Якою має бути нова стратегія України щодо Білорусі? Очевидно, що наш нинішній курс у відносинах з офіційним Мінськом потребує переосмислення.

Про це пише [2] у своєму блозі на УП Богдан Яременко, народний депутат України.

Білорусь досі залишається для України територією "підвищеної болотяності", де бракує як стратегічного бачення, так і прагматичності.

Територія Білорусі (в разі збереження там режиму російського гауляйтера Лукашенка або заміни на іншу маріонетку Кремля) є прямою загрозою для кількох українських областей – Чернігівської, Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської та Львівської.

Це ті місця, якими проходить основний логістичний коридор, що поєднує Україну з дружніми та партнерськими державами на Заході, який має бути захищений за будь-яку ціну. На цьому напрямку розташовані дві атомні електростанції.

Організація кордону з Білоруссю як лінії фронт означатиме набагато більше, ніж певні організаційні та інженерні заходи чи розміщення певної – адекватної загрозі – кількості військ на лінії понад 1000 км.

Серед іншого, нова політика щодо Білорусі має чітко окреслювати межі можливого діалогу із самопроголошеною владою цієї країни. А одночасно – сформувати підвалини для співпраці з білоруською опозицією. В тому числі – визначивши, хто з неї є прийнятним для нас партнером по діалогу.

Ціна українських помилок

Окрім усім очевидних загроз, пов’язаних із де-факто окупацією Росією Білорусі, окрему загрозу становить існування там нелегітимного авторитарного маріонеткового режиму на чолі з Александром Лукашенком.

Проте на цю проблему в Києві дуже довго воліли заплющувати очі.

Дуже довго і занадто наполегливо нам нав’язували ідеї, що дотаційна економіка Білорусі, коли дешеві енергоресурси отримувались за рахунок демонтажу білоруської державності та вихолощування національної самобутності білоруського народу, є якимось дивом соціальної справедливості.

Дуже довго українська політика щодо Білорусі не мала принципового ціннісного характеру, визначалась корумпованими політиками та меркантильними інтересами швидкого заробітку наближених до влади. В інформаційному полі донедавна ми чули байки – від захоплення "твердою рукою" і "міцним господарником" до "хитрої політики балансування Білорусі між РФ і Заходом".

Як наслідок,

дуже довго ми дозволяли Лукашенку шити себе в дурні обіцянками, які він не міг або не збирався виконувати.

В першу чергу – обіцянку не атакувати Україну. Ціна оборони Києва в березні 2022 року та наша неготовність до нападу з боку Білорусі, яку українські посадовці чомусь називають "зрадою" білоруської еліти, мала би фіналізувати усі дискусії про вигоди співпраці з Лукашенком.

Але чому ми й зараз продовжуємо зберігати відносини з Білоруссю? Чому, зробивши один правильний крок – створивши полк імені Кастуся Калиновського для білорусів, які хочуть разом із нами воювати проти агресора, – ми не розриваємо дипломатичні відносини з режимом Лукашенка, не переймаємося посиленням санкцій проти нього?

Ми чуємо аргумент, що не в наших інтересах відкривати другий фронт. Але ж він і так існує з лютого 2022 року!  

Той, хто переконує, що рішення Лукашенка відправляти чи ні свої війська в Україну залежить від наших політичних шарахань чи маневрування, а не від волі Кремля – або нерозумна людина, або нечесна. 

Якою має бути ефективна відповідь України на щоденні запуски з території Білорусі іранських дронів-камікадзе, що вбивають українців та нищать нашу інфраструктуру? Дипломатична нота МЗС чи удар у відповідь?

Розрахунок на свої сили у протидії Лукашенку виглядає для мене значно більш вмотивованим, аніж сподівання на те, що він зможе чи захоче протистояти тиску Путіна.

З ким вести діалог у Білорусі?

Позаминулого року Україна ухвалила принципове рішення не визнавати результати президентських виборів у Білорусі і назвати Лукашенка нелегітимним лідером.

Київ послідовно дотримується заявленої лінії, відмовляючись (щонайменше офіційно та публічно) від політичного діалогу з самим білоруським узурпатором та усіма центральними органами влади.

Але від цього білоруська держава, а тим більше білоруський народ, не припинили своє існування! 

З ким і як ми продовжуємо діалог у Білорусі за відсутності легітимної влади?

Ми не можемо й надалі відкладати пошук відповідей на ці запитання. Адже це позбавляє нас впливу не лише на нинішню ситуацію в Білорусі, але й на власне майбутнє.

Спробуємо розглянути, якою може бути ця відповідь.

Перш за все, якщо влада Білорусі не може, з точки зору України, здійснювати політичне представництво народу цієї країни, то єдина очевидна альтернатива – це опозиція.

Тут розбіжностей вже майже немає.

Проте виникає інша проблема: з ким із білоруської опозиції можна вести діалог?

Опозиція в Білорусі існує лише в тюрмах, а за кордоном вона переживає усі типові труднощі й проблеми еміграції, включно з політичною фрагментованістю.

Так звана "стара опозиція", далеко не єдиними представниками якої є Зенон Позняк, Андрей Санніков, Наталя Радіна та багато інших затятих противників Лукашенка, після ув’язнень, катувань, залякування чи політичних провокацій була видавлена з Білорусі багато років тому.

Це переважно інтелектуальні ідейні люди, добре знані в Україні, які заслужили достатньо широке визнання в західному світі через відданість сповідуваним принципам, демократичним гуманістичним ідеалам. Та їхня тривала вимушена відсутність у Білорусі робить їх менш помітними та впливовими в реальному політичному середовищі.

Найновіша хвиля масової політичної еміграції з Білорусі, викликана жорстоким придушенням протестів після виборів 2020 року, є різнорідною.

Центральна опозиційна фігура тих президентських виборів Світлана Тихановська та її численне оточення, що осіли в Литві, мають дуже двозначну репутацію. 

Під час президентської кампанії та після неї Тихановська припустилася стількох помилок, що це дозволило поставити під сумнів наявність у неї сталих політичних поглядів та лідерських якостей.

В її оточенні є цілком випадкові особи, а також люди, щодо яких можуть виникати занепокоєння українських і не лише спецслужб.

Наразі мені важко запропонувати інший, аніж обраний українською владою підхід – уникати контактів та уважно спостерігати за цією політичною групою та її зусиллями добитися широкого міжнародного визнання, які, тим не менш, справляють враження політичного туризму.

За наявною інформацією, відчуває певний дискомфорт від присутності на своїй території цього політичного середовища і литовська влада, яка вимушена нести відповідні політичні, організаційні та фінансові видатки, не маючи повного розуміння, що з цим робити, і впевненості, до чого все це призведе.

Неоднозначним є ставлення до Світлани Тихановської і в Білорусі.

Багато хто вважає, що на виборах 2020 року білоруси, ставлячи позначки навпроти її прізвища, радше голосували проти Лукашенка, аніж за неї. Міряти рівень її підтримки в Білорусі на підставі якихось цифр лукашенківських ЦВК чи соцопитувань – це обманювати себе.

То хто може бути визнаний Україною як реальний представник народу Білорусі?

Альтернатива з України

Найбільш авторитетною серед білорусів і всередині країни, і за її межами інституцією напевно можна вважати згаданий вже полк імені Кастуся Калиновського у складі Збройних сил України.

Білоруські воїни заробили свій авторитет кров’ю і потом у реальних боях, де гідно представляють і шеврони ЗСУ, і заборонений Лукашенком біло-червоно-білий прапор.

Прихильники Лукашенка та білоруські міньйони РФ ставляться до полку зі зрозумілою ненавистю, але ігнорувати його існування вже не можуть, і своїми реакціями лише поширюють інформацію про його існування.

Натомість опоненти Лукашенка вважають полк ледь не єдиною надією на майбутні зміни в Білорусі. Ставлення прогресивних демократичних білорусів до полку приблизно таке ж, як в українців до ЗСУ – вони волонтерять для полку та всіма силами  підтримують бійців.

Зрозуміло, що військовослужбовці полку не можуть займатися політикою. Але серед білоруських патріотів з полку Калиновського є кільканадцять політично зрілих та активних громадян Білорусі, цілком здатних на політичну діяльність та зацікавлених нею.

"Калиновці" вже й самі замислились над тим, що не мають права обмежувати свої завдання лише участю у війні проти Росії, а з огляду на свій авторитет мусять нести відповідальність і за долю білоруської опозиції, і за майбутнє внутрішніх трансформацій в рідній країні.

Нещодавно полк обрав своє політичне представництво – Сойм.

До нього увійшли як військовослужбовці полку, так і представники нової хвилі білоруської еміграції.

Ця структура, в разі визнання її існування Україною, цілком здатна стати платформою для широкого об’єднання білоруської опозиції, що розселена в Україні, Польщі та Литві.

В разі створення подібної широкої опозиційної платформи наступним логічним кроком стане визнання її як одного з легітимних представників інтересів білоруського народу.

Можна розраховувати, що об’єднані зусилля України, Литви та Польщі дозволять знайти офіційні форми взаємодії з такою опозиційною платформою (аж до того, щоб визнавати право виконавчої структури об’єднаної опозиції вчиняти консульські та нотаріальні акти в інтересах громадян Білорусі, які вимушено проживають за кордоном), що надихатиме білоруський спротив та позбавлятиме Лукашенка його легітимності в очах білоруського народу.

Військова ж частина полку продовжить своє існування і може мати цікаві перспективи.

Наприклад, в рамках тристоронньої домовленості з Україною Литва та Польща теж могли б створити білоруські національні військові підрозділи рівня взводу-роти чи батальйону (залежно від кількості бажаючих в них служити) в межах своїх збройних сил та зробити ці підрозділи кадровою основою для українсько-польсько-литовської бригади.

Також на основі цих підрозділів могли би проходити військову службу білоруські воїни, які не плутають присягу народу і Лукашенку.

Досить швидко така бригада може стати фактором сили, на який змушена буде зважати білоруська влада, плануючи будь-які незаконні силові каральні чи репресивні акції проти свого народу.

Для наших трьох держав такий проєкт став би серйозною заявкою на вплив на розвиток подій у регіоні та доказом спроможності нових регіональних об’єднань.

* * * * *

Отже, не варто гаяти час. Перед нами – поле можливостей, щоб захистити себе і допомогти відновити свободу братньому народу, чиї представники в одному бойовому порядку з українцями боронять українську волю.

При цьому в нас немає і не буде потреби воювати за білорусів – треба лише допомогти їм організуватися.

Усе інше вони здатні зробити самі.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Чому все більше білорусів їдуть воювати за Україну. "Я готовий битися чим завгодно" [4]
• В Україні воює білоруський полк "Погоня" [5]
• Білоруський батальойон увійшов до складу Збройних сил України [6]