Чому і коли в Україні відбувається самосуд

Важная новость

Самосуд починає діяти лише там, де інституції влади й правопорядку діяти відмовляються. Тоді народ береться наводити лад у хаті власними силами. А народ України, країни двох Майданів і постійних віче, знається на наведенні ладу власноруч.

Про традиції самосуду в Україні йдеться у статті видання ZN.UA [2].

Вдови, сироти, каліки, а тим паче сім’ї, в яких чоловік загинув, захищаючи країну, завжди були в Україні під захистом. Бо й Україна завжди була фортецею, що стояла на передньому краї захисту від загарбницьких війн. Заступитися за осиротілу матір захисника, подбати про сиріт, допомогти вдові — це аксіома для нашої країни. На жаль, не всієї.

2018 року соцмережа влаштувала цькування матері загиблого на фронті воїна. Мати посміла всього-на-всього висловити власні політичні уподобання, й певна політична секта накинулася на неї, буквально рвучи на шматки й без того розбите серце.

«Таня, щось ти паскудно виглядаєш (купа реготливих смайликів), — написав військовий Олександр Гром, маючи на увазі аватарку матері, на якій — фото сина. — Фото загиблого ставити собі на аватарку — це вже ппц... Якщо хоче щось коментувати, хай не спекулює на пам’яті сина. Він би це не схвалив».

Ірина Курбатова: «В неї там повний алтарь. Людині потрібна допомога фахівців-психіатрів».

Marat Ravi: «Думаю что эта таня тролль поганый, бо все шаблоны перечислила по порядку, не один не упустило».

Інна Грищенко: «З матір’ю все ясно. Там в голові горе і гімно змішалося».

Полтавська волонтерка Вікторія Мірошниченко навіть роздумувати не стала — просто вибухнула матом на адресу осиротілої матері.

Одразу після того, як я про це написала [3], мій телефон перейшов у «гарячий» режим. Мені телефонували фронтовики, які бажали стати на захист мами загиблого побратима. Ми законослухняно відраджували хлопців від самосуду, розуміючи, що головними винуватцями наш «реформований» суд може зробити саме захисників матері. Але інакше заступитися за неї було неможливо. Правові інструменти начебто були і є, та вони не працюють.

То що ж таке самосуд в Україні? Коли він включається і як довго очікується? І як карається?..

...В Україні існувала й існує низка сіл із дивною назвою — Лишня, Лишнє. Є легенда, що в цих селах раніше селилися вигнанці з громад.

Не шанував батька й матір, не ходив до церкви, крав у односельців, люто лихословив — тоді до твого обійстя приходили представники громади села, доводили до відома, що село ухвалило рішення про вигнання, й установлювали термін твого виїзду. Іноді він був зовсім коротким, бо представники громади з’являлися вже зі смолоскипами. Частіше все ж давали час на збори й продаж хати, ба навіть пропонували воза, аби перевезти збіжжя та сім’ю.

Можливо, це лише легенда, й назва Лишнє спровокована геть іншою причиною. Але я родом із села, як і більшість українців. І я бачила такі виселення. Навдивовижу, їх практикували навіть у 70-х роках минулого століття. Ці вигнанці зазвичай селилися разом, поряд із подібними.

Я йшла селом, яке не називалося Лишнім, але по суті було таким.

— Тут живе бухгалтерка, яка привласнила велику суму грошей з радгоспної зарплатні. Кримінальну справу зам’яли, бо гроші вона відразу повернула, але село не схотіло жити поруч із крадійкою, й вона переїхала до нас, — розповідав мені гід.

— Тут — сім’я головного агронома, який у своєму селі зґвалтував неповнолітню дівчину. Із сім’єю неповнолітньої домовилися, дали значну суму грошей, справу закрили, але село вирішило, що жити поруч із ґвалтівником не бажає. На виселення дали два тижні.

— А тут — сім’я чоловіків-відьмаків. Дід, батько й син. Вони перетнули межу дозволеного, село їх виселило. Часу на виселення було — дві години. Люди стояли вже зі смолоскипами.

— Як це — перетнули межу?

— А зводили людей зі світу, розбивали сім’ї, труїли корів. Таке не прощають.

— А якби вони не виїхали? — цікавилась я, тоді ще геть юна жінка.

— Спалили б хату. І паліїв ніхто б ніколи не видав. Бо село, доведене до межі обурення, є страшною силою.

Так, це явище є самосудом у його найбурхливішому прояві. Але, прошу уваги, такий самосуд починає діяти лише там, де інституції влади й правопорядку діяти відмовляються. Тоді народ береться наводити лад у хаті власними силами. А народ України, країни двох Майданів і постійних віче, знається на наведенні ладу власноруч.

Тараса Чорновола, політолога, колишнього керівника виборчого штабу Віктора Януковича та члена Партії регіонів, кинули у сміттєвий бак. Хто вчинив цей самосуд, хто посмів?

Фронт. Той самий фронт, про який обиватель кричав усі роки війни: «Хлопці прийдуть, порядок наведуть!» Той самий фронт, про який обиватель також кричав усі роки війни: «Ми вас туди не посилали!»

Чому фронт це зробив? Тому що Тарас Чорновіл, тиловик і зрадник справи свого батька, назвав Аліну Михайлову шмарою? Аліну Михайлову, яка прийшла на фронт на самому початку війни, ще зовсім дитиною, пройшла той фронт і досі там перебуває, прикриваючи власним тілом, власним горем того ж Тараса зокрема. Аліна Михайлова втратила на війні коханого. Саме тому фронт помстився за жінку, яку він, фронт, так глибоко поважає? І це — не більш як побутовий конфлікт? А чи, беремо ширше, — конфлікт двох партійних сил, який натякає дуже виразно, що передвиборча кампанія розпочалася (триває)?

Так, почасти.

Але до всього це була просто остання крапля обурення. Адже насправді люди мають непогану пам’ять. І добре знають, що, працюючи на Партію регіонів і так активно пропонуючи Україні президентом Януковича, Тарас Чорновіл зробив усе, щоб наблизити війну, яку ми зараз намагаємося вичавити зі своєї країни. Українці добре розуміють, ким був для країни Вячеслав Чорновіл — і яким зрадником його ідей став син Тарас.

Чому ж народ України не зробив цього раніше? Чому було не засунути Тараса головою у сміттєвий бак іще 2004 року?

Бо, попри вміння наводити лад власноруч, український народ є досить законослухняним. Отакий парадокс. Кажуть, що ми довго запрягаємо, але коли вже поженемо коней, то їх не зупинити. Бо завжди є остання крапля, яка падає на спину вола обурення українського народу чи навіть людей окремо взятого села. А відомо, що вся Україна є великим селом. У Львові чхнеш — у Харкові скажуть, що помер від грипу. На Троєщині перднеш — на Борщагівці скажуть, що всрався. На Лимані запрацює артилерія — за кілька годин в Угледарі запевнятимуть, що ми звільнили Лисичанськ. Останнє писано для тих, хто обізнаний із мапою фронту. На жаль, орієнтуються не всі.

Але саме тому, що ми є великим законослухняним селом, наша країна чекала й чекає на святе слово. Люстрація.

На люстрацію зрадників інтересів народу ми чекали в 2004–2005 роках. Не сталося. Чекали після Майдану 2014-го. Але люстрацію нам замінили акварельною картинкою начебто реформованої поліції й такою ж примарною начебто реформою суду. Випускали тихцем убивць Майдану, піднімали осмілілі голови ініціатори дружби з Росією. Перевзувалися в польоті депутати та політологи, стаючи аж такими патріотами України.

Але знов і знов кричали вслід фронтовикам оті самі обивателі: «Ми вас туди не посилали!» І знов і знов топтався обиватель по горю овдовілих дружин, осиротілих матерів, а ми не мали й не маємо інструментів, аби захистити їхню честь...

Коли хейтили Катерину Гандзюк уже після її страшної смерті — й робили це, зокрема, волонтери, ми законослухняно відмовляли тих, хто бажав навести лад і поставити на місця хейтерів власними силами.

Коли Фейсбук почав організовано цькувати Масі Наєма, знущаючись над його пораненням, законослухняні українці не могли виступити в суді на захист честі та гідності пораненого.

Коли соціальна мережа ботів і напівботів організувала цькування Катерини Поліщук («Пташки») та Юлії Паєвської («Тайри») — жінок, вирваних країною з полону, ми не мали інструментів, аби притягнути до відповідальності покидьків.

Коли Олег Симороз, який втратив ноги на війні, виступив на захист честі військової, мережева секта хейтерів захлинулася реготом, висміюючи його безногість, буквально б’ючи по куксах ампутованих ніг.

Не має країна інструментів для захисту честі та гідності фронтовика! Та й будь-якого іншого громадянина. А якщо ці інструменти є на папері — можете бути певні, в житті вони працюють занадто слабко.

То що ж робити Україні, яку традиційно роздирає боротьба за гетьманат, і ця боротьба колесами проходиться навіть по тих, хто першим став на захист українців? Хто отримав свої моря болю й горя, поклавши їх на вівтар звільнення країни від ворога. Адже ми бачимо, що для людей — чи нелюдів, — які стали на стежину політичної боротьби, нічого святого вже немає. Ані горя матері, ані сліз вдови, ані дитини. Адже ми бачимо, що той, хто свого часу все зробив для розв’язання агресії Росією проти України, а зараз легко й просто називає шмарою дівчину-фронтовичку, не отримає законної вимоги відповісти за свої слова.

А геть нічого. Бо Україна — непроста країна, й вона має власні традиції. Коли закон мовчить, на сцену рано чи пізно обов’язково вийде вміння українців наводити лад у своїй країні, своєму суспільстві. І хейтер фронтовички та вдови летить у сміттєвий бак. Не лише тому, що образив Аліну Михайлову. О, ні! Просто терпіння в людей скінчилося. А вони пам’ятають усе.

Самосуд? О, так.

Чи погано це — вирішувати питання самосудом? Звісно, недобре. Але я знаю абсолютно точно: якби військовий Олександр Гром та волонтерка Вікторія Мірошниченко, які й розпочали низку суто політичних цькувань, свого часу опинилися в смітнику, то нині, п’ять років по тому, люди, можливо, замислилися б, чи варто хейтити фронт і осиротілі сім’ї фронтовиків. Чи варто цькувати безногих і безруких, тих, хто втратив зір, і скалічених людей, які захистили їх власними тілами.

Сама я законослухняна аж до нудоти й самосуд не вітаю. Чому ж тоді я аплодую, дивлячись, як Тарас Чорновіл отримав свою ганьбу за все, що зробив по життю?

Та, мабуть, тому що я — українка. І знаю легенду про села Лишні, мудрість нашої країни. А ще тому, що я двічі стояла на Майданах і добре знаю, як уміє наводити лад у своїй країні український народ. Тоді, коли правові інституції не працюють.

Фото з відкритих джерел

«Аргумент» [4]

На цю тему: