Мер Охтирки Павло Кузьменко: "У перші дні війни – жодної координації дій ніким і ніде. В усіх прикордонних областях СБУ поїхала геть, поліції також не було"

Місто Охтирка, що на Сумщині, встояло на початку великої війни. До кордону з Росією трохи більш як 30 кілометрів, але ворог так і не окупував його. Для країни було стратегічно важливо стримати окупантів і не пустити далі — в центральну частину, до Полтавщини — або не відкрити ще один шлях до Харківщини, який дозволив би оточити область. У перші тижні повномасштабного вторгнення місто зазнало ударів забороненими міжнародним правом термобаричними вакуумними бомбами, була пошкоджена вся критична інфраструктура, а від приміщення міської ради залишилася тільки частина фасаду.

Про те, як рік тому встояла Охтирка, з якими труднощами довелося зіштовхнутися і як триває відбудова міста сьогодні, Рух ЧЕСНО спілкувався з міським головою Павлом Кузьменком у рамках спецпроєкту з LB.ua [2].

Виклики війни

- Що було найважче в перші місяці повномасштабного вторгнення?

- Зустрічаюся з багатьма колегами з інших міст, і ніхто не розповідає про перші дні війни. Їхні розповіді вже з початку березня. Головний виклик у перші дні війни – жодної координації дій ніким і ніде. З третього дня війни ми знали, що таке авіація і що для неї кордонів не існує взагалі.

Усе може бути розписано покроково на папері, але ніхто не зважає на те, що коли активна фаза бойових дій, усі сили місцевого самоврядування, а це в першу чергу люди, будуть рятувати свої сім’ї.

У перші дні ми, на жаль, не вели відеофіксацію – і немає багатьох відеопідтверджень воєнних злочинів. Багато хто вважає, що наші дії були координовані, але ні. Усі рішення були прийняті самостійно, а як з’ясувалося потім – було зроблено багато помилок: не проведені сесії, не прийняті рішення, не підтверджені документи.

Тоді більшість рішень приймали на особистих ставленнях. Ми не знали, чи буде в нас завтра, і мусили зробити певні дії вже.

- Якою була комунікація з центральною владою чи силовими структурами?

- В усіх прикордонних областях СБУ поїхала геть, поліції також не було. Усі вони пояснювали це тим, що був наказ, який вони мали виконувати, тому і доручень для нас ніяких не було.

У перший день війни, близько обіду, у нас з’явилися перші поранені орки, яких привезли до лікарні. Я телефонував начальнику СБУ, щоб запитати, що робити з цими, так би мовити, полоненими, то у відповідь почув: “Ти лікар, ти і розбирайся”. Зараз усі ці люди отримали підвищення у званнях.

Перші документи щодо наших дій, які нас змусили підписати, були в середині квітня. І там дуже цікаві документи – про те, кого ми першочергово повинні евакуювати і про кого повинні дбати. І це не діти чи пенсіонери, а перелік чиїхось рідних і близьких.

- Завдяки чому Охтирку не змогли окупувати? Злагоджена робота ЗСУ? Цивільні здавали позиції?

- 24 лютого у своєму відеозверненні я назвав ворога ворогом, Путіна – вбивцею, і я розумів, яке до мене буде ставлення після цього (окупантів. – Авт.). Але я і моя родина залишалися і були в місті весь час. Я не міг покинути громаду, а рідні розуміли, що вони мені потрібні як підтримка.

Усю правду можна буде розказати лише після перемоги. Методика ведення війни в перші місяці і рік по тому дуже змінилася. Охтирку врятувало те, що у ворога були інші першочергові цілі й задачі. Охтирка стояла між Черніговом і Харковом, які встояли. Через інші міста ворог пройшов за декілька годин, це сотні й тисячі бойової техніки.

- Охтирка була стратегічно важливим містом для ворога логістично?

- Якби був прохід через Охтирку, то були б зручні логістичні маршрути для ворога. Харків узяли б з нашого боку і зайшли б у Полтаву.

Найбільша проблема була, що вони зайшли на швидких танках. 80-ті за день долають до 500 кілометрів, але щоб подолати таку відстань, їм треба ще разів п’ять дозаправитися специфічним авіаційним пальним, не простим дизелем. Це була їхня стратегічна помилка – зайти на цих нових парадних танках.

Коли закінчувалося пальне і не було можливості заправити, ворог просто залишав ці танки з повним боєкомплектом, гадаючи, що будуть повертатися і заберуть. А наші свідомі люди забирали їх, несвідомі ж показово палили їх. І таких випадків багато по країні, коли палили покинуту техніку, і боєкомплекти вибухали і завдавали колосальної шкоди. Тоді варто було координувати людей, інформувати, щоб покинуті танки не палили, а виймали з них акумулятори – і ми відновили б їх.

Це тема військових. Я міський голова і повинен забезпечити для мешканців роботу критичної інфраструктури та комунальні послуги. На час війни значно більше завдань, які поза моїми повноваженнями.

Багато людей, які поїхали з міста та повернулися через деякий час, вважають, що місто розбили через мене, інші міста в області розбили. Тому що я тоді записав відео про те, що орки знищують нас голодом, холодом і взагалі відбувається геноцид українського народу. І це була їхня помста. На третій день Скабєєва вже про мене говорила у своїх ефірах. Вони боялися, що хтось буде висвітлювати воєнні злочини проти цивільних.

Літаки літали над містом по кілька разів на день, дуже низько, і такий гул стояв – люди ховалися хто де міг, бо не можна було уявити, де він зараз скине бомбу. Зрівняли залізничну станцію, музей, будинок культури, приміщення міськради та об’єкти критичної інфраструктури.

- Чи відчували ви, як голова громади, загрозу життю?

- Кожного дня. Усі знають, де живе міський голова. За кілька тижнів я перестав ночувати вдома, щоб не наражати родину на небезпеку. Коли лягав спати, то мав напоготові автомат і кілька гранат для оборони. Потім почали надходити погрози від тих, хто знав, що я бачив їхню зраду, бо нас після прильоту термобаричних бомб залишилося захищати до ста осіб із 93 бригади, а всі інші з міста втекли.

Коли на нас стали кидати термобаричні бомби, у місті почався хаос, горіла військова частина, вибухали боєкомплекти. Не було координації між підрозділами різних військових частин. У перші дні було роздано багато зброї, але не завжди це допомагало у протистоянні ворогу. Стріляли по всьому, що рухалось їм назустріч, так була розстріляна наша машина швидкої допомоги.

Робота місцевої влади

- Чи була на той момент депутатська більшість, чи є вона зараз? Як ухвалювали рішення?

- На той час було врегульовано, що фінансові питання можна приймати рішенням виконавчого комітету, більшість зі складу виконкому була на той час.

А от із депутатським корпусом було цікаво. Залишилися і працювали в місті на той час тільки депутати від партії ОПЗЖ, яким зараз виколюють очі.

Перший рік каденції мене намагалися зняти з посади. Ця каденція взагалі погано сформована по всій країні через партійні списки. Коли раніше половина депутатів обиралися з-поміж самовисуванців, то вони об’єднувалися зазвичай з головою. Тепер у депутатів сильна залежність від політичних сил, і неможливо сформувати більшість, кажуть, що от їм лідер партії не дозволяє. І є, наприклад, троє депутатів від “Батьківщини”, вони мої колеги, також медики, і їх постійно в Суми викликали для з’ясування тих чи інших питань голосувань.

Через рік нам вдалося утворити більшість із депутатами ОПЗЖ, але ми об’єднувалися не з політичною силою, а з людьми математично. 20% людей проголосували саме за цю політичну силу, в раду зайшло семеро депутатів, п’ятеро з них залишилися зі мною на момент повномасштабного вторгнення. Депутати на місцевих рівнях у політику сильно не грали, просто не було іншого виходу, як вхід через ту чи іншу політичну силу.

На сьогодні стійкої більшості в раді немає.

- Рух ЧЕСНО веде Реєстр держZрадників. У районній раді є депутат, якому вручили підозру. Чи є зрадники серед ваших?

- Там не зовсім однозначна ситуація з Олександром Курпілем (закликав місцевих до перемовин з військовими країни-агресора, поширював заклики до зміни меж території України. – Авт.). У Тростянці є такий активіст-волонтер Мирослав Шило, про якого багато писали у ЗМІ, і телебачення його знімало. Він пік хліб під окупацією і роздавав людям. Так от, вони працювали тоді разом з Курпілем, і їм для того, щоб пересуватися окупованим містом за борошном, дріжджами і таким іншим, необхідно було домовлятися з ворогом.

- Хто з вашої команди був постійно поряд? Хто на той момент вам допомагав в організації?

- Чим я гордий і в чому мені пощастило – усі мої заступники і керівний склад адміністрації залишився в місті. Усі боялися і було куди виїхати, але всі вони залишилися зі мною.

Міську раду розбомбили 8 березня. Ми там вже і не працювали, бо розуміли, що це небезпечно для життя.

Працювали з коліна з гумштабами, з фондами, з людьми. Ми розподілили по напрямках, хто чим буде займатися. Один заступник забезпечував харчуванням військових, бо в якийсь момент їх стало понад дві тисячі. Ще один заступник працював над питаннями відновлення критичної інфраструктури. Секретар міської ради – з гуманітарною допомогою, працював з людьми.

У нас також була налагоджена робота з квартальними комітетами. Більш ніж 150 квартальних по місту працювали з нами саме по гуманітарній допомозі, і вся комунікація з людьми була саме через них. А в перші місяці її приходило дуже багато, сотнями тонн.

Щойно закінчилися активні бойові дії в Охтирці – і одразу почалися звинувачення. Очолює цю кампанію народний депутат кількох каденцій Молоток Ігор Федорович. Ще до війни він усіляко намагався мене позбутися, прослуховування стояли і відео знімали, намагалися мене на чомусь зловити. Минулого тижня нас знову звинуватили, що пропадали і псувалися продукти (гуманітарна допомога. – Авт.), які ми не роздали людям. Я написав заяви до прокуратури і СБУ на себе і свою сім’ю, щоб усіх перевірили і знайшли вже нарешті ті магазини, де ми продаємо гуманітарку.

- Чи був у місті гуманітарний штаб?

- Моя дружина, вона також депутат ради, сказала, що ми будемо вести облік усього. У нас через це був скандал, бо не було часу все заводити і створювати електронну базу, просив роздавати все без записів.

Але ні, і я їй за це вдячний, усі писали на паперових носіях, а потім ми вже переносили. Так розуміли, чи все роздали і хто залишився без допомоги. Під кінець березня деякі люди, що залишилися, почали спекулювати цим. У соцмережах я залишив номери своїх заступників і зазначив, хто і за що відповідає. І почалися дзвінки за пайки по колу всім, отоді ми могли відстежувати, коли люди почали зловживати цим.

- Вас зараз звинувачують у перевищенні повноважень? Ви говорили, що там питання у прийнятті рішень і непроведенні сесій.

- Перші 50 днів я вводив комендантську годину сам, одноособово, оскільки нікого в Охтирському районі не було, поки не повернувся голова обласної ВЦА і не став мені вказувати, що це не мої повноваження. Моя мета була яка? Цивільним під час активних бойових дій у темну пору дня нема чого на вулиці робити. Щоб військові спокійно виконували свою роботу. Темніло о 17:30, от з 17:30 і починалася в місті комендантська година.

Також під час активних бойових дій ми брали десятки тонн пального на заправках, медикаментів у аптеках, військовий одяг, тисячі кубів дров і таке інше. Коли ворог відійшов, зібралися п’ять військових частин і я – і почали розбиратися, хто там що на себе набрав. І треба було скласти акти списання, тоді мені заявили військові юристи, що так не можна, що треба було сесію проводити тоді ще.

Зараз уже ми багато таких моментів вирішили з підприємцями. Залишилися одиничні випадки, треба ще погасити пів мільйона з двох за цигарки, які ми тоді набрали для військових.

Зелені коридори

- Хто організовував перші зелені коридори? Хто допомагав в евакуації?

- Ніхто. Від початку стало зрозуміло, що ворогу нема різниці, чи вони десять тисяч, чи сто тисяч людей знищать.Тому ми відправляли щодня близько тисячі наших мешканців. У нас було 10–15 великих автобусів, і ми щодня змінювали час і місце, звідки виїздили люди. У нас був єдиний безпечний шлях на Полтаву, про який ми нікому не говорили, бо вже були випадки обстрілів автобусів в інших містах.

Через два тижні мені зателефонували з військової адміністрації з пропозицією допомогти, то я просто попросив їх, щоб забули про нас, бо ми і самі справлялися. Евакуювали людей до того моменту, поки охочих не стало менш ніж десять.

- Скільки людей поїхало з міста?

- У перший місяць в Охтирці залишилося менш ніж 20 тисяч, а взагалі в нас 48 тисяч мешканців. Залишилися пенсіонери, військові і ті, хто працював на їхнє забезпечення.

- Чи працювало підпілля? Як гуртувалося місцеве населення?

- Ми постійно передавали інформацію військовим. Місцеві мисливці, які мали тепловізори, інформували, що за такими-то координатами висять дрони, “орлани”, а я щоразу повідомляв командира гарнізону. Люди з прилеглих сільських громад дзвонили особисто і розповідали, де є ворожа техніка. Із Тростянця місцеві передавали інформацію: де ночують, яка техніка, яка бригада зайшла.

Місцеві підприємці допомагали матеріально: ремонтували автомобілі, купували гуму, закуповували продукти і потім готували їжу для ЗСУ та ТрО, пекли хліб.

- Коригувальники були з місцевого населення?

- Ні, обстріли вели за наведенням дронів. І військові це також підтверджували. Ми недооцінювали “Орлан-10”, з його допомогою ворог отримував інформацію про позиції – і вже через день залітав літак і чітко бив по наших точках.

Мітки були фосфорною фарбою, але для того, щоб військові розуміли, куди їхати. Ми довго не вимикали вуличне освітлення, щоб не було мародерства, бо переважно пенсіонери залишилися.

Руйнування і ступінь відновлення

- Під час одного з бомбардувань в Охтирці було зруйновано ТЕЦ. Як місто пережило зиму?

- Унаслідок бомбардування ТЕЦ, окрім того, що її було зруйновано, також загинуло п’ятеро її працівників.

120 багатоповерхівок і переважна більшість комунальних підприємств отримували тепло від ТЕЦ. Після того, як ТЕЦ зруйнували, до нас приїздило дуже багато чиновників різних рівнів, дивилися на ступінь ушкоджень.

Уже коли безпосередньо до опалювального сезону залишилося мало часу, мені зауважили, що за це відповідальність нестиму я як голова громади.

Щодо ТЕЦ, яка так і залишилася єдиним джерелом опалення для міста, було відразу три проєкти. Державне фінансування — це довга бюрократична процедура. Просили і намагалися пришвидшити цей процес. Ми знайшли підрядника, який швидко взявся до роботи, тому в опалювальний сезон ми зайшли з теплом. Наразі подробиць розповісти не можу, усе після перемоги.

Коли кошти були виділені, то мені поставили умови, що проєктно-кошторисну документацію та безпосередньо підрядні роботи мають робити заздалегідь визначені компанії з уже зазначеними цінами. Загальна вартість об’єкта стартувала від 86 мільйонів, а на фініші це був уже 101 мільйон. У певних моментах потрібно було відстоювати свою позицію, через це губернатор планував ввести в місті ВЦА.

Окрім газового котла, який встановили на ТЕЦ, у місті буде опалення за рахунок двох котлів, які працюватимуть на щепі.

- Що з житловим фондом?

- На цей час місто Охтирка найбільш відбудоване з тих, які були зруйновані ворогом. Майже всі будинки придатні до життя. У п’яти багатоквартирних будинках були капітальні руйнування, і ще дві з половиною тисячі квартир, у яких треба було замінити вікна.

Станом на зараз 10–15% вікон не поставили ще. Фінансування на це було з різних джерел, переважно з міжнародних фондів. Капітальний ремонт житла ми робили за рахунок бюджетних коштів – це понад 100 мільйонів. З областю так було домовлено, що витрати на поточний ремонт їхнім коштом, а капітальний – з місцевого бюджету. До зими ми не встигли відремонтувати два під’їзди одного з будинків, куди був приліт.

Ми пропонували всім ОСББ перейти на індивідуальне опалення, але жодне об’єднання не змогло пройти цю процедуру. Приватним домогосподарствам ми відшкодували по 10 тисяч гривень з бюджету для встановлення індивідуальних котлів, таких близько 150 з 375, які постраждали від масованих ворожих ударів.

Фото: надано автором

«Аргумент» [3]

На цю тему: