Час у Лисичанська добігає кінця: як люди тікають з обложеного міста

Важная новость

Якби у вас було лише 15 хвилин, щоб зібрати речі та втекти, що б ви взяли? Саме така дилема постала перед Катею, коли до неї додому на околиці Лисичанська прибули волонтери. Війна прийшла до її порогу днем раніше, коли російський снаряд влучив у її сад, а осколки пробили металеві вхідні двері. Катя бігала туди-сюди між купами речей у своїй оселі, де прожила дев'ять років. Зрештою вона взяла лише пластикову папку, в якій були основні документи її родини, включно з паспортами.

Репортаж BBC News [2] про те, як люди тікають з міста, яке опинилося в облозі.

"Ми вірили до останнього моменту, що війна скоро закінчиться", - сказала вона мені.

"Але, здається, снаряди ніколи не закінчаться. Здається, їх мільйони, на нашому і їхньому боці. Тепер я розумію, що щасливого кінця тут не буде. Ми втратили будь-яку надію, що зможемо врятуватися самі".

Потім вона вийшла за ворота - можливо, в останній раз - зі своїм 12-річним сином Ярославом та чоловіком Артемом.

Артем був блідий і похмурий, через пов'язку на його коліні сочилася кров. Він отримав поранення під час обстрілу, коли йшов за водою.

Це не найглибша його рана. Він бачив, що зробив снаряд з чоловіком біля нього в черзі - йому відірвало голову.

Антон Яремчук рятує цивільних з Лисичанська

На вулиці волонтери в бронежилетах і шоломах посадили сім'ю в напівброньований фургон, який раніше використовувався для перевезення готівки. Потім вони попрямували до наступної адреси у своєму списку, обходячи дорогою вирви від бомб.

Порожні вулиці відлунювали звуками війни - стукіт снарядів і гудіння ракет, які і вилітають, і прилітають. Виїхати з Лисичанська зараз непросто.

"Дуже важко вивезти людей, - каже керівник команди Антон Яремчук, - тому ми йдемо один за одним, і ми сподіваємося, що це вікно можливостей залишиться відкритим якомога довше, щоб ми взяли якомога більше людей.

"Я точно знаю, що деякі люди залишаться, і тут будуть вуличні бої. Багато хто помре або залишиться в жахливих обставинах на довгі роки", - каже він.

Яремчук - український кінематографіст, який став рятувальником. Коли Росія вторглася в Україну, вони з друзями заснували організацію допомоги під назвою Base UA.

Протягом останніх двох місяців вони ризикували власним життям, щоб евакуювали мирних жителів з прифронтових районів.

Дорогою до Лисичанська у них є ритуал. Перед найризикованішим відрізком шляху вони одягають бронежилети і ненадовго стають у коло, щоб помолитися.

"Одні з нас віруючі, - каже Яремчук, - інші ні, але ми робимо це разом, перш ніж зайти в місто".

Ми приєдналися до них у подорожі до Лисичанська, і незабаром були вдячні за цю молитву. Коли ми в'їжджали в місто, приблизно за 250 метрів попереду нас вибухнув російський снаряд.

Ми відчули вибухову хвилю всередині нашого бронеавтомобіля. Без їхньої паузи для молитви ми б проїхали вже далі по дорозі й виїхали на шлях вибуху.

Саша не їв три дні після ймовірного інсульту

Місто порожніє - немає ні води, ні електрики, ні мобільного зв'язку - і готується до гіршого. Є побоювання, що росіяни спробують відрізати Лисичанськ.

Ми бачили, як солдати копали окопи, готуючись до можливого наземного штурму. Військове джерело повідомило нам, що російські війська перебувають лише за 2 км від межі міста.

Вони вже контролюють майже весь сусідній Сєвєродонецьк після тижнів інтенсивних боїв там.

За оцінками місцевих чиновників, у Лисичанську, попри небезпеку та гуманітарну кризу, залишається від 7 до 8 тисяч людей. За словами Антона Яремчука, багато з них - у пастці страху.

"Це єдине місце, яке вони знають. Вони ніколи не виїжджали за місто. Вони прожили тут все життя і бояться, що опиняться на вулиці", - пояснює він.

Наразі він і його команда продовжують стукати в двері, пропонуючи виїзд з міста. Після кількох спроб вони знайшли будинок чоловіка на ім'я Саша, який переніс інсульт. Протягом п'яти днів йому не надавали медичної допомоги. Три дні він не їв.

Коли його обережно підняли у фургон, волонтер вигукнув: "Все буде добре!" Саша спробував відповісти, але більше не міг говорити.

Ніна з родиною чотири місяці прожили у підвалі

Коли сонце вже заходило, команда пішла в останній дім за день, щоб забрати пару та їхніх чотирьох дочок. Мама Ніна прибігла з маленькою Катею на руках.

У фургон забрали ще двох маленьких дочок, одна з яких почала заїкатися від початку війни. Обличчя в них були вкриті брудом, у Ніни - в сльозах.

"Ми сьогодні дуже злякалися, і мій чоловік сказав мені, що ми їдемо, - розповіла Ніна. "Було жахливо. Вже чотири місяці ми в підвалі".

Тоді з дверей вийшла її старша дочка Лада. У 12 років вона достатньо доросла, щоб носити сумки і розуміти зміни навколо неї. Коли її запитали, чи поїхали її друзі, вона стала на місці і розплакалася.

"Я не знаю, де вони зараз, - сказала вона. - Я навіть не знаю, що сталося з моїми однокласниками. Деякі поїхали. Я розмовляла з ними до того, як все почалося. Я не знаю, як вони зараз".

Треба було їхати, щоб встигнути до нічної ескалації обстрілів. Коли ми їхали з міста, ми зустріли українські війська, які заходили до нього.

Здається, час у Лисичанська добігає кінця.

«Аргумент» [3]

На цю тему: