Для людини із такою кількістю психічних відхилень владімір путін до 70 років добре зберігся. Але це йому вже не допоможе.

Катастрофа росії стала наслідком серії помилок, які пояснюються особливостями психіки путіна.

Ще навесні владімір путін був на вершині могутності. Його війська стояли під Києвом, кожне його слово з тривогою ловили західні лідери, його МЗС готовий був щоразу повторювати своє «збирайте манатки і забирайтеся!». Московський бомонд радів роздачі премій та нагород, а обивателі — переможним урочистостям. Сьогодні російська армія зазнає в Україні поразки за поразкою. Мобілізація руйнує негласний пакт між суспільством та владою — «ми не заважаємо вам воювати, але ця війна не повинна зачіпати нас». Наслідки можуть бути для правлячої еліти фатальними. Ядерний шантаж не зупинив західну допомогу Україні, а спроба застосувати ядерну зброю обернеться жахливими наслідками для світу, росії та самого Ппутіна. Цей провал став наслідком серії помилок, які пояснюються особливостями психіки путіна, вважає політичний оглядач Юрій Федоров.

Путінський міф

Спочатку все йшло добре. Подібно до персонажів стародавніх легенд про штучно створеного монстра, який вийшов з-під контролю творця, путін прибрав із політичного життя суперників, здатних кинути йому виклик у боротьбі за владу, а також багатьох з тих, хто висунув його на вищий пост. Помилилися ті, хто бачив у ньому людину більш ніж середніх амбіцій, якими можна керувати через лаштунки.

Вже на початку 2000-х у росії та за кордоном склався путінський міф.

Багато хто в росії досі вірить, що саме Путін запобіг розпаду країни: повернув «споконвічний Крим» і захищає росіян на Донбасі, будує «російський світ», нову імперію російської нації, протистоїть спробам США перетворити росію на колонію. Середній росіянин упевнений, що кратне зростання життєвого рівня з 2000 року — заслуга особисто путіна, що нинішні труднощі минають. Більшість людей у ​​росії досі не розуміє, що путіну напрочуд пощастило: він прийшов до влади напередодні тривалого періоду високих цін на нафту.

За межами росії виник свій варіант путінського міфу. Там існують солодкі success stories про хлопчика з народу, який став президентом, що відроджує велику державу. Чимало людей вважають путіна видатним політиком та закликають іти йому назустріч. Одні бачать у ньому вождя величезної євразійської держави. Інші - борця з ненависною глобалізацією, що підриває традиційні засади життя. Треті захоплюються, як сміливо путін кинув виклик самій Америці. Зрештою, страх, що до останнього часу охоплював західних політиків при думці про ядерну зброю путіна, паралізував їхню волю.

Але головне, путін і сам вірить у свій міф. Бачить себе покликаним поділити з одним-двома іншими лідерами тягар управління світом, що розпадається на шляху до глобалізації. Мріяти не шкідливо, але, як зауважив російський критик Бєлінський, Наполеоном не можна стати - їм потрібно народитися. путін як був, так і залишився середньої руки чиновником таємної політичної поліції, який підшивав у досьє доноси та плітки, а потім носив портфель за Собчаком. У результаті виник глибокий конфлікт між реальністю та ілюзорним уявленням путіна про себе. Чим далі розходяться реальність та її уявлення про неї, тим гірше для реальності і тим більше бажання її підправити.

Потрійний версальський синдром

Потрібно віддати путіну належне: він уміє приховувати своє справжнє обличчя. Але коли воно з'являється на світ, людей охоплює огиду. 25 червня 2004 року владімір путін вручав у Кремлі державні нагороди. Серед нагороджених був академік В'ячеслав Іванов. Скориставшись нагодою, він спробував заступитися перед путіним за заарештованого Михайла Ходорковського. «Коли я промовив ім'я Ходорковського, він позеленів. Реакція була біологічна. Переді мною вже ніякої маски не було, а була страшна, кривава людина, — згадував Іванов і уточнював: — Я в його обличчі читаю суміш боягузтво, невеликого розуму, бездарності та якихось пригнічених комплексів, які роблять його дуже небезпечною особистістю. Боюся, що він уявив себе втіленням національного духу або щось таке». 

Причини пояснив відомий швейцарський психолог Філіп Жаффе. путін, зауважив він, «пережив серйозну травму у дитинстві... йому треба довести, що з ним краще не вступати у сварки». У багатьох диктаторів «влада розростається отже вони втрачають почуття реальності. Втрата почуття реальності може призвести до того, що вони стають дедалі ірраціональнішими і роблять дедалі дивніші вчинки, стають непередбачуваними та вкрай небезпечними». Це hubris syndrome, або синдром перевищення дозволеного, в основі якого гіпертрофоване самолюбство, породжене тим, що протягом тривалого часу у людини в руках була надто велика влада.

Ізраїльського графолога Інесу Гольдберг попросили проаналізувати уривок тексту, написаний путіним у зрілому віці, не сказавши, кому він належить. «Бажаючи… приховати ненависну невпевненість та занижену самооцінку», писала вона про автора уривка, він «усі силами намагається компенсувати свої проблеми в інтелектуальній, духовній, раціональній сферах. Він ніби прагне стати ще вищим і значущим — для досягнення поваги, і насамперед самоповаги». У нього яскраво виражений «синдром жертви», його «особистість постійно почувається у ролі скривдженого, ображеного, дискримінованого». Постійне переживання реальних і вигаданих образ пояснює довгі збуджені монологи путіна, у яких звинувачує Захід у всіх мислимих і немислимих гріхах, що «не чує росію». 

Синдром жертви у путіна — реакція на злидні та ущербність дитячих років. Відомий психолог Володимир Леві писав, що путін «був низькорослим щупуватим підлітком, сором'язливим, боягузливим, але зі швидким неслабким розумом, з сильною волею і дуже злопам'ятним. Посилено займався спортом, пішов до органів». Це, на думку Леві, "знайомий шлях гіперкомпенсації". Вона може тривати все життя і врешті-решт «перетворює людину на раба свого суперобраза». Йому доводиться нескінченно доводити, який він могутній, «залишаючись усередині тим самим тривожно-невпевненим, боягузеньким, психологічно і духовно недорозвиненим інфантилом».

Почуття ущербності

Психічні аномалії дитячих років часто зустрічаються у біографії жорстоких диктаторів. Серед них Калігула та Чингісхан, Іван Грозний, Гітлер, Сталін та Саддам Хусейн. Але путін, на відміну від Сталіна чи Саддама, не намагався компенсувати дитячі травми ризикованою боротьбою за владу. Він віддав перевагу іншому шляху позбавлення соціальної ущербності — вступити до всемогутнього КДБ, подолати комплекс неповноцінності, отримати таємну владу над оточуючими.

Творці «путінського міфу» любили писати про його шпигунські подвиги. Але Джеймса Бонда з путіна не вийшло. Колишній заступник начальника радянської розвідки генерал Микола Леонов згадував: путін завжди був досить посереднім агентом. <…> Коли в нас з'являвся курсант, який вільно володіє німецькою, як це було у випадку з путіним, і якщо він справді був розумним, то його відправляли до Західної Німеччини чи Австрії». Але путін опинився у Східній Німеччині, куди «відправляли другосортних співробітників». Після повернення до Ленінграда путіна «призначили до місцевого університету шпигувати за іноземними студентами, більшість з яких були цілком правовірними комуністами». Для підполковника КДБ це було принизливим призначенням. Це ще одна причина появи у президента росії почуття образи.

Дві манії

путін упевнений, що іноземні розвідки постійно спостерігають за ним. Близький до нього російський кіномагнат Микита Міхалков розповідав, що одного разу йшов з ним парком: «Він каже: „Ти можеш собі уявити, ось усі розвідки світу зараз знають, що ми з тобою йдемо цією доріжкою. Ось ти уявляєш собі, що це за життя?“» Це типова ознака хвороби: пацієнтові здається, що за ним постійно стежать вороги, колеги, сусіди, уряд, зомбі тощо. Хворий може точно вказати дату початку переслідування, хто його переслідує та з якою метою. Неприємні випадковості чи невдачі такі люди сприймають як витівки шпигунів та ворогів.

путіна завжди супроводжує численна охорона. У закордонних поїздках він їсть лише з привезених із росії продуктів, приготовлену його власними кухарями. Про манію переслідування російського президента говорять люди, знайомі із життям Кремля: «путін дуже боїться замаху. Водії, прибиральники, кухарі, садівники – усі чоловіки, путін жінкам не довіряє».

Манія переслідування путіна не викликала б занепокоєння, якби вона не поширювалася на військові директиви. Якщо йому подобається оточувати себе озброєною до зубів охороною, то це його особиста справа. Але якщо ядерну державу очолює лідер із болючими уявленнями про навколишній світ, це може погано закінчитися.

Путін страждає на параної

Вайра Віке-Фрейберга, колишній президент Латвійської Республіки:

«Російське керівництво виявляє ознаки того захворювання, яке психіатри називають параноєю. владімір путін постійно відчуває загрозу нападу. В одному зі своїх виступів він згадав, що його атакують шведи... Шведи залишаються нейтральними протягом тривалого часу. А він каже своєму народу, що [шведи] на них нападають... Він постійно каже своєму народу, що росія зазнає нападу. Це і є параноя».

У людей, які страждають на параною, манія переслідування доповнюється манією величі. Прагнення подолати комплекс неповноцінності, невпевненість у собі та занижена самооцінка часто призводять до підвищеної агресивності та водночас до підкреслення власної значущості та високого статусу, іноді реального, але найчастіше вигаданого. Це спроба придушити в собі гнітюче почуття ущербності. Через війну розвивається комплекс переваги. Дуже схоже, що таке поєднання властиве путіну. Він асоціює себе з видатними російськими самодержцями, вважає себе продовжувачем їхньої справи. путін, зауважив колишній директор Московського центру Карнегі Дмитро Тренін, «увірував у свою Богом цю історичну місію. Людина, відома своїм прагматизмом, яка називала себе слугою суспільства, управлінцем, перетворилася на посланця вищих сил. путін не тільки став згадувати Бога в публічних виступах, а й поводився як людина, яка робить те, що доручив йому Всевишній».

Манія величі у лідера завжди є небезпечною. Вона пов'язана з переоцінкою власних сил, а це підштовхує до авантюр. Люди з підвищеними уявленнями про себе часто не усвідомлюють свої помилки, схильні вважати осягаючі їх невдачі результатом ворожих підступів деяких злих сил, але не наслідком своєї нездатності адекватно оцінити обстановку.

Апологія сили

У промовах путіна проглядається уявлення про політику як жорстку боротьбу за владу, ресурси та вплив, в якій перемагають найсильніші, а слабких принижують та знищують. росія не повинна бути слабкою, вірить він, інакше її знищать. Ми, казав він, «виявили слабкість, а слабких б'ють»: «Одні хочуть відірвати від нас шматок жирніший, інші [опозиція] їм допомагають». Це майже дослівне повторення думки Сталіна: «Слабкі б'ють, з сильними рахуються».

На думку Томаса Гомарта, директора Французького інституту міжнародних відносин, «владімір путін, малолітній гопник, що повернувся на правдивий шлях завдяки дзюдо та юриспруденції, а потім влаштувався на роботу в органи безпеки, вважає фізичну силу останнім аргументом, тому що в росії, як і скрізь , „слабких б'ють“. Якщо він і вірить у право, то лише у право найсильнішого». Переконаність у тому, що сила – головний та єдиний аргумент політики – призводить путіна до сприйняття компромісу як прояву слабкості. Схильність західних еліт до пошуків політичних рішень міжнародних проблем, вважає він, не що інше, як результат слабкості Заходу.

Таке уявлення про світ формувалося під впливом досвіду, здобутого в дитинстві. Двір будинку, де виховувався юний путін, «існував за вовчими законами, — згадував колишній сусід путіна. — Старші правили над молодшими. Жили як на зоні: були пахани та їхні слуги». У цьому середовищі, що відтворює взаємини у в'язницях, сформувалося переконання в тому, що агресивність, жорстокість, готовність йти на ризик, менша чутливість до болю та втрат може компенсувати у разі зіткнення фізичну слабкість. Такі придбані у дитинстві поведінкові моделі до певної міри пояснюють особливості зовнішньої політики путіна.

Апологія сили, властива путіну, проявляється, коли, відволікаючись від заздалегідь написаного тексту, він говорить про «західних партнерів», але насправді розкриває власні настанови. Це називається проекцією. Людині притаманне несвідомо приписувати іншим людям власні мотиви, переживання, почуття та ідеї. Психоаналітики називають проекцію захисним механізмом, що дозволяє зняти із себе відповідальність за власні дії. Так, у травні 2006 року, відвернувшись від тексту, путін у серцях сказав: «Їх [США] військовий бюджет в абсолютних величинах майже в 25 разів більший, ніж у росії... І молодці. Молодці!.. Як то кажуть, „товариш вовк знає, кого їсти“. Їсть — і нікого не слухає… Виявляється, можливо, немає жодних обмежень». Образ вовка, який знає, кого їсти і нікого не слухає, відноситься не до США. Це властивий путіну ідеальний образ росії. І коли він приписує західним елітам ігнорування міжнародного права та моральних норм, застосування сили, обман партнерів тощо, він, по суті, розкриває власні, частково усвідомлені, а частково підсвідомі мотиви та установки.

Чотири помилки

Звичайному, не наділеному владою людині помилки часто прощають, а злочини карають. Політику, особливо авторитарному лідеру держави, що перемогла, часто прощають злочини. Але помилок, які призвели до поразки, такого лідера не вибачать.

путін, розв'язавши війну з Україною, зробив як мінімум чотири грубі помилки.

1. Він переоцінив міць своєї армії. Крім усього іншого, вона була сформована як армія бліцкригу, і до затяжної війни, як з'ясувалося, нездатна. Спроби підвищити її бойову міць, наприклад, шляхом хаотичної мобілізації, лише затягують агонію.

2. Він недооцінив рішучість та здатність українського суспільства, армії та влади чинити опір агресії. Незважаючи на найважчі жертви та втрати, Україна зовсім не збирається капітулювати.

3. Розрахунок на слабкість і розкол країн виявився неспроможним. Незважаючи на опортуністичну позицію низки політичних діячів, Захід консолідувався і надає Україні все більшу військову допомогу.

4. Китай зайняв, по суті, нейтральну позицію замість того, щоб підтримати свого стратегічного партнера.

Ці прорахунки путіна далеко не перші. Він втрутився у громадянську війну у Сирії, розраховуючи, що це дозволить йому відновити відносини із Заходом, але помилився. Він сподівався, що «розвернувшись на Схід», росія зможе створити військово-політичний союз із Китаєм — знову помилка. Він зробив ставку на прихід до влади Дональда Трампа. Але за Трампа США прийняли найжорсткіші, за довоєнними часами, санкції проти росії. 

Помилки путіна є закономірними. Вони — наслідок його психічних аберацій: нездатності вчитися на минулому досвіді, неадекватної оцінки наслідків прийнятих рішень, завищеної самооцінки та одночасно жахливого комплексу неповноцінності, параної, проектування на партнерів власної мотивації та установок, схильності до агресії як єдиного засобу виходу з реальних чи уяви. А тому 70-річний ювілей може стати останнім днем ​​народження, який владімір путін відзначає як президент росії.

«Аргумент» [2]

На цю тему:

• путіна з ювілеєм привітала тільки сволота та васали [3]
• «Мертва рука» Путіна та російська понтократія [4]
• Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста [5]
• Владимир Горбулин: Нужно готовиться к большой войне с Россией [6]
• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше? [7]
• Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» [8]
• Путин, синдром геймера и колея, которая ведет к реальной ядерной войне [9]
• Россия сегодня: Синдром отключенного сознания и культивация полного неведения [10]
•  Россия у последней черты [11]
•  Россия идет вразнос [12]