Дрони замість снарядів: 10 уроків двох років війни в Україні

Важная новость

Другий рік війни закінчився остаточним переходом військових дій до позиційної боротьби, перемогою безпілотників над класичним озброєнням минулого та пошуком проривних технологічних рішень, які мають зламати хід конфлікту. Рік тому The Insider описав перші уроки [2], і вже тоді розкрилося багато ключових проблем, актуальних і сьогодні: відставання логістики, вразливість авіації, що поступається за ефективністю дронам, збройовий і снарядний голод. Тепер же, ще через рік, відкриваються нові істини — наприклад, про те, що епоха царювання танків на суші, великих кораблів на морі і пілотованих літаків у повітрі добігла кінця: артилерія поступово поступається місцем дронам, а колишні уявлення про мобілізаційний резерв країн виявилися не є актуальними для сучасного суспільства.

Про це йдеться у новому огляді The Insider [3] за підсумками двох років війни в Україні.

Похорон бліцкригу

Війна в Україні показала, що масовані прориви танкових та механізованих частин, які у 30-ті роки минулого століття з легкої руки преси отримали назву «бліцкриг», схоже, відійшли у минуле. Тактика і стратегія знищення супротивника сталевою лавиною, що б'є в найслабше місце фронту, домінувала в західних і радянських (а потім і в пострадянських) методичках, а також проявляла себе на полях битв в Ізраїлі, Іраку та Грузії.

Харківський контрнаступ ЗСУ, здавалося, зійшов зі сторінок підручників історії; навіть назви населених пунктів — Барвінкове, Балаклія, Ізюм — ті самі, що 1942 року, коли німці розсікли радянські бойові порядки під Харковом під час операції «Фредерікус». Однак цей блискучий успіх проти російських сил, виснажених наступом на Донбасі, виявився скоріше винятком, а не правилом: за наступні півтора роки ні ЗСУ, ні ЗС РФ не вдалося прорвати оборону супротивника і вийти на «оперативний простір». Сотні спалених танків і ББМ під Вугледаром, Роботино та Авдіївкою ознаменували повернення позиційного глухого кута, який був зламаний у минулому столітті спочатку появою на полях битв бронетехніки, а потім — розробкою стратегії її застосування для стрімкого наступу.

Тіло вбитого російського солдата перед ушкодженим танком. Сторожове, 14 червня 2023 року. Фото: Oleksandr Ratushniak / Reuters

Незважаючи на численні коментарі, що списують невдачі на невмілих «генералів-м'ясників» (як своїх, так і ворожих), багато аналітиків та учасників подій (наприклад, колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний) вважають, що причина, як і в Першу світову війну, не стільки у командуванні, скільки у розвитку військових технологій.

У Першу світову хрест на наступах поставили кулемети та багатозарядні гвинтівки. Сьогодні на полі бою домінує поєднання високоточної зброї (коректованих снарядів, ракет та БПЛА), засобів розвідки (супутників, розвідувальних дронів та просто допомоги місцевих мешканців зі смартфонами), зв'язку (у тому числі космічного). Командири всіх рівнів, аж до ротного, бачать обстановку у часі і віддають моментальні накази на вогневе ураження. «Туман війни», про який говорив ще німецький військовий теоретик ХІХ століття Карл Клаузевіц, фактично повністю розвіявся, що визнає і колишній начальник Генштабу ЗС РФ Юрій Балуєвський у своїй статті про уроки «сво»

У такій ситуації неможливо потай зосередити напередодні наступу не те що дивізію, корпус і армію, але навіть батальйонну тактичну групу. По району зосередження відразу ж буде завдано удару.

Тому обидві сторони після гіркого досвіду невдалих танково-механізованих проривів переходять до тактики штурмових дій малими групами за підтримки лише кількох одиниць бронетехніки. Це, у свою чергу, неминуче зводить бойові дії до позиційної битви на виснаження, з якої, за словами Залужного, неможливо вирватися без нового технологічного прориву.

Збройний голод

Повернення тривалої конвенційної війни після епохи антитерористичних операцій та локальних конфліктів показало неготовність сучасних армій до бойових дій такого роду. Із закінченням холодної війни виробництво всіх основних озброєнь – від танків та ББМ до літаків, ракет та боєприпасів – неухильно скорочувалося.

Більше того, на злам пішли й виробничі потужності, для яких простоювати виявилося надто дорого. На Заході (і меншою мірою в пострадянських країнах) почали розпродувати та просто утилізувати запаси військової техніки, зберігання якої також потребує чимало коштів. Достатньо навести лише один приклад: у 1987 році в СРСР було вироблено понад 3 тисячі танків [4], а в 2021 році в Росії, за однією з оцінок [5], планувалися поставити у війська всього 240 танків, причому лише 70 з них припадало на виробництво нових Т-90М, Інші були модернізовані Т-72 і Т-80.

Внаслідок завдання затяжної війни виявилися непосильними для ВПК Росії, України та її західних партнерів. Обидві армії, що воюють, у різний час неодноразово охоплював «снарядний голод», який для України вирішується, зокрема, пошуком боєприпасів по всьому світу, а для Росії — постачанням з Ірану та КНДР. До ЗСУ надходять танки Leopard 1 попереднього покоління, а до ЗС РФ — безнадійно застарілі Т-54/55 та інша антикварна техніка. Запаси на радянських базах зберігання бронетехніки повинні виснажитися [6] протягом двох-трьох років. Боєприпаси для безпілотників обидві сторони часто змушені виготовляти кустарним способом.

Зараз у США, Європі, Росії та Україні старанно працюють над розширенням можливостей власних оборонних підприємств, організовуючи цілодобову роботу на наявних потужностях та вводячи в дію нові.

Багатомільйонні армії залишилися у минулому столітті

Масштаби російсько-української війни, де з обох боків задіяно сотні тисяч військовослужбовців, перевершують більшість конфліктів останніх десятиліть. Однак вони не йдуть у жодне порівняння з кількістю учасників світових воєн, хоча нинішнє протистояння несе не менш екзистенційний характер.

За твердженням Володимира Путіна, зараз на території України воює 600 тисяч росіян. Для порівняння, чисельність Червоної армії до 22 червня 1941 становила [7] понад 5 млн осіб, а після початку війни та оголошення мобілізації це число подвоїлося. У лавах радянських військ за всі роки війни воювали до 7 млн. українців, тоді як зараз в Україні розгортаються бурхливі дебати навколо додаткової мобілізації ще 500 тисяч людей. Така ситуація, що створює в обох країнах протиріччя між учасниками війни та значною частиною населення, що не має жодного відношення до бойових дій, обумовлена кількома чинниками.

По-перше, вже згадані обмеження виробництва військової техніки (наростити яке до масштабів світових воєн просто неможливо через високотехнологічність сучасних озброєнь) означають, що армії в кілька мільйонів людей просто нічим озброїти.

По-друге — проблеми з мобілізацією, які, ймовірно, виникли внаслідок зростання «плинності» населення порівняно з минулим століттям і неприйняття такого різкого втручання держави в приватне життя.

По-третє, обидві країни (як і всі розвинені країни світу) за час із Другою світовою встигли пройти демографічний перехід, скорочення кількості дітей у сім'ях обернулося старінням населення, яке посилюється нечисленністю «покоління 90-х».

Ці фактори справедливі для багатьох країн у сучасному світі, а це означає, що у разі повномасштабного конфлікту жодна з них більше не поставить під рушницю мільйони людей. З одного боку, це знижує кількість втрат, з іншого — не дозволяє концентрувати війська достатньою мірою, щоб забезпечити прорив фронту на велику глибину, а це у поєднанні зі згаданими технологіями зумовлює позиційний характер бойових дій.

Дрони потіснили артилерію

З початку повномасштабної російсько-української війни дуже багато говорилося про важливість «війни дронів», які використовуються обома сторонами на полі бою і в тилу противника в безпрецедентних кількостях. Однак з поширенням FPV-дронів виявилося, що безпілотники можуть бути не тільки допоміжним засобом вогневого ураження, але й основним принаймні частково замінюючи артилерію в умовах нестачі боєприпасів.

У ЗСУ ще до початку багатомісячного «снарядного голоду», пов'язаного із затримкою американської допомоги, почали відбивати російські атаки за допомогою практично виключно дронів-камікадзе. Крім заявленого плану виробництва мільйона дронів (з яким обіцяли допомогти і партнери), в Україні перебудовують доктрину та організаційну структуру ЗСУ під застосування БПЛА: створюються Сили безпілотних систем як окремий рід військ — нарівні, наприклад, із танковими військами та ППО, в українських бригадах масово з'являються роти ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБпАК).

Фактично ми стали свідками грандіозного експерименту щодо заміни снарядів дронами в небачених масштабах — і зважаючи на те, що ЗСУ в умовах нестачі боєприпасів та особового складу продовжують утримувати фронт, він, схоже, дає свої плоди.

Існує і альтернативний, скептичніший погляд на розвиток ударних безпілотників. Наприклад, експерт Центру нової американської безпеки Стейсі Петтіджон, визнаючи важливість розвідувальних та ударних безпілотників, зазначає, що дрони-камікадзе в руках піхоти в основному виконують лише тактичну роль, і додає, що їхнє застосування не здатне замінити повноцінний артилерійський вогонь і тим більше авіаудари. Таку думку висловлюють і українські військові, опитані Kyiv Independent.

П'єдестал під танком похитнувся

Поширення дронів та інших засобів розвідки та високоточної вогневої поразки вкотре змусило багатьох засумніватися в ефективності танків. Танки неодноразово ховали, починаючи з 1919 року, зокрема, після появи протитанкових гармат і ПТРК, проте цього разу відносна нечисленність і дорожнеча сучасних бойових машин змушує деяких спостерігачів задуматися про доцільність їх застосування на полі бою в сучасному вигляді, коли вони ризикують бути по принаймні виведені з ладу безпілотником вартістю найчастіше в тисячу разів менше від самого танка.

Підбита українська бронетехніка, у тому числі танки Leopard на запорізькому напрямку, червень 2023 року. Фото: міноборони росії / Telegram

Російський військовий експерт Віктор Мураховський бачить вихід у тому числі у застосуванні «нових типів активного захисту» (очевидно, для боротьби з дронами, а не лише з РПГ та ПТРК). Однак він також визнає, що роль танка на сучасному полі бою зменшилася: машини, призначені для масованого ураження противника прямим наведенням, все частіше використовуються для стрільби з закритих позицій (тобто як ерзац-артилерія) або для підтримки піхоти, що штурмує, в кількості однієї або декількох одиниць. При цьому його теза про необхідність повернення до тактики великих танкових груп видається спірною з огляду на те, що наступ колонами бронетехніки силами до батальйону (30 одиниць) досить часто закінчується плачевно для атакуючих.

У той же час експерт Інституту вивчення зовнішньої політики Роб Лі зауважує, що танк (і його екіпаж) має більшу виживання на полі бою, ніж БМП або БТР, не кажучи вже про піхоту, а також що часто безпілотникам не вдається успішно вразити з першого разу навіть нерухомий танк, а протидронові «козирки» виступають дешевим і щодо ефективним способом захисту.

Очевидно, що дебати про цінність, необхідну модернізацію та тактику застосування танків будуть вестися ще дуже довго, але самі подібні розмови свідчать про те, що епоха безроздільного царювання танків на полі бою може добігати кінця.

Морський забій

Подібно до танків, великі надводні кораблі стали ще одним видом озброєнь, чиє домінування на морі виявилося під сумнів. Приводом стали великі втрати Військово-морського флоту РФ у Чорному морі від ударів українських крилатих ракет і морських безпілотників, що стрімко розвиваються, також званих безекіпажними катерами (БЕК).

В результаті після закінчення двох років війни російський флот виявився практично не здатним виконувати основні завдання в цьому конфлікті, а саме — десантні операції, підтримку сухопутних військ у прибережних районах, підтримка морської блокади та удари по території України далекобійними ракетами. Незважаючи на номінальну переважну перевагу тоннажу суден (від українського надводного флоту залишилося хіба що кілька патрульних катерів), російські кораблі переміщуються в Чорному морі як мінімум з побоюванням через постійну загрозу з боку БЕК.

На захист надводного флоту висловлюється російський військовий оглядач та видатний «флотофіл» Ілля Крамник. У відповідь на надії проросійських каналів, що розвиток морських безпілотників призведе до краху панування США на морі, він зазначає, що надводний флот, як і танки, ховали неодноразово після появи торпед, підводних човнів і протикорабельних ракет. У той же час, пише Крамник, у відповідь на кожну з цих загроз виникали засоби захисту і виявлялося, що тільки великі кораблі здатні забезпечити виконання завдань у умовах, що змінилися.

Експерт припускає, що можливою відповіддю на поширення БЕК стане повернення «конструктивного захисту», тобто бронювання кораблів, а також встановлення нових комплексів озброєнь. Однак такі рішення є актуальними скоріше для нових поколінь флоту, а поки що загроза морських безпілотників залишається актуальною, і принаймні російський ВМФ не може знайти на неї адекватної відповіді.

ППО нейтралізує авіацію

Практично всі великі успішні наступальні операції з середини XX століття забезпечувалися перевагою сторони в повітрі. Кошти ППО виявлялися безсилі перед масованими нальотами бомбардувальників і штурмовиків, які атакували логістичні вузли, командні пункти, колони на марші і часто виконували роль «артилерії», що літає, обробляючи передній край і опорні пункти противника. Крім того, важливе значення набули стратегічні бомбардування, що завдавали значних збитків військової промисловості противника та його критичній інфраструктурі (наприклад, енергетичним системам).

З розвитком зенітних керованих ракет і появою снарядів з радіопідривниками, яким не потрібно було потрапляти прямо в ціль, а достатньо було вибухнути поблизу неї, обсипавши градом уламків, завдання авіації стали складнішими. Стали розроблятися схеми придушення та знищення ППО супротивника (SEAD/DEAD), спеціальні боєприпаси (противорадарні ракети) та засоби розвідки (літаки далекого радіолокаційного виявлення та супутники-радари). У результаті принаймні США і НАТО вдавалося більш-менш нейтралізувати ППО противника в Іраку та Югославії — проте жодна з цих країн, незважаючи на значну кількість зенітних засобів, не мала стратегічних комплексів рівня С-300/400 або Patriot.

Переданий ЗСУ німецький комплекс ППО IRIS-T, лютий 2023 року. Фото: АрміяInform

Під час Другої Карабахської війни нездатність вірменської ППО протистояти новим загрозам на кшталт важких ударних дронів і боєприпасів, що барражують, знову посіяла сумніви в ефективності «морально застарілих» ЗРК. Однак російсько-українська війна показала, що, незважаючи на значні втрати, завдані ППО з обох боків, ні російській, ні українській авіації не вдалося досягти хоча б обмеженого панування в повітрі, яке дозволило б завдавати прицільних бомбових ударів на полі бою і в ближньому тилу. .

Дві системи, які виросли з радянської ППО, яка готувалась до війни з переважаючим у повітрі противником, досі успішно закривають більшу частину повітряного простору: російська — завдяки багаторічній модернізації ЗРК, українська — за рахунок поставок західних систем та модифікації радянських комплексів для застосування західних ж ракет.

Роль бойової авіації звелася до запуску різних боєприпасів на віддаленні від зони ураження ППО противника — від некерованих реактивних снарядів до ракет «Кинжал», які, втім, також не виявилися невразливими для сучасних ЗРК. Застосування скільки-небудь точних далекобійних боєприпасів повітряного базування обмежено їх вартістю та швидкістю виробництва, хоча останнім часом росіяни намагаються вирішити це питання, масово використовуючи відносно недорогі модулі УМПК — наприклад, у битві за Авдіївку. Проте вміле застосування дефіцитних ЗРК Patriot F-16 з далекобійними ракетами «повітря — повітря» можуть принаймні частково нейтралізувати винищувачі-бомбардувальники Су-34, які запускають авіабомби з УМПК з відстані не більше 60 км і зберегти перевагу ППО (зокрема, що літає) у битві за повітря.

«Мангали» та «зуби дракона» працюють

Мало що викликало стільки глузувань у спостерігачів за російсько-українською війною, як установка на танки та іншу бронетехніку гратчастих козирків (також прозваних «мангалами»), спочатку призначених для захисту від прильоту ПТРК Javelin у дах вежі, а потім установка «зубів дракона» , створення протитанкових ровів та мінних загороджень росіянами взимку 2022–2023 років на так званій лінії Суровікіна. Всі ці засоби захисту виглядали низькотехнологічно і навіть у чомусь комічно, а лінії оборони вважалися застарілими ще в минулому столітті. Стало з'являтися дедалі більше кадрів, як «мангали» та протидронові «курені» для артилерії ЗСУ витримують попадання безпілотників-камікадзе та боєприпасів, що барражують. Незабаром подібні конструкції почали з'являтись і на українській бронетехніці (1, 2).

Більше того, незадовго до початку наземної операції у секторі Газа козирки помітили на танках Merkava Армії оборони Ізраїлю. Схоже, що подібні конструкції будуть використовуватися принаймні доти, доки не буде знайдено надійних технологічних рішень для боротьби з дронами, на кшталт засобів РЕБ або комплексів активного захисту для збиття їх у польоті.

Вид на російську оборонну лінію у Запоріжжі з космосу, березень 2023 року. Фото: Maxar Technologies

Статичні оборонні лінії також показали себе досить ефективно, зробивши серйозний внесок у відображення українського наступу. У ЗСУ не було достатньо техніки для розмінування та розгородження — більше того, будь-який подібний бар'єр затримував просування наступаючих, роблячи бронетанкові колони досить легкою метою для артилерії, ПТРК та FPV-дронів. За спостереженням українських військовослужбовців, росіяни мали ту саму проблему під час битви за Авдіївку.

Коли російські війська розпочали власний наступ, будівництвом довгострокових оборонних споруд перейнялися і в Україні. Під це виділяються окремі кошти з бюджету країни, які йдуть, зокрема, на встановлення тих самих «зубів дракона».

Більше того, подібну лінію почнуть будувати і в країнах Балтії для захисту від можливого нападу Росії. Очевидно, що подібні лінії ускладнюють і так важке завдання повернення до маневреної війни, і як її вирішувати в умовах, коли авіація не здатна придушити вогневі засоби противника на всю глибину оборони, поки до кінця не ясно.

Логістика не встигає за тактикою

Тактика застосування великих механізованих з'єднань у радянській військовій доктрині покладалася на великі логістичні підрозділи - роти та батальйони (а в ЗС РФ - і бригади) матеріально-технічного забезпечення, які здійснювали централізоване постачання за допомогою вантажних автомобілів.

Однак у ході повномасштабної російсько-української війни ця логістична структура зазнала одразу кількох ударів. Спершу РСЗВ HIMARS влаштували полювання великі російські склади боєприпасів, змусивши відсунути їхню відмінність від лінії фронту. Потім перехід до тактики малих груп як у наступі, так і в обороні, а також розбивка артилерійських батарей на окремі гармати зробили доставку вантажів КамАЗами, «Уралами» та КрАЗами надто накладниою. Нарешті, поширення малих безпілотників дозволило (насамперед ЗСУ) завдавати ударів по прифронтовим логістичним маршрутам, забезпечуючи певною мірою ізоляцію поля бою.

У цих умовах різко зріс попит на невеликі і менш помітні логістичні засоби — позашляховики, мікроавтобуси УАЗ «буханки» і навіть візки з електроприводами та гужовий транспорт. Ні українській, ні російській владі не вдалося закрити цю потребу (навіть незважаючи на постачання ЗСУ американських HMMWV та закупівлі для ЗС РФ китайських всюдиходів Desertcross), оскільки до війни малий автомобільний транспорт використовувався в обох арміях найчастіше розвідувальними підрозділами та командуванням. В результаті військові з обох боків змушені купувати, заправляти та ремонтувати транспортні засоби власним коштом або просити допомоги у волонтерів.

Російська «буханка» максимально замаскувальна, грудень 2023 року. Фото: Кут Сітха / Telegram

Незважаючи на розхожу фразу, що «любителі говорять про тактику, професіонали — про логістику», такі зміни можуть залишитися непоміченими за барвистішими проривами у сфері застосування БПЛА та інших технологій поля бою. Оскільки, на відміну від «артилерійської», «безпілотної» та інших коаліцій західних партнерів для забезпечення ЗСУ, про «автомобільну» коаліцію поки що нічого не чути, можна засумніватися, що цей урок російсько-української війни був засвоєний у країнах Заходу (а тим більше у третіх країнах, які не мають прямого відношення до конфлікту).

Російські ж військові органи, незважаючи на скоєні закупівлі, навряд чи можуть повною мірою оцінити масштаб проблеми, оскільки більшість автомобілів, що купуються, не потрапляють на баланс військових частин, а значить, не ведеться і повноцінний облік їхнього зносу, витрати ПММ і запчастин, а також масштабів. втрат подібної техніки.

Примарність «червоних ліній»

Протягом усієї повномасштабної фази російсько-українського конфлікту влада РФ постійно проводила «червоні лінії» перед західними партнерами України, зокрема, вимагаючи не розширювати постачання озброєнь і не санкціонувати їх застосування територією, яку Кремль вважає російською. Загрози супроводжувалися такими діями, як розміщення тактичної ядерної зброї у Білорусі чи виходу з договору скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Хоча якихось масштабних змін позиціонування та готовності російських ядерних сил помічено не було, подібна дипломатія мала свій ефект: передачу західної бронетехніки, далекобійних ракет та авіації вдалося відстрочити на багато місяців або навіть роки (деякі поставки, наприклад, німецьких крилатих ракет Taurus, заморожені досі). Своєчасна передача цих озброєнь могла б зробити важливий, а то й вирішальний, внесок у операції, що відбулися в цей час.

Проте практика показала, що побоювання щодо російських дій у відповідь виявилися безпідставними, а політика «управління ескалацією» — марною. Жодні з поставок прямо не призвели до агресивних дій щодо НАТО чи нарощування атак на мирне населення України, яке й так страждало з перших днів війни. «Червоні лінії» щоразу порушувалися без будь-яких наслідків і перетворилися на мем у Z-середовищі.

Одним із найбільш характерних прикладів стала обіцянка Шойгу вдарити по «центрах ухвалення рішень» у разі застосування у Криму ракет західного виробництва. З того часу по окупованому півострові неодноразово наносилися удари ракетами Storm Shadow/SCALP, проте обіцяна відповідь так і не була.

У західній теорії міжнародних відносин як критерій успіху політики стримування виділяють переконливість (credibility). Це означає, що суб'єкт, проти якого спрямоване стримування (як ядерне, так і конвенційне), повинен бути впевнений, що якщо він поведеться не так, як того хоче сторона, що стримує, то загроза, що лежить в основі стримування, буде втілена в життя.

Якщо ж після небажаних дій погрози так і залишаються погрозами, стає зрозуміло, що вони насправді блеф, що й показала російська політика «червоних ліній». Цей урок навряд чи можна назвати новим, проте він вкотре підтверджує, що політика стримування має бути підкріплена конкретними діями, щоб переконати бік протистояння, що загроза існує не тільки на словах.

«Аргумент» [8]

На цю тему: