Причина не тільки в тому, що церква звикла благословляти будь-які дії керівництва країни. Простіше кажучи, Патріарх Московський Кирило, голова РПЦ, робить ставку на танки Путіна, щоб зберегти інститут церкви у всій занепалій імперії.

Але чим войовничішою є риторика патріарха і чим помітнішим він стає в російській пропаганді, тим більш фанатичним він виглядає ззовні і тим сильнішими є відцентрові сили всередині церкви. Використовуючи силу, намагаючись утримати разом розколоті частини колись єдиної РПЦ, патріарх лише відганяє їх. 

РПЦ — єдина московська інституція, яка змогла продовжити свою діяльність на всьому просторі колишнього Радянського Союзу після його розпаду. Дійсно, він бере свій початок від дореволюційної РПЦ, що робить його більшим і старшим за державу.

З цієї причини обидва пострадянські патріархи — Алексій і Кирил — по можливості ігнорували нову політичну реальність. Для них вся «канонічна територія» РПЦ залишалася єдиним православним простором і зоною канонічної відповідальності, і будь-які спроби це змінити були вкрай небажаними.

Звичайно, умови, в яких існує РПЦ, дуже відрізняються на території колишнього Радянського Союзу. У деяких країнах, наприклад в Україні, Білорусі та Молдові, це домінуюча релігія; в інших, таких як Балтія та Центральна Азія, це не так. У кожній країні канонічне право РПЦ має співіснувати з державним законодавством про релігію.

З юридичної точки зору всі ці церковні громади є окремими самостійними структурами, зареєстрованими в межах окремої держави, а не осередками однієї організації зі штаб-квартирою в Москві. Однак згідно з канонічним правом і постановами самої церкви, усі ці структури завжди були частиною Московського патріархату, хоча й у різних (і заплутаних) форматах, які зазвичай виникали спонтанно після розпаду Радянського Союзу.

Українська, Латвійська, Естонська та Молдовська православні церкви, а також Російська православна церква за кордоном є автономними церквами в складі РПЦ. Білоруська православна церква є екзархатом: значно менший ступінь автономії. Так само Литва просто має власну єпархію РПЦ, тоді як Центральна Азія та Казахстан є домом для митрополій РПЦ. 

Московський патріархат завжди мав виключно російську перспективу, наполягаючи на церковнослов’янській мові богослужінь, шануванні російського пантеону святих, використанні російської мови для церковної документації тощо, незалежно від змін. проходження в інших країнах. 

Вторгнення Росії в Україну у 2022 році поставило всі суб’єкти складної структури РПЦ перед дилемою: виступити проти патріарха Кирила за його підтримку війни або залишитися лояльним до церковного керівництва та ризикувати стати агентами Кремля у своїх діях. власних країн з усіма витікаючими правовими та репутаційними наслідками. Наскільки відомо, жодних рекомендацій з цього приводу Московський патріархат своїм церквам не давав. 

Згідно з церковним законодавством, ці церкви не можуть самостійно відокремитися від РПЦ: вони будуть вважатися розкольницькими. Теоретично вони можуть домовитися з Вселенським Патріархом Константинополя — «першим серед рівних» Східної Православної Церкви — про визнання їх окремими суб’єктами, але це набагато легше сказати, ніж зробити, особливо в країнах, де вже існують паралельні юрисдикції, наприклад як Естонія і Молдова.

У найважчій ситуації [3] , звичайно, опинилася Українська Православна Церква (УПЦ) . Вона проголосила незалежність від РПЦ, але не змогла офіційно оформити [4] процес відповідно до канонічного права. Декілька вищих священнослужителів виїхали з України до Росії, інші перебувають під слідством за державну зраду в Україні, але загалом УПЦ засудила війну та припинила молитися за Патріарха Кирила як свого предстоятеля.

Натомість Білоруська Православна Церква — або принаймні її предстоятель митрополит Веніамін — підтримує війну. Єдиною закордонною поїздкою Кирила з часу вторгнення була Білорусь.

Проте форпости РПЦ в інших країнах змушені виробляти собі новий статус, знаходячи хиткий компроміс між канонічним правом і зростаючими вимогами світської влади.

У Литві митрополит Інокентій поспішив виступити проти війни, засудивши її ще в березні. Наприкінці травня він звернувся до Московського патріархату з проханням надати Литовській єпархії статус автономної церкви, і Синод РПЦ створив комісію для розгляду цього питання. Проте представників Литви в комісії немає, а також жодних новин про прогрес.

Тим часом схоже, що в Литві буде створена нова структура при Константинопольському патріархаті. Це явно те, чого хоче бачити світська влада: саме Литва пропонувала запровадити персональні санкції проти Патріарха Кирила на рівні ЄС, а коли це не вдалося, заборонила йому в’їзд до країни. 

Прем’єр-міністр Литви Інґріда Сімоніте написала Варфоломію I з Константинополя, щоб повідомити, що її уряд підтримує бажання деяких православних конгрегацій відокремитися від Москви, оскільки вони «мають право сповідувати свою віру без конфлікту сумління». Адже православна діаспора країни також складається з українців і білорусів, які більше не хочуть мати нічого спільного з РПЦ. Згодом старший єпископ Константинопольського патріархату відвідав Вільнюс у грудні.

Навряд чи будь-яка нова структура відразу матиме багато членів пастви: в інших колишніх радянських країнах, де існують паралельні юрисдикції, РПЦ, як правило, зберігає більшість віруючих. Прихожани бояться стати розкольниками та втратити благодать (стандартна пропаганда РПЦ) і не вірять у те, що вони здатні приймати рішення щодо власної релігійної приналежності. Але сама наявність альтернативи та конкуренції змінює ситуацію, особливо коли є зацікавленість державних органів.

У Латвії уряд вжив ще більш рішучих дій. Відповідно до законів країни (і всупереч законодавству ЄС) може існувати лише одна православна церква, одна католицька церква, одна лютеранська церква тощо. Кожна конфесія фактично має монополію на цей «бренд», і альтернативні конгрегації не можуть зареєструватися.

У вересні президент Егілс Левітс вніс законопроект про надання Латвійській православній церкві автокефалії — повної незалежності — від Московського патріархату. Законопроект ухвалив парламент Латвії, але з точки зору канонічного права глава держави не може надати автокефалію. На практиці новий закон не дозволяє Москві втручатися в процес призначення та звільнення вищого церковного духовенства.

У жовтні собор Латвійської православної церкви майже одноголосно (160 із 161 голосів) проголосував за офіційне звернення до патріарха Кирила з проханням про автокефалію. Коли РПЦ прийме рішення з цього приводу, невідомо.

В Естонії ситуація складніша, оскільки вже давно існує паралельна юрисдикція Константинопольського патріархату – Естонська апостольська православна церква. Православні віруючі Естонії по суті поділяються на дві різні церкви — естонську національну церкву та іншу для російськомовного населення — з різними традиціями.

Естонська православна церква (ЕПЦ), яка є частиною РПЦ, наразі має конгрегацію щонайменше в сім разів більшу, ніж ЕАПЦ, що робить її найпопулярнішою релігією в переважно атеїстичній балтійській державі. Тому поки що незрозуміло, як уряд Естонії вирішить проблему приналежності церкви до Московського патріархату.

Деякі політики в Естонії закликали заборонити EOC, але це неможливо, оскільки це було б порушенням прав сотень тисяч громадян. Натомість, отже, Естонія, швидше за все, продовжуватиме використовувати бюрократію, щоб ізолювати EOC від Москви, відмовляючи у в’їзді маріонеткам ROC, тим самим змушуючи EOC заповнювати посади зсередини країни. 

У Молдові Предстоятель Православної Церкви країни митрополит Володимир є громадянином Росії, і його проросійські погляди добре відомі: він навіть агітував за успішного проросійського кандидата Ігоря Додона на президентських виборах 2016 року та відвідав Москву і Патріарха нещодавно в жовтні. 

Значна частина православного духовенства Молдови є досить консервативною і не бажає відділятися від РПЦ, хоча церква офіційно засудила вторгнення. Православ'я є основною релігією в Молдові, і 90 відсотків населення вважають себе православними. Більшість із них належать до Митрополії Кишинева і всієї Молдови РПЦ, тоді як одна п’ята належить до конкуруючої Митрополії Бессарабії Румунської Православної Церкви.

Хоча це малоймовірно, релігійний конфлікт у Молдові може мати дуже серйозні наслідки через вплив Росії там, тліючу напруженість у Придністров’ї та географічну близькість країни як до України, так і до ЄС. З цієї причини і уряд, і церква Молдови поки що діють обережно, щоб уникнути конфлікту.

Патріарх Московський Кирил повністю ідентифікує себе з російським режимом і путінською політичною елітою. Він не може уявити собі майбутнє РПЦ, яке б не досягало зовнішніх кордонів Радянського Союзу. Вже майже рік він підтримує війну, демонстративно з’являється на кремлівських заходах, благословляє вбивства, виправдовує агресію. Він не думає про те, яку ситуацію створює для всіх інших православних суб’єктів РПЦ, які перебувають поза юрисдикцією Росії: єпископів, священиків і мільйонів паств, у тому числі постраждалих від війни.

29 грудня Синод РПЦ на невизначений термін переніс чергове засідання Предстоятельського собору. Просто те засідання зараз неможливе: ні український, ні європейський предстоятелі не прийдуть, тобто не буде кворуму. У своєму нинішньому стані РПЦ стає некерованою і може зберегтися лише за умови, що Росія силою підкорить усі ці країни. Тому підтримка РПЦ війни тільки посилюється, на шкоду її складовим частинам в інших країнах.

Не виключено, що ці відцентрові процеси колись зупиняться, після чого виникне якесь нове православ’я в російській традиції: без РПЦ і без Путіна. По-перше, залишається побачити, як Патріарх вирішуватиме неминучі питання, такі як статус Литовської Церкви та автокефалію для Латвійської та Української Церков, і чи матимуть на той час його рішення взагалі вагу.

Фото з відкритих джерел

• Предстоятель ПЦУ Епіфаній зустрівся із Залужним (ФОТО) [6]
• П’ять нових монастирів заснувала ПЦУ [7]
• ПЦУ отримає угоду на користування храмами Києво-Печерської лаври - Епіфаній [8]
• “Дорога терору і вбивств веде до пекла” – Предстоятель ПЦУ про росію та Голокост [9]