Пасажирський літак готується до зльоту, і раптом через увесь салон до кабіни проходять двоє пілотів у темних окулярах і з білими паличками в руках.

Пасажири заціпеніли від жаху: вони що, направду сліпі? Але виходити вже нема коли. Літак вирулює на злітно-посадкову смугу і починає розгін.

Смуга вже майже закінчується, люди в паніці починають кричати: "А-а-а-а!"

Аж раптом в останню секунду літак різко відривається від землі й злітає в небо. У салоні лунає полегшений видих, усі перелякано перезираються.

У цей час у кабіні пілотів один сліпий каже іншому:

– Знаєш, Миколо, а колись вони запізно крикнуть – і ми таки розіб'ємося!

А тепер трохи серйозніше. У всіх нас накопичилося незадоволення тим, що відбувається, але, по-перше, треба правильно вибрати обʼєкт обурення, а, по-друге, визначитися з тим, які в нас узагалі є опції прикладання сили.

Найочевиднішою для багатьох опцією зараз є вибори.

Я далека від того, щоб порівнювати їх із природними катастрофічними явищами, бо вибори це частина демократичного процесу. Але самі по собі вони не гарантують ефективної роботи інституцій включно з Верховною Радою. І не є запобіжником від авторитаризму.

Окрім виборів у демократії є інші ознаки, зокрема свобода слова, вільні медіа, незалежний суд, підзвітність влади. Отже, сам факт виборів не є гарантом подальшого розвитку демократії.

Україна веде екзистенційну війну, і в усіх верствах нашого суспільства накопичується виснаженість. В умовах цієї виснаженості корупційні викриття, що демонструють безкрайність цинізму в найвищих кабінетах влади, – максимально небезпечні, адже ведуть до бажання максимально швидких рішень. Усі, хто переймаються ними (або їхнім блокуванням), залишають поза увагою той факт, що український парламент, знекровлений відсутністю політичного процесу, нагадує пацієнта, який – хай там що відбувається навколо – вперто повзе до цвинтаря. Його монобільшістний склад – наслідок демократичних виборів 2019-го року – відтоді перетворив Верховну Раду на інструмент в руках президента. Проте без належного догляду (і вчасної заміни) псується будь-який інструмент.

А в умовах, коли єдиним способом суверенного виживання для України є збереження євроінтеграційного вектору, ефективна робота парламенту стає критично необхідною як ніколи. Грошей у державному бюджеті без європейської допомоги скоро (читайте найближчими місяцями) не залишиться. Європейська допомога своєю чергою завʼязана на законопроєкти (передовсім потрібні нам самим як державі), які місяцями лежать у парламенті (деякі з них взагалі не пускають на порядок денний, як на останньому засіданні комітету правоохоронної діяльності).

Виходить, що єдиним способом адекватно реагувати на політичну кризу, в якій ми на додачу до війни опинилися силами безмежно жадібних корупціонерів, є гальванізація роботи парламенту. Тільки це – швидке й послідовне ухвалення євроінтеграційних законів – зараз може відсунути в часі назрілий запит на зміну влади в момент, коли провести адекватні, чесні вибори не є можливим через війну. Відсунути, щоб у конституційного суду, парламентської робочої групи, центральної виборчої комісії та інших залучених до цих процесів сторін була змога підготувати необхідну базу до їх проведення, та визначити, в якій послідовності, і за яких умов їх можна проводити.

Вплинути на український парламент ззовні здатні два фактори: президент і вулиця. Так чи інакше в стінах Верховної Ради має скластися прагматичний консенсус усіх сил, які хочуть і наступного року вітати з Днем незалежності незалежну державу Україна. Бо не відсунувши горизонт нагальності виборів просто зараз, ми впритул наблизимося до визначення failed state, яке на нас уже не перший рік намагається навісити кремлівська пропаганда.

Словом, пасажири вже почали кричати. Треба щось таки зробити вже з тим літаком.

Лана Зеркаль, ексрадниця міністра енергетики, надзвичайна і повноважна амбасадорка; сторінка авторки у фейсбук