Лякає не підвищення як таке, а те, в який спосіб влада збирається це зробити.

Про це йдеться у статті [2] видання ZN.UA.

«Усі заяви з цього приводу є фейком, спрямованим на дестабілізацію настроїв суспільства», — так палко обурювалося Міненерго 1 березня ц. р. через обговорення в соціумі ймовірності підвищення тарифу на електрику. Невідомо, чи зносив Герман Галущенко ті туфлі, в яких підписував процитований прес-реліз (приміром, королева Гертруда йшла за гробом чоловіка й на нове весілля в тому самому взутті), аж днями міністр «ошелешив» громадськість новиною — 1 червня це станеться!

Для пильного спостерігача це не стало несподіванкою, навпаки — було очевидно від дня ухвалення Державного бюджету України на 2024 рік, у якому кошти на житлові субсидії зросли проти 2023 року на 25% — до 50 млрд грн. Оскільки тарифи на тепло та газ були «заморожені» законодавчо, єдиною можливістю використати ці додаткові мільярди було зростання тарифу на електрику, й ми про це писали. Однак по-справжньому лякає тут не підвищення як таке, а те, в який спосіб влада збирається це зробити.

Час для підвищення тарифів згаяно

Нинішня владна команда, як і багато попередніх, дбає про свій імідж, тобто зі шкіри пнеться, щоби подобатися «піплу». Тому всіх розмов про неприємні процедури ретельно уникає. Цього разу владі дуже пощастило, на відміну від «піплу», який сидітиме без світла, — вороги знищили половину електроенергетики країни, тож є мотив для виправдання.

Насправді фахові енергетики вас запевнять, що жодне підвищення тарифів не покриє витрат на відбудову, — капітальні вкладення ніколи не фінансуються з поточних надходжень. В основі справді нагальної потреби підвищити тарифи на електроенергію геть інші причини. Про них влада знає, але мовчить, а дарма: аби «піпл» став народом, треба формувати політику, а не потурати нікчемним інстинктам натовпу; лікувальні процедури бувають болючими, але вони необхідні.

Якими ж є підстави для підвищення тарифів, а точніше — доведення їх до економічно виправданого рівня? Перша — існування різних тарифів для бізнесу та населення, так зване перехресне субсидіювання. Це не що інше, як економічне обдурювання — бізнес однаково перекладе свої високі тарифи на споживача. З 1 червня НКРЕКП підняла максимальні граничні ціни для бізнесу на ринках електроенергії на 20%, в окремі години вони доходитимуть до 9 грн за кВт·год. Якщо до цього додати передачу, розподіл та маржу постачальника, то для виробника продукції чи послуг кіловат коштуватиме 15–18 грн! Не порівняти з 2,64 грн, правда ж?

Друга підстава — тарифи, нижчі за економічно доцільні, поступово знищують виробника, погіршують якість продукції чи послуги, не дають змоги розвиватися. Можна припустити, що якби тарифи на електрику поступово підвищувалися протягом останніх років, то сьогодні в пошкоджених ТЕЦ і ТЕС був би фінансовий резерв для відновлення, хтозна… Рік тому уряд підвищував тарифи, проте насправді, якщо взяти ринкову вартість електроенергії 2022 року, додати тариф на транспортування, розподіл та постачання для населення, то вийде, що собівартість 1 кВт·год — в інтервалі 5,50–6,00 грн. Нині ця величина має бути ще більшою. Отже ціна, за якою отримує кіловати населення, набагато нижча за реальні витрати на їх виробництво.

Третя — компенсації на здешевлення тарифу б’ють не лише по тих, хто компенсує, а й по державному бюджету, тобто по всіх. НАЕК «Енергоатом», яку влада примушує продавати свою електрику задешево (державному підприємству «Гарантований покупець», яке потім продає її населенню через посередників), така «доброчинність» щороку обходиться [3] в 300 млрд грн. Зрозуміло, що з цих неотриманих доходів утрачено й податки, такі необхідні держбюджету під час війни.

Четверта підстава, ймовірно, найболючіша, — соціальна несправедливість, яку породжують низькі тарифи для всіх — і заможних, і незаможних. Цивілізований світ давно це зрозумів і випрацював механізми соціального захисту останніх від високих цін через системи субсидій — на житло, харчі, комунальні послуги (в різних країнах — по-різному). Звісно, наша влада хоче бути добрим дядечком і для тих, і для тих, але для цього треба бути ще й багатим і розумним, а тут, вочевидь, нема ні першого, ні другого… Крім того, владі не хочеться втрачати такий зручний налигач, який тримає субсидіянтів у стані електоральної вдячності за отримані субсидії, й не треба мучитися питаннями підвищення зарплат і пенсій до гідного рівня. Про ці проблеми ми неодноразово писали [4], однак цього разу влада може наступити на ті граблі, на які ще не наступала.

Диференціація: по-новому чи по-старому?

Минулої п’ятниці у Верховній Раді міністр Герман Галущенко заявив: «Ми наразі розглядаємо диференційований підхід. Я не думаю, що буде просто один тариф змінено на інший, — буде диференціація залежно від обсягів споживання електроенергії».

В ринковій економіці диференціація за ціною здійснюється у відомий усім спосіб: більше купуєш — менша ціна, як на базарі. На ринку це виправдано тим, що товар продається за ціною, вищою за собівартість, тому можна трохи втратити в маржі, але виграти завдяки збільшенню обсягів продажів.

Досвід українського тарифоутворення в енергетиці прямо протилежний: що більше споживаєш, то більше платиш. Зовсім недавно було по 90 коп. за перші 100 кВт, а далі — дорожче. Тобто народ спонукали «заощаджувати», а якщо відверто — заганяли в «енергетичну бідність». У Франції, Німеччині та країнах ЄС загалом середнє споживання населенням електроенергії вдвічі вище, ніж в Україні, в США — майже вчетверо. Дослідження урбаністами нічної картини різних міст із космосу показують, що рівень освітленості територій прямо пропорційний рівню освіти городян, числу винахідницьких патентів, магістерських дипломів та інших показників розвитку й загалом ВВП.

Зрозуміло, що українська енергетична бідність напряму пов’язана зі звичайною українською бідністю, а не з виробництвом електроенергії. З одного боку, Україна посідає високе 18-те місце в світі за останнім показником на душу населення, а з іншого — за довоєнною статистикою, українці витрачали на 1 мегават 15% своєї середньої зарплати, а німці, в яких електрика в декілька разів дорожча, — лише 7%.

Але нині в країні війна. В умовах, коли половину потужностей електроенергетики знищив ворог, не може бути й мови про здешевлення ціни електрики, якщо буде збільшено споживання. Підвищення тарифу саме собою спонукатиме людей заощаджувати, однак має зберігатися справедливість — усі мають економити однаково. Натомість уряд, як видно з усього, збирається поділити людей за ознакою споживання, приміром, їжі: мало їси — для тебе продукти в магазині дешевші, більше їси — дорожчі, а для деяких людей, великих чи товстих, які дуже багато їдять, поставимо супер-ціни! Уряд збирається запровадити таку систему щодо споживання електрики, не враховуючи, що потреби в ній, як і в їжі, можуть бути різними для різних домогосподарств. Першими на думку спадають ті ж «щасливі» власники електроплит, з яких мало хто може вкластися в 100 кВт.

В Україні навколо великих і середніх міст уже сформувалися агломераційні зони із сіл і котеджних містечок. Там централізованого водопостачання, гарячої води, централізованого опалення просто немає — все життєзабезпечення тримається виключно (або переважно) на електриці. Звісно, її споживання в таких домогосподарствах у рази вище, ніж у містах, де є повний набір житлово-комунальних послуг. Тому підвищення тарифів для таких родин може боляче вдарити по сімейних бюджетах.

Якщо придивитися до структури населення приміських територій, то її склад за останні десятиліття змінився кардинально. Раніше в селах жили переважно аграрії та працівники нижчого рівня, які їздили до міста на роботу. До початку великої війни до Києва щодня приїздило 560 тисяч таких людей. Натомість нині в агломераційній зоні мешкають переважно представники середнього класу — висококваліфіковані спеціалісти, підприємці, програмісти та інші, на яких тримається бізнес і сфера дорогих послуг. 

Окрему когорту становлять пенсіонери, які влітку, або навіть цілий рік, живуть за містом і займаються садами та городами, оскільки іншої роботи знайти вже не можуть. Також до сільських громад приїхало багато переселенців. Для них будь-яке зростання вартості електрики буде вбивчим, адже з 10,5 мільйона українських пенсіонерів половина отримує пенсії менш як 4 тис. грн (що говорить само за себе). Отже, уряд і Міненерго можуть одним легким, але невірним порухом руки викинути їх назад у міста та позбавити вагомого джерела продуктів харчування. Й тут жодні відсилки на підвищення пенсій не врятують: усі індексації, що відбувалися останніми роками, були нижчими, ніж зростання інфляції. Так само не врятують їх і субсидії, оскільки, звертаючись по них, більшість підпаде під формальні заборони: відсутність прописки в селі, неоформлене домоволодіння, споживання електрики за нормативами, в рази меншими за реальні потреби, тощо.

Зрештою кричущі випадки [5] свавілля електропостачальних компаній, які ставляться до мешканців приміських сільських територій як до власних кріпаків, можуть створити високе напруження не лише в електричних мережах, а й в українському соціумі, що вкрай небажано, ба більше — небезпечно під час цієї війни на виживання України.

Автор: Олександр Сергієнко, кандидат фізіко-математичних наук, юрист, директор аналітико-дослідницького центру "Інститут міста"

Фото: © depositphotos/[email protected] [6]

[6]«Аргумент» [7]