Ірина Погорєлова - ще раз про безголову владу на прикладі "стамбульських чернеток"

Оприлюднені нещодавно чернетки так званих "стамбульських домовленостей" цікаві передусім своєю преамбулою з посиланням на Декларацію про державний суверенітет України. Саме з цього документу випливає першопочаткова ідеологія "позаблоковості" та "постійного нейтралітету" України. Подальші фантстично жахливі формулювання і цифри тих паперів – лише наслідки.

Отже, НАМІР в майбутньому дотримуватись позаблоковості та постійного нейтралітету ще влітку 1990 року заклала в текст спочатку компартія Української РСР на своєму останньому пленумі, а потім - саме з подачі комуністів, яких була більшість - і Верховна Рада УРСР останнього свого ХІІ скликання.

Це був документ, створений в процесі горбачовської перебудови напередодні планованого тоді оновленого союзного договору.

Декларація контекстуально передбачала саме використання в процесі підписання керівництвом УРСР цього союзного договору.

Пізніше автори Декларації пояснювали намір творити позаблокову і нейтральну державу передусім бажанням відмежуватись від будь-яких блоків на чолі з Росією.

З іншого боку, нині спадає на думку, що за відсутності інших документальних свідоцтв - саме цей текст української Декларації сучасне рашистське керівництво може розглядати як специфічний спосіб письмового закріплення "обіцянки" західних країн (?!) не розширювати на територію колишнього срср своєї євроатлантичної потуги.

Втім, треба ще раз підкреслити, що Декларація як досить радикальний крок на вихід України з СРСР, все ж була суто перехідним документом.

Що й не дивно в умовах тогочасного історичного зламу.

Врешті, вона й приймалася вже після подібного документу тодішньої РСФСР!

Зокрема, там є слова про суверенітет, самостійність та самовизначення УРСР, але нічого – про державну незалежність.

Тому коли історичний процес привів Україну до Акту про державну незалежність – Декларація не увійшла в нього.

Значно пізніше Декларація з її "наміром" утримувати УРСР (!) в межах позаблоковості та нейтральності дискутувалась під час творення і періодичного вдосконалення Конституції України.

Ну й, звичайно, саме ці позиції Декларації всі роки української незалежності спекулятивно трималися на прапорах всіх без винятку проросійських політичних сил.

Найяскравішою серед них була Прогресивно-соціалістична партія пані Наталі Вітренко, яка з їхньою допомогою намагалася загальмувати навіть ухвалення української Конституції, не кажучи вже про безкінечні антинатівські мітинги.

Але не відставали тут і всі решта кремлівських посіпак, наголошуючи на тому, що позаблоковість і нейтралітет були чи не умовою визнання України як незалежної держави в світі.

Втім, був в тексті Декларації ще один пункт, про який троянські конячки маскви практично ніколи не згадували дотепер, коли Декларацію витягли з архіву для обгрунтування теперішньої капітуляції України.

Це пункт про … ядерну зброю.

В Декларації вказується: "УРСР…дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Жодного слова немає про те, що країна обіцяє "не мати" ядерну зброю, або "відмовитись" від неї.

Звісно, адже в 1990 році УРСР мала на своїй території ядерну зброю і зовсім не збиралася розлучатися з нею.

Процес ядерного роззброєння відбувався окремо і не пов’язано з Декларацією.

Ба більше – ядерне роззброєння фактично обнулило наміри держави залишатися безблоковою чи, тим більше, нейтральною.

Оскільки ядерне роззброєння позбавило країну засобів гарантованої недоторканості кордонів та суверенітету, а Будапештський меморандум не компенсував цей дефіцит безпеки.

Про те, як сталося, що Будапештський меморандум підмінив собою не лише ядерний арсенал, а й чіткі гарантії набуття Україною членства в НАТО – написано і сказано багато учсниками і свідками тих історичних подій.

Але в будь-якому разі дуже поганим сигналом є спроба використати знецінені і компрометовані наміри колишнього керівництва України щодо нейтральності та безблоковості в сучасних умовах виборювання миру у кривавій війні за незалежність.

Сигнал цей - про сумнівність позицій вже теперішнього керівництва країни.

Погано тут все.

По-перше, що ініціатива посилання на Декларацію виходила від української сторони.

В такий спосіб нівелювався незаконний примус до нейтралітету і позаблоковості з боку країни-агресора.

Натомість імітувалася така собі "політична воля" керівництва України, ніби і не пов’язана з агресією та вторгненням, а, навпаки, начебто пов’язана з історією становлення державності України.

По-друге, саме обгрунтування наче й не вимушених поступок агресору внутрішнім українським документом виконувало роль "обнулення" самого акту агресії та незаконного вторгнення.

А це вже – захід на правове поле потенційного світового трибуналу щодо злочину російської агресії.

І той перебіг стамбульських перемовин фактично створив приклад для будь-яких майбутніх переговорів, - аби вони перекреслили юридичну оцінку світом злочину агресії і, відповідно, правового покарання за нього.

По-третє, така ініціатива з українського боку не могла не справити враження і на країни НАТО щодо потенційного членства нашої держави в альянсі.

Два роки різноманітних схем і планів, як би так наблизити Україну до НАТО, аби в результаті таки не приймати її до складу – значною мірою можна пояснити непевністю альянса стосовно непохитності позиції самого Києва.

Ба більше, теперішнє нагадування про те, що українська строна була ладна пожертвувати курсом на НАТО, - безперечно матиме, а мабуть вже і має хоч не публічний, але суттєвий вплив і на сьогоднішню "неоднозначну" позицію деяких членів НАТО.

І це – прямо напередодні ювілейного саміту, від якого, попри песимістичні прогнози, офіційний Київ начебто все ж домагається позитивних рішень щодо нашого членства.

Здавалось би, епізод з чернетками "стамбульських угод" залишився в минулому, і на згадування про нього кремлівського маніяка можна не звертати уваги.

Але ж сама тема якихось потенційних переговорів між Києвом і масквою нікуди не зникла.

Це улюблена тема всіх, хто нізащо не бажає втрачати рашистські ринки і деякі рашистські товари та послуги, тобто бізнес як завжди.

І для цього пхає Україну в капітуляцію, а світову систему міжнародного права – в колапс.

В цих умовах історія стамбульських перемовин на базі української Декларації про державний суверенітет посилює підозру про наявність в українського військово-політичного керівництва таємних резервів прихованого саботажу курсу на НАТО.

І це не наша знаменита корупція, недореформована судова система чи навіть депутат Тищенко…

Тому саме час знову нагадати, що Декларація не може слугувати індульгенцією будь-кому, хто би погодився добровільно поступитися конституційною нормою руху до НАТО.

І це випливає… саме зі змісту згаданої статті 9 п.5 Декларації.

Про позаблоковість та нейтралітет можна було говорити лише тоді, коли за Україною залишалося право і факт володіння ядерною зброєю як гарантією безпеки.

Оскільки – ще раз – "не набувати", "не приймати" і "не виробляти" не означає "не мати" те, що вже є і чим ти законно володієш.

Щойно ядерної зброї в України не стало – позаблоковість та нейтралітет припинили забезпечувати безпеку країни. А отже взагалі втратили свою силу і сенс.

Навпаки: виникла потреба забезпечувати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни саме через колективну систему безпеки.

Оскільки іншої, ніж НАТО, в Європі не було і немає, значить – Україна почала свій рух саме до НАТО.

Цю очевидну обставину Українська держава протягом тридцяти років врахувала і закріпила в цілому корпусі правових актів, починаючи з Основних напрямків зовнішньої політики України 1993 року і тодішньої ж Воєнної доктрини.

Це було тим більш логічно, що в ті ж часи Російська Федерація активувала спроби залишити за собою не лише Чорноморський флот в Криму, а й сам Крим загалом та Севастополь зокрема.

То ж не дивно, що тепер рашистська сторона в своїх стамбульських чернетках вимагала скасування всіх тих десятків внутрішніх і міжнародних документів, на яких, окрім Конституції, базується правове поле Української держави.

До речі, про законодавчу базу капітуляції, яка не сталася, але могла статися…

Існує дві версії, чому офіційний Київ відмовився від продовження і звершення перемовин.

Це – викриті внаслідок вигнання з Київщини рашистів жахи Бучі, а також ніби-то переказані через Джонсонюка наполягання Заходу продовжувати спротив агресору.

В інтерв’ю Арахамії можна було також почути таку причину, як потребу зміни Конституції України, що витікала з цих угод…

Справді?

Дивно.

Суперечність Конституції України закладена вже в преамбулі тексту так званих угод від 15.04.2022р., де є посилання на Декларацію і нема посилання на Конституцію України.

Та й взагалі на самому початку перемовин, якщо там обговорювалися постійний нейтралітет і позаблоковість України – вже містилися порушення чинного Основного закону нашої держави.

То з пояснень пана Арахамії так і не стало зрозуміло: керівництво держави відкинуло угоди через те, що не побачило технічної можливості провести їх через парламент під час воєнного стану, чи все ж в силу абсолютної суперечності цих рашистських умов самому факту існування держави Україна?

Це питання залишається актуальним з огляду на другий етап "Глобального саміту миру Зеленського", на якому начебто очікується присутність кримінального злочинця путіна.

Якому Україна має піти на якісь поступки, бо це потрібно старшим братам кремлівського маніяка уже для їхніх амбіцій та інтересів.

Тож якщо кремлівський маніяк вважає, що його роками "водили за ніс" з якоюсь обіцянкою нерозширення НАТО, то українська Декларація про державний суверенітет точно не має стати доказом, а відтак і способом компенсувати йому програш в руйнуванні світового порядку.

Патрони, друзі, клієнти і агенти путіна нехай пошукають іншого способу виправдати його агресію. Тобто зламати український спротив.

І про легітимність.

Коли президент Зеленський ухвалив свій указ про заборону вести перемовини з путіним – він в такий спосіб, ніби той Улісс, "прив’язав себе до щогли", аби, не спокусившись солодкими піснями світових Сирен, успішно провести наш корабель між всіма загрозами бурхливого світового океану.

Це був сильний хід…

А наші Сцилла і Харибда ще ж попереду.

Саме тепер розірвати зв’язок з командою-нацією в спробі задовольнити потреби поганого тимчасового "миру" і його бенефіціарів - це і була б втрата справжної легітимності лідера країни.

Чи треба нагадувати, що цього й домагається кремль.

Ірина Погорєлова, для Цензор.НЕТ [2]

Зображення вгорі: "стамбульські перемовини" випадкових для долі України людей - переважно не-українців. Фото з відкритих джерел

«Аргумент» [3]

На цю тему: