Після початку повномасштабного вторгнення в Україну у суспільстві змінилося ставлення до антикорупційних розслідувань. Широке поширення набув аргументу про те, що, мовляв, корупція послаблює російську державу, а чим слабша зараз Росія, тим краще. Однак існують численні дослідження, які показують, що саме корупція часто породжує та живить війни.

Про це йдеться у статті видання The Insider [2].

Війна живить корупцію

У 2021 році в корупційному рейтингу [3] Transparency International Росія знаходилася на 136 місці зі 180 — тобто в останній чверті списку, де половина країн (наприклад, Сирія, Еритрея, Малі, Афганістан) охоплені громадянськими війнами, повстаннями або залучені до збройних конфліктів із сусідами. Згідно з підрахунками аналітиків, рівень корупції прямо корелює з тим, що Фонд за мир (що становить рейтинг недієздатності держав) називає [4] «загрозами безпеки»: терористичними атаками, повстаннями, бунтами, повстанськими рухами, переворотами. Більшість держав, які перебувають з Росією в одній частині списку за рівнем сприйняття корупції, дуже низько в рейтингу недієздатності держав. Все тому, що вони не можуть підтримувати порядок на своїх територіях: їхні армії та поліція вражені корупцією і насилу стримують загрози, що виникають.

Коли країна виявляється втягнута в конфлікт, пов'язане з корупцією погіршення ефективності армії призводить до її розтягування і, хоч як це парадоксально, стає вигідно армійським чиновникам. Як зазначає [5] Філіп Ле Бійон, який вивчає політекономію війни в Університеті Британської Колумбії, війна створює додаткові умови, які сприятимуть незаконному збагаченню. Оборонні контракти, виплати неіснуючим солдатам, дозволене командуванням мародерство, паралельний імпорт, виникнення чорних ринків та недоторканність правлячих груп — усе це створює ідеальний ґрунт для різних корупційних схем та зловживань. Війна робить елітні групи, які отримали найбільшу кількість вигод та впливу, зацікавленими у нескінченному її продовженні. Їм достатньо утримувати ефективність армії на мінімальному рівні, який не дозволяє програти.

У зв'язку з цим Ле Бійон вважає, що корупцію можна використовувати і для припинення конфлікту, роблячи світ вигіднішим для залучених до нього сторін. Так, у 1990-х роках у Мозамбіку націоналістичному повстанському руху РЕНАМО було запропоновано виплати зі створеного для цього міжнародним співтовариством трастового фонду розміром у $10 млн, дозвіл збирати податки з бізнесів у його зонах контролю та обіцянку включити його представників до уряду та парламенту. контрольований однопартійним комуністичним режимом партії ФРЕЛІМО. Останнє, як передбачається, дало членам РЕНАМО частку у всіх незаконних угодах, що укладаються у країні. Оскільки ні РЕНАМО, ні ФРЕЛІМО вже не були здатні здобути рішучу перемогу, вони погодилися на запропоновані умови, що забезпечило їхнє мирне співіснування більш ніж на двадцять років. Хоча в країні встановився дуже корумпований двопартійний режим обмеженої демократії, де ФРЕЛІМО завжди отримувала більшість у парламенті, проте РЕНАМО залишалася легальною опозицією, яка отримує свої корупційні дивіденди.

Корупція породжує війни

Військовий бюджет через закритість багатьох його частин і в мирний час є ласим шматочком для любителів попилити державні гроші. Група дослідників з Міжнародного валютного фонду (МВФ) проаналізувала [6] кореляцію індексу сприйняття корупції з витратами на армію та дійшла висновку, що високий військовий бюджет пов'язаний із поганою якістю державного управління. Віто Танзі, який очолював у МВФ департамент з бюджетних питань, вважає [7], що до 15% коштів, які витрачають держави на купівлю зброї, йдуть на хабарі.

Автократії утримують владу переважно за рахунок насильства та корупції. Збільшення військових бюджетів робить військових зацікавленими у збереженні режиму. У той же час це збільшення саме по собі створює стимули до розв'язання війни, тому що, з одного боку, громадянська влада хоче знати, що вони не дарма вкладають гроші в оборону, а з іншого — військові, які збільшують свій вплив за рахунок вливань у армію, які хочуть тестувати зброю, показувати обґрунтованість грошових вливань та демонструвати необхідність подальшого збільшення бюджету.

Більшість досліджень взаємозв'язку війни та корупції зосереджені на внутрішніх конфліктах і не торкаються конфліктів із сусідніми країнами. Проте про них можна судити з досліджень впливу типу політичного режиму в країні на корупцію та на схильність вступати у війни.

Радянський Союз був партійною автократією, тобто режимом, у якому влада розосереджена руках партійної бюрократії. Після розпаду СРСР Росія та Україна стали транзитними режимами, що знаходяться десь між демократією та автократією. Україна весь час здебільшого демократизувалася, а Росія, навпаки, рухалася у бік персоналістської автократії, де влада зосереджена в руках однієї людини.

На Росію у цій трансформації багато в чому негативно вплинули «нафтова голка» та зростання цін на сировину на початку 2000-х. Як свідчать дослідження [8], вагома частка природних ресурсів у доходах держави з великою ймовірністю призводить до встановлення авторитарного режиму. У таких країнах економічне зростання не залежить від розвитку інститутів (таких як захист прав власності або поділ влади) та людського капіталу, тому еліти та громадяни вважають за краще займатися не виробництвом товарів та послуг, яке стимулює зростання доходів держави від сплати податків, а розподілом нафтової ренти через підкручування економічного законодавства на свою користь. Видобуток регулюється державою, що призводить до концентрації влади та зрощування політичного впливу з економічним. Тому влада навіть перешкоджає розвитку нересурсоорієнтованих індустрій — адже ті створюють незалежні від видобутку ресурсів і, відповідно, від влади автократа еліти, які можуть почати з ними конкурувати.

Основним способом розподілу ресурсів та купівлі лояльності ключових груп еліт та населення в таких режимах стає корупція. У той же час завдання опозиції з координації зусиль виявляється ускладненим через те, що влада може просто купити і кооптувати групи, що набирають впливу.

Диктатура та корупція доповнюють одна одну. Як показує дослідження [9] Ханни Фьєльде та Хаварда Хегре з Університету Упсали, корупція допомагає авторитарним лідерам сконцентрувати владу і робить такий режим стійкішим. Інше дослідження Фьєльде демонструє [10], що наявність нафтової ренти додатково стабілізує корумповані режими. Демократії корупція, навпаки, дестабілізує, тому влада прагнутиме позбутися її, інакше вона ризикує опинитися в ситуації громадянського конфлікту, який може спровокувати перехід до іншого типу режиму. Високий рівень корупції змушує перехідні режими залишатися перехідними, не даючи їм стати ні повноцінними демократіями, ні повноцінними автократіями.

З усіх типів авторитарних режимів персоналістські автократії (а крім них є ще партійні диктатури, військові хунти та монархії) найбільш нестійкі [11], корумповані [12] та схильні до конфліктів [13]. Влада в них побудована навколо автократа, а не на основі інститутів, тому корупція стає основним інструментом управління. Однак інститути захищають і самого правителя, тож якщо вони не працюють і в країні все вирішується силою та грошима, то у опонентів виникає більше спокус захопити владу силою. Завданням диктатора в цьому випадку стає підтримка такої ситуації, в якій ніхто в країні не мав більше, ніж у нього, сил і грошей, щоб потенційні суперники не могли об'єднатися. Останньому, згідно з дослідженням [14] професора політології Еріка Усланера з Університету Меріленда, корупція особливо допомагає, оскільки вона руйнує довіру жителів країни до співгромадян, суспільства в цілому та держави, змушуючи їх довіряти лише вузькому колу знайомих.

Як вважає [15] російський економіст Костянтин Сонін, який раніше викладав у РЕШ і НДУ ВШЕ, а тепер працює в Університеті Чикаго, чим довше диктатор залишається при владі, тим частіше йому доводиться вдаватися до репресій і тим вищою стає для нього небезпека, що після відставки або відсторонення від влади він сам буде репресований. Через це, на думку Соніна, згодом автократ починає віддавати перевагу оточенню себе лояльними людьми, а не компетентними, тому що останні можуть становити для нього небезпеку. Однак така заміна призводить до погіршення якості управління і дедалі більшої кількості небезпечних помилок, дестабілізуючи таким чином режим. Власне найбільшою помилкою Путіна Сонін вважає вторгнення в Україну.

Класичне дослідження Барбари Геддес, Джозефа Врігта та Еріки Франс, присвячене зміні авторитарних режимів, підтверджує [11], що побоювання автократів не є марними. У 69% випадків падіння персоналістського режиму закінчувалося вбивством, вигнанням чи ув'язненням диктатора. Як зазначають автори, диктатори, які побоюються покарання після усунення від влади, схильні розпочинати війни, щоб його запобігти. І це незважаючи на те, що поразка у війні збільшує ймовірність повалення автократа. Військові дії можуть допомогти відвернути громадян від внутрішніх проблем, запровадити надзвичайні заходи, які забороняють їх критикувати, перекласти відповідальність за погіршення життя на противника, а конкурентів відправити на фронт.

Найчастіше персоналістські автократії воюють із демократіями — демократії з демократіями [16] та автократії з автократіями [17] воюють досить рідко. У перехідних режимів через їхню нестійкість ймовірність виявитися втягнутими у конфлікт вище, ніж у вже усталених демократій і автократій. І хоча демократії часто і самі ініціюють конфлікти, тож назвати демократію гарантом світу не можна, все ж таки частіше ініціаторами в парі з персоналістськими автократіями стають саме останні. Як вважає [18] команда дослідників під керівництвом Брюса Буено де Мескіти, яка використовує теорію ігор для політичного прогнозування, це пов'язано з відсутністю в автократіях інституційних обмежень та зосередженням влади в одних руках. Диктаторам потрібно переконувати меншу кількість людей у необхідності розпочати війну. Своїм радникам вони не довіряють, тому, на відміну від демократичних урядів, обирають конфлікти менш обережно [19] та частіше програють. Однак автократії мало хвилює громадську думку всередині країни, вони набагато менш чутливі до економічних та людських втрат [20], ніж демократії, отже готові вести війни набагато довше.

 Корупція справді багато в чому спричинила російське вторгнення в Україну. Протягом багатьох років Володимир Путін використав її для концентрації влади у своїх руках та знищення інститутів, які могли б запобігти війні. Вона підштовхувала його до постійного збільшення [21] військового бюджету для підтримки лояльності військових, одночасно створюючи ілюзію всемогутності російської армії та стимулюючи бажання випробувати її на полі бою. Вона ж створює для російських еліт стимули для продовження безглуздої та вочевидь програної війни, оскільки дозволяє наживатися на держзамовленнях та адміністративному хаосі, що породжується війною, а також допомагає утримувати владу.

Наскільки ефективними є санкції?

Наскільки жадібність російських еліт можна використати для їхнього розколу з метою припинення війни? Протягом багатьох років корумповані еліти вивозили більшу частину своїх багатств на Захід, бо розуміли, що в Росії їхня власність не захищена. Санкції позбавили багатьох із них значної частини накопиченого майна. Проте більшість експертів зазначають [22], що обмеження поки що не мають суттєвого ефекту, оскільки не прописані умови їх зняття.

Західні чиновники дають зрозуміти, що санкції могли б бути зняті [23] у разі виведення російських військ з України, але ця умова ніде не закріплена і погано націлена: ті частини російських еліт, які в теорії могли б впливати на рішення про виведення військ, мають не так багато активів за кордоном, а ті, кого санкції торкнулися особливо сильно, не мають реального політичного впливу. При цьому вони могли б щось зробити для припинення війни в обмін на обіцянку безпеки та повернення активів, але вимога припинити війну здається їм недосяжною і підштовхує лише до бездіяльності.

Вчені Девід Кортрайт і Джордж Лопес з Інституту досліджень миротворчості в Університеті Нотр-Дам проаналізували [24] ефективність усіх міжнародних санкцій, застосованих у 1990-х роках, і дійшли висновку, що основними умовами їх успіху були прихильність накладаних країн до дотримання санкцій. стимулів для виходу з-під санкцій Чітко прописані умови їхнього зняття з індивідів, такі як матеріальна підтримка української армії чи російського антивоєнного руху, створили б стимули до дії для російських еліт. До того ж залучення олігархів до антивоєнної активності розірвало б їхній зв'язок із путінським режимом: еліта стала б додатково зацікавлена у зміні режиму та припиненні війни.

Вгорі: ілюстративне фото з відкритих джерел

«Аргумент» [25]

На цю тему:

• Клоуни поїхали, цирк залишився, Путін скінчився. Головні висновки за підсумками «заколоту, що раптово закінчився» [26]