Інтерв'ю документаліста Мстислава Чернова. За годину до війни він опинився в Маріуполі.

Українські документаліст та відеограф Associated Press Мстислав Чернов та фотограф Євген Малолєтка приїхали до Маріуполя 24 лютого 2022 року, за годину до російського вторгнення, та були останніми репортерами, які виїхали з уже обложеного міста в середині березня. За 20 днів їм вдалося задокументувати безліч військових злочинів, скоєних російською армією, та нескінченну кількість горя, яке переживали українці. Зі знятого матеріалу Чернов змонтував документальний фільм, який так і назвав — «20 днів у Маріуполі». Через рік після початку російського вторгнення в Україну спеціальний кореспондент «Медузи» Лілія Яппарова [2] поговорила з Мстиславом Черновим про те, як розпочинався напад, і чому жахливі кадри з жертвами війни, зроблені під безперервними обстрілами, не змогли зупинити агресію.

— Як ви почали знімати війну?

— У 2014 році війна почалася у моїй власній країні, і я, як і багато документалістів, що працювали в Україні, автоматично став воєнкором. Знімав у Криму, коли відбувалася анексія; знімав у Донбасі. Коли російські війська збили Boeing MH17, ми у складі групи [репортерів] Associated Press опинилися на місці аварії через півгодини — і такого жаху я ніколи не бачив у своєму житті. Переламані тіла дітей, досі пристебнутих до крісел. Відірвані кінцівки. Запах розплавленого металу. Я йшов — і не розумів, хрумтять під моїми ногами кістки або згорілий пластик. Це досі залишається моїм найсильнішим враженням від війни.

Більшість тих кадрів так ніколи і не були опубліковані. Напевно, зараз – після Бучі, Маріуполя, Ізюма – межа допустимого змістилася. Але тоді треба було знімати так, щоби не показати всієї повноти кошмару.

З міжнародних журналістів я був першим, хто опублікував відео звідти, і наступного ж дня дізнався, як влаштована інформаційна війна. Я побачив свої кадри в американських, українських, російських новинах і почув, як по-різному одну й ту саму картинку інтерпретують у закадрових коментарях. Росія відразу ж почала висувати безліч версій, що суперечать одна одній, завалюючи ними глядача — і переконуючи його, що правди не існує.

Те саме сталося і з Маріуполем: коли я знімав наслідки бомбардування пологового будинку — вагітну жінку на ношах, величезну вирву в землі, то розумів, що це викличе інформаційну хвилю. І не помилився: вже наступного дня Росія почала озвучувати версії, що це «постановка з акторами», що «загалом нічого не було». Хоча ми опинилися на місці вже через 23 хвилини після авіаудару: спочатку почули літак, потім вибухи, піднялися на багатоповерхівку та побачили, звідки йде дим.

Наступного дня ми спробували дізнатися, що сталося з породіллями, — нам хотілося знати, чи дівчина вижила на ношах. На жаль, вона не вижила. І дитина також.

— До Маріуполя ви приїхали 24 лютого — за годину до початку війни. Ви розуміли, де опинитеся?

— Ми [з фотографом Євгеном Малоліткою та продюсером Василисою Степаненко] готувалися до різних сценаріїв — зокрема до гіршого. Підготували кілька шляхів для виїзду [з міста]; декілька квартир, де можна жити; кілька точок, де можна заряджати техніку; запасні колеса для машини.

У лютому, після трансляції запису Радбезу РФ і «визнання» так званих республік [ДНР та ЛНР], стало зрозуміло, що вторгнення буде, залишалося лише питання коли. Фронт несподівано стих; з'явилися повідомлення, що з донецьких лікарень, щоби звільнити ліжка, евакуювали пацієнтів. До 23-го числа в мене з'явилося відчуття неминучості — я пам'ятаю, як дзвоню редактору з маленького кафе «Сіль» у Бахмуті та кажу: «Завтра може початися вторгнення — і нам потрібно до Маріуполя, бо якщо його оточують, ми туди вже не потрапимо». Він відповів: «Добре, вирушайте».

Відеограф агенції Associated Press Мстислав Чернов читає новини на своєму телефоні за три дні до російського вторгнення в Україну. Волноваха, Україна, 21 лютого 2022 року. Фото: Evgeniy Maloletka / AP / Scanpix / LETA

Тоді ми залишили чайові, сіли в машину і поїхали вздовж передової Маріуполь. Була абсолютна тиша — нам зустрілися лише кілька вантажівок із бетонними плитами та колодами. Ми їхали і жартували: «Ось зараз почнеться третя світова війна. І ми рухаємося до міста, яке стане однією з її центральних точок. І в нас залишилося півтори години. No pressure». Їхали та жартували. Гірко.

— За вашими власними словами, у наближення війни вірили не всі.

— Так, більшість городян до останнього трималися за «нормальність» і думали, що все закінчиться як 2014-го: Маріуполь тоді обстрілювали і намагалися окупувати, але не вийшло. Багато хто ще не очікував, наскільки безладним і брутальним буде бомбардування: ніхто не міг собі уявити, що Маріуполь просто стиратимуть з лиця землі. Особливо з огляду на те, що Росія заявляла своєю метою «порятунок людей Донбасу».

Найголовніше питання Маріуполя — воно там витає у повітрі — це «чому?» У моєму фільмі [змонтованому з маріупольських зйомок одна з героїнь] Марина, втративши свого 18-місячного сина Кирила, невідомо у кого запитує: «Чому?» Я й сам цього й досі не розумію.

— У яких умовах ви жили та працювали у цьому відрядженні?

— У нас було знято готельний номер та дві квартири: щоб, якщо в одній зникає світло чи вода чи район потрапляє під обстріл, ми могли переїхати в інше місце.

Світло та вода незабаром повністю зникли в обох квартирах. У готелі з цим виявилося трохи простіше: іноді на кілька годин включався генератор. Неподалік готелю був український Червоний Хрест, який нам дуже допоміг, але їхню будівлю вже за кілька днів розбомбили. Ми більше не могли ходити до них заряджати батареї.

Зв'язок був дуже нестабільний: поки працювала вежа при міському офісі Kyivstar, ми сиділи під сходами одного з найближчих до неї магазинів і відправляли фото та відео звідти: сходи — непоганий захист від уламків. Але російські війська швидко розбомбили весь цей райончик. Далі ми намагалися з дахів ловити випадковий сигнал.

Приблизно 4 березня місто повністю оточили і зв'язок, і вода зникли скрізь. Ми їли один раз на добу, вмивалися розтопленим на багатті снігом, носили воду з колодязя. Похід за водою — одна з найсмертельніших подорожей для кожного маріупольця. Багато хто загинув у таких вилазках, потрапивши під обстріл.

Нас довго рятувала лікарня [№2]: у операційній завжди можна було зарядити камери. Ми потоваришували з лікарями: жили з ними, разом із хворими та медсестрами спали в коридорах, ділили весь побут. Коли треба було, ми розносили поверхами відра з бульйоном, тягали ноші з пораненими.

Спали ми спочатку на п'ятому, потім на третьому поверсі лікарні — у коридорах, куди [щоб захистити від обстрілу] перемістили всіх хворих. Стелили спальники на підлозі і лягали. Знеболювальних [для пацієнтів] не було, чистоту медсестри підтримували за допомогою розтопленого снігу, і це було практично неможливо. Тому спати було складно: стогін людей, що втратили руки і ноги, важкий запах, вибухи.

Був і супутниковий телефон — інакше і наші рідні, і редактори просто збожеволіли б від невідомості. Але, щоб зловити сигнал від супутника, доводилося виходити на відкритий простір: чомусь він добре ловився в центрі скверу по сусідству — у великій вирві, що залишилася там від 120-го калібру. І ось я вибігав із лікарні, сідав у цю вирву і ловив супутник. П'ять хвилин на це, п'ять хвилин на розмову. Просиш передати сім'ї, що ти живий. І назад у укриття.

— Чи було щось, чого ви не зняли в Маріуполі?

— Дуже багато. Бомбардування супермаркету «Порт-Сіті», яке сталося на моїх очах. Мене тоді кинуло на землю вибуховою хвилею, я поповз і почув звук снаряда, що врізався в дев'ятиповерхівку в мене над головою. Посипалося каміння, скло, я побачив другий вибух — і просто поповз у інший бік.

У «Порт-Сіті» та сусідніх будинках тоді загинуло багато людей, але я так і не зміг туди потрапити. Коли вже стемніло, до нас до лікарні прийшла жінка, яка жила якраз у тій розбомбленій на моїх очах дев'ятиповерхівці. Прийшла і сказала, що її чоловікові склом розрізало живіт. Але швидких у лікарні не було, комендантська година, передова, бомбардування триває. Ніхто не наважився з нею піти — їй дали інвалідний візок і сказали: «Везіть його». Вона пішла — і за годину повернулася з чоловіком. У нього з живота вивалювалися кишки - вона зібрала їх назад у живіт, перемотала простирадлом і довезла його під обстрілом до лікарні. І таких історій – сотні, тисячі. І все це не було знято.

Авіаудар «Порт-Сіті» досі мені сниться — а я його не зняв. Маріуполь мені взагалі сниться часто, і все в цих снах змішане: я завжди кудись біжу, навколо щось вибухає, «Порт-Сіті» раптом виявляється десь у Харкові. Тіла, що лежать біля будинку, де я виріс у Харкові, переносяться до Маріуполя. І все це начебто частини одного величезного зруйнованого міста. А в мене ламається камера, вимикається батарея, і я нічого не можу зняти.

— Скільки разів ви самі потрапляли під обстріл?

— Якщо я почну перераховувати, скільки разів десь поряд розривалася міна, то це буде довго. У Маріуполі це відбувалося постійно. Коли ти на вулиці, то відчуваєш, що кожної секунди можеш загинути. Ти або ті, кого ти знімаєш. Постійне відчуття близької несподіваної смерті страшніше за будь-яке бомбардування. До відчуття, що кожна хвилина може бути останньою, звикнути неможливо. Це екзистенційний жах, з яким зараз мешкають мільйони українців.

Є протоколи безпеки, але ж ми розуміємо, що війна непередбачувана. Щоранку треба було зробити вибір: вийти з підвалу знімати чи залишитися під землею у відносній безпеці? Намагалися зловити момент між двома хвилями бомбардування - вони зазвичай йдуть хвилями; машина паркується із боку будинків, які частково прикривають від обстрілів; зйомка відбувається дуже швидко і з огляду на укриття.

— Як люди в Маріуполі реагували на людину в касці з написом «Преса» та з камерою в руках?

— Щоразу, коли я йшов вулицею, люди підходили й запитували: «Які новини?», «Що у Києві?», «Що у Харкові?», «У мене родичі у Миколаєві», «У мене родичі в Одесі». Тому, коли я дзвонив до редакції супутниковим телефоном, завжди уточнював [щоб пізніше відповідати на запитання людей]: де зараз знаходиться російська армія, яка ситуація в столиці?

І всюди, куди б ми не йшли, до нас підходили люди і казали: «Будь ласка, зніміть нас, щоб наші родичі побачили [що ми живі]». Чомусь усі думали, що ми маємо якийсь чарівний спосіб передати все, що ми бачимо, у зовнішній світ. Я знімав — і одразу намагався пояснити, що швидше за все не зможу це відправити. Мені відповідали: «Все одно зніміть».

А коли з'являвся хоч якийсь зв'язок, до нас у соцмережах доходили прохання повідомити додаткову інформацію про людей, які потрапили на кадри — чи поїхати перевірити, чи живі ще чиїсь маріупольські родичі.

Завдяки фотографіям Євгена Малолєтки та відео, які у нас виходили, багато людей відшукали своїх близьких. Дізналися, що вони перебувають у лікарні №2, та змогли їх евакуювати.

— Ви працювали на війні в Сирії та Іраку — але зараз бойові дії у вас вдома…

— У журналістиці заохочується усунення від об'єкта. Але бути об'єктивним і нічого не відчувати це різні речі. Я відчуваю дуже багато. Зв'язок із тими людьми, яких знімаю; сильні емоції особливо сильні тому, що мені зрозумілий контекст.

Подивіться, як швидко зруйнували Маріуполь: Алеппо руйнували роками, а Маріуполь за три місяці. Такого масштабу я ніколи не бачив. Усі війни викликали в мене суміш огиди, злості, жаху та смутку. Але ніколи я не почував себе таким безпорадним, як зараз. Я думаю, кожен журналіст у тій чи іншій мірі відчуває цю безпорадність. Кожен хотів би зробити більше – зробити щось, що могло б урятувати людей. І зупинити війну.

— Ваші кадри з Маріуполя стали основою для антивоєнного наративу у всьому світі — і, ймовірно, вплинули на масштаб міжнародної підтримки України у цій війні. Це не повертає вам віри в небезглуздість роботи військора?

— Давайте не плутати віру та надію. Я можу сподіватися, що щось зміниться, але у глибині душі я, можливо, не вірю.

У 2014 році, коли Росія збила рейс MH17, я ходив цим полем і дивився на розкидані всюди тіла. І мені здавалося, що «ось зараз усе зрозуміють — і війна зупиниться». І цього, звичайно, не сталося. З того часу було знято багато трагедій — я навіть не можу порахувати, скільки я зняв загиблих людей. І нічого не змінилося — стало лише гірше. Звідси сумніви.

Але ти знімаєш і сподіваєшся, що це хоч би комусь допоможе. Ми [з Малолєткою] говорили з маріупольською мерією у вигнанні — нам сказали, що кадри, які ми тоді зняли та відправили, допомогли чинити достатній політичний тиск на Росію, щоби відкрився «зелений коридор».

Не хочу, щоб це звучало так, ніби ми тут «рятуємо життя своєю роботою» — ні. Але в зоні, де відбуваються порушення прав людини, мають бути журналісти. Якщо навіть зараз у людей вистачає нахабства ставити під сумнів те, що сталося в Маріуполі і стверджувати, що ці трагедії — постановка, то уявіть собі, що може статися через 20, 50, 100 років.

— Ви схильні сприймати свою роботу як спосіб отримати докази військових злочинів?

— У документалістики та журналістики є і має бути така місія. Якщо те, що ми зняли, допоможе дізнатися правду, а компетентним органам прийти до якихось висновків, то я буду радий. Від мене в цьому випадку нічого не потрібно, крім як знімати та публікувати те, що я бачу.

— Як ви вирішили, що потрібно виїжджати з Маріуполя, і як вам удалося вибратися з міста?

— Коли лікарню оточили російські війська — танки із символом Z виповзли і почали стріляти житловими кварталами, — ми зрозуміли, що ще трохи, і лікарню розбомблять. Або зайдуть російські війська і змусять нас сказати, що все, що ми зняли, було неправдою.

Вийти із цього оточення нам допомогли українські військові. Але ми залишилися без машини — без можливості пересуватися містом та заряджати батареї. Навіть якби ми захотіли, то не змогли б нічого зняти та відправити [редакторам]. І ми почали шукати способи виїхати з Маріуполя.

Нас врятував маріупольський поліцейський Володимир — ризикуючи безпекою своєї сім'ї, він вивіз нас своєю особистою машиною. Разом зі своєю дружиною та дитиною. Нам ще пощастило, його автомобіль був весь пробитий уламками, з мого боку двері не відчинялися просто тому, що не було ручки; лобове скло — у тріщинах, бічні — цілком заліплені скотчем, тож за ними не було видно наших облич.

15 березня з міста йшла колона ОБСЄ та Червоного Хреста, але ми не встигли до неї приєднатися, бо знімали в лікарні № 3. Це був наш вибір: або виїхати разом із колоною, або зняти в лікарні щось ще. Там вийшов останній кадр, який я зняв у Маріуполі: загибле під обстрілом немовля у пакунку. На пакунку був маленький папірець з його прізвищем та кількістю днів, які він прожив. 23 дні. І з цим зображенням, і з цим почуттям, я їхав.

Ми проїхали через 15 блокпостів – ми їх рахували: один, два, три. Враження було таке, ніби ми їхали через усю Росію, бо [у солдатів РФ] постійно змінювалися акценти — від ростовського до далекосхідного. І всі вони ставили нам це абсурдне питання: Що сталося з вашою машиною? Яка була пробита уламками російських бомб.

Перед заходом сонця (а вночі їхати через передову — самогубство) нам пощастило зустріти колону Червоного Хреста. Ми приєдналися до неї, і тільки так змогли проїхати лінію фронту. Це все був ланцюжок якихось абсолютно неймовірних везінь. Ми зустріли Червоний Хрест лише тому, що звернули не туди: практично вся евакуація йшла через Бердянськ, а ми поїхали через Мангуш.

Наступного дня ми нарешті почули вітання українською мовою — і дружина Володимира, яка сиділа поряд зі мною, одразу розплакалася.

— Ваш фільм «20 днів у Маріуполі», зібраний із знятого вами у відрядженні матеріалу, не шкодує глядача. У закадровому тексті ви прямо кажете: «Дивитись на це боляче — але так і має бути». Що залишилося у вас у архівах? Як ви вирішували, який страшний кадр можна показувати, а який ні?

— Набагато більше людей загинуло тими днями. Набагато більше дітей загинуло. І з поваги до загиблих та глядачів я не міг поставити крупний план відірваних ніг, відірваної щелепи чи половини обличчя. Хоча якось мені б хотілося.

Кількість болю, який передається глядачеві, потрібно дозувати – треба давати йому видихнути. Інакше він або піде, або закриється емоційно, перестане чути та відчувати. Це було складне завдання: як не відштовхнути того, хто дивиться — і при цьому не применшити глибину трагедії. Ми [з іншими творцями фільму] не хотіли дозволити глядачеві прийняти війну як щось «не таке вже й страшне». Подивіться російські [офіційні] ЗМІ: ви побачите розповіді про високоточну зброю та стрілянину якихось вражаючих уяву та очей знарядь. Все це виглядає небезпечно, але гарно. А мені треба було показати війну у всій її нестерпній огидності.

— Війна в Україні поступово йде із заголовків світової преси. Чи помічаєте це? Чи це може вплинути на міжнародну підтримку вашої країни?

— У січні 2022 року я повернувся до України з відрядження в Афганістані: я знімав там дітей, які вмирають з голоду; людей, які продавали свої органи, щоби прогодуватися; сім'ї, які продавали своїх дочок, щоб нагодувати решту дітей. Я тоді, у січні, подумав, що якщо зараз раптом справді розпочнеться російське вторгнення, то всі забудуть про Афганістан. І цим людям ніхто не поможе.

Так і сталося. На жаль, так працює інформаційне поле. Так, ви маєте рацію — через якийсь час Україна пішла із заголовків. Це нормальний процес: новини — щось нове. Але це означає, що війна зупинилася.

Після 2014–2015 років Україна теж йшла з передовиць. Мені здається, що міжнародна журналістика — усі ми тоді зробили недостатньо. Якби російські ЗМІ якимось дивом пояснили людям, що їхня країна забрала частину сусідньої, якби міжнародна преса більше розповідала про те, що це не «громадянська війна на сході України», а вторгнення, то, можливо, 24 лютого б і не сталося.

Але цього разу «забути» про російське вторгнення не вийде — надто високі ставки. Ця війна стосується всіх, вона впливає весь світ: Європу, США, Китай. Країни у всьому світі змушені зараз обирати вектор своєї міжнародної політики. І надто багато злочинів уже було скоєно.

— В інтерв'ю ви часто згадуєте, що, вирвавшись із Маріуполя, відчули себе винним. Чому?

— Я міг би зробити більше. Міг би зняти більше. Усі трагедії, про які ми розповіли, є мізерною частиною того, що там відбувалося. І було зрозуміло, що найгірше попереду. Саме до цього моменту у місті не залишилося журналістів.

Найгірше, що ми поїхали і не зняли бомбардування маріупольського драмтеатру. Ми багато разів були в цьому притулку, я знав людей, які там жили, і коли 16 березня ми дізналися, що його розбомбили... Ми розуміли, що нічого не знято. Ніхто не зміг показати масштаби цього вбивства, бо нікого з нас там не було. [Литовський документаліст Мантас] Кведаравічюс ще залишався у місті, але в іншому місці – і, на жаль, коли він виїжджав, його вбили.

І це немовля! Цей лист з написом про 23 [прожиті їм] дні. Я вийшов із підвалу [лікарні №3, де побачив тіло цієї дитини] — і ми пішли до відділення [того ж шпиталю], куди перевезли врятованих після бомбардування пологового будинку. І там лежали чотири новонароджені дитини, які не мали батьків, над ними стояла медсестра і прикривала їх ковдрою: «А раптом впаде бомба? Мені треба якось закрити їх від уламків». Це було так зворушливо і страшно. І ось із цим відчуттям ми їхали. Звичайно, я відчував себе винним.

Я досі не можу з'ясувати, що сталося з цими чотирма дітьми. Я знайшов людину, яка була у цій лікарні через 20 днів після нас. На той момент від неї вже нічого не залишилося: вона вся згоріла. І ця людина сказала мені, що хтось бачив тіла дітей, розкидані тим самим коридором. Я дуже сподіваюся, що це неправда, що це чиясь помилка, чиясь фантазія. Що діти врятувалися?

Цю лікарню розбомбили так само, як драмтеатр та пологовий будинок. І ніхто – ніхто! - цього не зняв. Дідька лисого. Це жахливо: що можна вчинити злочин — і ніхто про це ніколи не дізнається.

—

Джерело: МЕДУЗА [2]

На цю тему:

• "20 днів у Маріуполі" здобув Оскар [3]