Знаєте, найбільше вражає цілковите мовчання перших осіб держави після кожного нападу на військових ТЦК.

Президент не коментує вбивства ветеранів. МВС не перебирає на себе розшук ухилянтів. СБУ не проводить профілактичних бесід із блогерами, які зібрали собі мільйонну аудиторію на антимобілізаційній риториці. Фактично вся владна вертикаль не дає оцінки діям ухилянтів і не говорить про необхідність доукомплектування армії.

Кількість СЗЧ зростає у прогресії. Якість призовників різко падає. Президент говорить про те, що чинні військові служитимуть "до перемоги". Кабмін спрощує процедури бронювання й цифровізує оплату штрафів за порушення правил військового обліку. Усе, що відбувається, змушує думати, що питання доукомплектування армії не винесене у пріоритет. Що армійські центри комплектування залишили сам-на-сам із проблемою. Що держава дистанціювалася — і спостерігає за подіями на безпечній відстані.

І все це відбувається в ситуації, коли головним дефіцитом Сил оборони України залишаються люди. Коли їхня нестача призводить до проривів російської армії. Але замість того, щоб дати українській армії якісне поповнення на наступний рік війни — офіційний Київ фактично відвертається від її головної проблеми.

Усі пропозиції депутатського корпусу пов’язані лише з посиленням покарання за СЗЧ — але не за ухилянтство. Замість підвищення грошового забезпечення військових кошти й далі спрямовують на популістські виплати в тилу. Військові почуваються другорядними — і рівень роз’єднання між ЗСУ та тилом лише зростає. Якщо Україна ставить собі за мету деморалізувати власну армію, то в цій схемі потрібно нічого не міняти.

І все це відбувається тоді, коли від України відвернувся її головний союзник — США. Коли Москва може дозволити собі засипати українські позиції "гарматним м’ясом". Коли на офіційний Київ тиснуть із вимогою погодитися на принизливі умови капітуляції. Фактично єдиним фундаментом держави залишаються Збройні сили, на інтереси яких закривають очі заради ілюзорної надії зберегти шанси на переобрання.

Якщо ви шукали приклад самогубної поведінки — то це він.

Мовчання перших осіб країни щодо проблем мобілізації призводить до того, що армію фактично позбавляють символічного капіталу. Вона почувається другорядною й непотрібною. Тією, чиїми інтересами нехтують заради популярності в тилу. Тією, на яку поклали непропорційно багато обов’язків і непропорційно мало прав. І політики не роблять нічого, щоб ці настрої послабити.

У політичних амбіціях немає нічого поганого. Доти, доки вони не перетворюються на другий фронт.

Павло Казарін, журналіст; сторінка автора у Фейсбук