Максим Віхров: Сьогодні питання стоїть інакше: «А навіщо світові Росія?»

Важная новость

Росія — держава-мрець, яка розкладається.

Про це влучно пише Максим Віхров у своєму блозі у виданні "Тиждень [2]".

Ця імперія мусила піти в небуття ще у минулому столітті, але через прикрий збіг загальновідомих історичних обставин цього не сталося. З тих пір гальванізований більшовиками труп тиняється світом живих. Це не біблійний Лазар, якого Христос воскресив в усій повноті буття, а радше монстр Франкенштейна — сардонічна пародія на божественне чудо, химерна почвара, яка застрягла між світами.

У 1970-х французька письменниця Габріель Вітткоп написала скандальне оповідання «Некрофіл», у якому ретельно (аж занадто) відтворила внутрішній світ збоченця, якого вабить мертва плоть. Але в тому-то й справа, що Росія — не приклад збочення, вона йде за покликом свого єства. Ця країна не впоралась зі своїм головним завданням — вчасно адаптуватись до змін, які відбуваються навколо. Росія стала аутсайдером задовго до того, як її ракети впали на Київ, задовго до анексії Криму. Якби не газова труба, слово «Москва» лунало б у кабінетах європейських чиновників не набагато частіше, ніж «кулєбяка». Газогін — це єдине, що не давало світові забути про анахронізм під назвою «Російська Федерація».

Коли газова шворка стала тріскатись, у Москві спочатку образились, а потім запанікували, старанно маскуючи розпач. Знамените путінське питання «Зачем нам такой мир, если там не будет России?» — це істерика мерця, який погрожує затягнути всіх у свою могилу. Тому що насправді питання стоїть інакше: «А навіщо світові Росія?» І у Кремлі чудово розуміють, якою є правдива відповідь. І те, що відбувається зараз на теренах України — це остання атака трупа.

Так, російська ідея — перетворити всіх живих на мертвих. СРСР ховався за залізною завісою, РФ ховається за могильною плитою, з-поза котрої часом пускає ракети. Так, російський імперіалізм — це імперіалізм трупа, який вважає себе вищою формою буття. Втім, ця самовпевненість лише позірна, бо «і демони вірують, і тремтять» (Якова, 2:19). Тремтять і у Кремлі, тому що час невблаганний і грає він проти них. Тому стратегія zомбі-армії — встигнути вбити якомога більше тих, хто має право називатись живим. Це стратегія відчаю, але що іще має відчувати ходячий мрець?

Росія не може запропонувати людству нічого, крім гниття і тліну. Більшовики майстерно загортали свою некромантію у слогани про комунізм, рівність, безкласове суспільство, в якому людина людині — друг, товариш і брат. Так, це були нісенітниці, але сьогодні Москва не здатна й на таке. В ім’я чого ви, потвори, зрівняли із землею Маріуполь?! А у відповідь — невиразне гарчання зомбі про біолабораторії, ядерні розробки, бази НАТО... У держави-трупа немає жодної програми, крім убивства. Причому й воно зведене до тупої механістичності: було живе — стало мертве, «тут и сказке конец».

Обидва наших Майдани викликали у росіян таку несамовиту лють не лише тому, що ми хотіли політично і геополітично відірватись від Москви. Майдан — це жива реакція людей на несправедливість, це адреналін, прискорений пульс, розпашілі лиця, напружені м’язи. Трупові все це недоступне. Споглядаючи, як поруч вирує життя, він інстинктивно прагне вбивати, нівечити і катувати. Його мрія — змусити усіх злитися у багатомільйонний «бессмертный полк» холодних зотлілих мерців, який чвалатиме по планеті без жодної мети і сенсу. Москва десятиліттями бубоніла про «границы русского мира», але врешті виявилось, що це межа між світом живих і царством мертвих. Ось так просто і банально.

Боротися з Росією важко, дуже важко. Але трупи ще ніколи не перемагали живих. Не станеться такого і зараз. Можливо, місія України у ХХІ столітті і полягає в тому, щоб разом з усім світом нарешті загнати цього знахабнілого zомбі туди, де йому місце — під землю. Не наша провина, що сто років тому цей імперський труп забув померти. Але наша робота — нагадати йому, що хробаки вже зачекалися.

«Аргумент» [3]

На цю тему: