Триває бурхливе протистояння за право володіти Києво-Печерською Лаврою — однією із найдавніших християнських святинь України. А у квітні українці відзначатимуть Великдень, причому двічі — 9 квітня найважливіше християнське свято відзначать католики, а через тиждень — православні та греко-католики. Чому в представників однієї релігії стільки різних точок зору на одні й ті ж речі та до якої конфесії, врешті, історично належать українці, з’ясував Фокус [2].

Міфи і легенди давнього християнства

Популярний міф про те, що у 988 році Київську Русь було охрещено в православній традиції. Насправді християнська церква розкололася на православну (ортодоксальну, класичну) і католицьку (вселенську) тільки 1054 року. Отже, у 988 році апріорі не могло бути жодної православної традиції. Це був світ ще до релігійного протистояння Сходу і Заходу — щоправда, воно наростало.

Річ у тім, що християнська церква ніколи не мала єдиного духовного центру. Ще з Біблійних оповідей ми дізнаємося про існування не менше семи церков. Коли у 313 році християнство було легалізовано у Римській імперії, воно вже більше десяти років розвивалося як офіційна релігія у Вірменії (де досі існує зовсім відмінна гілка християнства). У самій Римській імперії інституційне оформлення християнства на його шляху від катакомбних зібрань до офіційної релігії зайняло більше десяти років і лише у 325 році на Першому (Нікейському) Вселенському церковному соборі були прийняті основні канони християнства. Тоді ж оформилися і п’ять центрів впливу в єдиній Церкві — Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим.

Ніде не вказувалося, який із цих центрів найавторитетніший чи, ба більше, головний, однак оскільки апостол Петро прийняв мученицьку смерть саме в Римі, то його наступники — Отці (лат. — Папи) християнської громади в Римі вважали себе найближчими до перших послідовників вчення Ісуса Христа.

Проте столицею імперії стало місто Константинополь. Наступні тисячу років існування Східної Римської імперії (яка увійшла в історію під назвою Візантія) саме Константинополь був її столицею. Він став найбільшим містом Європи, духовним, цивілізаційним та культурним центром тодішнього світу.

Варто пам’ятати, що саме Церква благословляла на правління тодішніх державних лідерів, коронувала правителів. Тому її роль у суспільному порядку та легітимності державної влади була ключовою.

Такий високий статус створив передумови для участі Церкви в жорстоких політичних протистояннях і зрозуміло, що він же сприяв піднесенню саме столичного (Константинопольського) духовного центру. Це відбувалося в процесі формування нових церковних канонів, покликаних дати відповіді на складні філософські питання життя людей і Божественної сутності. Для їх встановлення скликалися Вселенські Церковні собори, на яких відбувалися дискусії. Ті, хто їх програвав, часто потрапляли в немилість до імператора і навіть відправлялися на заслання. Дехто опинявся в Аравійській пустелі й проповідував там уже неканонічне християнське вчення, а Папа Римський Мартін I, приміром, потрапив на заслання до Криму. Зараз важко уявити, як Крим може бути місцем заслання, однак у VII ст. він був найпівнічнішим регіоном імперії.

У VII столітті Александрія, Єрусалим та Антіохія опинилися під владою арабів. Рим теж відокремився від імперії і Константинополь позбувся адміністративної влади над Папою Римським. У Візантії залишився тільки Константинопольський патріарх. Після цього Вселенські собори більше не скликали, і кожен осередок розвивався самостійно, дедалі більше віддаляючись один від одного.

За таких умов християнство з рук візантійського імператора і константинопольського патріарха прийняла Київська Русь-Україна на чолі з Володимиром Великим. Вона стала однією з найбільших християнських держав світу, а київські князі стали вважати себе рівними візантійським імператорам. Князя Володимира Великого взагалі проголосили рівноапостольним.

Становлення давньої Київської церкви

Проте спочатку у Києві було утворено просте архієпископство (єпископ чи архиєпископ – керівник церковної організації в окремій провінції, а не незалежній державі). Це явно не відповідало амбіціям київських князів, оскільки Болгарське царство взагалі мало окремий патріархат (щоправда, воно було ліквідоване Візантією ще за життя Володимира Великого). Врешті Ярослав Мудрий добився у 1040 році утворення окремої Київської митрополії і навіть самовільно, без узгодження з Константинополем, поставив на його управління руського ієрарха — Іларіона. Він став розробляти самостійні духовні концепції та напрямки християнського віровчення, не оглядаючись ні на Рим, ні на Константинополь. Згодом вони стали надбанням усієї християнської Церкви та найдавнішими пам’ятками української писемності.

Розкол християнської Церкви стався у рік смерті Ярослава Мудрого. У Києві це сприйняли як суперечку конкретних церковних ієрархів — Константинопольського патріарха та Папи Римського. Тож Київська митрополія стояла осторонь цієї сутички, очікуючи, що невдовзі конфлікт буде вичерпано. Тоді ніхто не очікував, що він затягнеться на тисячу років та відіграє важливу роль саме в історії України.

Велике "переселення" Київської митрополії

Наступні майже двісті років Київська митрополія жила своїм життям, по суті будучи самостійно вагомою силою у християнстві. Усе зруйнувала монгольська навала. Вона підірвала міць давньої Київської держави та давньоруської церкви. Цікавий факт, що митрополит залишався жити у Києві ще понад пів століття після його взяття монголами і переїхав [3] у Володимир-над-Клязьмою лише у 1299 році, а вже у 1325 році — до Москви. Відповіддю на цей вчинок стало утворення окремої Галицької митрополії через два роки після того, як Київський митрополит вирушив у мандри.

Важливо зрозуміти, що на момент взяття Києва монголами він фактично контролювався галицько-волинськими князями — його обороною керував воєвода, присланий Данилом Галицьким, який згодом був коронований королем з благословення Папи Римського, при цьому так і не прийнявши католицизм.

У XIV ст. Київ було відвойовано у монголів. Він став столицею окремого (удільного) князівства у Литовсько-руській державі. Тоді було вирішено відновити й Київську митрополію. Цікаво зауважити, що після відновлення Київської митрополії Галицька самоліквідувалася за неактуальністю.

В той час Московське князівство, чий князь Іван Калита став найдовіренішою особою монгольського хана, заявило, що справжній Київський митрополит продовжує перебувати у Москві та лише через століття його титул було змінено на Московський. Тобто деякий час формально існувало два Київських митрополити.

Лише у середині XV століття цей казус було вирішено, а Московський митрополит "скромно" проголосив себе патріархом. Москва проголосила себе наступником Візантії – "Третім Римом" і навіть взяла герб імперії – двоголового орла та перейняла ідеологічну основу "Другого Риму" — православ'я. Цей акт мав засвідчити прагнення відвоювати у турків "тисячолітню столицю православ’я" —Константинополь (захоплений у 1453 році).

Такі амбіції, за задумом московських князів, мали сприяти визнанню московської версії православ’я, проте жодних практичних дій у цьому напрямку здійснено не було і питання "Московського патріархату" зависло на півтора століття. Він був визнаний Константинополем (який попри завоювання турками-мусульманами, всупереч очікуванням залишився центром світового православ’я) лише у 1589 році. До цього Московська церква перебувала у фактичній ізоляції, відстала від світового православ’я у традиціях — так зване "старообрядництво", яке у XVII ст. було знищене силою.

"Ігри церковних престолів"

У Галичині в той час розгорталася своя "гра престолів". Князь польського походження Юрій II Болеслав був отруєний місцевими боярами у 1340 році. Його далекий родич польський король Казимир (у якого з покійним за життя були досить не прості відносини) оголосив скоєне викликом усьому католицькому світу з боку "схизматиків" (так зневажливо називали один одного представники різних церков після розколу 1054 року). Саме під приводом поширення католицизму на схід (де, як виявилося, живуть "терористи", які можуть позбавити життя монарха – найважчий злочин у середньовічній Європі) Польське королівство захоплювало українські землі наступні двісті років, поки врешті не приєднало до себе майже усі заселені українцями землі у 1569 році.

Тоді виникли проблеми зі значною кількістю православного населення, які практично були людьми "другого сорту" в королівстві (дискримінація на основі віросповідання була типовою для тодішньої Європи, де в цей час взагалі відбувалися релігійні війни). Проблемою було те, що під дискримінацію потрапляла не лише маса селян, а й українські князі, які вели свій родовід від самих Рюриковичів та були найбільшими землевласниками Європи. Було зрозуміло, що це бомба уповільненої дії.

Релігійні проблеми підсилювалися календарною реформою, яка відбулася у 1582 році, адже саме календар визначав, коли саме відзначати релігійні свята, зокрема й Великдень, а це також і календар вихідних днів.

Врешті сукупність релігійних та світських чинників призвела до рішення спробувати об’єднати католицьку та православну Церкви. Ця спроба була не першою з 1054 року, проте в результаті на Соборі в м. Берестя (сучасний Брест, Білорусь) було утворено нову Церкву — Унійну (об’єднану). До неї перейшла частина знаті та вище православне духовенство, проте в народі вона не стала популярною. Так релігійне питання призвело до розриву українців з нащадками династії Рюриковичів, більшість представників якої перейшли в унію та католицизм.

Тоді на початку XVII ст. значна частина українців (те, що зараз би соціологи назвали "середнім класом") об’єдналася у бажанні зберегти та відновити Київську митрополію православної Церкви. Зрештою її захисником стало козацтво, натомість Церква стала ідеологічною основою існування цього явища. Тож ініціатива перейшла від вузького кола князівської верхівки до ширшого кола громадськості. В Європі ці процеси набрали обертів на століття пізніше і були названі процесами творення сучасних націй.

Така потужна підтримка православ’я не залишила виходу польській владі, яка зрівняла у правах православних та католиків у 1632 році. Так своєрідно завершився "хрестовий похід" на схід, який тривав майже 300 років.

Той самий Московський патріархат

Невдовзі Польща втратила контроль над більшістю українських земель. Було проголошено козацьку державу Гетьманщину, де офіційною релігією стало православ’я. Саме прагнення захистити православну віру стало одним із аргументом укладання угоди з московським царем у 1654 році. Цікаво, що основним противником цього рішення стало… вище київське православне духовенство. Саме тому Рада за участю московських бояр відбулася в Переяславі, а не Києві.

Річ у тім, що поінформоване у стані справ в духовній сфері вище духовенство Київської митрополії розуміло, що в Москві православна Церква стала інструментом в руках царя. І будь-яка інституційна самостійність Церкви в таких умовах неможлива. В той час, коли церковні громади в українських містах управлялися за активної участі мирян через інститут церковного братства, у Московському царстві Церква поступово перетворювалася в потужний державний механізм по упокоренню мас.

І справді, після укладення угоди між Богданом Хмельницьким та московським царем Олексієм подальші 32 роки Москва намагалася підкорити собі Київську митрополію (на кілька століть старшу за московську Церкву).

Ніхто не очікував загрози від православних єдиновірців, проте саме після інституційного підпорядкування Церкви у 1686 році невдовзі відбулося остаточне загарбання України Московською державою. Так, саме православна Церква перешкодила україно-шведському союзу в 1708 році, наклавши анафему (церковне прокляття) на гетьмана Івана Мазепу. В 99,99 % релігійному суспільстві такі дії мали вагоме політичне значення. Врешті релігійний фактор призвів до обеззброєння Запорізької Січі в 1775 році та її падіння без боротьби проти "братів-християн" із російської армії.

У ті часи Церква була організацією, яка уособлювала усю соціальну сферу. Тому інституційне підпорядкування Київської митрополії призвело до відтоку кадрів у Московську державу. Найяскравішим прикладом стало життя та професійна діяльність ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Він по церковній лінії отримав доступ до московського царя Петра I та став його вірним радником й ідеологом переформатування Московського царства у Російську імперію. Що важливо — сам Прокопович став натхненником взагалі ліквідації патріархату в Росії. Натомість було утворено напівсвітську інституцію — Священний синод. Його фактично контролював сам Прокопович, який не міг стати патріархом згідно з церковними законами, і таким своєрідним способом добився досягнення вершини церковної кар’єри.

Наслідком його амбіцій стало те, що наступні 200 років до самого падіння Російської імперії Російська православна церква фактично управлялася світською структурою, світськими особами, яких призначав імператор. Тож ні в кого більше не виникало сумніву, що в такій ситуації Церква стала ще одним інструментом ідеологічної підтримки самодержавства.

Внаслідок цих подій у XVIII ст. популярності серед українців набуває Унійна церква, яка відтепер єдина в Україні мала свій центр на українській території — єдність з Римом була більш духовною, за аналогією єдності Київської митрополії з Константинополем. У 1774 році в Галичині, яка за два роки до того увійшла до складу Австрії, Унійна церква отримала нову назву — Греко-католицька. Вона стала основою соціально-культурного життя українців в цьому краї до середини XX ст.

У Києві в умовах національної революції (1917-1921 рр.) було утворено Українську автокефальну православну церкву, яка була репресована у роки "великого терору" (1930-ті). У радянські часи церковні громади утискалися та контролювалися владою. Лише з відновленням незалежності в Україні стало можливе нормальне вільне функціонування релігійних громад. Такий вибух свободи віросповідання призвів до відродження чи не усіх релігійних організацій, які існували на території України за тисячолітню історію.

Як з цим жити далі?

Україна – унікальна країна, де упродовж тисяч років історії взаємодіяли між собою ледь не усі відомі релігійні конфесії. Ми згадали лише про основні та наймасовіші різновиди християнської церкви (хоча на українських землях також діяли протестантські громади, а також вірмени). Також в Україні віддавна проживали іудеї та мусульмани. Варто зазначити, що усі ці представники різноманітних церковних конфесій досить легко знаходили способи взаємодії між собою та жили здебільшого мирно.

Прекрасним ідеалом такого існування був Львів, який у XVI-XVII ст. справді можна було назвати східноєвропейським Вавилоном. Проблеми у зв'язках між конфесіями починалися тоді, коли вони замість виконання своїх прямих обов'язків — соціально-духовної функції, ставали інструментом політичної боротьби та реалізації економічних інтересів. Тоді проливалися ріки крові.

Інше, що важливо зауважити — це історична схильність українців до самоуправління своїм релігійним життям. Так, Київська митрополія до 1686 року була де-факто повністю незалежною структурою. Усі політико-економічні функції взяли на себе миряни, а духівництву відводився їхній прямий обов'язок. Так забезпечувалася гармонія. Коли ж цю систему було порушено вольовим рішенням московського монарха, українці знайшли собі іншу церкву, яка теж, попри духовний зв'язок з іншим християнським центром, не дозволяла суттєво зовні впливати на свої внутрішні справи, а її ієрархи стали справжнім моральним зразком для усіх християн світу, повторивши у XX ст. подвиги перших християн.

Зараз важливо, що більшість церков повертаються "до витоків". Після тисячоліть політичних ігор вони, врешті, знову займаються своїм безпосереднім призначенням — служать Богу, в якого щиро вірять їхні пригожани. Раніше, коли релігійність була обов’язком, серед вірян було значно менше справді віруючих людей.

А коли менше земних інтересів втручається у справи церковні, то й розуміння стає більше. Так, уже цього року українські греко-католики та ще раніше за них (!) православні висловили бажання перейти на новий календар (нехай і у вигляді Новоюліанського, а не Григоріанського). Адже коли йдеться не про політичні чи економічні привілеї, а про сприятливі умови для віри, то здоровий глузд стає основним — або й узагалі єдиним чинником ухвалення рішень, та й протиріч стає значно менше.

Угорі: у християнської церкви ніколи не було єдиного духовного центру. Фото: Getty Images

«Аргумент» [4]

На цю тему:

• У ПЦУ та УГКЦ опублікували церковний календар за новим стилем [5]