Ігор Луценко: СЗЧ. Лікування симптомів, а не причин

Важная новость

Сплив черговий, уже четвертий (!) в українській історії дедлайн спрощеної процедури повернення із самовільного залишення частини (СЗЧ).

Держава собі не зраджує. Чи не найболючішу проблему армії намагається лікувати на рівні симптомів і наслідків, а не причин.

Гріх так жартувати, але пожартую: насправді варто було б просто декриміналізувати СЗЧ, просто ввести за нього якийсь штраф, і таким чином це спростило би життя багатьом. Тому що всі ці загрозливі кримінальні статті не працюють навіть і на один відсоток. Недарма у грудні 2025 року було приховано статистику – як по СЗЧ, так і по відсотку вироків по цій статті, тому що що одна, що друга цифра складають дві окремих ганьби для України.

І насправді наша реальність зовсім недалека до жарту, тому що перше СЗЧ зараз передбачає нуль реального покарання. Але величезний клопіт для слідчих, прокурорів і суддів, котрі будуть роками трудитися над тим, щоб винести вирок.

Це раз. А друге — це те, що урядові інституції постійно пропонують спрощення процедури повернення СЗЧ без жодних наслідків для фігуранта.

Були попередні дедлайни. 1 січня 2025 – перше законодавче "вікно" для добровільного повернення із СЗЧ із гарантованим поновленням служби та забезпечення. 1 березня 2025 – продовження цього самого механізму. 30 серпня 2025 – нове, розширене законом вікно, яке охопило також нові випадки СЗЧ. Після кожного дедлайну повернення залишалося можливим, але вже без відповідного пільгового режиму.

За скромними підрахунками, у нас близько 400 або й більше тисяч випадків СЗЧ, і всіх їх розслідувати та видати вироки не спроможеться навіть п’ять судових систем України разом з прокуратурою і ДБР. Тому це вже четвертий раз держава піднімає свої лапки у повній неспроможності щось із цим зробити.

Щодо першопричин цього явища.

Нагадаю, що найбільше тікає людей на етапі навчального центру, коли наоблавлених і психологічно непідготовлених свіжоспечених військовослужбовців намагаються зробити піхотинцями.

Звісно, для тих, хто воював багато років, зараз це звучить знущально, але для того, щоб нинішнього середньостатистичного неофіта зробити психологічно придатним до армії (після всього того, що ллється з ТікТоку і Телеграму), треба дійсно запровадити курс м’якої адаптації.

Другий за рейтингом фактор — не зійшлися з командуванням. Це буває із вини командування, із вини підлеглих, із вини обох.

Це вирішувати слід, зокрема спрощенням переводів. Переводи, звісно, цю проблему не знімуть, але дадуть шанс на полегшення.

Нинішня система переводів — це все ще повільне пекло. Навіть коли обидва командири (той, хто відпускає, той, хто приймає) згідні, тим не менш система може місяцями блокувати перехід. А що вже казати, коли ми намагаємося таким чином розв’язати конфлікт?

Третій фактор – гроші.

Можливо, хтось здивується, але солдатам потрібні гроші, бо в них є сім’ї.

І ті копійки, яких зараз їм платять, це знущання, яке рік від року стає все більш болючим і принизливим. Нагадаю, що розмір грошового забезпечення фактично не мінявся протягом усієї війни, попри значну інфляцію в країні.

Утім, на 27-й рік є певна надія, збільшення видатків на цю статтю заклали до проекту державного бюджету більше на 20%+. Аби ж ці гроші були, аби ж це дійсно було збільшення грошового забезпечення. Будемо оптимістами, прагнутимемо (раніше) неможливого.

Ігор Луценко, військовослужбовець; сторінка автора у фейсбук

«Аргумент» [2]

На цю тему: