Міф про «велич»: Чому світу треба позбутися російського культурного міфу

Важная новость

Після того, як Міжнародний олімпійський комітет потрапив під шквал критики за допуск спортсменів із Росії, в західній пресі піднялася зустрічна хвиля — проти бойкотів і скасувань. Цікаво, що захисники не обмежуються інтересами атлетів, — дуже скоро будь-яка розмова переноситься на діячів культури й навіть на всю «велику російську культуру» загалом. За останні місяць-два за неї вписалися західна університетська професура й оперний істеблішмент, відставні зірки сцени та чинні політичні лідери. Всі вони, безумовно, засуджують злочинну «війну Путіна» проти України. Але, суто за Тургенєвим, категорично відмовляються вірити, що така культура «не була дана великому народу». Одне слово, як кажуть у наших палестинах, «їхня русофобія все ще недостатня». Ні, все навіть сумніше: їхня русофобія ще не сформульована й не усвідомлена до кінця.

Про це йдеться у статті видання ZN.UA [2].

Зберегти Росію

Добра новина: нинішній порив заступитися за «велику культуру та спорт» пов'язаний не тільки з прагненням урятувати кар'єру окремих штовхачів ядра чи співаків ротом. Особиста і суспільна потреба зійшлися в одній точці. Голоси захисників «великої культури» — західних і російських, лібералів і путіністів, проплачених агентів і корисних ідіотів — зливаються в загальному рефрені: Росію треба/доведеться зберегти. Із міркувань політичних, геополітичних, гуманних, творчих, планетарної безпеки, — підкресліть самі, що вам ближче.

Що ж, принаймні хтось уже розуміє, що Росії загрожує реальна небезпека, і готовий перейти до стадії торгу. І точка, з якої більшість готова починати торгуватися про «іншу Росію», «Росію без Путіна», — культура. «Велика культура» виявляється і наріжним каменем, і водночас гарантом того, що «хороша Росія» у принципі можлива.

Нічого нового для нас: культура завжди була важливим ресурсом кремлівської політики. Зокрема як головний (за необхідності — останній) доказ «величі народу». І цього разу, очевидно, як і всі попередні, культура має зіграти роль індульгенції для суспільства, що вигодувало людожера. Так, звісно, Путін — упир. Але є ж у нас ще й Чайковський...

Саме з «великої культури» постане нова і така ж сама велика Росія.

Але тут захисники «великої культури» захоплюються і чи то вибовкують зайве, чи то чогось не договорюють. Чим «нова Росія без Путіна» відрізнятиметься від усіх попередніх реінкарнацій? Від «нової Росії без царату», «Росії без буржуїв», «Росії без Сталіна», «…без Брежнєва», «…без комунізму», «Росії-яка-встала-з-колін»? Росія завжди «відроджувалася», — тут, на жаль, не посперечаєшся. Але нічого нового на клязьминських болотах: кожне відродження «народу — носія великої культури» вінчалося приходом до влади чергового упиря.

Чи не означає це, що сама концепція «відродження з великої культури» в цьому випадку працює якось неправильно? Чи те саме «зерно», з якого «великий народ» раз у раз відроджується, містить у собі смертельну хворобу?

Показання до екзорцизму

Ні, це не заклик до «знищення культури». Це навіть трохи смішно писати. Неможливо знищити культуру (чи не нам знати?). Точніше, можливо — разом із усіма її носіями. Але «великій російській культурі» навіть це не загрожує, бо в неї немає, в суворому сенсі слова, конкретного народу-носія. Її навіть неможливо ефективно «закенселити». І це, попри все, добра новина.

Однак культура, яка постійно породжує монстра, потребує якогось аналога екзорцизму. З неї треба «вигнати біса» — розвіяти міф, яким заражена й просякнута ця культура, міф, що її отруює і перетворює на отруту, розлиту по всьому світу.

Міф про «велич». Про «особливий шлях». Про те, що вона взагалі існує — ця «велика культура великого народу», де, як у плавильному казані, все спільне, все єдине, все і всі однаково цінні й немає генія без лиходійства, і навіть самого лиходійства немає, якщо воно виявилося досить ефективним і досягло «високої мети». Міф про те, що «велич культури визначається її найвищими досягненнями». Міф, який не дозволяє відокремити вірус від носія і раз у раз, зберігаючи життя носієві, дає хворобі можливість поширюватися та сіяти смерть.

Як працює цей міф, можна простежити саме на нинішній полеміці про те, можна чи не можна бойкотувати російських атлетів і артистів через злочини Кремля в Україні.

Чому саме культура і спорт виявилися такими зручними для м'якої реабілітації Росії, повернення її у пристойне товариство? Звісно ж, не тому, що вони «поза політикою». Цей мовний зворот — ввічливе кліше, яке вживають замість «відчепіться, не заважайте рахувати касу». Річ у тому подвійному стандарті, який у Росії давно навчилися використовувати у власних інтересах.

Культура і спорт в очах західної людини — сфера індивідуальних досягнень. Те, що хтось узяв високу ноту або пробіг швидше за інших, — не «надбання держави». Це результат праці й таланту конкретної людини. Для західного глядача-слухача немає жодної суперечності в тому, щоб зачитуватися «Звіяними вітром» і водночас не підтримувати Америку. А якщо в мистецтві та спорті кожен сам за себе, то чи маємо ми право заборонити артистові або атлету реалізовувати свою майстерність тільки тому, що він «не там» народився? Якщо він сам не людожер, а лише сусід людожера?

Це головний аргумент усіх захисників індивідуального права майстрів — артистів і спортсменів. Для європейського вуха він звучить досить переконливо. Адже там мистецтво ніколи не «належало народу», імена атлетів не сплавлялися у «славу радянського спорту», що якимось містичним чином втрачала конкретного автора й ставала «всіхньою». І навіть на Місяць літали троє американців, а не якесь аморфне утворення, позначене словом «ми». Були, звісно, і в Європі всілякі експерименти з колективізації індивідуальних досягнень. Але зазвичай закінчувалися вони швидко й болісно.

Тимчасом внутрішній погляд Росії на свою «велику культуру» зовсім інший — це колективне надбання, спільне поле великих перемог, де бенефіціарами кожного великого досягнення стають усі. Саме це — причетність до колективного тіла, створеного переважно чужими руками, вигодуваного чужою кров'ю, — і становить суть міфу про «велику культуру», яка за необхідності виправдовує все, та про «великий народ», який не може бути неправим.

Міфологічна свідомість «великої культури» цікавим чином захищає її носіїв від очевидних вад цієї моделі. Адже якщо досягнення окремих геніїв спільні, то й лиходійства кожного окремого мерзотника виявляються спільним надбанням. Як у популярному анекдоті, тут треба вибирати щось одне. Або міф про «спільні перемоги» — і тоді взяти на голову заодно і всю безневинну кров, пролиту «переможцями» та «богоносцями» з різних приводів. Або погодитися з тим, що у високих досягнень, як і в мерзенних злочинів, є абсолютно визначені автори. А решта «представників населення» хай навчаться мити руки й вітатися, заходячи в приміщення, — цим насправді визначається «велич» їхньої культури.

Чим Гергієв не фон Караян?

Однак цю просту думку буде дуже важко «протягнути» не тільки в жуючі маси, що «першими полетіли в космос». Її навряд чи захочуть купити на Заході. Тут навіть ті, хто готовий піддатися (хоча б частково) на деколонізацію російської культури, внутрішньо повстають проти її деміфологізації.

Пояснюється це дуже просто. «Російська культура» — товар, бездоганний з маркетингового погляду. Доволі екзотичний, але в міру екзотичний. Беручи участь у відтворенні російського культурного міфу, західні майданчики з незмінним успіхом продають публіці нев'янучу «російську культуру», завжди приправлену скандальністю, загадкою, запахом чи то димку віддаленої пожежі, чи то сірки. Публіці подобається. Вона несе гроші в касу.

А чому б і ні? Хіба не був Герберт фон Караян членом НСДАП та улюбленцем Гітлера? Але його так і не «закенселили», як ми «кенселимо» його колегу — улюбленця Путіна Валерія Гергієва.

Чому? В чому різниця?

Це питання тривожить багатьох, а також дає можливість для маневру і спекуляцій. Справді, нацистське минуле простили фон Караяну, його «реабілітували» (хоч і не всі) разом з усією Німеччиною та німецькою культурою. Але відбулося це тільки після того, як Німеччину розгромили, а нацизм — засудили. «Носій великої культури» — німецький народ — зазнав жорсткого покарання (слово «справедливого» тут навряд чи лягає в контекст). Культурний міф Німеччини, роздутий нацизмом, був деконструйований разом із нацизмом. І тільки після цього ставити Вагнера й аплодувати Герберту фон Караяну стало «пристойно».

Аналогія пряма: коли Karaya чи будь-який його побратим надряпає шматком цегли на кремлівській стіні «Руїнами Спаської вежі задоволений», ось тоді можна буде захоплюватися майстерністю Гергієва, слухати Нетребко, Башмета, Мацуєва, та хоч Петросяна. Якщо ще хтось захоче їх слухати. Адже багато їх цікаві публіці тільки як представники російського культурного міфу. Ким вони стануть, якщо (або краще — коли) цей міф розвіється?

Розвіяти його — непросте завдання. Але нам необхідно це робити й переконувати в цій необхідності світ: поки міф «великої культури» живий, із нього буде нескінченно відроджуватися один і той самий упир. Зусилля з деколонізації, яких ми докладаємо, вже дають плоди. Але їх може виявитися недостатньо для подолання міфу, до якого звикли і який багато хто — і в світі, і навіть у нас — продовжує любити.

«Аргумент» [3]

На цю тему: