Нафтова блокада перетворила Кубу на зону лиха

Важная новость

Куба переживає найважчу економічну кризу з часів революції 1959 року і вже опинилася на порозі гуманітарної катастрофи. Усі застарілі проблеми острова загострилися багаторазово у зв'язку з нафтовою блокадою, запровадженою адміністрацією Дональда Трампа і яка викликала «рішуче засудження» з боку Росії як давньої союзниці Куби.

Президент Трамп стверджує [2], що Вашингтон контактує з Гаваною і пропонує укласти угоду. У чому б вона могла полягати, достеменно невідомо, але в адміністрації Трампа акцентують увагу [3] на необхідності політичної лібералізації та кардинальних економічних перетворень. Таких, які, звісно, були б вигідні не лише кубинцям, а й американській владі. Посилюються і розмови про те, хто міг би стати «їхньою людиною в Гавані». Західні ЗМІ вказують, зокрема, і на двох людей з прізвищем Кастро.

Про ситуацію на острові та про те, які варіанти дій залишилися у кубинського уряду, — у матеріалі видання novayagazeta.eu [4].

Більше не вивозять

Останні два тижні літаки російських авіакомпаній літали на Кубу порожніми: це були вивізні рейси, покликані допомогти туристам вибратися з острова. Авіакомпанія "Росія" (входить до групи "Аерофлот") виконувала такі рейси з Гавани та Варадеро до Москви, а Nordwind - з Варадеро, Ольгіна та Кайо-Коко. 21 лютого відбулися останні з анонсованих рейсів: Ольгін – Москва (Nordwind) та Варадеро – Москва («Росія»).

Причиною став жорсткий дефіцит авіаційного палива, який виник на Кубі через нафтову блокаду, запроваджену адміністрацією Дональда Трампа. Авіаційна влада республіки випустила повідомлення про те, що авіапалива Jet A-1 не буде в аеропортах країни з 10 лютого по 11 березня. Але цілком можливо, що одним місяцем справа не обійдеться.

Ситуація вдарила не лише по російських авіакомпаніях. Наприклад, про зупинення рейсів заявила Air Canada та інші канадські авіаперевізники - WestJet і Air Transat. А ось мексиканська Aeroméxico продовжила польоти: маршрут значно коротший, що дозволяє брати на борт літака достатньо палива і для зворотного рейсу.

Тим часом іспанські перевізники Iberia, Air Europa та World2Fly внесли зміни до маршруту: тепер їхні літаки здійснюють технічні посадки в Домініканській Республіці для дозаправки. А Turkish Airlines почав літати зі Стамбула із дозаправкою у Канкуні. «Росія» і Nordwind такої можливості не мають: заправка їхніх літаків несе за собою ризик вторинних санкцій з боку Вашингтона. Керівництво Куби цей аспект не хвилювало, а ось постачальники палива в Домініканській Республіці та Мексиці не ризикуватимуть.

Криза, що переходить у катастрофу

Те, що відбувається, — сильний удар по туріндустрії, одному з найважливіших джерел валютних надходжень на Кубу. І без Трампа турпотік на Кубу знижувався усі останні роки. Наприклад, 2025 року країну відвідали 2,6 млн туристів (падіння за рік на 18%) — це мінімальне значення з 2002 року. Для порівняння: у 2018 та 2019 роках йшлося про 4,6 млн та 4,2 млн осіб. Багато в чому це було наслідком американо-кубінського потепління, яке почалося після візиту тодішнього президента США Барака Обами на острів 2016 року.

Найбільше туристів у 2025 році було з Канади – 754 тис (-12,4% за рік), потім йшли росіяни – 131,9 тис (-29%). Тож відсутність рейсів із цих двох країн може бути фатальною для кубинської туристичної галузі, на яку уряд останніми роками робив особливу ставку. У Гавані вважали, що саме туризм врятує економіку, що колапсує, і відповідно до цього розставляли пріоритети. Наприклад, у 2024 році 37,4% державних інвестицій було спрямовано на діяльність, пов'язану з туризмом та готельним сектором, — це в 11 разів більше, ніж було виділено на освіту та охорону здоров'я. Тепер і готелі стоять порожні, і охорона здоров'я з освітою перебувають у занепаді.

Криза, яка поступово набирала обертів останніми роками, торкнулася всіх без винятку кубинців. Нестача палива та зношеність інфраструктури (багато теплоелектростанцій давно вийшли з ладу) призвели до енергетичного колапсу.

У години пікового навантаження понад 60% території країни залишаються без світла. Іноді віялові відключення тривають до 20 години на добу в провінціях і до 12-14 годин у Гавані.

Енергетична криза спровокувала ланцюгову реакцію в системах життєзабезпечення. Через відсутність електрики та палива для насосних станцій сотні тисяч кубинців залишилися без водопостачання. Відсутність бензину для сміттєвозів призвела до санітарної кризи: на вулицях міст, які й так були далекі від стандартів чистоти, накопичуються гори відходів, що в умовах тропічного клімату створює ідеальне середовище для епідемій.

Наприкінці 2025 року влада визнала зростання арбовірусних інфекцій (викликаються вірусами, що передаються комарами, кліщами, москітами) — денге, зіка, чикунгунья. Ще один тривожний показник — смертність дитини. Торік вона становила 9,8 на 1 тис. живонароджень. Це значно вище за показник 2024 року (7 на 1 тис.) і порівняно з рівнем початку 1990-х років (1992 року на острові померло 10,2 немовляти на 1 тис. живороджень).

Вже зрозуміло, що нинішній рік стане ще більш смертоносним. Без бензину швидкі не можуть виїжджати на виклики. Лікарні, де вже давно спостерігали дефіцит базових медикаментів, призупинили проведення нетермінових операцій. Буває, що хірурги оперують під світлом телефонних ліхтариків. Як повідомляють державні ЗМІ Куби, іноді немає бензину навіть для катафалків, внаслідок чого не вдається вчасно поховати померлих.

Держустанови та компанії перейшли на скорочений робочий тиждень. Годинники очних занять у школах урізані, університети перевели студентів на дистанційне навчання чи вільне відвідування. Культурне життя поставлене на паузу: скасовано масові заходи, включаючи знамениті на весь світ міжнародні ярмарки — книжковий та сигарний.

Автобусне сполучення у містах та між ними скоротилося до мінімуму. Ціни на послуги тих приватних таксистів, кому вдається дістати паливо, злетіли до рівня, недоступного переважній більшості кубинців.

Продовольча безпека також підірвана.

Державна система розподілу базових продуктів (рис, борошно, квасоля тощо) за картками більше не гарантує навіть фізіологічного мінімуму: пайки урізані, постачання нерегулярні.

"У магазині за картками вже немає ні хліба, ні молока для дітей - хоча б хліба, щоб мої діти могли ходити до школи", - жалілася [5] 16 лютого у групі міста Матансас у фейсбуці місцева мешканка. «Я не з тих матерів, хто каже таке, але якщо вже американці збираються втрутитися у справи цієї країни, нехай уже втрутиться, бо колись це має закінчитися», — резюмувала авторка посту, під яким уже стоїть понад 1,4 тис. лайків.

За даними [6] Обсерваторії соціальних прав (ODS), яка випускає щорічні доповіді на основі опитування населення, 89% кубинських сімей живуть у бідності. 55% обирають відповідь «У мене виникають проблеми навіть із купівлею найнеобхідніших речей для виживання», а ще 27% — «Мені вистачає доходу, щоб виживати, але недостатньо, щоб дозволити собі щось понад найнеобхідніше». Сім із десяти кубинців змушені відмовлятися хоча б від одного щоденного прийому їжі із трьох. 14% осіб віком від 70 років продовжують працювати після виходу на пенсію, щоб вижити.

Рівень несхвалення економічної та соціальної політики уряду – рекордні 92%.

Опитування для цього дослідження проводилося влітку 2025 року. Зараз показники напевно були б ще вищими.

Більш лихі, ніж 90-ті

Кубинці старше 40 років зі здриганням сприймають словосполучення «особливий період». Таким терміном позначають найскладніший досі період у сучасній історії Куби — 1990-ті роки, коли внаслідок розпаду СРСР та соціалістичного блоку на острові почалася глибока економічна криза. З 1990 до 1993 року валовий національний продукт скоротився [7] на Кубі на 35%, експорт — на 79%, імпорт — на 76%. Москва тоді не мала ні можливостей, ні бажання підтримувати свого союзника на колишньому рівні, що поставило багатьох кубинців на межу виживання.

Тим часом нинішня криза значно жорсткіша. Як зазначав портал Havana Times [8], «падіння в прірву тоді не було таким різким, як зараз»: влада була заздалегідь готова до проблем, інфраструктура — від цукрових комбінатів до електростанцій — ще не розвалилася, виробництво свинини розвивалося, туризм та грошові перекази з-за кордону зростали. А потім, 1999 року, до влади у Венесуелі прийшов Уго Чавес, який став головною зовнішньою опорою кубинського режиму.

Нині ситуація інша. Однією з проблем є серйозне розшарування суспільства. На острові з'явилися кубинці, які розбагатіли, отримавши ліцензії на імпорт товарів. Водночас більшість продовжує жити у злиднях.

«Криза торкається всіх поколінь, але особливо тих, хто створював революцію і відгукувався на заклики відмовитися від особистої вигоди заради загального блага. Саме вони добровільно йшли рубати цукрову тростину [1970 року. - Прим. ред.] під час кампанії “10 мільйонів тонн”, розраховуючи, що держава забезпечить їх їжею та медициною до кінця життя, — описував [9] ситуацію журналіст Руарид Ніколь, який живе на острові. І констатував: — Революція вивела багатьох із злиднів — це її велике досягнення. Але тепер вона знову зробила їх жебраками».

Іспанський економіст Марк Відаль вказував [10] на те, що зараз, «поки населення стикається з бідністю, що зростає, тривалими відключеннями світла і нестачею продовольства, еліта, пов'язана з військовим апаратом, концентрує значні ресурси поза громадським контролем». Він упевнений: наратив, згідно з яким глибина нинішньої кризи пояснюється виключно американським ембарго, є глибоко помилковим.

«В особливий період було дуже погано, бо не було їжі. Але була надія, – цитувала [9] газета The Guardian кубинського кінопродюсера Карлоса Бустаманте. — Тепер їжа є, якщо можеш її купити, але надії немає».

Протидіючи загрозам

Ймовірно, ситуація почне змінюватися на краще, лише якщо адміністрація Дональда Трампа знову зробить несподіваний маневр і, як це вже бувало у відносинах з іншими країнами, кардинально змінить свою тактику.

Цьогорічна нафтова блокада базується на виконавчому указі «Про протидію загрозам Сполученим Штатам з боку уряду Куби», підписаному Трампом 29 січня 2026 року. Документ відповідає оновленій торік Стратегії національної безпеки США, яка вдихнула друге життя в доктрину Монро (про Західну півкулю як ексклюзивну зону впливу США).

Своїм указом Трамп ввів у дію режим «національної надзвичайної ситуації», обґрунтувавши це «надзвичайною та екстраординарною загрозою» національній безпеці та зовнішній політиці США з боку кубинського керівництва.

Адміністрація Трампа висунула [11] Гавані цілий список звинувачень, серед яких "систематичні порушення прав людини", "дестабілізація регіону", а також "вибудовування тісних зв'язків із низкою ворожих держав та недружніх акторів", включаючи РФ, КНР, Іран, ХАМАС та Хезболлу.

Наприклад, як зазначили у Білому домі, «на Кубі знаходиться найбільший за межами Росії центр радіотехнічної розвідки, орієнтований на збирання чутливої інформації про національну безпеку США». При цьому не уточнюється, про що йдеться. Такий центр — у кубинському Лурдесі — справді існував, але був закритий указом Володимира Путіна ще 2002 року. Про нові подібні структури публічно не повідомлялося.

Січневий указ Трампа якісно змінив режим санкційного тиску, який існував із початку 1960-х. Вашингтон вважав Кубу джерелом військової загрози і - з 1982 року - "країною - спонсором тероризму", але не заважав співпраці з Гаваною третіх країн. Тепер США задіяли механізм екстериторіального примусу.

Ключовим інструментом тиску стала загроза введення мит на товари з будь-якої країни, яка «прямо чи опосередковано» постачає на Кубу нафту чи нафтопродукти. Повноваження щодо визначення таких країн були делеговані міністру торгівлі Говарду Латнику, а визначення розміру тарифів – держсекретарю Марко Рубіо. Торгові партнери Гавани опинилися перед непростим вибором між подальшою підтримкою Куби та збереженням відносин із США.

Ні Венесуели, ні Мексики

Першого удару по союзниках Гавани було завдано ще до виходу указу — 3 січня 2026 року, коли захоплення американськими спецназівцями венесуельського лідера Ніколаса Мадуро зруйнувало вісь Каракас — Гавана. «Куба довгі роки жила за рахунок великих обсягів нафти та грошей із Венесуели. В обмін Куба надавала “послуги безпеки” останнім двом венесуельським диктаторам, АЛЕ ВІДСЬОГОДНІ ЦЕ НЕ ТАК… Більше ніякої нафти та жодних грошей для Куби — НУЛЬ!» - написав [12] Трамп у соцмережі Truth Social 11 січня.

Щоденні потреби Куби – близько 110 тис. барелів нафти. На самому острові виробляється від сили третина цього обсягу. До початку 2026 року основною опорою Гавани у цьому сенсі (та й у багатьох інших) була Венесуела. В останньому кварталі 2025 звідти надходило на Кубу в середньому по 35 тис. барелів нафти на день. Далеко до 90 тис. барелів за часів розквіту венесуельсько-кубинської дружби за Уго Чавеса, але також значно. У свою чергу, Куба роками постачала Венесуелі медиків та силовиків. Нагадаємо, що під час захоплення Ніколаса Мадуро було вбито 32 кубинці, які охороняли президентську резиденцію і особисто главу держави.

Коли кермо влади перейшло до віце-президента Делсі Родрігес (тепер вона в. о. президента), Венесуела припинила постачання нафти на Кубу. Немає й постачання гуманітарної допомоги. У Каракасі розпочався процес, який місцеві ЗМІ називають «декубанізацією»: нова адміністрація демонтує структури кубинського впливу у розвідці та збройних силах, що позбавляє Гавану не лише нафти, а й найважливішого інструменту геополітичного проектування сили у регіоні.

Більше того, за даними мексиканського порталу La Politica Online [13], під час лютневої зустрічі з міністром енергетики США Крістофером Райтом Делсі Родрігес запевнила його, що Венесуела може допомогти перехідному процесу на Кубі, і пообіцяла попросити Гавану почати звільняти політичних в'язнів.

Наступним завданням для США стало посилення тиску на Мексику, яка постачала кубинцям близько 20 тис. барелів нафти на добу. Мексика стикається зі своїми ризиками: Трамп погрожував атаками на територію країни з метою боротьби з наркозлочинністю. І це не кажучи вже про такий улюблений Трамп інструмент, як мита.

Публічно президент Мексики Клаудія Шейнбаум зайняла жорстку позицію, назвавши американські санкції «вкрай несправедливими». Але постачання нафти на Кубу зупинилося. Замість танкерів з нафтою Мексика відправила на острів 800 тонн гуманітарної допомоги: квасолю, сухе молоко, консервований тунець, олію тощо. Цей жест дозволив Шейнбаум хоча б частково зберегти обличчя перед лівим електоратом, який вимагає солідарності з Гаваною, не перетинаючи при цьому червону лінію, окреслену Білим домом.

Куба далеко

У непростій ситуації опинилися й інші стратегічні союзники Гавани – Москва та Пекін. З одного боку, промовчати не можна. З іншого — реальні економічні можливості та стратегічні пріоритети обох держав змушують їх бути максимально обережними, обмежуватись символічними жестами та гуманітарною допомогою.

Під час візиту до Москви міністр закордонних справ Куби Бруно Родрігес Паррілья, що відбувся 18–19 лютого, почув від своїх співрозмовників у Кремлі, МЗС, Раді безпеки, Держдумі та Раді Федерації чимало слів «з рішучим засудженням нелегітимних заборонних кроків Вашингтона щодо Гавани». "Разом з більшістю членів світової спільноти ми закликаємо Сполучені Штати виявити здоровий глузд, відповідальний підхід, утриматися від планів військово-морської блокади Острови Свободи", - сказав, наприклад, глава МЗС РФ Сергій Лавров. "Ми не сприймаємо нічого подібного", - прокоментував дії США Владімір Путін.

У посольстві РФ у Гавані раніше розповіли, що Росія готує постачання Кубі нафти та нафтопродуктів як гуманітарну допомогу. Попереднє масштабне постачання відбулося в лютому 2025 року, тоді йшлося про 100 тис. тонн (близько 733 тис. барелів). Але це було ще до указу Трампа. Якщо нове постачання і відбудеться, незважаючи на всі економічні та політичні ризики, то навряд чи буде значно масштабнішим. Але головне — у Москві зможуть заявити, що обіцяли не кинути Кубу і не кинули.

Позиція Пекіна ще прагматичніша. Китай залишається другим за величиною торговим партнером Куби, але обсяг його допомоги жорстко лімітований оцінкою ризиків. У відповідь на кризу Китай направив Гавані продовольчу допомогу та виділив фінансовий грант у розмірі близько 80 млн. доларів. Але підтримувати кубинську енергетику Китай не поспішає, тим більше, що сам донедавна закуповував нафту у Куби (частина надходжень з Венесуели перепродувалась задля отримання такої потрібної Гавані твердої валюти). Ключовий стримуючий фактор для КНР все той же — небажання йти на пряму конфронтацію зі США в їхньому «ближньому зарубіжжі» заради активу із сумнівною цінністю.

Кубинське керівництво всіма силами намагається пом'якшити кризу. Наприклад, Бруно Родрігес Паррілья з'їздив не лише до Москви, а й у Мадрид, де 16 лютого домовився про постачання гуманітарної допомоги на суму 1 млн. євро.

Крім того, влада країни лібералізувала правила імпорту нафти: невеликим приватним компаніям дозволили імпортувати паливо (звісно, при жорсткому державному контролі). Як повідомили джерела видання Martí Noticias, що базується в Майамі, приватники вже зайнялися цією діяльністю в обстановці тотальної секретності, оскільки є побоювання, що адміністрація Трампа може перекрити і цей канал.

Але все це спроби залатати дірки на судні, що стрімко тоне.

Не нападає та не загрожує

Питання, чи прагнуть США потопити цей корабель, і якщо так, то якими методами. Дональд Трамп не раз говорив, що кубинський уряд має «серйозні проблеми» і «тримається на ниточці». При цьому він визнав, що посилити тиск на Кубу вже неможливо — хіба що «рознести це місце до біса». Але поки що серйозної підготовки до такого варіанту не видно.

«Якби я й збирався це зробити [провести силову операцію. - Прим. ред.], це була б не надто складна операція, як ви розумієте, - заявив Трамп 16 лютого. І додав: — Але я не думаю, що в цьому буде потреба».

На цьому тлі кубинська адміністрація перезапустила стару стратегію, відому як «війну всього народу». План, розроблений понад 40 років тому Фіделем Кастро на випадок зіткнення з Вашингтоном, передбачає масову мобілізацію населення та створення народних ополчень. З початку 2026 року кубинська влада ввела щотижневий день військової підготовки: кубинців вчать встановлювати міни та метати гранати, знайомлять з основами військової медицини та маскування. Втім, подібні навчання останніми місяцями перед американською атакою проводилися регулярно і у Венесуелі, але Ніколасу Мадуро це не допомогло.

Якщо ж гіпотетично міркувати про можливість повномасштабної операції, то Куба перебуває у ще менш завидному становищі, ніж Венесуела: приблизно 49 тис. штатних військових проти 123 тис., а також набагато менш сучасна техніка, ніж у Боліваріанської Республіки.

Втім, є й переваги: як зазначав [14] аналітичний центр Chatham House, кубинський режим ідеологічно цілісний і однорідний, тоді як венесуельський за Мадуро був роздроблений на фракції, які керувалися суто корисливими інтересами. Крім того, стверджувалося в аналізі, кубинські чиновники та силовики, на відміну від венесуельських, «пройшли інституційну ідеологічну підготовку в дусі революції та бояться змін».

У пошуках співрозмовника

Втім, у США впевнені, що й у кубинському керівництві є люди, готові, як це зробила Делсі Родрігес у Венесуелі, стати провідниками американської політики. Наприкінці січня видання The Wall Street Journal повідомило [15], що Вашингтон шукає всередині кубинського уряду фігуру, яка допоможе у поваленні нинішньої влади до кінця 2026 року. А в середині лютого в інтерв'ю [16] телеканалу Telemundo глава американської місії на Кубі Майк Хаммер натякнув, що «кубінську Делсі Родрігес» вже знайдено. При цьому він, усміхаючись, не став відповідати на уточнюючі питання про те, хто це міг би бути.

Директор аналітичної організації Interamerican Trend Антоніо де ла Крус припускає [17], що главою уряду перехідного періоду могла б стати чинна віце-голова Національної Асамблеї Ана Марія Марі Мачадо — людина з менш заплямованою репутацією, ніж у багатьох інших представників кубинського естеблішменту. До складу уряду, як вважає експерт, також могли б увійти нинішній прем'єр Мануель Марреро, досвідчена дипломатка Хосефіна Відаль та віце-прем'єр (а також онуковий племінник Фіделя та Рауля Кастро) Оскар Перес-Оліва Фрага. Іспанське видання El País особливо виділило останнього, назвавши [18] його потенційним головним претендентом на роль "кубінської Делсі Родрігес".

Ті, хто стежать за сигналами у вищих ешелонах кубинської влади, звертають увагу ще на одну людину із родини Кастро — 60-річного Алехандро Кастро Еспіна. Він син Рауля Кастро та племінник Фіделя. El País називала його «архітектором зближення з Вашингтоном» у період президентства Обами та вмілим переговорником.

Алехандро Кастро Еспін. Фото: Alamy / Vida Press

Під час правління Рауля Кастро його син був впливовою фігурою в системі державної безпеки, але потім із нез'ясованих до кінця причин зник з поля зору. Передбачається, що він став черговою жертвою плану «Піжама» — так на Кубі називають замасковане під вдячність тихе відсторонення від влади тих, хто виявився не потрібним режиму або поводився занадто незалежно.

Так чи інакше, у жовтні 2024 року Алехандро Кастро Еспін вперше майже за сім років з'явився перед телекамерами, що багато хто сприйняв як промовистий сигнал. А зараз, за деякими даними, син Рауля взагалі відіграє ключову роль: іспанська газета ABC повідомила з посиланням на джерела в мексиканському уряді про контакти на мексиканській території між Алехандро Кастро Еспіном і представниками американських спецслужб.

Тим часом, джерела американського видання Axios [19] 18 лютого розповіли іншу версію: ключова фігура, яка спілкується з американською стороною (конкретно — з держсекретарем Марко Рубіо), — це 41-річний Рауль Гільєрмо Родрігес Кастро, онук Рауля. За словами одного із джерел, цей представник молодого покоління — «улюбленець свого діда», служив його охоронцем і, що важливо, має союзників на чолі гігантського військово-ділового конгломерату GAESA.

Це, по суті, держава в державі, яка керує значною частиною національної економіки та контролює суттєву частину валютних надходжень Куби.

В уряді Куби стверджують [20]: між двома країнами немає жодного встановленого діалогу ні на найвищому, ні навіть на середньому рівні. «Я б назвав це не стільки переговорами, скільки обговореннями майбутнього, — запевнив [19], у свою чергу, видання Axios неназваний високопоставлений представник адміністрації США. — Наша позиція полягає в тому, що режим має піти. Але як саме це виглядатиме, вирішуватиме президенту Трампу, і він поки не прийняв рішення».

Потрібно більше свободи

Сам глава Білого дому підтверджував факт спілкування американців з людьми «на вершині» системи влади Куби. І наголошував: кубинцям «певно варто укласти угоду» зі Штатами.

У чому саме вона може полягати – невідомо. За даними джерел ABC, у рамках перших обмінів думками з Алехандро Кастро Еспіном обговорювалася можливість "припинення блокади кубинської економіки" з боку США. Стверджується, що Білий дім міг би розглянути відмову від цього механізму тиску в обмін на допуск американських компаній до стратегічних секторів кубинської економіки — енергетики, туризму, банківської сфери, телекомунікації. За даними мексиканських чиновників, на яких посилалося видання, першим позитивним сигналом про прогрес міг би стати початок постачання американської нафти на Кубу.

Щоправда, ймовірно, якщо такі розмови й велися, то йшлося все-таки про часткове ослаблення блокади. Відповідний закон 1996 зв'язує руки навіть президенту США. Конгрес може скасувати ембарго щодо Куби тільки якщо буде доведено виконання низки умов: усунення від влади всіх представників родини Кастро, звільнення політв'язнів, відновлення прав і свобод, рух до багатопартійних виборів.

На січневих слуханнях у Сенаті Марко Рубіо вказував саме на той аспект, що скасування ембарго можливе лише у разі зміни режиму на Кубі. При цьому в середині лютого, обговорюючи ситуацію навколо Куби, він говорив про важливість того, щоб «у народу Куби було більше свободи, не лише політичної, а й економічної». «Я думаю, що їхня [кубінської влади. - Прим. ред.] готовність почати робити кроки у цьому напрямі — один із можливих шляхів уперед», — сказав держсекретар.

Він не став вдаватися до подробиць того, які саме кроки потрібні для пом'якшення санкцій, заявивши, що такі оголошення вимагають «простору та часу, щоб зробити це правильно». Але сам по собі акцент на економічних свободах говорить багато про що. Тим більше що Рубіо, який має кубинське коріння, завжди був головним «яструбом» в американській політиці щодо Куби і раніше не виявляв готовності до компромісів, які б дозволили уряду Діас-Канеля вижити.

«Те, що пропонує Рубіо, — це розумний, найрозумніший і найгуманніший шлях: стимулювати зміни через економічне рішення, — процитувала газета Miami Herald [3] екс-конгресмена Джо Гарсію, демократа з Південної Флориди, який раніше намагався виступати посередником між двома урядами. — У певному сенсі саме цього кубинський режим намагався досягти, але не зміг через некомпетентність і страх втратити контроль».

Вибір між Польщею та В'єтнамом

В останні роки кубинська влада справді робила спроби лібералізації економічної системи. Наприклад, поступово розширювалися можливості приватного бізнесу. Але кардинальних змін так і не сталося. В Індексі економічних свобод від Heritage [21] Foundation Куба займає 175 місце, випереджаючи лише Північну Корею. Укладачі рейтингу звернули увагу на те, що «неефективна державна економіка Куби показує дуже слабкі результати», «відсутність незалежної та справедливої судової системи підриває верховенство закону», «жорсткий державний контроль стримує розвиток приватного сектору», «застосування норм носить непослідовний і непрозорий характер», а «грошова стабільність вразлива до втручання держави».

Експерти розглядають [22] дві моделі переходу від соціалізму до ринкової економіки. Перша — польська, де різке обвалення соціалістичної системи спричинило формування ринкового демократичного суспільства. Показово, що перший президент Польщі Лех Валенса, котрий відіграв ключову роль у падінні комуністичного режиму, готовий передавати свій досвід кубинцям. Так, 12 лютого він виступив [23] на цю тему у Флориді у Музеї кубинської діаспори. Основне посилання було таким: Трамп «рухається у правильному напрямку», але треба пам'ятати, що він «діє на користь США, а не Куби». Тому самим кубинцям, зазначав Валенса, треба виявляти ініціативу і досягти змін на острові, а потім — впоратися із серйозними викликами щодо відновлення глибоко розділеної нації.

Друга модель, яка не має на увазі радикального зламу системи, - в'єтнамська. Наприкінці 1980-х В'єтнам розпочав ринкові реформи, не чіпаючи однопартійної політичної системи. І це призвело до успіху. Ще 1993 року 80% в'єтнамців жили у злиднях. До 2006 року показник знизився до 51%, а сьогодні становить лише 3%. У той час як з точки зору економічних свобод В'єтнам знаходиться вище за середньосвітовий рівень (на 61-му місці зі 176), гегемонії компартії ніщо не загрожує.

Питання в тому, чи вистачить кубинському керівництву впевненості в собі та бажання йти на ризик, так радикально реформуючи економіку. Поки що вони до цього особливої готовності не виявляють.

І ще малоймовірно, що влада погодиться на суттєву суспільно-політичну лібералізацію. На Кубі, як і при братах Кастро, жорстко борються з інакодумством. Останній гучний приклад — арешт на початку лютого двох засновників популярного серед молоді проекту El4tico — відеоколонок, що поширювалися в соцмережах про проблеми країни. Їм загрожує по вісім років в'язниці за «підбурювання до зміни конституційного ладу та наклеп на діяльність політичних та громадських інститутів країни».

Кубинська влада небезпідставно вбачає загрозу своєму становищу і в розширенні політичних свобод, і в масштабній амністії. І напевно чинитимуть опір цьому стільки, наскільки вистачить сил.

Зображення вгорі: мурал із зображенням Че Гевари в Гавані, Куба, 17 лютого 2026 року. Фото: Ramon Espinosa / AP / Scanpix / LETA

«Аргумент» [24]

На цю тему: