Вибори за визначенням є одним з найбільш корупціогенних процесів у державі. Адже їхньою організацією і проведенням займаються саме державні інституції на кожному з етапів, а ставки – отримання влади на багаторічний термін – найвищі серед будь-яких інших в суспільстві.

Всі решта несприятливих факторів під час війни – фізична небезпека, міграція, необчисленіть і недосяжність виборців тощо – лише додаткові перешкоди.

Тому саме по собі оприлюднення матеріалів слідства щодо обурливих фактів ймовірної корупції і зловживання владою в офісі президента – це, звісно, сильний емоційний привід поговорити про вади посадових осіб, що пересиджують конституційний термін повноважень.

Але точно не причина пов’язувати корупцію з самим перевищенням цих термінів. Бо корупція була до і буде після.

Як явище, породжуване і відновлюване через існування державної бюрократії і як спосіб її подолання. Спосіб незаконний, але за відсутності законних – неуникний. Особливо в суспільстві споживання.

Можна додати, що вибори як спосіб боротися з корупцією тотальним перезавантаженям влади – це альтернатива спеціальній системі антикорупційних органів, і не лише НАБУ-САП-ВАКС, а й всіх відповідних громадських організацій.

В популістському дискурсі це б звучало так: або-або.

Або антикорупційна система – або вибори.

Бо ж ідеться про ресурсоємність, тобто коштовність будь-якого виборчого процесу.

Що під час війни на виснаження навряд можна вважати раціональним витрачанням коштів держави, яка знаходиться на фінансовому донорстві країн-партнерів.

До речі, свого часу президент Зеленський вже зазначав, і слушно, що в разі сумнівів когось із партнерів у його легітимності – вони можуть усунути ці сумніви, профінансувавши наші вибори.

І з того часу принаймні з боку західних партнерів таких сумнівів більше не чути.

Але насправді тема зв’язку виборів і корупції реально існує. Хоча вона дещо складніша, ніж те, що запущено в інформаційний простір України.

Попереду в осяжній часовій перспективі – велике електоральне перезавантаження в ключових демократичних країнах-партнерах України.

Одним із важливих, а іноді ключових аргументів виборчих кампаній в тих країнах залишається встановлення "миру за будь-яку ціну" на європейському континенті.

Аргумент "перемога України" не став превалюючим в пацифістських суспільствах.

А отже владні еліти потребують якихось миротворчих аргументів для передвиборчого підкупу своїх виборців.

Далі йде логічний ланцюжок.

Найбільш наочною ознакою успішного мирного процесу мало би бути перемир’я або зупинка вогню.

Приводом для такого перемир’я з переліку потрібних або хоч можливих – було вигадано "перемир’я"… виборче. Коли пауза у взаємних обстрілах запроваджується і витримується як рашкою, так і Україною.

Ідея такого буквального "виборчого перемир’я" вже зливалася в наш інформаційний простір після візиту в Київ на зустріч з Зеленським спецпосланника путіна Абрамовича.

Тоді ніби інтерес Зеленського до ідеї був перебитий його потенційним конкурентом паном Залужним, який пообіцяв балотуватися теж.

Але головне в тому проєкті ніби випало з уваги.

А саме: для тиші на день голосування Україна мала погодитись на вибори в держдуму на українських окупованих територіях.

А це саме і є, і залишається метою кремля – легітимізація політичного контролю рашки над окупованими територіями, тобто фактичне визнання "нових кордонів" країни-агресора. І, звісно, зречення власного суверенітету України над цими землями.

Але ця історія, начебто "скасована" Залужним, відбулась задовго до загострення корупційного скандалу.

Потреба ж у "перемир’ї" ціною згоди рашки на припинення вогню через найбільш радикальну поступку України – залишилась.

При цьому рашка, враховуючи передвиборчі проблеми друзів України в західному світі, використовує їх, звичайно, в торгах за інтереси власні.

А її інтерес залишився з часів почилого в Бозі "духу Анкоріджа": примус України до виведення війск з Донецької та Луганської області. Але не стільки як військової, скільки політичної поразки.

Бо таке виведення – це те саме визнання приналежності територій до суверенітету рашки і відмова від власного суверенітету над цими областями.

А це і є капітуляція України та всього західного світу в найширшому розумінні.

Тобто визнання права агресора на зміну кордонів держав силовим способом, тобто руйнація базових принципів ООН.

Західні уряди країн-партнерів України все ж досі не готові самі поставити свої підписи під таким визнанням. Бо навіть їхні пацифічні електорати навряд спокійно і вдячно проковтнуть цю загрозу суверенітету власних країн.

Тому знову і знову лише на Україну покладається необхідність піти на це "важке рішення".

Але тепер вже не через очевидну нестачу партнерської підтримки, а через внутрішні руйнівні процеси.

Корупція як "спусковий гачок".

Вибори як спосіб кардинального вирішення "корупційного питання".

Домовленість з рашкою про "виборче перемир’я" для перезавантаження української влади.

При тому, що саме по собі "виборче перемир’я" забезпечить рашці здійснення ключової мети СВО – делегітимізації українського суверенітету над її територіями.

Ну, а вже в якості бонуса – наслідком таких виборів може стати обрання осіб, здатних офіційно підписати юридичний документ про капітуляцію України.

І капітуляцію світового порядку також.

Одразу треба обмовитись, що не можна заздалегідь оцінювати наявність чи відсутність таких потенційних переможців подібних виборів на підставі поточних рейтингів. Навіть якщо розглядати вже відомі імена.

Хоч би просто тому, що жоден з наших лідерів народних уподобань жодного разу не висловлювався достатньо чітко про формулювання української перемоги, так званих "важких рішень", "компромісів" тощо.

Наразі ці формулювання все ще знаходяться в компетенції президента Зеленського. І, між іншим, ускладнюють йому як внутрішньополітичний, так і міжнародний маневри.

А от, наприклад, висловлювання з цього приводу пана Федорова свідчить про певну амбівалентність якщо не самої його позиції, то його розуміння обсягу проблеми.

"Не рашці визначати, чи проводити і коли вибори в Україні" - здавалося б, чітка і однозначна формула.

Але. "Якщо війна продовжиться десять років – ми і тоді не проводитимемо виборів?"

Якщо війна продовжуватиметься 10 років – це означатиме, що навіть вибори в Україні не призведуть до таких покращень внутрішнього устрою держави, щоб досягти перемоги у війні та її завершення.

Прибічники та ініціатори виборів під час війни мають декларувати не "припинення війни" в разі свого приходу до влади, а саме перемогу над рашкою.

Бо "припинення війни" вже двічі було гаслом президентських виборів – у панів Порошенка та Зеленського.

І обидва робили спроби домовитись з путіним про дипломатичне врегулювання вже розгорнутої війни.

І якщо кожен з них свого часу не був прямим агентом рашки, то безперечно кремлем вони розглядалися як принаймні потенційні "зрозумілі" очільники, кого планувалося загнати в безвихідь визнання рашистських прав на зону впливу і контролю України.

Обидва не виправдали очікувань кремля.

Обидва не погодилися з "вироком" тодішнього світового "консенсусу" про долю жертви України на олтар збереження поганого миру для Європи і світу.

І тепер рашка для отримання того самого результату – визнання світом її права на руйнацію чинної системи міжнародного права – підвищила ставки до гарячої війни в Україні, початку гібридної війни в Європі і посягання на дестабілізацію Тихоокеанського регіону.

Але - ціною власної економіки і утиску інтересів населення, а також втратою позицій в інших регіонах.

Та в ролі мавпи, яка не може витягти лапу з горщика, бо не хоче розтиснути кулак з бананом, - вона (дипломатичною мовою) "не готова" до перемир’я, зупинки вогню тощо…

В часи "духу Анкоріджа" путіну пропонувалося зіграти в гру про "братика Кролика", коли Трамп в гонитві за Нобелівською премією був готовий забезпечити йому "терновий кущ" не абсолютної перемоги, а компенсації поступок зупинення вогню за рахунок інтересів України, аж до визнання анексії Криму.

І Україні доводилось фактично давати Трампу "хабаря" заради імітації миротворчих зусиль (все тієї ж Нобелівки) – згодою обговорювати не свою перемогу, а "важкі компроміси", "обміни територіями" тощо тощо.

Ризик визнання Америкою втрати територіальної цілісності України, здається, був реальним, і це тоді сильно збурило європейців, які поспішили зірвати подібні плани.

Але головну загрозу усунув все ж сам путін. Він не пішов на сценарій "тільки не кидайте мене в терновий кущ" і залишився мавпою з бананом в горщику.

З тих часів багато що змінилося. І всередині літа Україна навіть пережила піднесення, коли світові медіа знайшли можливість і потребу проголосити суттєвий перелам ситуації на фронті на нашу користь…

Саме в цей момент розверзлися внутрішньополітичні "хлябі" і понеслася урядово-корупційно-офісна криза з ключовим підсумковим гаслом: "всі на вибори!"

Невже це було запаморочення від успіхів?

Чиє?

Якщо Зеленського, що перетусував уряд, то НАБУ-САП підставив йому підніжку на чию користь?

Хай там як, а на відміну від першого епізоду "Міндічгейту" - тут вже більше і конкретики, наближеної до президента, і має місце наявність живого носія цього тренду пана Федорова.

Тільки замість пропозиції "виборчого перемир’я" для одночасного проведення голосування в рашці плюс на окупованих нею територіях і в Україні за винятком окупованих територій – інша модель: просити Трампа умовити путіна зупинити вогонь для українського волевиявлення.

Ага.

Не путіну вирішувати, коли Україні проводити вибори.

А путіну і Трампу…?

Внутрішньополітична "криза" в Україні має дуууже великий резерв відкладених або ігнорованих рішень в межах простого дотримання Конституції.

Колосальні зусилля витрачаються саме на утримання від ухвалення цих рішень.

Для здолання цього політичного саботажу не потрібні навіть антикорупційні органи. І інші "силовики" не потрібні.

Почати можна з консолідації парламентської опозиції, якій не завадить пригадати новітню історію України.

35-річну історію, в якій сила переконань і кваліфікації демократичної меншості істеблішменту завжди знаходила підтримку більшості громадян і рухала країну до перемоги.

І щодо виборів в країнах-партнерах.

Сумнів України в своїй перемозі на базі міжнародного права на користь "важких рішень" визнання прав агресора – поганий передвиборчий сигнал друзям про марність і неефективність вже наданої Україні допомоги.

Типовий російський наратив.

Хіба ні?