Ідея цього тексту виникла в одному із вцілілих лісів на Донеччині. Журналістка УП стала свідком ситуації, коли 10-12 військовослужбовців N-бригади Сил оборони поспіхом пиляли сосни для побудови фортифікацій. За законом, їхні дії однозначно підпадали під ознаки кримінального правопорушення. З позиції екології, вони шкодили лісу. З позиції військових, яка з 2022-го лютого стала надзвичайно вагомою в країні – рятували життя своїх побратимів-піхотинців. А якщо дивитися загальніше – то і наші теж. Після побаченого, а також наростаючого скандалу навколо фортифікацій на Харківщині, УП [2] вирішила поспілкуватися з десятком колишніх і нинішніх військових різних рівнів (інженерів, піхотинців, командирів взводів забезпечення), аби зрозуміти, як, чим і в яких умовах вони будують фортифікації.

А також – з чого взагалі складаються лінії оборони та фортифікації як їхня частина.

Досвід опитаних бійців, які будували укріплення на Донеччині, Харківщині, Херсонщині та Чернігівщині, допоміг нам виокремити чотири ключові проблеми в процесі будівництва – про них цей текст.

Ми не вказуємо повні імена героїв цієї статті та номери бригад на їхнє прохання.

Що таке лінії оборони, фортифікації та з чого вони складаються 

Лінія оборони – це важкопрохідна для противника територія, яка складається з перепон рельєфу та штучних споруд, мінно-вибухових та інженерних загороджень і, власне, фортифікацій. 

Елементами лінії оборони можуть бути пагорби, річки, канали, залізниці, протитанкові й протипіхотні міни, бетонні тетраедри, дроти-путанки, вогневі позиції, бліндажі тощо. 

Головне завдання лінії оборони – не зупинити противника, а максимально уповільнити його просування. 

Усі ТМ-ки [3], бетонні тетраедри, путанки, розставлені в полях і на дорогах, з часом можуть бути знищені, але поки противник цим займатиметься, Сили оборони матимуть час на планування своїх дій, перекидання резервів на місце прориву тощо.

Розташування першої, другої, третьої ліній оборони на кожному напрямку, і навіть на кількох ділянках одного напрямку різне. Наприклад, у батальйоні Олександра, який служить командиром взводу в одній з механізованих бригад і нині риє лінії оборони на Донеччині, воно приблизно таке: 

1-а лінія – це безпосередньо лінія бойового зіткнення (ЛБЗ, "нуль") і допоміжні позиції на випадок відходу. 

На першій лінії стоїть піхота, яка найчастіше тримає оборону в "норах" на дві людини або поодиноких, тобто не з’єднаних між собою, окопах. Через відсутність шляхів сполучень (траншей, по яких можна підійти до позицій) до них неможливо піднести воду, їжу чи БК. Тому все забезпечення відбувається дронами. 

На цій глибині, на жаль, зазвичай немає жодних фортифікацій. З одного боку, зводити їх у прямій видимості противника і під постійними обстрілами – абсолютно неможливо. 

З іншого боку, відсутність фортифікацій на першій лінії, зокрема у випадку підрозділу Олександра, прямо вказує на величезну проблему із завчасним плануванням будівництва оборонних споруд. Адже ще якийсь час тому нинішній "нуль" був умовно другою лінією оборони, яку ще можна було укріпити. Однак підрозділ, який раніше утримував там позиції, цього не зробив. 

"Саме тому, дивлячись на це все, ми зараз по ночах розкопуємо собі другу та третю лінії оборони", – пояснює Олександр.

"Оце "завчасно" – біда всієї війни, бо в нас звідкись є віра, що ми будемо йти тільки вперед. Вірте, але побудуйте щось, куди в разі чого можна відійти. Прорив може статися на будь-якому напрямку. Відступати в поле – дуже страшно", – додає командир інженерно-саперної роти іншої механізованої бригади на ім’я Максим.

2-а лінія – це 2-3 км від лінії бойового зіткнення (ЛБЗ), на якій розташовані позиції станкових гранатометників, мінометників, великокаліберних кулеметів. На цій лінії оборони вже зводяться нормальні вогневі позиції, бліндажі, зигзагоподібні ходи сполучення тощо.

Уся друга лінія в підрозділі Олександра важко і втомно риється руками бійців. Під’їхати настільки близько до ЛБЗ будівельна техніка не може.

3-я лінія – 5-10 км від ЛБЗ, на якій розташовані командно-спостережні пункти (КСП). Через суттєву віддаленість від "нуля" це найбільш захищена та укріплена лінія оборони. Траншеї для третьої лінії риє екскаватор.

Тепер трохи більше про фортифікації як елемент лінії оборони, про що, власне, цей текст. З чого все починається? 

Найперше – з інженерної розвідки, тобто дослідження місцевості на наявність природних перешкод, висот і т.д. Це дає розуміння, де саме і що будувати. Після цього розробляється план будівництва, далі – екскаватори та ПЗМи [4] (полкові землерийні машини) риють траншеї, а військові їх підчищають і укріплюють (зсередини вистеляють дошками, ззовні перекривають кругляком). 

Наприклад, на Чернігівщині переважно піщані ґрунти – у них легко закопуватися, але важко укріплювати. Тоді як на Донеччині – глинисто-піщані, у них важче вгризатися технікою чи лопатою, водночас вони краще й довше "тримають форму".

Після того, як траншеї вириті та укріплені, військові починають розбудовувати фортифікацію зсередини: обладнувати спостережні пункти, вогневі позиції, бліндажі для життя, перекривати частини ходів сполучення (щілини), облаштовувати склади для БК і техніки, КСП різних рівнів, хибні позиції тощо. Останнім етапом йде маскування.

Особливістю будівництва фортифікацій є те, що цей процес ніколи не зупиняється. Через погодні умови – дощ, сніг, спеку та регулярні артилерійські обстріли їх постійно треба розкопувати та оновлювати. Рівень "розкопаності" позиції дорівнює ймовірності виживання.

"Чим більше позиція розкопана, тим нижча ймовірність, що прилетить саме по тобі. Якщо в тебе є одна спостережна позиція та дві вогневих, по них завжди будуть влучати. Якщо в тебе розкопаний фронт – є хоча б 4-5 позицій – противнику вже важче вибирати ціль. До того ж у тебе з’являється можливість цю позицію просто змінити", – пояснює Олександр.

Що заважає будувати фортифікації

1. Брак завчасного та якісного планування 

Проблема якісного планування ліній оборони супроводжує українську армію з початку повномасштабного вторгнення.

Зокрема, відсутність завчасної підготовки укріплень прискорила відступ Сил оборони з Лисичанська у липні 2022-го, на який українська армія виходила з Сєвєродонецька як на висоту і "підготовлені позиції". Ускладнювала оборону Бахмута, який набув статусу "фортеці", однак не був укріплений належним чином. І найсвіжіший приклад – була однією з причин втрат людей і позиції під час і після виходу Сил оборони з Авдіївки в лютому 2024-го.

Одним з підрозділів, який поніс втрати на Авдіївському напрямку, була 61 механізована бригада, розповідає УП один з її бійців. Під кінець Авдіївської кампанії бригада зайняла ділянку Ласточкине-Семенівка-Орлівка. 

"Один з наших батальйонів зайшов на позиції в Ласточкине, а позицій як таких не було. Коли 110-та тримала Авдіївку, за Авдіївкою ніхто нічого не підготував. Мінування було, ми от теж мінували, але фортифікацій – ні, хіба поодинокі окопчики глибиною до коліна. На мою думку, це зіграло вирішальну роль у тій ситуації", – ділиться боєць з УП.

"Потім ми два тижні ще просто так просиділи. Я приїжджав казав: давайте будувати фортифікації в інтересах іншого, наступного підрозділу, у нас є люди, є техніка. Але в нашій армії це так не працює, на жаль", – додає він.

Ми наводимо цитати бійця 61-ї бригади настільки розлого, аби показати, що навіть на кінець другого року великої війни, у лютому 2024-го, на деяких ділянках фронту фортифікації були просто-напросто відсутні.

2. Брак ресурсів та інструментів: деревина, будівельна техніка, лопати. "Дві машини лісу на всю жизнь"

Деревина

Майже всі герої цього тексту основною проблемою в будівництві фортифікацій називали величезний брак лісу, а точніше – лісу-кругляка. Це основний матеріал для перекриття та укріплення бліндажів.

Наприклад, батальйону Олександра для побудови фортифікацій на Донеччині бригада виділила всього дві машини лісу. До то ж, забрати їх треба було за кількасот кілометрів. Цього вистачило б хіба на один бліндаж і кілька перекритих щілин замість трьох ліній оборони. Для покриття всіх ліній треба хоча б 80 машин.

"Як це працює: комбат, який планує лінію оборони, дає заявку на групу інженерного забезпечення бригади (ГІЗ) – дайте десять вагонів лісу. ГІЗ відповідає: добре, лісу немає, держіть дві машини. Усе, більше нічого не дають, бо є купа батальйонів, яким цей ліс також потрібен", – описує ситуацію у своєму батальйоні Олександр.

"Між собою ми жартуємо з цього приводу так: "Нате дві машини лісу – це вам на всю жизнь, жизнь у вас коротка", – сміючись у слухавку, додає він.

Щоб побудувати лінії оборони, Олександр разом з побратимами у кілька ходок спиляли потрібну кількість сосен в одному з місцевих лісів. УП точно відомо, що такі випадки є не поодинокими і зустрічаються не лише на Донеччині. Вдаючись до хаотичної вирубки лісу, хоч і з максимально зрозумілим мотивом – вижити, військові ризикують нарватися на лісників і поліцію, створивши собі та своєму підрозділу проблеми. 

Питання, яке тим часом виникає: чи стане держава на бік військових, якщо за незаконною рубкою їх помітить поліція?

Інше питання – чи справді в Україні бракує лісу для фортифікацій? Не під запис співрозмовник УП у держпідприємстві "Ліси України", яке є найбільшою лісокомпанією в Україні, пояснює: навіть попри окупацію й активні бойові дії в частині областей, ліс як ресурс для будівництва є. 

До того, ж "Ліси України" є не єдиним постачальником деревини. В Україні також працюють комунальні, приватні та навіть спеціалізовані військові лісгоспи (!), якими опікується Міноборони. 

Як співрозмовник УП в "Лісах України", так і військовослужбовці, з якими ми говорили, припускають, що "на руках" у військових може бути замало лісу зокрема через складні процедури його отримання. Мовляв, лісова галузь не перейшла на воєнні рейки, і уся паперова тяганина з обох боків, на яку немає ні часу, ні сил, лишається актуальною.

Нещодавно голова Харківської ОВА Олег Синєгубов на тлі скандалу з місцевими фортифікаціями описував механізм, за яким військові мають отримувати деревину. Суть така: військові звертаються до ОВА, ОВА – до "Лісів України", "Ліси України" передають певний об’єм деревини, військові будують фортифікації.

Однак для бійців, з якими ми спілкувалися, така процедура виглядає хіба що мрією. Наприклад, у саперно-інженерній роті Максима, щоб офіційно отримати деревину, треба зробити щонайменше дві поїздки з паперами в командування Сил підтримки ЗСУ.

"Якщо у вас стабільні фортифікації, то може ще і є час це робити. А якщо ти їх сьогодні побудував, а завтра можеш відступити, це складніше, – пояснює Максим. – Треба все перевести в електронний формат: треба бригаді 100 кубів деревини – вона відправила заявку, ОВА цю заявку підтвердила, бригада підписала акт прийому-передачі. Усе прозоро і просто".

Ті, хто не готові ризикувати і рубати ліс самотужки й водночас не мають змоги чекати на офіційну поставку від військової частини, ідуть за ним до тамтешніх лісгоспів і приватних підприємців. Також іноді бійцям доводиться йти на місцеві пилорами й за свій кошт розпилювати кругляк на дошки та бруси, аби укріпити ними бліндажі.

"Хто на це виділить гроші? Міха (один з побратимів Олександра – УП) замість подарунка для дочки піде на пилораму й попросить "розпустити" три кубометри дерева на дошки", – додає Олександр.

Будівельна техніка

Найзатребуванішою машиною для будівництва фортифікацій є екскаватори, в ідеалі – нові, військові, надійні та з розрахунку щонайменше один на батальйон. Тобто приблизно 5-7 штук на бригаду.

Екскаваторів, по-перше, бракує. По-друге, вони ламаються. По-третє, на відміну від вживаних пікапів ("корчів"), на які військові ще можуть зібрати 250-500 тисяч гривень, вони доволі дорогі. Наприклад, новенький британський екскаватор-навантажувач JCB [5] обійдеться у 2-4 мільйона гривень, вживаний – 1-2 мільйона. Тобто єдиним спасінням для військових у цьому питанні залишається держава.

До саперно-інженерної роти Максима, тобто спеціалізованого підрозділу, держава передавала екскаватори повільно: один у кінці 2022, один у середині 2023 і ще один на початку 2024-го. Останній, найновіший, нині на ремонті. Четвертою машиною в підрозрозділі Максима є його власний маленький екскаватор на гумовій гусениці, на якому він у 2022 році приїхав на війну. 

Батальйону, у якому служить Олександр, пощастило менше – екскаватор їм не виділили. Але хлопці не розгубилися і "позичили" його в росіян. Попри те, що ця військова машина виготовлена ще на початку минулого століття, нині під прикриттям РЕБу вона добросовісно працює на користь української армії.

Підрозділи, які взагалі не мають своєї будівельної техніки, звертаються за нею до сусідніх бригад або до місцевої влади. На Донеччині міські голови зазвичай виділяють на кілька годин-днів екскаватор з тамтешніх комунальних підприємств разом з водієм.

Лопати, бензопили, сітки

Що стало відкриттям під час підготовки цього тексту: на одному з відеооглядів третьої лінії оборони, що бійці надсилали УП, було помітно з десяток підписаних лопат. Хлопці пояснили, що лопати для риття траншей їм довелося купити за свої кошти, тому вони їх підписали, аби не сплутати (і це ще бригада з хорошим рівнем забезпечення).

Як виявилося, військовим іноді бракує навіть найелементарнішого – лопат, кирок, сокир, бензопил. А також – рибальських сіток, які використовують для маскування та захисту від ворожих FPV. Усе це бійці купують за власний кошт або просять у волонтерів.

3. Брак людей. 7 бійців у роті

Проблема величезного браку військових в українській армії не оминула інженерні підрозділи батальйонів і бригад, які в ідеалі і мають будувати фортифікації. Наприклад, в інженерно-саперній роті Максима станом на червень є 38 бійців з 65, які мають бути за штатним розписом. Такий підрозділ вважається небоєздатним.

"І це, серед усіх знайомих, з якими я спілкуюся, один з найкращих показників. Ви розумієте, що в інших підрозділах? Зі мною зараз на навчанні є хлопці, у яких у роті 7-9 бійців", – додає Максим.

Такий брак людей призводить до того, що інженерів залучають переважно до виконання вузьких задач, на кшталт мінувань або розмінувань. 

А копати й обладнувати фортифікації йде піхота, якщо вона ще є, або бійці інших спеціальностей, які не мають поточних задач. Так у батальйоні Олександра фортифікації нині зводять протитанкісти, у яких закінчилося БК, кулеметники, бійці взводу матеріального забезпечення та зенітники. Таких, що відмовляються копати, як би важко це фізично не було, за словами військових – одиниці. 

4. Брак РЕБу. Автомат проти дрона

Більшість військових, які руками риють другу лінію оборони, не мають РЕБу та антидронових рушниць для захисту від російських дронів. У найкращому випадку їх страхують зенітники, що чергують неподалік, однак збити FPV із зенітної установки непросто.

Тому, наприклад, у підрозділі Олександра бійці, що копають траншеї, працюють у двійках: одна людина копає, інша – відпочиває і стежить за небом, щоб спробувати збити дрон з автомата. Одна така двійка за ніч викопує від двох до чотирьох метрів траншеї.

Водіям екскаваторів пощастило трохи більше – на техніку, враховуючи її кількамільйонну вартість, зазвичай ставлять РЕБ. Також її страхують кулеметники.

Під час підготовки цього тексту УП зверталася із розлогими запитаннями до Сил підтримки, які розробляють правила побудови фортифікацій і своїми руками їх будують, до Міноборони, у підпорядкуванні якого перебувають спеціалізовані військові лісгоспи, до Генерального штабу, аби зрозуміти, чи знає найвище керівництво про реальні проблеми військових, що зводять фортифікації.

Однак на момент виходу тексту жодних відповідей ми не отримали.

Міністерство фінансів на запит УП щодо загальної суми виділених і витрачених на фортифікації коштів (ідеться про мільярди гривень) відповідати відмовилося.

"Інформувати громадськість щодо видатків на будівництво фортифікаційних споруд (...) вважаємо можливим після скасування воєнного стану", – йдеться у відповіді відомства.

«Аргумент» [6]

На цю тему:

• Фортифікація має стати новою національною ідеєю [7]
• Як крали на деревені для фортифікацій у Харківській обласній військовій адміністрації [8]
• Президенту постійно брехали щодо будівництва захисту енергооб’єктів та фортифікацій - Шкіль [9]