних змін. І я подумав, що можливо, це єдиний можливий шлях у нас в країні, коли все ж таки зміни йдуть виключно знизу. Бо навіть така страшна війна деякі стратегічні рішення зрушити не може.

- Ви вважаєте, це може переважити, коли ініціатива знизу? Я бачила, ви теж поширювали цими днями допис Ігоря Луценка, який якраз про це і писав, що не треба покладатися на державу, на владу, якусь там ефемерну треба розраховувати на ініціативу знизу, на військових, на бізнес.

Фактично ці системи якось рухаються в різних напрямках. Люди своєю ініціативою намагаються компенсувати неефективність держави, яка за три з половиною вже роки так і не знайшла в собі сили бути ефективною. Чи це компенсує брак цього? Вірю, що так.

- Про корпуси. В лютому, так само ви вже сказали, під тиском почали переходити на цю систему. Вже пройшло декілька місяців. Чи можна вже зараз говорити, що це був правильний шлях і що це, в принципі, відбувається реально, практично на рівні інституційних змін, а не на рівні гасел? Тому що ми вже проходили історію, що ми створили Сили безпілотних систем, поставили туди красивих людей, Сухаревського, потім все поховали, нічого не вийшло. Створили Лінію дронів, призначили туди відомих медійних людей. Зараз подивимося, що з цього буде. В принципі, перехід на корпусну систему, там теж в окремих корпусах поставили таких відомих, ефективних медійних командирів. Як це все відбувається? Що ви можете про це зараз сказати? Наскільки це ефективно виходить?

- Я в будь-якому разі переконаний, що створення корпусів, це за самою логікою цього процесу, безумовно, позитивна історія. Тому в ній не може бути недоліків порівняно з минулим порядком речей навіть, коли вищим з'єднанням у нас, вищою формою, це була бригада в кілька тисяч людей. Це абсолютно неприйнятно з точки зору військової науки, і те, що в нас це не вирішувалось, це був такий виключно український "курйоз". Я про це писав, тому що в жодній іншій країні світу не було такого, що вища організаційна форма під час бойових дій – це просто бригада. Такого не було під час жодної війни за останні 200 років. Тільки в нас таке було в силу наших політичних особливостей і невисокого рівня освіти людей, які ухвалюють рішення. Але зараз корпуси безумовно своє зіграють, це важлива реформа, я радий, що вона реалізовується. Реалізовується вона, звичайно, не швидко, але як може в умовах війни, зі своїми обмеженнями. Більшість корпусів вже формально почали працювати, прийняли до свого складу бригади, смугу відповідальності. Тому подивимося на результати, звичайно, вони залежать від багатьох факторів. І, в першу чергу, від компетенцій командирів, яких туди призначили. По-друге, від того, яким чином будуть визначені завдання, чи завдання, які визначені, в принципі, реалістичні. По-третє, від забезпеченості людьми і ресурсами, озброєнням. Все це ми побачимо, ми розуміємо, що це не буде панацея, чарівна паличка, це просто виправлення очевидного бага системи, якого не було. Це створення елементарної організації, це ніяка не панацея. Це, якби ми з вами зараз обговорювали, а чи треба в машині четверте колесо, чи може вона і на трьох може їздити. Оце такого рівня розмова. Чи треба нам дивізії і корпуси? Ну, звичайно, треба. Якби у нас хтось читав, наприклад, я навіть не буду посилатись на військову історію. Багато говорять про стандарти НАТО. Є в армії США такий статут – Армія, дивізія, корпус. Там все це розписано прямим текстом: чому під час Великої війни треба розгортати дивізії, корпуси, армії? Все написано. Це тільки в нас є такою реформою, про яку треба говорити по телевізору і обговорювати. А насправді в інших країнах це створюють без політичного й інформаційного резонансу, тому що просто треба. Навіть у маленьких країнах. Мене запрошували в Литву, коли я писав про створення дивізій і корпусів, і мені ставили питання, чи треба Литві створювати дивізію. Я також казав, звичайно, треба дивізію, якщо у вас велика кількість частин, підрозділи НАТО і чисельність армії достатньо велика. Звичайно, створюйте більш організаційні форми.

- Зараз ви бачите, що для Зеленського, для Сирського це не політичний проєкт і це зроблено не тільки тому, що про це кричали, вимагали, доводили, що це потрібно в тому числі ви, а що це реально заради системних змін у військах?

- Це зараз створена, дійсно, організаційна структура. Корпуси отримали повноваження, призначені командири і зараз через них буде проводитися реорганізація всієї смуги відповідальності. Тому тут нема питань. А як це буде забезпечено? Це не тільки, ну знаєте, забезпечення, реалізація, виконання. Це ж залежить не просто від того, що створили корпус, а залежить від того, як корпусам, як я вже сказав, ставлять завдання. Подивимось. Я особисто впевнений, що командир корпуса – це людина, яка буде відповідати і володіти кращою обстановкою і відповідальністю за більшу смугу, ніж командир бригади. Буде мати можливості маневрувати своїми силами краще і більш якісно ставити завдання своїм підлеглим. Тому в мене тут нема сумнівів і нема сумнівів, що значна частина наших командирів використає ці повноваження за призначенням.

- Ми фактично говоримо про те, що Сили оборони будуть воювати більшими з'єднаннями, які мають бути побудовані навколо найсильніших бригад. Чи ті прізвища, які ви зараз бачите, які поставили на чолі цих корпусів, це ті люди, які здатні ефективно командувати такими великими з'єднаннями?

- Частина з таких людей, безумовно, я вважаю, що і командир нашого корпусу, і командири деяких інших корпусів – це люди, які здатні впоратися з такою місією і дати результат.

- Поговорімо про ваш корпус і про "Хартію" зокрема. Чому, по-перше, ви вибрали саме "Хартію"?

- "Хартія" – це, дійсно, люди, багатьох з яких я знаю, тому що вони в армії багато років, мають свою траєкторію кар'єри, і вона викликає повагу у мене. Зокрема, командир корпусу "Хартія", полковник Оболєнський, був першим командиром батальйону, першої експериментальної бригади Нацгвардії, бригади швидкого реагування, четвертої оперативної бригади, який став першим командиром батальйону, який отримав завдання будувати батальйон виключно згідно з статутами і стандартами НАТО. І цей перший піхотний батальйон у Гостомелі, він з самого початку не працював по статутах радянських, перекладених українською мовою. Там з самого початку була організаційна штатна структура відповідно до завдань децентралізованого управління в країнах НАТО. З самого початку навчання командно-штабні, навчання підготовки особового складу проводились інструкторами за статутами і оперативними процедурами країн НАТО. З самого початку була створена окрема сержантська ланка, автономна від впливу офіцерів. І офіцери віддавали команди солдатам не безпосередньо, а виключно через сержантів.

Вже тоді в 2016-2017 роках були запроваджені Оболєнським багато таких системних, непомітних тоді нікому змін, які створили нову якість, нову боєздатність. І потім оця бригада 3018, яка була підготовлена в мирний час, вона себе блискуче показала і показує під час вже повномасштабних бойових дій. Виявилося, що все це працює, що в мирний час за стандартами НАТО, не на словах, а на ділі, можна якісно підготувати людей в рамках того самого бюджету, який видає держава, без якихось величезних спонсорських мільйонів, виплат. Це все можна робити прямо в нашій структурі, за наші ресурси. І Оболенський це показав, він показав, що він є лідером змін, що в нього є достатній інтелект, і мене абсолютно не дивує те, що зараз він призначений командиром корпусу, це людина, яка пройшла великий шлях саме створення боєздатності з нуля. Тому я абсолютно не сумніваюсь в цьому командирі, і та команда, яка була з ним, яка з ним впроваджує ці зміни, це також люди, десятки років деякі з них в армії.

Ну і про "Хартію" я знімав неодноразово репортажі, в мене там багато друзів. Так що переплелося багато факторів, основне з них, я розумію, що це професійний підхід. Професійний підхід, це не месіанство, це не якісь особливі люди, які кудись спустились, а це звичайні професійні кадрові офіцери. Але офіцери, у яких є високий інтелект, які розуміють, куди вони йдуть і куди вони ведуть підлеглих.

- Ігор Оболєнський, який зараз командує другим корпусом, він, окрім того, що він військовий, багато років пропрацював в бізнесі на керівних посадах. Всеволод Кожемяко, засновник "Хартії", він також відомий бізнесмен з аграрного сектора. Чи це якось проявляється в тому, як організовані процеси в підрозділі? Чи це впливає, оці підходи бізнесові, скажімо так, впливають на те, як організовуються процеси на війні?

- Так, безумовно. Оболєнський в бізнесі працював близько 2,5 року, а все інше він служив в армії весь цей час. Але для мене це дійсно теж дуже важливий показник, коли людина з посади командир батальйону, заступник командира бригади, його бізнесмени самі запросили керувати значним підприємством. Тобто це приклад, коли людина в армії служила, керувала, і цей досвід виявився абсолютно адекватним і прийнятним досвідом менеджменту в організації великої кількості людей для того, щоб давати результат в бізнесі. Це теж важливий показник. І так, він 2,5 року був у бізнесі, потім почалась війна, і він знов повернувся на війну. Цей досвід безумовно важливий, я взагалі бачу, що менеджмент великих військових колективів або великих виробничих підприємств, він практично ідентичний. Насправді, я вважаю, що в армії офіцер – це має бути людина, яка проходить таке гартування як організатор, як керівник, як менеджер, що потім, коли військова кар'єра закінчується, так само на неї має стояти черга бажаючих дати роботу в бізнесі. Щоб людина розуміла, що тут вона віддає всі сили, всю енергію для того, щоб отримати життєвий досвід, накопичити компетенції, і потім вона виходить на пенсію, вона не йде охоронцем супермаркет, а вона отримала такий унікальний досвід, що цей досвід потрібен всюди. І досвід бізнесу, досвід військового вони мають дійсно перетинатись по горизонталі. І вищу освіту в багатьох країнах світу, в тій же Америці, в Ізраїлі, військові часто отримують вже повну вищу освіту в звичайних цивільних університетах на різних технічних або бізнесових факультетах, тому що немає насправді різниці, які рішення ти ухвалюєш технічні, військові технічні або цивільні технічні. На вищому рівні такої відмінності не існує. Принципи стратегії в бізнесі, принципи стратегії в війні, в організації армії, особливо в організаційних, управлінських, адміністративних процесах, вони взагалі ідентичні. Якщо почитати принципи або стандартні оперативні процедури американської армії, їх прямо можна на виробниче підприємство переносити і все це там повторювати. Тому я вважаю, що армія має взаємодіяти з бізнесом і колись таке у нас буде в Україні. Це має бути взаємодія не в плані тільки волонтерської допомоги, а це має бути перетин кадрів. Якісний керівник, якісний бізнесмен може стати якісним командиром і навпаки. Якщо вони мають досвід управління великими людськими колективами, у них є результат, є розуміння виробничих процесів, як досягається результат, як створюється колектив, як готуються, виховуються люди. Все це однакові принципи, які всюди повторюються.

- І це знову ж таки компенсує, мені здається, брак того, що це мало б якось з боку держави інституціоналізуватись і офіцери готуватись. От зараз створення цих корпусів, я так розумію, що одна з великих проблем, що не вистачає офіцерів для організації цієї системи. Ну і за три з половиною роки держава не знайшла можливості готувати їх у такій кількості, яка потрібна. Чи це неможливо в принципі в умовах війни реалізувати?

- На мій погляд, у нас надлишок офіцерів. Просто Україна має таку велику фрагментовану систему управління з величезною кількістю різноманітних адміністративних управлінських структур. Їх величезна кількість і всі вони недоукомплектовані. Якби у нас були чітко визначені пріоритети, то ми могли б просто скоротити кількість ланок і органів управління, оптимізувати їх. І у нас було б достатньо, цілком достатньо командного складу. Є певні проблеми розвитку, які держава переживає, і це проблеми того, що, знов таки, стратегія вимагає концентрації ресурсів, концентрація ресурсів вимагає визначення пріоритетів. Якщо ми хочемо, щоб у нас ресурси витрачалися грамотно, ми маємо грамотно визначати пріоритети. Ми не можемо закрити все. Ми не можемо створити штаби, командування на кожен випадок, на кожну ділянку фронту, щоб вони і таке командування, і таке командування, і таке командування, і всі були укомплектовані, і всі були забезпечені, у всіх все було, і озброєння було. І це неможливо, це ніхто не може досягнути. Війна потребує концентрації ресурсів, якісь є такі пріоритетні ділянки, напрямки, де ти завжди будеш витрачати коштів більше. Ти не можеш їх витрачати на все. Кошти завжди будуть мати тенденцію перетікати туди, де забезпечується майбутнє. Вони завжди будуть текти туди, в ті напрямки, де краще можна знищувати окупантів. І завжди буде оцей напряг між структурами, які не знищують, і структурами, які знищують.

І завдання управління керівництва – це завжди ці пріоритети слідкувати і постійно керувати, направляти потоки туди, де є найбільше напруження і найбільший ризик. Так що це звичайна історія. А офіцерів у нас занадто багато, я вам хочу сказати. Ми багато говоримо про стандарти НАТО, у нас є купа офіцерських посад, наприклад, офіцери по морально-психологічному забезпеченню. Заступники у нас, починаючи з заступника командира роти, у нас офіцери МПЗ. Хочу сказати, що в країнах НАТО немає таких офіцерських посад. Функції морально-психологічного забезпечення виконують звичайні головні сержанти взводів, рот і так далі. У нас, оскільки ми говоримо про стандарти НАТО, у нас створили, ввели посади головних сержантів, але одночасно і залишили радянський підхід, і одночасно ми отримаємо ще додатково і офіцерів по морально-психологічному забезпеченню, які, як правило, зайняті веденням документації якоїсь службової по своєму напрямку, відписками. Це тисячі посад, щоб ви розуміли. Тисячі. І військові університети кожен рік продовжують штампувати академії нових офіцерів МПЗ. У нас там купа, величезна кількість офіцерських посад. Саме офіцерів у нас готують. Офіцери-психологи у нас, офіцери МПЗ. Величезна кількість офіцерів. Всюди треба у нас офіцери. Ось у нас офіцер – це як синонім професійний військовий. Хочеш бути професійним військовим і отримувати якусь зарплату, мати соціальну кар'єру – окей, ти маєш стати офіцером. Бо на інших це, ну, у сержанта такого соціального пакета немає. От і все. Тому насправді це до розмови, чи є вистачає у нас офіцерів. Та у нас їх насправді більш ніж достатньо. Якщо порахувати. Просто питання в тому, куди держава їх направляє, де їх найбільше, де їх треба концентрувати, цих кращих командирів, офіцерів, на яких ланках. Ну, а так, звичайно, якщо подивитись на штатну структуру, то у нас людей ніколи не буде вистачати. Ні солдатів, ні офіцерів, нікого. Це специфіка Великої війни.

- Про дрони. Буквально перед тим, як ви зникли в травні з ефіру на вашому каналі, одне з останніх інтерв'ю було з Білецьким, де ви говорили про те, що три місяці їх підрозділ був достатньо ефективний, не отримував FPV-дрони взагалі. Ну, і це до того, що ви кажете, що хороші підрозділи отримують ресурси, а тут вони не отримували. Тільки після вашого розголосу їм дали ці FPV-дрони. Чому ця проблема дронів за три роки так і не вирішується. Досі ми проводимо Ставки, де кажемо, що треба 2, 4, 5, 8 мільйонів дронів зробити, а їх все ще не вистачає. Де тут джерело проблем?

- Звичайно, в стратегії. Я про це говорив з самого початку.

- Тобто це не пріоритет, якщо так до цього підходять?

- Це пріоритет, але таких пріоритетів на столі у керівництва країни тисячі. В цьому треба розібратись. Треба розуміти, як ці пріоритети дійсно визначати. Я хочу сказати, що і у війні, і в житті, і в державі взагалі нема простих рішень. А якщо люди у владі починають думати, що є прості рішення, то потім, на жаль, виявляється, що ці прості рішення в реальному житті не працюють. Якщо у нас обмежені ресурси, то звичайно нам треба думати про їхню якість. Питання, яке виникло з Третьою штурмовою, це типове питання.

Озброєння завжди не вистачає на війні. І тут питання, а кому його давати, коли його не вистачає? Давати його на ті ділянки фронту, де низька бойова ефективність, чи на ті ділянки фронту, де висока бойова ефективність? Один з тих проєктів, які мені вдалося пролобіювати, ідеї яких я формулював і доносив на верх, це рейтинг уражень підрозділами дронів. Основна мета цього рейтингу – це введення хоча б мінімального обліку статистики достовірного ураження ворога. Це визначення частин, які найкраще ведуть облік і найкраще організовують ураження. Для того, щоб можна було запровадити хоча б початкове планування ресурсів, оскільки це ключова проблема. І якби з цього робились висновки на стратегічному льоні, якби хтось аналізував стратегію війни, те, що ми з вами говорили – темп втрат, то тоді оцей обліковий інструмент треба прив'язати до того, що нам треба темп втрат.

Дрони мають йти, і снаряди в першу чергу тим, хто їх найкраще застосовує. Через комплекс причин. Досвід тих, хто це робить найкраще, масштабувати, командні кадри тих, хто робиться найкраще, масштабувати і передавати в інші частини для посилення, збільшувати чисельність і склад найкращих бригад, корпусів, дивізій, і ресурси так само давати їм. Тоді буде нестача дронів, але ті дрони, які будуть передаватись, вони будуть найкраще застосовуватись. І тоді у нас буде дефіцит, але і у ворога буде більший дефіцит.

Ідеальних рішень не існує. Ми не можемо зараз дати всі дрони, які треба, всім, кому ми хочемо. Ми можемо їх дати тим, хто краще підтримує темп втрат ворога. Оце є єдина стратегія. А не тим, хто перший добіг, перший пролобіював контракт на дрони, які поступають на склади, потім ти їх маєш повністю переробляти, бо поки вони дійдуть до фронту, минає з цього контракту місяців 7-8, і той дрон вже не долетить нікуди, його треба передавати в підрозділ, у якого є технічна майстерня, і який сам може купити собі запасні частини. Тому ситуація з третьою штурмовою, це не та ситуація, що я, знаєте, там показую пальцем і кажу, бачите, їм там ніхто не дає. Багатьом ніхто не дає. Але питання тут в тому, що їм треба давати не тому, що вони комусь подобаються, у них бігборди по країні і інше, а тому, що у них є підтверджені втрати противника. І коли вони на своїй ділянці фронту певною кількістю дронів, ефективно знищують певну кількість окупантів, це допомагає всьому фронту в цілому. Якби у нас за таким принципом був розподіл ресурсів, коли тих, хто краще вбиває, отримують найбільше озброєння, тоді у нас була значно краща стратегія війні. У нас би наші ресурси працювали краще. Той, хто краще вбиває, має отримувати більше озброєння. Це основний принцип при введенні бойових дій і оптимальному застосуванні наших скромних ресурсів.

Мені здається, це рішення мало би бути нескладним у реалізації. А от та інша частина проблеми, яку ви озвучили, що контракти отримують не найкращі, а ті, хто першими добігли до Міноборони, де в частку до виробника дронів зайшла якась потрібна і правильна людина. Це ж теж велика частина проблеми. Саме тому не вистачає дронів, бо мають місце ось такі підходи до їхнього замовлення і виробництва.

Я хочу сказати, що це не тільки проблема особистих зв'язків. Це проблема планування, це проблема стратегій. Тому що дрон – це високотехнологічне озброєння. І коли укладаються контракти, наприклад, у грудні, контракт на постачання, укладають там 300-400 тисяч дронів, то логістика забезпечення цього контракту, поставки комплектуючих, терміни виконання – це багато-багато місяців. І потім минає багато-багато місяців, приходить дрон, а у нього система управління, яка вже давиться системами радіоелектронної боротьби в усіх діапазонах. Ти його просто не застосуєш.

Тобто це питання планування. В плануванні на стратегічному рівні є сотні, тисячі завдань, які потрібно вирішувати для того, щоб був результат в кінці на полю бою, який бачить солдат в окопі. Це одна з деталей. Якщо ми хочемо, щоб у нас краще застосовувалися дрони, нам треба змінити підходи для планування. Це мають бути короткотривалі контракти, це має бути чітке планування, передбачення, що буде в майбутньому, тобто ці контракти мають вибудовуватись у взаємодії з тими, хто їх використовує, ці дрони, тобто з командирами кращих підрозділів, у яких є свої інженерні потужні структури. І тоді у нас ми будемо замовляти, можливо, меншу кількість дронів, але майже всі вони будуть доходити до фронту вчасно і в потрібні терміни. І це буде темп постачання, який забезпечить темп втрат ворога. Це непростий процес, це не кнопочне рішення, що ось цих я не пущу в кабінет, а цих пущу. Масштабувати виробництво, особливо високотехнологічних компонентів, де є залежність від імпорту, це дуже складне завдання. Над цим треба думати, не просто тикнути пальцем, ти будеш робити і скільки тобі треба грошей. Це треба прорахувати всебічно з багатьох факторів, але результат того вартий. І над цим треба працювати, тоді не буде таких проблем, що комусь щось не дають, тому що взагалі нічого нема. Вони будуть давати не всім все, але будуть давати кращим якусь планову необхідну цифру. Нам потрібно вийти на те, що кожен ефективний бойовий підрозділ має чітко знати свій план, який йому спускають зверху, згори. Він має розуміти, що в цьому місяці я отримую таку та кількість розвідувальних Мавіків або аутелів, таку та кількість ударних дронів таких типів важких, малої та короткої дальності. І в цьому місяці я отримую таку цифру, у наступному місяці отримую таку цифру і через три місяці – отримую таку цифру, ці цифри мають виконуватись.

Оце планування. Коли командир буде знати мінімум ресурсів, які він гарантовано отримає, тоді він буде по-своєму планувати бойові дії, виходячи з цього, планувати бойову підготовку, застосування сил та засобів, залучати кошти волонтерів на ті напрямки, які йому треба посилити, а не взагалі з нуля. І це буде технологічна війна. Правильно побудована логістика війни. Вона залежить від стратегічних рішень зверху. Її, на жаль, не можна самому по собі, от так сказати, а дайте дронів Третій штурмовій. Ну дадуть дрони. Потім які дрони дійдуть? Питання. Що дадуть? Чи будуть ці дрони літати? Чи їх треба ще місяці два допилювати самому в гаражі? От питання в чому полягає. Це не лінійна історія. Вона не вирішується так просто. А от комусь не дають, а комусь дають. А ось комусь замовили, а комусь не замовили. А давайте хороших замовимо і хорошим дамо. Так лінійно це не працює.

Сучасна війна – це боротьба двох систем. І для того, щоб ти перемагав, твоя система має бути більш гнучкою і прораховувати і впливати на значно більшу кількість факторів, ніж це робить система ворога. Якщо ти хочеш бути більш гнучким, більш швидким, тобто випереджати не за кількістю, а за якістю, ти маєш прораховувати значно більшу частину факторів, які впливають на результат. Нам цього не вистачає на всіх рівнях, на жаль.

- Оці речі, про які ви щойно говорили, оце планування наперед і в плані технологій, і в плані кількості, і в плані забезпечення підрозділів – це мала би бути функція Міноборони? Це вони не справляються з нею зараз?

- Насправді неважливо, хто в державі цим займається. Це розподіл ресурсів на вищому рівні. Є ставка Верховного Головнокомандувача і там можна визначити кого завгодно. Неважливе ім'я, неважлива посада, важливо визначений функціонал – хто може такий робити синтез, аналіз синтез, давати результат. Мені, наприклад, подобалась ідея Володимира Зеленського в 2023 році передати повноваження на частину закупівель дронів міністру цифровізації Михайлу Федорову. Він був далекий від війни, але у нього був час, була мотивація розібратись в складних проблемах. Федоров свій вільний час, майже весь час, який у нього був, витратив на те, щоб отримати аналіз, базові знання, отримати розуміння обстановки, які рішення потрібні. Він зібрав сотні думок, визначив для себе пріоритети. У 2023 році система фінансування дронів, вона, на мій погляд, була гнучкою, швидкою і це були правильні визначення пріоритети. На той момент, хочу підкреслити. Чи було це ідеально – не ідеально, чи були там проблеми, ризики – були, але я кажу, що стратегічно це був правильний крок. Потім ситуація змінилась, і Федорова відсторонили, і ситуація змінилась в цілому по ухваленню рішень. Але я про це сказав, коли ви запитали, хто має відповідати. Абсолютно немає різниці. Це може бути хто завгодно, якщо у нього є повноваження. Бо тут треба координація, координація між багатьма міністерствами, відомствами, вміння тримати удар, вміння розуміти. Є сотні впливів, не обов'язково всі вони корупційні. Є впливи, просто кожна людина думає про свої і хоче відстоювати свої. А грошей на всіх не вистачає, і людей на всіх не вистачає. Як визначити пріоритети? Треба все ж таки якусь шкалу визначати, хто чому має в першу чергу щось отримувати, на кого робити ставку, хто дає максимальний результат. Все одно ти маєш брати відповідальність. Хто це буде робити? Ми не знаємо. Головне, що це має бути рішення не просто, дивіться, оця людина, вона хороша, розумна, давайте ми її все віддамо. Ні, це має бути рішення інституційне. У нас є така-то проблема, у нас є такі-то ресурси, нам потрібно вирішувати так, так і так, ми очікуємо такі-то результати. Тепер ми під це створюємо команду, ми визначаємо її функціонал. Такі стратегічні рішення будуть працювати. Я сподіваюся, що колись таке станеться і в Україні.

- У Федорова забрали це з політичних причин? Це була помилка?

- Думаю, що це була помилка, тому що Федоров, з іншого боку, отримав дуже великі повноваження, прямий доступ до Зеленського, постійні доповіді. Звичайно, що це напружує всіх інших людей в оточенні президента, що одна людина приносить йому постійно хороші новини і часто його бачить. Тому, звичайно, у нас таке не пробачається. Але досвід був вдалий і я вважаю, що це треба було б зробити. Туди можна, якщо буде людина з таким вільним часом, як у Федорова, і з такою мотивацією, бажанням, окей, спробуйте іншого. Але поки що адекватної заміни нема.

- Хто відповідальний в країні за те, що кожного разу на кожній новій ділянці фронту, гарячій, де росіяни починають йти в наступ, ми відштовхуємося з однією тією самою проблемою – фортифікацій або немає, або вони не такі, як треба. Так було минулого року на Харківщині, на Донбасі, так цього року на Сумщині, зараз на Дніпропетровщині. Чому ця проблема не зникає, чия це відповідальність?

- Я про це багато писав і багато говорив, в мене є просто десятки статей і фільмів огляду цих фортифікаційних споруд. Якби я вважав, що це можна змінити і досі публікаціями, я б залишався журналістом. Зараз я військовослужбовець, я не буду як солдат давати оцінки всім керівникам, визначати їх ступінь відповідальності, трошки нелогічно виглядає. Те, що може робити журналіст, солдат в піхоті робити не може. І я просто можу сказати, що це знов таки результат відсутності стратегії. Тому що будівельні споруди, будівництво – це так само процес планування ресурсів. Хто будує, в які кількості, яким чином, який проєкт, в які терміни. Скільки людей, скільки матеріалів залучається, яка етапність. Мільйон питань менеджменту. Це про те, що ми з вами говорили, що командир має бути менеджером. І причому сучасний командир, я впевнений, має бути таким менеджером, за якого потім в черзі стоять виробничі компанії, бізнесові. Щоб його до себе, після того, як він піде у відставку, там в запас піде з армії, щоб його забрати до себе. І у нас це все ще погіршується тим, що у нас немає єдиного центру, який відповідає за це будівництво.

У нас за організацію оборони відповідають військові, Генеральний штаб, а за будівництво оборонних споруд відповідають військово-цивільні адміністрації. Дві гілки. Це про те, що я кажу, що потрібна координація, неважливо навіть ким, але має бути центр відповідальності. А зараз нема. Військово-цивільні адміністрації кажуть, а нам такий проєкт дали військові, ми будуємо те, що нам дали. А військові кажуть, а вони будують не те, що ми хочемо, а те, що їм зручно. В результаті ми втратили десятки мільярдів гривень на абсолютно непотрібні споруди, які наші війська не використовували і не використовують зараз. Це абсурд.

До розмови, а чи вистачить у нас ресурсів і людей? Чи є в Україні гроші? Я вам хочу сказати, ми на ці оборонні споруди витратили за роки війни, я вам зараз скажу мінімальну цифру, десь 30-35 мільярдів гривень. Так, під мільярд доларів. Просто розрили поля екскаваторами і практично з мінімальною ефективністю. Дай Бог, щоб один відсоток тих споруд використовувався військами. Це я так обережно скажу. Дай Бог, щоб один, ну два. Як правило, в цих бліндажах сидять люди на другій, третій лінії, поки ворог не підходить. А бої там рідко ведуться. Це ще раз до того, що стратегії планування завжди були і залишаться на першому місці.

Які б там не придумай дрони, споруди, якщо немає механізму планування, організації, управління, аналізу, який би чесно, об'єктивно давав оцінку своїм результатам роботи, докладених зусиль, якщо цього нема, то скільки там людей не заганяти, скільки грошей не витрачати, це все може бути просто марно. І будуть потім говорити, нам не вистачає грошей на те, на те. Ну, звичайно, їх ніколи не вистачає. Якщо порахувати зараз комусь, скільки треба грошей, якщо кожна родина порахує, скільки їй треба грошей для повного щастя, то це будуть цифри в десятки разів більше, ніж люди отримують собі на картку зарплату. Але цього не відбувається. Так само і на війні в державах. Можна мріяти про те, що хтось нам має дати Захід, Європа, Америка, чому ви не даєте нам сотні мільярдів доларів, щоб ми воювали так, як ми хочемо, всім дали все. Такого не буває, ніхто так не воює. І Захід так не воював, і Європа, і Америка так ніколи не воювали. Завжди є обмеження ресурсів, завжди треба планування, завжди не вистачає людей. Але це не значить, що цих людей нема. Це не значить, що у нас грошей нема. Вони є. Питання в тому, як все це якісно використовувати. І це питання залишається відкритим.

- Ми говоримо зараз про те, що ми, напевно, будемо воювати ще довго, багато років. Ми говоримо про те, що Росія потроху виснажується, але їй є де брати ресурси. КНДР, Китай підтримує, і в крайньому разі вони можуть оголосити загальну мобілізацію, навіть попри політичні ризики. І ми знаємо наші ресурси і наші можливості й обмеження. От якщо говорити про те, як нам пережити їх, які б ви бачили головні точки докладання зусиль зараз, щоб ми витримали?

- Це дуже глобальне питання зараз. На одне це питання можна було виділити годину часу і з нього просто почати, і потім би ми оцю годину дуже цікаво говорили детально про все-все-все, і так просто поверхи пройшлись.

Все одно, в будь-якому разі, виграти можливо, якщо ми хочемо виграти. Якщо ми хочемо виграти, нам потрібна стратегія. Ми живемо в інформаційному фрагментованій державі, де всім керує інформаційне поле. І у нас неможливі раціональні рішення. Все наше управління – це інформаційні хвилі і емоції, які вони створюють. Тому що нам треба? Треба дати повноваження тим, хто вміє воювати і почати їх слухати. Я вважаю, що реструктуризація лінії фронту на рівні корпусів дозволить командирам корпусів поділити ці 1200 кілометрів між собою і видавати більш адекватний зворотний зв'язок для керівництва країни. І цей зворотний зв'язок керівництво країни має почути. І діяти відповідно до цього. Корпусів всього 20. Командирів корпусів всього 20. Їх небагато. Ти їх можеш завжди зібрати або групою, або окремо кожного. І поставити їм завдання підготувати свій план змін на своїй ділянці. Що їм треба негайно, на завтра. Що їм треба за тиждень, за місяць, за рік. Це буде вже такий дієвий план, логічний, який покращить управління. Тобто нам треба технологічні концентрації ресурсів, нам треба технології всі сконцентрувати. Має бути один центр управління, який дає аналіз на стратегічному рівні технологій. Має бути стратегічний центр, який дає аналіз організаційним управлінським рішенням на війні. І має бути центр, який займається мобілізацією країни. Саме всієї країни. Тобто економіки і суспільства. Якщо це буде зроблено, неважливо, хто це буде робити, ці три людини. Можливо, це буде одна і та сама людина, якій президент довіряє. Але ця людина має повністю бути на цьому зосереджена. Має бути людина, яка вмотивована, яка дійсно має час, яка бере відповідальність, якої є ресурси, повноваження і бажано прописаний функціонал. Якщо у нас буде це на стратегічному рівні, ми почнемо зміни. Якщо у нас не буде змін, то тоді все буде, як і зараз, триматись на середній ланці, на тих же корпусах, які самі якось виживають, самі будують собі все те, що я кажу. Технологічні центри в рамках своїх бригад, своїх корпусів, свої центри рекрутингу, мобілізації суспільства і економіки на свою підтримку, свої центри управління і планування бойових дій, так, як вони це бачать. І буде така йти війна на рівні найкращих бригад, найкращих корпусів, там, де люди будуть менше сточуватись, там, де буде краще відновлюватись боєздатність, і природним шляхом будуть корпуси і бригади відокремлюватись, які мають високу боєздатність, які можуть зупинити будь-який наступ. І будуть ті, які, на жаль, наступ зупинити не можуть, але можуть втримувати ворога.

Сценаріїв у нас два. Або ми їх зупиняємо на побудованій лінії оборони, стратегічній, і посилюємо цю лінію оборони, зупиняємо ворога, і ворог через деякий час розуміє, у нас закінчились люди, просуватись далі нема сенсу, бо ми будемо втрачати ще більше, і українці нас зупинять і знищать. Або другий сценарій. Ворог буде повзти, поки в нього не закінчаться люди, посадка за посадкою. І буде повзти далі. Де він зупиниться? Де вони закінчаться? Ми не знаємо. Так що зараз два шляхи. Або ми ухвалюємо рішення, будуємо лінію і кажемо так, от тут вони не пройдуть. Ми це плануємо. Або ми віддаємо ініціативу ворогу, як зараз, і ворог сам вирішує, куди він може доповзти, куди в нього вистачить цього гарматного м'яса доповзти. Зараз просто такий у нас вибір стоїть перед усіма нами.

- Який ви вважаєте зараз з цих двох більш реалістичний? Те, що нас чекає.

- Зараз реалізовується другий сценарій. Він єдиний можливий у нас. Я не можу сказати, що він поганий, зовсім поганий. Поганий сценарій - це якщо України не буде. А зараз реалізовується той можливий сценарій, коли війна повзе, як може.

Ворог заходить туди, де в нього ще залишились живі люди. А ми відходимо звідти, де у нас нема вже кого завести на заміну. От така історія. Якби ми побудували стратегічну лінію оборони на всіх напрямках, єдиний сталий фронт на 1200 кілометрів. А це абсолютно реально, і у нас є на це і ресурси, і люди, все є. Якби ми це зробили, то ворог був би зупинений, його втрати б збільшились, і тоді б у них були питання, а чи варто продовжувати цю м'ясорубку. Бо якщо є лінія оборони стратегічна, стійка, яку не може пробити діюча російська армія, то навіть проведення мобілізації і закидання в російську армію ще кількох сот тисяч свіжого гарматного м'яса, не забезпеченого озброєнням, боєприпасами, не призведе ні до яких змін.

Ця мобілізація для нас, російська, вона для нас проблема тільки в тому разі, якщо буде ситуація така, яка зараз. Коли фактично у них просто закінчуються люди, вони зупиняються. Потім вони знов когось загнали палками в армію і кидають знов у пусту посадку, щоб хтось туди добіг, і хтось добігає, там один зі ста. Оце російська тактика в війні. Вона працює, тому що у нас немає сталої лінії оборони. А була б стала лінія оборони, ешелонована, замаскована, захищена від дронів в першу чергу, то вся піхота закінчувалася сто відсотків, нікуди б не добігаючи. І росіянам просто не було кого закидати далі.

І насправді гарматне м'ясо у війні дронів, його чисельність, якщо у тебе є стала лінія оборони на землі, кількість піхоти, яка буде її штурмувати, немає ніякого значення. У нас є такі ділянки фронту, де наші боєздатні бригади тримають фронт. І не відступають нікуди. І навіть інколи просуваються вперед. Так от, якщо на ці ділянки фронту кинути в 10 разів більше свіжого гарматного м'яса, у ворога просто в 10 разів збільшаться втрати. Він нікуди не пройде. І так само ми можемо зробити на всьому фронті. Оце є єдина можливість для нашої перемоги. Це є єдина стратегія перемоги. Темп втрат, який ворог не може втримати, за рахунок того, що не може пробити просто гарматним м'ясом людьми ешелоновані інженерні позиції.

От наша мета стратегічна. Це, щоб Україна побудувала стратегічну оборону. І заповнила її організованими військами. Тоді така правильна постановка завдань дозволить нам, нашими силами, наявними зараз на цей момент, виграти війну.

- Я сподіваюся, що ми таки спробуємо це зробити. Юрію, я вам дякую за цю розмову. І за цю годину. І загалом дякую.

- Дякую вам, Олено. Щасти.

Джерело: Цензор.НЕТ [2]

Фото: Ірина Рибакова, 93 ОМБр “Холодний Яр”

«Аргумент» [3]

На цю тему: