Другий сенат Конституційного Суду України постановив, що зміни, які стосуються винагороди прокурорів, внесені у 2019 році до українського законодавства, фактично розділяють посадовців на дві категорії. Подібні зміни є дискримінаційними, тому їх визнали такими, що не відповідають Конституції України. 

Про це повідомляє [2] пресслужба КСУ.

Відповідне рішення ухвалив Конституційний суд України у справі щодо конституційності положень закону №113-IX від 19 вересня 2019 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури”.

Суб’єкти права на конституційну скаргу порушили перед Судом питання щодо конституційності абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону № 113–ІХ, відповідно до якого винагороду прокурорів мав установлювати Кабінет Міністрів України своєю постановою, тоді як перед тим це питання регулював Закон.

Суд констатував, що нове місце прокуратури в системі органів державної влади та стандарти незалежності прокурорів, яких Україна має додержувати як член Ради Європи, вимагають від держави забезпечити захист гарантій незалежності прокурорів рівносильно, як це зроблено для суддів.

Суд указав, що врегулювання законом, а не підзаконним актом, питання винагороди прокурорів становить гарантію забезпечення їх незалежності, унеможливлює втручання органів виконавчої влади в діяльність прокуратури. Інакше це становитиме недодержання принципу поділу влади.

Суд зазначив, що Верховна Рада України запровадила неоднакове регулювання оплати праці прокурорів, фактично поділивши їх на дві категорії: одній з яких винагороду виплачують відповідно до Закону № 1697–VII; другій – винагороду визначено підзаконним нормативним актом, а саме постановою Кабінету Міністрів України.

Таку відмінність у ставленні до прокурорів, які мають єдиний юридичний статус, не можна вважати об’єктивно виправданою, а тому вона є дискримінаційною.

Прокуратуру інституційно віднесено до системи правосуддя. Визначені статтею 1311 Конституції України функції та юридичний статус прокуратури, а також установлений Законом № 1697–VII статус прокурора та обсяг гарантій його незалежності становлять єдину систему гарантій незалежності прокуратури як інституції загалом, так і окремого прокурора зокрема.

Отже, Верховна Рада України ще раніше створила підстави для впевненості прокурорів у тому, що їхній статус (і відповідно його невіддільні елементи), як і статус суддів,  захищено нормативними актами вищого, ніж підзаконного, рівня). Суд звернув увагу на те, що одночасна дія актів права того самого рівня, які неоднаково регулюють те саме питання – винагороду прокурора – не відповідає вимозі юридичної визначеності як складникові правовладдя.

З наведеного в рішенні Суду обґрунтовання випливає, що оспорений припис Закону № 113–IX не відповідає Конституції України в частині:

• - статті 6 (через несумісність із принципом поділу влади);
• - статті 8 (через створення юридичної невизначеності, що є недодержанням принципу верховенства права/правовладдя);
• - статті 24 (через дискримінаційний підхід до питання винагороди прокурорів);
• - статті 41 (через порушення права особи на власність).

Судді-доповідачі у справі – Сергій Головатий, Віктор Городовенко та Галина Юровська. 

«Аргумент» [3]