Дипломат Леонід Осаволюк: «Треба говорити про вихід на кордони України не 1991-го, а 2003 року»

Український дипломат Леонід Осаволюк пояснює, що не так із загальноприйнятими цілями Києва у війні.

Про це йдеться в інтерв'ю українського дипломата виданню novayagazeta.eu [2].

Головний корпус Державного податкового університету у київському передмісті, Ірпені, збираються зносити. Від нього після навали російських «визволителів» залишилася тільки коробка, що вигоріла. Будівля встояла минулої війни з фашистами, хоч і отримала «поранення», а нинішньої не пережила. Таких у повному розумінні слова вбитих будинків навколо багато. Життя також багато. Літній Ірпінь приховує за зеленню парків то легковажний лужок з кріслами-пуфами в оточенні кав'ярень, то руїни за огородженим парканом з профілю. Причому локації можуть бути поруч.

Корпус універу, де засідає приймальна комісія, зовні не виглядає постраждалим, якщо не вважати кульових пробоїн у шибках або стін, що тріснули від вибухової хвилі. Кабінет Леоніда Осаволюка у цьому сенсі не є винятком. У минулому дипломат, тимчасовий повірений у справах України в Російській Федерації, директор департаменту Росії в МЗС України, посол з особливих доручень, заступник міністра закордонних справ, а в 90-х — непересічний співробітник Держкомкордону, зараз він працює в університеті. Обіймає посаду референта ректора вишу: консультує з міжнародної тематики. Осаволюк — один із найбільш посвячених у країні людей, які мали безпосереднє відношення до встановлення державних кордонів України після здобуття незалежності. Зокрема, державний кордон між Україною та Росією.

«Російська Федерація не розуміє, про що йдеться»

— Чи правда те, що кордон між Україною та Росією — найдовший у Європі, понад дві тисячі кілометрів, — по суті є умовним, декларативним, неформальним, не знаю, як точніше висловитися?

— Розкажу історію буквально з 1992-го. Тоді я служив у прикордонних військах та очолював делегацію України на переговорах з Білоруссю, Росією, Молдовою щодо договірно-правового оформлення державного кордону.

— За президентів Кравчука та Єльцина процес ще почався?

— Так. Робота тривала дуже складно. Спеціалістів такого роду ні в нас, ні в наших сусідів не було. Процес двоетапний: спочатку делімітація, тобто узгодження лінії державного кордону за великомасштабними топографічними картами з детальним описом проходження цієї лінії, визначенням координат, нанесеними координатами та текстуальним описом. Як підсумок — підписання двостороннього договору про державний кордон. Далі договори обов'язково ратифікуються парламентами сторін та передаються Генеральному секретарю ООН на збереження.

— Договори передають до ООН, не чекаючи на демаркацію, тобто встановлення спеціальних прикордонних знаків на лінії державного кордону?

— Демаркація — другий етап договірно-правового оформлення державного кордону, і він більш технічний. А політичні домовленості досягаються на стадії делімітації. Договір, ратифікований та переданий до ООН, яка виступає його депозитарієм, свідчить: суверенні сусідні держави досягли згоди про проходження державного кордону між ними. Що ж до виходу на кордони 1991 року, про що зараз у нас говорять у контексті контрнаступу України… Це більше декларативний аспект, не зовсім точний із правової точки зору.

Леонід Васильович Осаволюк зараз працює в університеті. Фото: Ольга Мусафірова

— Поясніть, будь ласка, чому.

— У Радянському Союзі між республіками існували, як відомо, не державні, а звані адміністративні кордони. Цілком різні юридичні та правові визначення! Водночас адміністративний кордон між УРСР та РРФСР на етапі розвалу Союзу назвати зовсім умовним не можна. Існували деякі документи, що підтверджували її наявність між суб'єктами СРСР. Але де вона проходить на місцевості, точно встановлено не було, і про неї майже ніхто не знав. Ну, може, окрім голів колгоспів з обох боків, які обробляли свої поля, орали, сіяли. На полях існувала лінія розмежування землекористувань, яка вважалася адміністративним кордоном на певній ділянці. Але навіть цю лінію адміністративного кордону в правовому сенсі оформлено не було.

У Декларації про державний суверенітет України сказано: Українська РСР як суверенна держава розвивається у існуючих межах. У тих межах, що були на день ухвалення Декларації, 16 липня 1991 року. Державні ж кордону встановлюються зовсім в інший спосіб і за згодою обох сторін. Самостійно, на суші – наголошую, на суші! — їх провести неможливо, їх не визнає ні сусідня держава, ні міжнародне співтовариство.

Саме тому Україна та Російська Федерація створили спеціальні комісії з делімітації та здійснили делімітацію свого державного кордону.

Щоправда, цьому передували довгі умови Росії про необхідність такої роботи. З Білоруссю та Молдовою домовитися виявилося простіше. Ми обмінялися дипломатичними нотами про те, що готові розпочати делімітацію, у 1993-1994 роках робота пішла. Україна постійно, з 1992 року, ініціювала процес із Російською Федерацією. Зворотний зв'язок виглядав незмінно: «Російська Федерація не розуміє, про що йдеться».

— Так можна?

— …І ось із 1992 по 1998 рік, шість років, ми переконували Федерацію в тому, що незалежні держави зобов'язані погодити лінію державного кордону та оформити її належним чином.

— Переклади збереглися?

— Звичайно. У нас точно, та й там теж, думаю. Ми створили делегацію в ініціативному порядку. Перший склад очолив заступник міністра закордонних справ Костянтин Грищенко, а я як представник Прикордонної служби став заступником у Грищенка. Але російська сторона продовжувала "не розуміти". Україна сигналізувала: якщо РФ продовжить відмовлятися від роботи, делімітацію буде здійснено в односторонньому порядку. При цьому ми розуміли, що чітких юридичних обґрунтувань для односторонніх дій немає і немає.

«Обмін суміжними територіями в СРСР відбувався постійно»

— Можливо, позиція Києва вплинула на Москву і РФ незабаром сформувала делегацію для переговорів, — продовжує Леонід Осаволюк. — Перший раунд відбувся 1998 року, у Москві, у МЗС, у Будинку прийомів. Російську делегацію очолював Пастухов, заступник міністра закордонних справ, колишній комсомольський бос.

— А чому не на нейтральній смузі зустрілися?

— Переговори вели по черзі у двох столицях. Ми, як ініціатори, запрошували почати з Києва, але щоб не ламати списи на рівному місці, погодилися на Москву. До складу нашої делегації входили, крім представників міністерства закордонних справ, прикордонники, землевпорядники, геодезисти, топографи, а також уповноважені від п'яти прикордонних областей Донецької, Луганської, Харківської, Чернігівської, Сумської, керівники місцевих органів влади, на певному етапі лісники. До 15–18 осіб загалом. Мова поки що про сухопутний кордон, нагадаю ще раз.

На засіданні в Москві росіяни поводилися, як і раніше, своєрідно: «Які межі, послухайте! Навіщо? Єдиний простір, один народ, ми брати! -і так далі. Київ реагував: і між братами у великому будинку є стіни, двері. Пастухов зустрів нас на порозі Будинку прийомів. Привіталися. У нашій делегації, чого там лукавити, не всі розмовляли українською мовою. Я з кимось перекинувся фразами українською, він одразу відреагував:

«О, вперше чую мову!» - "Після двох раундів переговорів ви теж заговорите", - парирував я з посмішкою. "Це загроза?!" — спалахнув Пастухов. Грищенко смикнув мене за рукав: «Тихо, не треба…»

Зустріч відбулася емоційно. Росіяни повторювали: «Ми ж підписали в листопаді 1990 року Договір між УРСР та УРСР, коли Руцькою до Києва прилітав!» А там стаття 6: «Сторони визнають і поважають територіальну цілісність один одного в кордонах СРСР, що нині існують». На той час Захід висловлював побоювання: коли Україна стане повністю незалежною державою, вона почне висувати територіальні претензії, наприклад Польщі. Тому аналогічну ухвалу записали і для наших західних сусідів. Але після ухвалення Декларації про державний суверенітет попередній договір втратив чинність.

Лише 98-го вдалося зрушити тему з мертвої точки. Між засіданнями робилися великі паузи – «тема не пріоритетна». Мені вистачило часу вивчити радянський досвід делімітації, де встановлення кордонів закінчилося у 1946–47 роках після війни. Тому я запропонував створити робочі групи із профільних фахівців у рамках делегацій. Тим більше, що Пастухов перестав очолювати комісію, нового главу Москва довго не призначала, і ми зустрічалися лише на рівні робочих груп.

— Геодезисти та землевпорядники двох країн теж не знаходили порозуміння?

— На практиці все виглядало так. Російська сторона протестує: "У 30-х роках частина Сумської області входила до складу РРФСР!" Піднімаємо документи. Справді, з 1925 року відбувався постійний обмін суміжними територіями з урахуванням постанов ВЦВК СРСР. Наприклад, «передати такий повіт Сумської області зі складу УРСР до складу РРФСР». Що за повіт, як зараз визначити його межі? Відомостей практично немає. І навпаки: «Передати повіт такої Білгородської області, або сільська рада такої до складу радянської України». Як правило, намагалися на паритетних засадах здійснювати обміни. І оформляли належним чином: «ВЦВК УРСР звернувся до ВЦВК СРСР із проханням передати йому…» Аргументували: там живуть переважно українці, при переході легше вирішуватиме господарські проблеми. Дуже схоже на історію з Кримом 1954-го.

Взаємні прохання виконувались. Але ніде — ні на картах, ні в описах — вчинені дії не відображалися. Проте, адміністративні кордони між радянськими республіками, як я вже сказав, існували. І існували звані чергові карти.

— Що це?

— Стотисячники, у масштабі одна стотисячна. Коли відбувалася передача від УРСР до РРФСР чи навпаки, геодезичні служби на них «гасили» старі ділянки адмінкордонів та показували, які ділянки тепер належать одній чи іншій стороні. Лінія в такому масштабі означала приблизно сто метрів. Хоча такі зміни не завжди наносилися на чергові карти. Населені пункти, звісно, намагалися точно фіксувати. А до поля, лісу, яру геодезисти не особливо ретельно ставилися. Намалювали лінію, сторони підписали, от і новий адміністративний кордон. На фізичну карту нововведення не переносили.

Ті найстаріші чергові карти-«стотисячники», на яких за Союзу УРСР та РРФСР відзначали взаємні передачі ділянок території (картка «Правильність графічного зображення кордонів Кримської області станом на 1972 рік»). Фото з архіву Леоніда Осаволюка

— Старі чергові карти в Україні збереглися?

— Звичайно. І вони іноді виступали аргументом, як, наприклад, у дискусіях про кордон у районі коси Тузла та в Керченській протоці, а також про належність Криму Україні.

Точнішими визначення адміністративного кордону виявилися землевпорядні документи радянського періоду. Ми запрошували на засідання робочих груп голів сусідніх колгоспів, української та російської, бригадирів, голів сільрад. Показували папери: чи відповідає реальності? Один голова киває: Все правильно. Але ось він, гад, вже два роки оре на моїх полях! Хто і коли передав угіддя чи не передавав? Такі питання вирішували вже не в столицях, Москві чи Києві, а в обласних центрах по черзі.

За правилами, делімітація здійснюється тільки на картах, не на території. Але в нашій ситуації доводилося виїжджати і на місцевість, бо інакше не виходило.

Ось приклад із початку 2000-х. Сумська область межує із Брянщиною. У прикордонні Сумській розвинене землеробство та овочівництво, у Брянській — занедбані землі. Голови неформально домовилися: на твою ділянку я вижену рогату худобу пастися, добро? Наступного літа там уже ферми стояли... Це реальний випадок, коли цілий український тваринницький комплекс опинився на території Росії. Поруч будувалися будинки для обслуговуючого персоналу. Але коли робочі групи домовились, де провести кордон, росіяни підняли архіви. За ніч забрали у селян сотні голів худоби, трактори, вигнали український персонал. І ми змушені були визнати: так, порушення починаємо спочатку.

Та й дзеркальні ситуації виникали. Скрізь був присутній людський чинник, доводилося «бодитися». Вже президенти між собою активно дискутували.

«Цей договір денонсації не підлягає»

— Президенти України мали розуміння серйозності цієї історії для країни?

— Кравчук не встиг увійти в курс, а на другому терміні Кучми його проросійське оточення всіляко блокувало процес встановлення кордонів. Але до того часу делімітацію ми майже закінчили. Залишалося п'ять-сім невеликих ділянок по всій довжині 1974-кілометрового сухопутного українсько-російського кордону, де не могли дійти згоди. Хоча завдання вирішували підвищену складність.

Наприклад, російська залізниця перетинала Україну у Сумській, Луганській та Донецькій областях. Ходили там пасажирські, але переважно вантажні поїзди, а на Південний військовий округ — військові потяги. Російські залізничні станції теж розташовувалися нашій території. Механізму, як бути у такому разі, не існувало. Чи не рейки ж витягувати! На Сумщині поступилися, провели кордон, щоб залізниця виявилася повністю в Росії. Але таку ж частину приєднали до України у Луганській та Донецькій областях.

2002-го російську делегацію з делімітації кордону очолив генерал Трубніков, насамперед директор Служби зовнішньої розвідки РФ. Українською делегацією керував Юрій Сергєєв, заступник міністра закордонних справ. Зустрілися під Білгородом, у Прохорівці, де у липні 1943-го відбулася відома танкова битва.

— Ненав'язливий символізм?

— (посміхається) Жили у готелі меморіального комплексу. Мені сподобалася перша теза Трубнікова, відразу після знайомства: «Та що ви стільки років тупцюєте! Сьогодні все вирішимо остаточно». Делегації сіли за стіл переговорів, а голови, Трубніков із Сергєєвим, пішли. «Не царська ця справа, нам є про що поговорити!» - кинув генерал. Зустрілися з ними за обідом. Доповідаю: руху, як і раніше, немає, візаві недоговороспроможні.

На вечір голова Сумської держадміністрації запрошує до лазні — не делегації у повному складі, а керівників та заступників. Поїхали ми в українську лазню, після парилки сіли у простирадлах за стіл… (посміхається) Трубніков звертається до мене: «Ну, що там із невирішеного залишилося?» А в мене портфель із собою! Дістаю схеми, де зображено, що ми пропонуємо, що росіяни. На зразок того, як колись з китайцями вели переговори по кордону. Коротше, генерал погодився майже з усіма очевидними пропозиціями. Мабуть, мав мандат від Путіна, там інакше не буває. І нам дали доручення готувати документи на підписання.

Документи про делімітацію морських кордонів України, бюлетень ООН, 1998 рік. Фото з архіву Леоніда Осаволюка

Проте ще близько року точилася технічна робота. Переносили з чернеток на чистові екземпляри карт. Кожен лист має бути завізований. А листів не менше 200, та кожен у чотирьох примірниках. Відповідальність божевільна! Найменший штрих має значення. Згодом робили текстуальний опис. Деякі країни, наприклад африканські, надходять таким чином: «Державний кордон між такою-то країною і такою-то країною проходить по такій-то паралелі». І паралель, пряма лінія, тягнеться 200 км.

Ми мали таку методику: кожна точка повороту кордону описувалася. А точок повороту – мільйон, без перебільшення. Наприклад: державний кордон між Україною та Російською Федерацією проходить від точки 1573 до точки 1574, координати точок такі, відстань між ними 25 метрів. Максимальні відстані між точками повороту не перевищували 200 метрів. Вийшли товсті томи текстуального опису кордону і такі ж томи делімітаційних карт.

Квінтесенцією став текст Договору про державний кордон між Україною та РФ. Там дано таке визначення державного кордону між Україною та Російською Федерацією: «Лінія та вертикальна поверхня, що проходить цією лінією, поділяє державні території, сушу, води, надра та повітряний простір договірних сторін від точки стику державних кордонів України, Росії та Білорусії до точки , розміщеної на березі Таганрозької затоки». Тобто до Азовського моря.

Таким чином, маємо зовсім не умовну лінію між УРСР та УРСР, а узаконену лінію державного кордону між Україною та Росією, яку визнає вся світова спільнота.

— Хто і коли підписав договір?

— Президенти Кучма та Путін у Києві 28 січня 2003 року. Путін жив у Будинку прийомів на вулиці Шовковичній, туди йому возили документи для остаточного узгодження. Ратифікація парламентами також відбулася. Щоправда, із запізненням із боку Російської Федерації. Вони рік і три місяці вичікували та ратифікували лише 20 квітня 2004 року. Незважаючи на те, що в документі немає положення про те, що договір не підлягає денонсації, він відповідно до норм міжнародного права діє досі. І хоч би як Росія намагалася його розірвати, але навіть вона змушена визнавати один із головних постулатів міжнародного права: договори про державний кордон вічні і денонсації не підлягають (якщо сторони не домовляться про інше).

Ще українська сторона наполягала на статті, що договір підлягає передачі Генеральному секретарю ООН як депозитарію. Росіяни не погодилися: «Очевидно!» Всі подібні договори здавали в Організацію Об'єднаних Націй, і Україна зробила це. Як, наприклад, здала договір 1997 року про дружбу, співпрацю та партнерство, який вже денонсований.

Не погодилася РФ і з положенням про те, що сторони у тримісячний термін створюють спільну демаркаційну комісію для позначення кордону на території, хоча це є обов'язковим елементом усіх договорів про державний кордон. Але Путін напередодні підписання, 27 січня, категорично заперечував. І Анатолій Зленко, тоді міністр закордонних справ України, кілька разів їздив до резиденції на Шовковичну, умовляв: створимо комісію, хай через півроку, але приступимо. "Немає і все! Знову на підставі «зрозуміло». Путін уже тоді розумів, що йому демаркація державного кордону не потрібна. Ну і в повітрі витало чорномирдинське: «Я не дозволю вбити жоден кілок на нашому кордоні!»

От і не вбили. Демаркація розпочалася лише 2007-го.

Тузла: перший шторм

— Українська влада розуміла небезпеку відкладених дій? Відсутність демаркації не перетворила договір із Росією просто на папір?

— Він мав свою вагу і має й досі. З юридичного погляду державний кордон між Україною та Росією встановлено договором від 28 січня 2003 року. Це треба чітко розуміти, хоч, на жаль, розуміють не всі. Фраза «міжнародно визнаний кордон» має на увазі саме цей кордон і в жодному разі не кордон 1991 року. Тому правильно казати: вийдемо на межі 2003-го, а не 1991 року. Це має звучати з вуст вищого керівництва, зокрема військового, а також від іноземних лідерів. І в ООН чудово знають, де проходить державний кордон України та Росії станом на 28 січня 2003 року.

Фрагмент картки з косою Тузлін. Фото з архіву Леоніда Осаволюка

— Чому Росія не погодилася з назвою «Договір про сухопутний кордон»?

— Не хотіли визнавати, що й морські простори мають бути розмежовані лінією державного кордону. Але все ж таки нам вдалося вписати в договір формулювання: «Врегулювання питань, що відносяться до суміжних морських просторів, здійснюється за погодженням між сторонами, що домовилися, відповідно до міжнародного права». В принципі нас влаштувало. Адже слово «суміжні» передбачає наявність певної межі, тому далі твердити, що «Азовське море та Керченська протока — спільні води» безглуздо.

Леонід Васильович показує на карті, як українська сторона встановлювала кордон у Чорному морі. Відміряли 12 законних морських миль з урахуванням усіх звивин, заток, проток. Завдали червоної лінії: тут закінчуються територіальні води України. Адже відповідно до міжнародного морського права прибережна держава самостійно встановлює ширину свого територіального моря не більше 12 морських миль. Ця лінія має такий самий статус, як сухопутний кордон. Матеріали передали до генсека ООН. У 1992-93 роках виходили з того, зауважує Осаволюк, що Азовське море має аналогічний статус. Тому такі ж карти з територіальним морем України в Азові завширшки 12 морських миль теж перебувають у секретаріаті ООН і ніхто, крім Росії, не викликає сумнівів.

Закономірно згадуємо історію із косою Тузла.

— 1956-го проходили вибори до Верховної Ради Союзу, — каже Осаволюк. — А на Тузлі, що належала Краснодарському краю, знаходилося крихітне однойменне селище, кілька жителів-виборців. Краснодарський крайком звернувся до Москви: «Слухайте, далі мотатися туди зі скринькою та забирати бюлетені неможливо!» Прийняли рішення знову ж таки на рівні Верховної Ради СРСР: передати УРСР острів-косу Тузла з населеним пунктом та приписати його територіально до Керченського району України. Передали. Більше того, доручили геодезичній службі Радянського Союзу, Центральному управлінню геодезії, нанести на чергових топографічних картах нову лінію адміністративного кордону між УРСР та УРСР таким чином, щоб Тузла належала УРСР.

Все зробили, погасили старий адміністративний кордон умовним знаком, нанесли новий, завізували. Населений пункт невдовзі перестав існувати, а коса залишилася.

І ось, щоб виправити «історичну несправедливість», Путін 2003 року взявся будувати дамбу з Краснодарського краю: «Тузланаш!» Нічого не вийшло через серйозну позицію центральних органів влади України. Там і червоні буї поставили по краю коси як попередження, і баржу затопили на лінії кордону, і демонстративний проліт наших винищувачів був, і прикордонники за барикадами з мішків з піском готувалися дати відсіч. Багато хто пов'язує активні дії з позицією Кучми.

— А насправді?

— Кучма відверто ухилявся від вирішення питання. Прикрився міжнародним візитом, щось. Все лягло на плечі міністра закордонних справ Грищенка, міністра оборони Марчука, міністра транспорту Кірпи. Янукович як прем'єр взагалі не володів ситуацією. На той час українська сторона сформувала делегацію з розмежування Азовського моря та Керченської протоки. Я був заступником голови делегації. Показував міністрам, де точно перебуває лінія кордону.

— Чи не має наміру України розділити Азов і протоку спонукало росіян на будівництво греблі?

— В тому числі. Переговори не мали успіху.

— Демаркація не відбулася навіть після Тузли? На сухопутній ділянці немає прикордонних стовпів? Тобто виходить українська армія на лінію 2003 року та починає пошуки: «Лінія, ти де?»

— Ну, можна знайти.

Доказ закопаний у «Трьох сестер»

— Поперед військ повинні йти картографи, чи що?

— Серйозно. До 2003 року ми вели з росіянами постійні дискусії про демаркацію на всіх рівнях та й потім теж. Щоб підштовхнути процес, за Кучми створили українську частину спільної комісії, мене призначили головою. Я був тоді послом із особливих доручень у МЗС України, потім директором департаменту Росії. Російська сторона аналога не створювала. Тому кожна зустріч починалася з питання, як послухати.

— ...начальника транспортного цеху.

— Так-так (посміхається), …голови російської демаркаційної делегації. Змусили, зрештою. Керівником став Вавілов, кар'єрний дипломат, доктор наук, літня вже людина. У мене з Вавіловим склалися досить конструктивні стосунки. Хоча завдання всіляко затягувати, саботувати роботу у них, звісно, було.

За словами Леоніда Васильовича, півтора-два роки пішло на погодження: як має виглядати прикордонний знак, його розміри, забарвлення, як ставити. Схвалили традиційний варіант — і український, і російський стовпи розташуються за два з половиною метри від лінії кордону, центром встановлять спеціальні знаки, що позначають саму лінію. Черговий етап дискусій – звідки розпочинати встановлення? Прийшли до консенсусу: зі стику трьох кордонів України, Росії та Білорусі від відомого радянського монумента «Три сестри». У 2009–2010 роках виїжджали на місце, міряли прискіпливо, «до сантиметра», наголошує мій співрозмовник, хоч у росіян то машини ламалися, то бензин закінчувався.

Перший прикордонний знак, урочисто встановлений на українсько-російському державному кордоні. Фото з архіву Леоніда Осаволюка

— Ми запропонували: «Україна ставить свій стовп і той, що безпосередньо на лінії кордону. А ви свій, коли дозрієте», — згадує Осаволюк. — Хоча за класикою сторони мають вести встановлення одночасно.

Далі потяглися болота, нова заковика: як тут робити роботи? У медіа процес демаркації намагалися не особливо «світити», незважаючи на те, що подія непересічна. На той час Осаволюка вже усунули з посади директора департаменту Росії в МЗС України, залишився голова делегації лише послом за особливими дорученнями. Міністр Грищенко пояснив: «Надто наполеглива позиція... Партнери просять».

— А ми вже сто знаків у болотах поставили, — зауважує Леонід Осаволюк. — Пропоную міністру Грищенку: «Давайте проведемо спільне офіційне відкриття першого прикордонного знаку на українсько-російському кордоні, журналістів покличемо!» — Ти що, навіщо?! Я намалював картину: Ви під телекамери виступите, урочисто закладемо капсулу з пам'ятною запискою. Зафіксуємо момент». Коротше, погодили дату на 7 листопада 2010 року.

Свято, продовжує розповідь мій співрозмовник, влаштували силами побратимських областей, Чернігівської та Брянської. Намети розбили, столи на свіжому повітрі накрили, музика, пісні, танці. На краю дороги прикордонний стовп з номером 001. Капсула з нержавіючої сталі готова, текст надрукований, дають на підпис головам офіційних делегацій, першому заступнику міністра закордонних справ України Демченку та російському держсекретарю Карасіну. Українська сторона підписала, росіяни зволікають, відмовляються: зайве, мовляв, обійдемося. Закладання капсули так і не відбувається. Починається неформальна частина, гуляння. Черга вимовляти тост сягає Осаволюка.

— Я випадково згадав про 7 листопада, — дипломатично мружиться Леонід Васильович. — Звертаюся до росіян: «І щоб увічнити цей історичний момент, поставимо автографи на пам'ятній записці. Російські товариші з технічних причин поки що не встигли це зробити!» - І передаю Карасіну. Він так розмашисто ручкою — р-раз! - І готово. А що робити, камери працюють… Ну й решта взяла приклад. Так само, під телезйомку, заклали капсулу. Росіяни жартують: «Нічого, потім витягнемо!» Ми все забетонували одразу. І капсула там лежить.

Підписи керівників урядових делегацій двох країн та глав делегацій демаркаційної комісії. Фото з архіву Леоніда Осаволюка

— До сих пір?

— Звичайно. І знак стоїть. Вони зі свого боку теж взялися ставити стовпи, хоч і не активно. На чергове засідання до Києва демаркаційна комісія із Москви приїхала у січні 2014-го, коли вже стояв Майдан. Поселили їх у готелі «Салют», недалеко від Ради та центру подій. Силовий варіант ще не розгорнувся, але переговорники заявили, що до МЗС їхати відмовляються – небезпечно, і повернулися додому. Раунд не відбувся. І на цьому все затихло.

Пізніше, коли прем'єром став Яценюк, він затіяв не просто державний кордон із Росією позначати, а будувати «Європейський вал».

«Європейський вал» та стратегічний провал

— Влітку 2016-го я написала репортаж («Нова газета», 1 липня 2016 року, «Стіна») з Харківської області, де збудували перші десять кілометрів «Європейського валу», так званого «розумного кордону». Будівництво супроводжували фінансові скандали. На місці мене потрясла не так мультисенсорна оптична система спостереження по секторах, як паркан «під лінійку», за такими на дачах в'ються троянди, головний елемент огорожі окопа, де знаходилися прикордонники. Зверху парканом вився колючий дріт. Ще здивували пояснення мого «екскурсовода», високопосадовця з Держприкордонслужби України: «Ні, струм дротом не пропущено. І мінних полів навколо немає, лише кукурудзяні». На той час російсько-українська війна тривала вже два роки. Скажіть, декоративний «вал» хоч якоюсь мірою спромігся стримати вторгнення 24 лютого 2022 року?

— Ні, й не міг, бо будувався проти порушників кордону, контрабандистів, наприклад.

— А навіщо тоді траншеї для важкої техніки та бліндажі? Це, мені розповідали, було у планах другої черги.

— Є поняття танконебезпечного спрямування, яке треба прикривати укріпленнями, технікою. Але суцільна лінія, наприклад, на Чернігівщині, де болота вздовж кордону, неможлива. Та й у Харківській теж нічого не прикрили… На мою думку, «Європейський вал» — стратегічно невдалий варіант, який абсолютно не підготовлений. Я зчинив шум по Чернігівщині, де шматочок «стіни Яценюка», так її називали, збудували не на лінії кордону, а вдалині. Причому майже перпендикулярно до неї.

— Але чому?

—Процес демаркації зупинився 2014-го. В уряді проігнорували пропозиції підключити до роботи з проектування «валу» представника демаркаційної комісії, щоб він на підставі документів з делімітації міг точно показати, де закінчується наша територія на місцевості і де можна будувати споруди. Пам'ятаю, мене направили до однієї організації, яка робила проект «валу». Заходжу. Сидять люди, перед ними карти, той самий адміністративний кордон завдано. Запитую: «А делімітаційна карта 2003 року де?» — «Ми зверталися, нам не дали…» І розпочали будівництво по адміністративній лінії 1991-го!

— Отже, Леоніде Васильовичу, підіб'ємо підсумки — поправляйте, якщо помилюся. Сухопутний українсько-російський кордон повністю делімітований відповідно до договору 2003 року, який не був денонсований сторонами. І є зовсім невелика ділянка демаркованого кордону з прикордонними стовпами. А ось лінії розмежування в Азовському морі немає.

— По всьому периметру кордону України — не лише з Росією, а й іншими суміжними державами — оформлені відповідно до норм міжнародного права. Чорним морем кордон чітко встановлений. Азовським — дійшли до договору між Україною та РФ про співпрацю та використання цього моря. Записали нарешті: «Азовське море є історично внутрішніми водами. Азовське море розмежовується лінією державного кордону (тут додали росіяни) відповідно до окремого договору між сторонами». У чому небезпека формулювання? Немає окремого договору — немає й кордону, що й вийшло, власне. За Керченською протокою: «Врегулювання питань здійснюється за згодою між сторонами». Таким чином, на Азові існує територіальне море України шириною 12 морських миль, як зображено на морських картах, що зберігаються в секретаріаті ООН, а Керченська протока розмежована кордоном, встановленим ще за часів Радянського Союзу.

Мапа України 1992 року з 12-мильною морською зоною в Чорному морі. Фото з архіву Леоніда Осаволюка

— Як тоді Україні повертати свої територіальні води?

— Договір про Азовське море та Керченську протоку денонсовано 24 лютого 2023 року. Він не діє. Але вихід є. На Азові кожна сторона має право затверджувати координати про вихідні лінії, від яких відмірюється 12 морських миль. Ми ці координати, як я вже казав, затвердили ще 1992 року і направили до Генерального секретаря ООН. В ООН зберігаються документи. Просто треба про це постійно нагадувати і ворогам, і друзям.

Вгорі: Леонід Осаволюк показує кордон на карті. Фото: Ольга Мусафірова, спеціально для «Нової газети Європа»

«Аргумент» [3]

На цю тему: