NYT: Нерозказана історія «Russiagate» і шлях до війни в Україні

Важная новость

Втручання Росії в політику епохи Трампа було більш безпосередньо пов’язане з поточною війною, ніж вважалося раніше.

Про це йдеться у фундаментальній статті The New York Times [2], присвяченій передумовам російсько-української війни, викликаним втручанням спецслужб РФ у президентські кампанії в США.

... У ніч на 28 липня 2016 року, коли Гілларі Клінтон стала кандидаткою в президенти від Демократичної партії у Філадельфії, голова кампанії Дональда Трампа Пол Манафорт отримав термінового електронного листа з Москви. Відправником був друг і бізнес-партнер Костянтин Килимник — громадянин Росії, який народився в радянській Україні. Килимник керував київським офісом міжнародної консалтингової фірми Манафорта, відомої наданням американських послуг з ведення виборчих кампаній клієнтам, які прагнули отримати перемогу в крихких демократіях по всьому світі.

Килимник нічого не написав: лише те, що йому треба якомога швидше поговорити особисто. Власне те, про що він хотів поговорити, очевидно, було надто делікатним навіть для справи, яку ці люди так тонко впроваджували: зашифровані програми, папка чернеток спільного облікового запису електронної пошти та, за необхідності, спеціальні захищені телефонні лінії. Але він назвав кодове слово — «ікра» — яка давала зрозуміти, що йдеться про важливого колишнього клієнта, українського президента Віктора Януковича, який в 2014 році, після того, як санкціонував вбивства десятків демократичних протестувальників, втік до Росії. Манафорт відповів упродовж декількох хвилин, а за п’ять днів було розроблено план.

Килимник пройшов митний контроль в аеропорту імені Кеннеді о 19:43, лише за 77 хвилин до запланованої в Grand Havana Room зустрічі на П’ятій авеню, 666 в офісній вежі Манхеттена, що належить родині зятя Трампа Джареда Кушнера. Невдовзі Килимник вийшов на ідеально підготовлену сцену для карикатурної драми таємних фігур, які виношують таємні плани з сумнівними намірами — в темному сигарному барі, з оздобленими панелями з червоного дерева стінами та вікнами від підлоги до стелі, зі щільним оксамитовим драпіруванням колон, у зручному шкіряному кріслі сидів поважний чоловік без краватки, який пив віскі і курив елітні сигари.

Цей чоловік із зачісаним назад волоссям був Полом Манафортом. Там, прихований щільним сигаретним димом, Килимник поділився з ним секретним планом, зміст якого стане очевидним лише через шість років, коли російська армія Путіна вторгнеться в Україну.

Відомий як «Маріупольський план», названий на честь стратегічно важливого портового міста, він передбачав створення автономної республіки на сході України. Це мало надати Путіну ефективний контроль над промисловим центром країни, де озброєні, фінансовані та керовані Кремлем сепаратисти на той момент вже два роки вели війну, в результаті якої загинуло майже 10 000 людей. Новим лідером республіки мав стати Янукович. Компроміс: «мир» для розбитої та поневоленої України.

Ця схема суперечила десятиліттям американської політики, спрямованої на підтримку вільної та об’єднаної України, і президент Хіларі Клінтон, безсумнівно, підтримала б, або й посилила цю позицію. Але Трамп уже готувався до зміни дипломатичного статусу-кво. У разі обрання, на думку Килимника, Трамп міг би допомогти втілити маріупольський план у реальність. Однак спочатку йому доведеться перемогти, що на той час було малоймовірним.

Це привело чоловіків до другого етапу їхнього порядку денного того вечора — обговорення даних закритого опитування, в якому відстежувався шлях до перемоги на електоральних полях в усіх штатах. Обмін цією інформацією з Манафортом, який керував виборчою кампанією Трампа був би не значущим, якби не одна важлива частина біографії Килимника: він був не просто колегою; він був, як пізніше стверджуватимуть представники США, російським агентом.

Після обговорення справ чоловіки розійшлися поодинці і різними шляхами, аби лишитись непоміченими, хоча, за словами федеральних слідчих, пізно вночі вони все ще обмінювались текстовими повідомленнями. У наступні тижні оперативники в Москві та Санкт-Петербурзі посилять свою хакерську та дезінформаційну кампанії, аби зашкодити Клінтон і допомогти змінити хід виборчої кампанії на користь Трампа. Згодом це стане підставою для скандалу, відомого як Russiagate. Маріупольський план став майже забутою чернеткою. Але власне саме те, що цей план пропонував на папері, по суті, є тим, що Путін — перебуваючи в небезпечній обороні після низки стратегічних прорахунків і зростаючих втрат на полі бою — зараз намагається зробити шляхом фіктивних референдумів і незаконної анексії. А Маріуполь — окуповане місто в руїнах після місяців облоги, з замовклими величезними металургійними комбінатами та незліченною кількістю похованих в братських могилах городян — стало його візитівкою, хрестоматією з ведення війни.

Напад Путіна на Україну та його напад на американську демократію досі розглядалися здебільшого як дві різні сюжетні лінії. Протягом останніх років втручання Росії у вибори розглядалося, по суті, як закритий розділ у політичній історії Америки — небезпечний момент, коли іноземний лідер намагався налаштувати Сполучені Штати проти самих себе, використовуючи та загострюючи політичні розбіжності між громадянами.

І все ж тієї літньої ночі у заповненій сигарним димом кімнаті ці два наративи зійшлися. І суть цієї зустрічі полягає в тому, що американську авантюру Путіна слід розуміти, як передоплату за геополітичний Грааль ближче до дому: васальну українську державу.

Під усією цією виборчою сагою розгорталась інша історія — про намагання України встановити сучасну демократію і, як наслідок, її перетворення на гарячу точку нової холодної війни між Росією та Заходом, автократією та демократією. Тривала боротьба за Україну значною мірою була основним акордом потрясінь і скандалів років президенства Трампа від перших днів кампанії 2016 року до його обрання на посаду, першого імпічменту Трампа й до виборів наприкінці 2020 року. Ба навіть зараз деякі впливові американські політики, здебільшого, хоча й не завжди, правого спрямування, пропонують Україні піти на поступки щодо суверенітету, подібні до тих, що містяться в плані Килимника, які керівництво країни категорично відкидає.

Ця друга частина історії базується на перегляді сотень сторінок документів, підготовлених слідчими для спеціального прокурора Роберта Мюллера та спеціального комітету Сенату з розвідки під керівництвом республіканців; зі стенограми слухань щодо імпічменту та нещодавніх мемуарів Russiagate; а також з інтерв’ю з майже 50 людьми в Сполучених Штатах і Україні, включаючи чотиригодинну розмову з самим Манафортом.

Для Трампа, який сьогодні стикається з судовими викликами, пов’язаними зі зберіганням секретних документів в його маєтку Мар-а-Лаго, з його фінансовими оборудками та його роллю в спробах скасувати свою поразку на виборах 2020 року, розслідування щодо Росії було первородним гріхом, яке він прагне виставити як «полювання на відьом», несправедливе звинувачення.

Розслідування щодо Росії та його відгалуження дійсно досі не довели зв’язок між кампанією Трампа та Москвою, хоча вони задокументували численні зачіпки. Але якщо дивитись на залишені записи крізь відфільтровану кров’ю лінзу війни Путіна, яка триває вже дев’ятий місяць, можна виявити цілу низку недооцінених сигналів, що демонструють глибину його одержимості Україною — гра на виживання для приблизно 45 мільйонів людей, розташованих на відстані майже 5000 миль, яка спричиняє внуштрішні негаразди в Америці.

Серед епізодів, які випливають, є зустріч у Grand Havana Room, а також наполегливі таємні спроби втілити Маріупольський план у життя. Цей план був чи не єдиною спробою обміняти мир в Україні на поступки Путіну; на його шляху було багато перешкод. І його походження залишається неясним: чи було це частиною довгої гри Путіна, а чи можливо спробою його союзника Януковича повернути владу? У будь-якому випадку прокурори, які розкрили цей план, розглядатимуть його як потенційну плату за втручання російського президента у вибори.

Дослідження також висвітлює епізоди торгів Путіна, коли він наполягав на своїй реваншистській місії, аби зміцнити свою владу шляхом відновлення Російської імперії та послаблення демократії в усьому світі. Він переслідував цю мету шляхом хитрої кооптації олігархів і лобістів у країни, які потрапляли під його приціл, одночасно застосовуючи постійно вдосконалювані методи дезінформації, щоб грати на страхах і ненависті громадян цих країн.

Жодна фігура в епоху Трампа не рухалася в цьому світі так спритно, як Манафорт, політичний діяч, відомий тим, що ставився до демократії більше як до інструменту, ніж до ідеї. Незважаючи на його наполягання на тому, що він, мовляв, намагався стримати російський вплив в Україні, а не сприяти йому, він неабияк збагатився, застосувавши свою політичну хватку до олігархів країни та прихильників Кремля, допомагаючи встановити уряд, який буде більш поступливим вимогам Путіна. Він також допоміг обрати американського президента, чиє відкрите захоплення російським сильним лідером ледь не зруйнувало більш, ніж півстолітню політику сприяння демократії.

Зрештою, Путін не отримав від президентства Трампа того, за що, як він думав, заплатив, і демократія похитнеться, але все ще не зруйнується як у Сполучених Штатах, так і в Україні. Але це, як ніщо інше, й підштовхне російського лідера до війни.

Задовго до розслідувань епохи Трампа Манафорт зарекомендував себе у Вашингтоні та за кордоном, як майстер темних політичних мистецтв. Разом із Роджером Стоуном Манафорт допоміг розвинути різкий стиль консервативної політики, натискаючи на «гарячі кнопки», щоб розлютити базовий електорат і засудити опонентів. Вони брали участь у президентських кампаніях Рональда Рейгана та заснували власну фірму, працюючи з міжнародними клієнтами, які шукали прихильності Рейгана у Вашингтоні. Фірма спеціалізувалась на загортанні кривавих режимів таких диктаторів, як Мобуту Сесе Секо з Заїру та Фердинанда Маркоса з Філіппін, в блискучі обгортки, представляючи їх., як волелюбних демократів.

До 2005 року Манафорт став центральною фігурою в чорній смузі українського прагнення до демократії. Його ввів у політику країни один із найпотужніших олігархів Росії, алюмінієвий магнат Олег Дерипаска. Олігархи не виживають у путінській Росії, якщо постійно не доводять свою користь для батьківщини. І коли в Путіна виникла нагальна проблема в Україні, Дерипаска, який мав там низку холдингів, поспішив на допомогу: він залучив фірму Манафорта, яку раніше найняв, аби вона допомогла йому подолати блокування американської візи на основі отриманих ним звинувачень у зв’язках з організованою злочинністю (які він заперечує).

Путіна тоді турбував прозахідний і очолюваний молоддю демократичний рух, який виник саме тоді, коли другий пострадянський лідер України, прокремлівський диктатор Леонід Кучма, готувався піти у відставку. Щоб стати його наступником, реформісти згуртувались навколо політика на ім'я Віктор Ющенко. Проамериканський, одружений з колишньою чиновницею Державного департаменту, Ющенко пообіцяв, що Україна приєднається до НАТО та Європейського Союзу. Для Кремля, як висловився тоді один впливовий російський аналітик з питань оборони, перемога Ющенка означала б «катастрофічну втрату російського впливу в усьому колишньому Радянському Союзі, що зрештою призвело б до геополітичної ізоляції Росії».

Путін зробив ставку на обраного Кучмою наступника — Януковича, який прийшов до влади в східній Донецькій області України і мав підтримку провідних олігархів країни. Але попри співпрацю з деякими з провідних політичних діячів Путіна, кампанія Януковича пішла катастрофічно не так. По-перше, спроба вбивства Ющенка хоча й спотворила його обличчя, але залишила живим. (Винуватця так і не було встановлено; Ющенко підозрював Кремль.)

Тоді команда Януковича вдалася до крадіжки голосів, гідної фантазії Трампа під час фальсифікації виборів у 2020 році: вкидання бюлетенів, зникаючі чорнила та автобуси, які звозили виборців. Тисячі людей вийшли на протест на центральну площу Києва, і, зрештою, Верховний суд України визнав «перемогу» Януковича сфальшованою через системні та масові порушення на виборах. Згодом Ющенко переміг у новому голосуванні, яке стало тріумфом демократії, відомим як Помаранчева революція.

Тоді Дерипаска звернувся до Манафорта з завданням повернути до влади політичну силу Януковича – Партію регіонів. Рецепт Манафорта міститься в доповідній записці Дерипасці від червня 2005 року, яка цитується у звіті комітету Сенату з розвідки.

Янукович і його партія, стверджував він, повинні працювати над легітимною перемогою на виборах, рядитись у демократів за західним зразком — використовуючи інструменти Заходу «такими способами, які, на думку Заходу, відповідають його цінностям», навіть якщо вони такими не є.

Прийнявши Західний шлях, додавав Манафорт, Янукович і його партія «обмежили б свої можливості для підживлення настроїв, які давали б надію потенційним прихильникам іншого шляху». Говорячи про Путіна, Манафорт додавав: «Ми переконані, що ця модель може принести значну користь уряду Путіна, якщо її використовувати на належному рівні з відповідним прагненням до успіху».

Упродовж наших інтерв’ю Манафорт наполягав на тому, що Путіну не сподобались він і його стратегія, і що ця записка була свого роду підручником для Дерипаски.

«Я здебільшого навчав його демократії», — сказав він.

Офіс Дерипаски не відповів на запит про інтерв'ю. Але в невдалому позові про наклеп проти Associated Press через статтю 2017 року , яка розкрила їхні дискусії щодо України, Дерипаска сказав, що найняв Манафорта виключно для своїх власних бізнес-інтересів і «ніколи не мав жодних домовленостей з Манафортом щодо просування інтересів російського уряду».

Незважаючи на це, завдяки фінансуванню з боку олігархів-союзників Дерипаски в Україні Манафорт почав втілювати план у життя. Він залучив міжнародних консультантів з виборів і американських стратегів з обох американських партій. Для отримання інформації на місцях Манафорт залучив Килимника, якого вже тоді підозрювали у роботі на Росію. Невисокий, з обеззброюючою хлоп’ячою зовнішністю, Килимник працював у Міжнародному республіканському інституті (IRI), організації з просування демократії, пов’язаній із сенатором від Арізони Джоном Маккейном, який був клієнтом давнього партнера Манафорта Ріка Девіса. Килимник навчався в радянській військовій мовній академії, яка відома тим, що там готували майбутніх офіцерів-розвідників, і працював перекладачем у російській армії. Колеги з IRI запідозрили його у передачі секретної інформації російській розвідці, і коли в інституті дізналися, що він працював на Януковича, його було звільнено.

Під опікою Манафорта Янукович набув нового вигляду: змінив свій грубий, сірий одяг апаратника на костюми на замовлення, у стилі Манафорта, а радянську вінтажну зачіску — на більш сучасну. Тоді, з нового офісу неподалік Майдану, Манафорт розробив платформу Партії регіонів, яка обіцяла зробити Україну «містком» між Росією та Заходом — шляхом економічного партнерства з Європейським Союзом (популярного на Заході), але відкидаючи Членство в НАТО (популярна серед російськомовних на сході України ідея). Скептично налаштовані американські дипломати назвали проект Манафорта «екстремальним ребрендингом».

Попри всі розмови про те, щоб навести містки із Заходом, невдовзі Манафорт почав застосовувати свою перевірену в боях і скеровану опитуваннями політику розділення — використовуючи розбіжності в культурі, демократії та самому понятті нації, щоб збурити базу Партії регіонів на темі російської мовоюи, якою переважно послуговувались виборці на сході та півдні. У знайдених у кримінальних справах Манафорта чернетках промов і тезах Помаранчева революція зображувалася як «переворот» і «помаранчева ілюзія». Вони критикували більш жорстку позицію уряду Ющенка щодо Москви та зосередилися на наболілому в українській політиці питанні — регіональному розколі щодо того, чи робити російську мову другою офіційною.

«У політиці США, – каже Тетяна Шевчук, юрист Центру протидії корупції, – це називається «культурними війнами», коли обирається якесь питання, яке зараз не є пріоритетним для суспільства але може легко на нього перетворитись. Він проштовхував щось на зразок того, що є два типи українців: україномовні та російськомовні».

Під час наших інтерв’ю Манафорт стверджував, що реформатори форсували це питання, просуваючи надання переваги українській мові в країні, де багато хто переважно розмовляє російською. У будь-якому випадку, стверджував він, його необхідна для об’єднання країни стратегія гарантувала Януковичу довіру з боку виборців, які вважали себе «етнічними росіянами». Саме об’єднана країна, за його словами, мала переорієнтуватись на Захід (Манафорт переконує, що у війні він «рішуче на боці України»).

Тим не менш, напрямок атаки Манафорта збігся з новою операцією російської розвідки, яка, згідно зі злитою у соцмережі телеграмою посольства США, мала на меті «маніпулювання такими питаннями, як статус російської мови», щоб розпалити сепаратистське повстання на Кримському півострові та «запобігти просуванню України на захід до таких інституцій, як НАТО та ЄС».

Приблизно через два десятиліття подібні меседжі щодо мови та національної ідентичності Путін використає в якості виправдання своєї війни та незаконних анексій на сході.

Стратегія Манафорта мала приголомшливий успіх. Партія регіонів перемогла на парламентських виборах у 2006 році, а через чотири роки Янукович повернув собі президентство на виборах, які пройшли під міжнародним наглядом. Помаранчеві революціонери, або, принаймні, їх керівництво, значну частину роботи виконали самі — відштовхнули виборців через внутрішню боротьбу та нездатність провести реформи. А Манафорт отримав відомість, ставши так само популярним в українських політичних колах, як Карл Роув чи Джеймс Карвілл в Америці. Він жив життям олігарха: колекціонував піджаки зі шкіри пітона та страусів, костюми Alan Couture та нерухомість у Сохо, Гемптоні і Трамп-тауері. Він також зближувався з Януковичем: грав з ним у теніс — завжди дозволяючи клієнту виграти — і купаючись у гідромасажній ванні в Межигірській резиденції нового президента з контактним зоопарком, полем для гольфу та гротескним маєтком, хаотичне поєднання архітектурних стилів якого місцеві називали «донецьким рококо».

Януковичу не знадобилося багато часу, щоб почати відступатись від своїх обіцянок демократії. Він ув’язнив свого опонента, колишню лідерку помаранчевих Юлію Тимошенко; різко послабив свободу преси шляхом криміналізації наклепу та проведення сфабрикованих розслідувань проти опозиційних ЗМІ; керував розкраданням державних коштів; фальсифікував парламентські вибори 2012 року; і скасував план припинення оренди Росією кримського порту Севастополь, в якому розташовувався Чорноморський флот, який був замаскованим засобом захоплення країни Путіним.

Невдовзі кілька розчарованих таким розвитком подій консультантів Манафорта з питань демократії відмовились від співпраці. Сам же Манафорт розширив свою роль і став для Януковича чимось на зразок тіньового зовнішньополітичного радника та агента на Заході. Пізніше прокурори звинуватили його також у тому, що він працював як незареєстрований іноземний агент, проводячи таємні лобістські кампанії у Вашингтоні та Брюсселі: він убезпечував свого шефа від санкцій через ув’язнення Тимошенко, наполягаючи на тому, що Янукович досі продовжує рух в Європу.

Але той крихкий місток на Захід не витримав. Під тиском Путіна наприкінці 2013 року Янукович різко змінив курс, перервавши переговори з Європою та посиливши свої економічні зобов’язання перед Росією. Десятки тисяч протестувальників знову вийшли на Майдан. Тижні протистояння, яке перемежовувалося насильством, закінчилися смертоносною розв’язкою упродовж трьох днів у лютому 2014 року, коли урядові репресії призвели до загибелі десятків людей практично під офісом Манафорта.

Наляканий Янукович, чия політична команда розпалась, утік до Росії. За кілька тижнів, заявивши, що Януковича було скинуто не в результаті демократичного бажання українців, а внаслідок державного перевороту за підтримки Заходу, Путін атакував Крим і Схід України. До цього дня Манафорт також стверджував, що Майдан був по суті переворотом проти законно обраного президента. Це також була його особиста фінансова катастрофа — він втратив дійну корову. І все-таки йому вдалося знайти роботу, допомагаючи колишнім членам Партії регіонів заснувати нову партію під назвою «Опозиційний блок» і консультувати їх з питань виборів міських голів.

Останнім його проєктом був Маріуполь наприкінці 2015 року. Портове місто на південному сході України було частиною потенційного сухопутного коридору для передачі зброї з окупованого Криму до охопленого війною Донбасу і могло стати комерційним центром підпорядкованої Москві потьомкінської республіки. Крім того, Маріуполь був феодальним володінням найбагатшого громадянина України, металургічного та гірничого магната Ріната Ахметова, для якого і Росія, і Європа були важливими ринками. Ахметова вважають політичним хрещеним батьком Януковича, він же спершу і платив за роботу Манафорта на Партію регіонів.

Завдяки концентрації промислових холдингів на Донбасі Ахметов міцно контролював політику, керівництво та ЗМІ регіону. Навіть коли ставленики Путіна наступали на Маріуполь і проводили фіктивний референдум про незалежність у 2014 році, Ахметов зайняв нейтральну позицію, що дало сепаратистам можливість заявити, що вони заручились його підтримкою.

«Рінате, — намалювали графіті на київському Майдані Незалежності, — ти за Україну чи за Кремль?»

Зрештою, Ахметов виступив різко проти сепаратистського насильства, відправивши своїх працівників патрулювати вулиці та допомагати дати відсіч російським ставленикам. Але навіть тоді його неоднозначні повідомлення продовжували підживлювати підозри, що він підвищував ставки. Після того, як на початку 2015 року сепаратисти обстріляли цивільну територію, вбивши 30 людей (ця атака, як пізніше з’ясувалося, проводилась російськими військовими чиновниками), його найбільше інформаційне видання «Сегодня» вирізнялося матеріалами, які не називали винних.

«Враження було таке: «Це не рукотворний обстріл, а якийсь землетрус; це просто сталося», — сказала мені Євгенія Кузнєцова, українська медіа-аналітикиня, яка досліджувала висвітлення нападу.

Джок Мендоза-Вілсон, прес-секретар Ахметова, заявив, що олігарх ніколи не був нейтральним і завжди підтримував єдину Україну. (Зараз Ахметов подає до суду на Росію за знищення його найбільшого металургійного заводу в Маріуполі, де цього року українські солдати відчайдушно трималися 80 днів.) Але, за його словами, Ахметов вважав, що, для утримання об’єднаної країни, «виступати проти Росії не було конструктивно».

З наближенням виборів мера та міської ради 2015 року кілька кандидатів-революціонерів вийшли вперед, пообіцявши рішучіше боронити Маріуполь від Росії та її ставлеників. Обраний Ахметовим кандидат у мери, колишній керівник сталеливарної компанії Вадим Бойченко, був явним прихильником нейтрального статус-кво.

Виявлена в електронному листі, який розкопали слідчі Сенату, роль Манафорта в кампанії, була значною мірою прихованою; в інтерв'ю він описував свою роль як другорядну. Один з кандидатів-реформістів, Олександр Ярошенко, навіть був здивований, дізнавшись, що Манафорт був причетний до кампанії, хоча, озираючись назад, він помічає натяки на його присутність.

«Роль американців тоді була незначною, — сказав він мені під час відеоінтерв’ю в травні, яке час від часу переривалося через потребу координації міста, яке було в облозі. — У них була технологія: скільки людей нам потрібно привести з кожної вулиці, який відсоток».

Він сприйняв це як імітацію бурхливої діяльності, враховуючи, що контроль Ахметова над містом поширювався аж на контракт на друк бюлетенів.

Після перемоги Бойченка Ярошенко згуртував міськраду, щоб змусити його ухвалити рішення про визнання Росії країною-агресором. Мер цей захід відклав.

Перехід Манафорта до кампанії Трампа в березні 2016 року пішов кандидатові на користь і зробив його лідером серед республіканців, хоча його конкурент — сенатор Том Круз розраховував на те, що делегати партійного з’їзду оберуть саме його. Однак Манафорт технічно відпрацював делегатів так, що Круз опинився далеко позаду, що викликало розмови про спірний з’їзд.

Це також пішло на користь і Манафорту, який звик розкошувати, але на той час не мав коштів на свій спосіб життя. Як з’ясували слідчі, значну частину своїх прибутків в Україні — загалом близько 60 мільйонів доларів — він витратив на купівлю нерухомості, автомобілів і костюмів у підставних компаній на Кіпрі, що, за словами прокурорів, було частиною схеми з відмивання грошей. Рахунок на 2,4 мільйона доларів Ахметову та ще одному клієнту залишився неоплаченим. У Манафорта виникли фінансові проблеми. На нього подав позов Дерипаска, який стверджував, що Манафорт і його заступник Рік Гейтс втратили майже 20 мільйонів доларів у спільному бізнесі, який пішов крахом.

Згідно зі звітом розвідки Сенату, Манафорт доклав чимало зусиль, щоб отримати роботу в кампанії Трампа. Він лобіював Роджера Стоуна та організатора збору коштів Тома Баррака і уклав угоду, як розповів Баррак прокурорам, сказавши «чарівні слова» — що він працюватиме безкоштовно. Манафорт вважав, що ця робота може бути можливістю отримати заборгованість від Ахметова та налагодити справи з Дерипаскою, який, безсумнівно, побачить цінність у спілкуванні Манафорта з потенційним президентом.

«Ми це використаємо, щоб отримати все», — написав він Килимнику. Манафорт сказав мені, що він вірив у те, що матиме більший вплив на Трампа в якості волонтера, ніж в якості члена його штабу.

Нова робота Манафорта також відкривала перспективи для Путіна. Внутрішнє оточення провідного кандидата в президенти США від Республіканської партії тепер включало радника, який був головним ідейним натхненником найуспішнішої проросійської партії України та був близьким до людини на ім’я Килимник, якого американські чиновники ідентифікували як російського агента

Наступного дня після того, як Трамп оголосив про його призначення головним стратегом з’їзду, Манафорт із Гейтсом та Килимником одразу надіслали копії цього повідомлення своїм головним покровителям в Україні разом із особистими листами, в яких політтехнолог обіцяв тримати їх в курсі протягом усієї кампанії. Серед одержувачів були Дерипаска, Ахметов і ще один заможний українець, колишній глава адміністрації Януковича на ім'я Сергій Льовочкін. За словами слідчих Сенату, Льовочкін, через якого гроші олігархів надходили Манафорту в роки правління Партії регіонів, також мав тісні робочі стосунки з Килимником.

Коли Манафорт став головою кампанії Трампа — і коли російські оперативники зламували сервери Демократичної партії — кандидат зайняв вигідну для Путіна позицію щодо України.

Напередодні Національного з’їзду Республіканської партії в Клівленді в липні Трамп шокував американський зовнішньополітичний істеблішмент, висловивши лише прохолодну підтримку НАТО. Згідно з оприлюдненим перед Сенатом у липні 2020 року звітом розвідки, він також сказав помічникам, що не вірить у те, що варто ризикувати «третьою світовою війною», аби захистити Україну від Росії.

На з’їзді відбулася ще одна світоглядна суперечка стосовно партійної платформи. Після того, як делегат від Техасу включив до програми пункт про надання Україні летальної зброї, радник Трампа з національної безпеки Дж. Гордон взявся заблокувати її, відтак формулювання змінили на більш м’яку обіцянку «відповідної допомоги». Делегат від Техасу розповів Комітету з розвідки Сенату, що Гордон говорив, що діяв за узгодженням з «Нью-Йорком», зокрема з Трампом. Гордон це заперечив, заявивши, що діяв за власною ініціативою, оскільки обіцянка летальної зброї суперечить позиції Трампа щодо України. На з’їзді були присутні ще два дуже зацікавлених гравці — український і російський посли в Сполучених Штатах; росіянин мав розмову із Гордоном через кілька днів після того, як пункт про допомогу Україні було змінено. Зрештою, слідчі не дійшли висновку, що Росія причетна до суперечок щодо платформи. Вони також не знайшли жодних доказів, які б заперечували наполягання Манафорта на тому, що його повністю усунули від процесу, хоча один представник кампанії пізніше сказав слідчим, що Манафорт мав «заспокоїти» засмученого українського посла.

Українці мали підстави засмучуватись, а росіяни вже за кілька днів знову були задоволені. 27 липня, коли Трамп на прес-конференції заявив, що розгляне можливість визнання Криму територією Росії, фактично зупинивши санкції адміністрації Обами і взявши курс на нормалізацію відносин з Росією, які після незаконної анексії були напруженими. Він також запропонував Росії зламати електронну пошту Гілларі Клінтон.

Як свідчать отримані офісом Мюллера записи про подорожі, наступного дня Килимник вилетів до Москви. У своєму електронному листі до Манафорта тієї ночі він написав, що зустрівся з «тим хлопцем, який кілька років тому дав тобі найбільшу банку чорної ікри» — цим хлопцем був Янукович, який колись подарував Манафорту відбірної ікри на 30 000 доларів. Килимник хотів зустрітися особисто, адже мав «розповісти довгу ікорну історію».

У залі Grand Havana Room Килимник передав термінове послання Януковича: готується «мирний» план для України, тож він сподівається, що Манафорт допоможе його реалізувати.

Як йдеться у повідомленнях і записках Килимника упродовж наступних кількох місяців, передбачалось, що автономна республіка на сході України номінально залишатиметься її частиною на чолі з Януковичем і далі вестиме переговори про врегулювання. Але те, що стало відомим як «маріупольський план», було, як Манафорт пізніше визнав, «чорним» шляхом до російського контролю над східною Україною — надзвичайно подібним до того, який Путін реалізував зараз, анексувавши окуповані території.

Цей план базувався на власній інтерпретації Путіним угод, підписаних у білоруській столиці Мінську наприкінці 2014 та на початку 2015 року, які прив’язували припинення вогню на сході до нових положень української Конституції, якими двом територіям надається «особливий статус». Росія витлумачила цей нечіткий термін як надання територіям автономії — під контролем її ставлеників — з правом вето на зовнішню політику України. Україна розглядала це скоріше як розширення місцевого самоврядування. Навіть тоді опитування показували, що більшість українців сприймали це положення як капітуляцію, тож отримати згоду парламенту було важко.

Для Сполучених Штатів, які не були стороною Мінських переговорів, будь-який план, який надавав Сходу широку автономію та вплив, суперечив давній підтримці того, що Вільям Тейлор, колишній американський посол в Україні, описав як «незалежну, суверенну Україну в її міжнародно визнаних кордонах».

«Ми повторювали це знову, і знову, і знову», — сказав він мені. Однак тодішня риторика Трампа щодо Росії натякала на відмову від цієї політики.

Під час розслідування щодо Росії, зустріч у Grand Havana Room стала більш відомою через іншу подію, яка відбулася тієї ночі: обговорення даних опитувань, які простежували, як Трамп мав досягти владної позиції, щоб здійснити цей важливий дипломатичний прорив. Манафорт і Гейтс передавали ці дані Килимнику з весни.

Згідно зі звітом розвідки Сенату, створений Тоні Фабріціо, головним соціологом Манафорта аналіз опитувань був одним із активів кампанії.

Манафорт і Гейтс наполягали на тому, що ці дані були примітивними, деякі з них знаходились у відкритому доступі. Але це також показало, на що саме була орієнтована кампанія на етапі формування стратегії та поширення меседжів у новий спосіб — через соціальні мережіі. І як Манафорт сказав Килимнику в клубі, згідно зі свідченнями Гейтса та іншого свідка, проінформованого про зустріч, опитування показало те, чого не бачили соціологи Клінтон і основні аналітики — шлях до Білого дому через традиційно блакитні штати, такі як Мічиган, Міннесота, Пенсільванія та Вісконсін. Безумовно, пояснював Манафорт, це вимагатиме невпинних атак на публічний імідж Клінтон.

До кінця літа активізувалися жорсткі дії проти Гіларі Клінтон у соціальних мережах не лише з боку кампанії Трампа та його американських союзників, а й з боку російських тролів, які видавали себе за американців і поширювали низку теорій змови про стан здоров’я Клінтон та ймовірну корумпованість. Слідчі встановили, що операції здійснювались у штатах, які Манафорт визначив ключовими.

Дані опитувань стануть головною темою команди Мюллера та слідчих Сенату. Жоден з них не зміг прямо пов’язати російські операції з цими даними; вони повідомили лише про те, що Гейтс вважав, що Килимник ділився інформацією з Дерипаскою та його українськими колегами — очевидно це було виконання обіцянки Манафорта тримати своїх покровителів у курсі подій. Але минулого року в Міністерстві фінансів було зроблено висновок, що Килимник передав дані безпосередньо російській військовій розвідці, після чого його назвали «відомим російським агентом».

Оскільки у документі не було надано жодних базових доказів, Манафорт і Гейтс використали це, щоб поставити під сумнів саму оцінку та все, що з неї випливає. Як сказав мені Гейтс: «Якщо Килимник є агентом ГРУ, покажіть нам докази, і я першим скажу, що це правда».

Килимник говорити зі мною відмовився, однак в смс-повідомленні назвав свою роботу над Маріупольським планом «неформальними обговореннями» щодо «одного з 10 000 різних варіантів мирного вирішення». (Це був «непідходящий час обговорювати ці питання», — сказав він мені, враховуючи «боротьбу українців за своє життя та свободу».) Минулого року в інтерв’ю RealClearInvestigations Килимник сказав, що оцінка була «безглуздою та фальшивою», зазначивши, що він був регулярним джерелом інформації для посадових осіб посольства США в Києві, що підтверджено документами та свідченнями колишніх чиновників.

Звичайно, шпигуни повинні мати довіру в посольстві конкурентної країни. Один дуже активний житель Заходу, який регулярно спілкувався з Килимником у Києві, сказав мені, що, хоча він має сумніви щодо оцінок розвідки, він вважає це питання риторичним: російський громадянин із родиною в Росії та військовою історією, Килимник безумовно перебував під тиском на виконання вказівок Путіна, і часто здавалося, що це правда.

Отримані Мюллером електронні листи доводять, що Килимник мав власну взаємодію з високопоставленими гравцями в Москві, включно з деякими зв’язками в розвідці. Серед них був головний помічник Дерипаски Віктор Бояркін, якого Міністерство фінансів США описало як колишнього високопоставленого чиновника ГРУ, яке очолило операцію зі втручання Путіна у вибори в США.

Втім більш щільного зв’язку Килимника з кампанією Трампа не сталось. Менш ніж через три тижні після зустрічі у Grand Havana Room Манафорт залишився без роботи. У середині серпня The New York Times повідомила, що нове українське антикорупційне агентство отримало «чорну книгу» Партії регіонів, у якій перераховані цільові необліковані виплати українським чиновникам — і в тому числі Манафорту. Кілька днів потому на прес-конференції в Києві колишній журналіст Сергій Лещенко, який став депутатом-реформатором, продемонстрував 22 рукописних записи в бухгалтерській книзі, в яких йшлося про 12,7 мільйона доларів у вигляді платежів, призначених Манафорту. Оскільки кампанія Клінтон назвала бухгалтерську книгу доказом зв'язків між кампанією Трампа та Росією, Манафорт був змушений піти у відставку.

Виявлення бухгалтерської книги було ніби взятим просто з сюжету популярного ситкому «Слуга народу» — український римейк на американський фільм «Містер Сміт їде до Вашингтона», у якому комедійний актор Володимир Зеленський зіграв скромного та ідеалістичного вчителя історії, якому несподівано поталанило стати президентом і який весь час відбивався від подібного на Манафорта агента олігархів, який намагався взяти президента на гачок, щоб керувати ним. У фіналі сезону 2015 року він знаходить чорну книгу таємних платежів, яку зберігав його попередник, і присягається очистити «неформальну компанію під назвою «Україна» від всеосяжної корупції.

Спілкуючись із журналістами, Лещенко використовував подібну риторику, пояснюючи, чому він допоміг оприлюднити реальну бухгалтерську книгу. Але він мав ще один резон:

«Що ширшим буде висвітлення діяльності Трампа та його оточення, — сказав він журналу Tablet через кілька місяців, — то важче буде Трампу укласти окрему угоду з Путіним, продавши таким чином і Україну, і всю Європу».

На початку свого президентського терміну Трамп справді дав Росії всі сигнали того, що її політична ставка окупилася. Він призначив на посаду радника з національної безпеки генерал-лейтенанта у відставці Майкла Флінна, який у 2015 році прийняв від фінансованого державою російського пропагандистського видання RT 33 750 доларів за виступ на московському святкуванні. Ще до вступу на посаду Флінн розмовляв із послом Путіна у Вашингтоні, порушуючи федеральний закон, про застосування санкцій за втручання у вибори. (Флінн двічі визнав себе винним у брехні ФБР щодо цих дискусій, але Трамп його помилував.)

Новим державним секретарем став Рекс Тіллерсон, який під час перебування на посаді виконавчого директора Exxon Mobil критикував рішення адміністрації Обами запровадити санкції проти Росії через Крим і збиття літака Malaysia Airlines.

А в дні перед інавгурацією багатообіцяючі сигнали надійшли з Вірджинії, де Манафорт зустрівся з Килимником і Льовочкіним у готелі Westin Alexandria Old Town. (Двоє чоловіків отримали квитки на інавгурацію через партнера Манафорта, який пізніше визнав себе винним у тому, що не зареєструвався як іноземний агент і незаконно купив квитки в порушення правил проти іноземних політичних пожертв). Оскільки більшість їхніх комунікацій відбувалася через зашифровані повідомлення, слідчі не мають багато інформації з цього приводу, однак Манафорт визнав прокурорам один пункт: «мирний» план України.

Згідно зі звітом Сенату, навіть не маючи офіційної посади, Манафорт продовжував консультувати табір Трампа. Водночас Килимник курсував між Москвою та Києвом, опрацьовуючи деталі «мирного» плану. Спілкуючись через чернетку електронного листа в спільному обліковому записі перед зустріччю у Вірджинії, Килимник сказав Манафорту, що вони з Януковичем — його називали кодовим іменем BG від Big Guy («великий хлопець», — ред.) — зустрілися в Росії й обговорили план.

«Росіяни на найвищому рівні в принципі не проти цього плану, — написав Килимник, — і працюватимуть з BG, щоб розпочати цей процес». Публічна підтримка Трампа, додав він, подолає опір у Києві.

«Все, що потрібно, щоб розпочати процес — це легкий поштовх від DT (Дональда Трампа) з меседжем, мовляв «він хоче миру в Україні та повернення Донбасу», а також хоче призначити «спеціального представника» який мав би керувати цим процесом» — написав Килимник. Представником Трампа, ймовірно, мав стати Манафорт, який мав би виходи на «найвищий рівень» у Кремлі.

Манафорт був чи не єдиною фігурою в орбіті Трампа, яка спілкувалася з людьми, котрі знали людей у Москві. Перші місяці правління принесли карколомні процеси розкриття інформації. Флінна, радника з національної безпеки, звільнили через його розмови з російським послом по закритому каналу. Також було викрито факт того, що радник із зовнішньої політики кампанії на ім’я Джордж Пападопулос у барі в Лондоні повідомив австралійському дипломату, що Росія має бруд на Клінтон. Це сталось за кілька тижнів до того, як росіянам стало відомо про злом електронної пошти Клінтон. Ці необережні розмови спричинили перше розслідування втручання, яке переросло в розслідування Мюллера. Була також інформація, що Дональд Трамп-молодший, Джаред Кушнер і Манафорт зустрічалися в Trump Tower у червні 2016 року з російською адвокаткою із хорошими зв’язками, яка, як їм сказали, хотіла передати викривальну інформацію про Клінтон «стосовно її фінансування людьми, які мали зв’язки в з російським урядом» у обмін на пом’якшення санкцій в рамках «списку Магнітського», втім співпраця не відбулася. В судових документах восени 2017 року команда Мюллера повідомила, що Килимник «вважався пов’язаним із російською розвідкою».

Однак на той час основною мішенню розслідування став Манафорт, а конкретно — його взаємодія з Килимником, Дерипаскою та проросійськими політикам в Україні розглядалася як потенційний зв’язок між Кремлем і кампанією Трампа. Проте навіть після висунення йому звинувачення наприкінці жовтня 2017 року, як повідомила прокуратура, він і Килимник продовжували домагатися «натяків» адміністрації Трампа щодо «мирного» плану в Україні.

Для цього у березні 2018 року вони з Килимником працювали над опитуванням українців. В чернетці опитування йшлося про те, чи варто Донбасу залишатися під управлінням Києва в одному з двох альтернативних варіантів; відокремитися як автономна область, або одразу приєднатися до Росії. В розробленому за участі соціолога Фабріціо опитуванні також пропонувалось дослідити, чи сприймуть люди на сході Януковича, як лідера.

Але поки Манафорт і Килимник працювали над уточненням опитування, прокуратура висунула проти Манафорта нові кримінальні звинувачення. Тепер він зіткнувся з двома судами: у Вірджинії та у Вашингтоні. Потім з’явилася новина про нового головного свідка — заступника Манафорта Гейтса, який детально розповів, як Манафорт використовував підставні компанії, щоб приховати від податківців мільйонні доходи.

У серпні 2018 року суд присяжних Вірджинії визнав Манафорта винним за вісьмома з 18 пунктів, включаючи податкове та банківське шахрайство. Під час другого процесу в Вашингтоні стосовно відмивання коштів Манафорт уклав угоду зі слідством, визнав себе винним і співпрацював з урядом, сподіваючись отримати пом’якшення при винесенні вироку. (Тепер Манафорт каже, що визнання провини під присягою було нещирим, винним він себе не вважає, і пішов на це лише тому, що не вірив у справедливий суд присяжних та хотів захистити сімейні фінансові активи.) Але в останню хвилину головний прокурор Ендрю Вайсманн зупинив угоду. У звіті Сенату йдеться, що він дізнався, що Манафорт неодноразово брехав «зокрема щодо одного питання: його взаємодії з Килимником, офіцером російської розвідки». Одним з пунктів цієї взаємодії є і «маріупольський план».

Вайсманн дізнався про існування плану лише після суду у Вірджинії, коли ФБР отримало пакет електронних листів Килимника. Зіштовхнувшись із цією новою інформацією, Манафорт заявив прокурорам, що він одразу відкинув план, щойно той вперше з’явився в Grand Havana Room у серпні 2016 року. Він наполягав на цьому навіть після того, як Вайсманн оголосив, що він має листування, датоване груднем 2016 року, в якому обговорювалися «BG» і бажані «натяки» підтримки з боку Трампа, а також електронні листи про опитування в березні 2018 року.

У наших інтерв’ю та у своїй книзі «Політв’язень», опублікованій цього серпня, Манафорт називає ідею про те, що він підтримав план, «божевільною» і стверджує, що опитування було розроблене, щоб допомогти кандидату в президенти України, якого він не називає. Хоча він не заперечує, що Килимник проштовхнув цей план — за вказівкою Януковича, а не Путіна, — він звинувачує Вайсмана у створенні «вигаданого наративу» з непов’язаних фактів.

Для Вайсмана відкриття стало моментом прозріння. План поділу, як він зрозумів, був тим, чого хотів Путін в обмін на допомогу кампанії Трампа.

«2 серпня, якщо не раніше, — писав він у своїх мемуарах 2020 року, — Росія чітко показала Манафорту — і, відповідно, кампанії Трампа — чого вона хоче від Сполучених Штатів: «натяку», схвального кивка президента Дональда Трампа, щоб Путін заволодів найбагатшим регіоном України».

Путін намагався виправдати свою війну в Україні шквалом пропаганди — що Україною з єврейським президентом правлять нацисти; що зафіксовані на фотографіях, відео та у свідченнях очевидців російські звірства насправді є діями самої України, організованими для наклепу на Росію; що Україна готується підірвати «брудну бомбу», хоча саме Москва підживлює побоювання щодо російської ядерної атаки. Насправді пропагандистські сили Путіна роками використовували такі вигадки, щоб посіяти розбрат і одурманити людей в Криму та на Донбасі — так він випробував нову доктрину гібридної війни: поєднання зброї та слів.

Ці повідомлення із задзеркалля перегукуються зі створенням та розвитком контрнаративу про розслідування щодо Росії, який пустив коріння в передвиборчій кампанії Трампа і зрештою вилився в його перший імпічмент: мовляв саме Україна, а не Росія, втрутилася у вибори у 2016 році.

Згідно зі звітом Мюллера, Килимник і Манафорт почали розкручувати цю теорію після того, як у червні 2016 року пролунали новини про те, що приватна фірма з кібербезпеки під назвою CrowdStrike встановила, що за злом комп’ютерних систем Національного комітету Демократичної партії відповідальні російські хакери. Пізніше Гейтс розповів слідчим, що Манафорт переконав штабістів Трампа у тому, що за зломом насправді стоїть Україна. Роблячи це, як повідомив Гейтс, Манафорт «повторював наратив, який, згідно з цитованими в звіті Сенату примітками ФБР, часто підтримував Килимник». Манафорт інформацію Гейтса заперечує.

Після оприлюднення імені Манафорта в чорній книзі Килимник захистив репутацію свого боса, висунувши нову версію контрнаративу — що українські союзники Клінтон сфабрикували бухгалтерську книгу, аби викрити Манафорта та скомпрометувати Трампа. Як і будь-яка ефективна дезінформація, вона мала тісні зв’язки з реальністю — в українському уряді вважали, що президентство Трампа може стати потенційно руйнівним і визнавали, що достовірність «чорної бухгалтерії» не була 100% підтверджена. Агент ФБР, який переглядав бухгалтерську книгу, сказав мені, що підробити сотні сторінок рукописних записів було б надзвичайно важко, і вони могли стати корисним інструментом для розслідування, якщо не готовими доказами для суду.

Перша спроба Килимника була тонкою: стаття у Financial Times за серпень 2016 року про те, як відомі українці обирали сторону на американських виборах, порушуючи традиційний нейтралітет, щоб протистояти «пропутінському Трампу». Як стало відомо прокуратурі, перед публікацією Килимник обмінявся кількома електронними листами з репортером, тож стаття містила цитату колись лояльного до Януковича джерела, яке припускало не лише те, що бухгалтерська книга була оприлюднена, щоб завдати шкоди Трампу, але й те, що журналісти, які висвітлювали витік, працювали в інтересах Гілларі Клінтон.

Килимник надіслав статтю Гейтсу з надією, що «DT це побачить». Потім, після трьох телефонних зідзвонів з Манафортом, Роджер Стоун опублікував посилання на матеріал у Twitter. «Єдине втручання у вибори в США – це друзі Гілларі в Україні», — наголосив він.

Кілька місяців потому Килимник допоміг прояснити цю справу в статті для US News & World Report. Її він писав від імені свого давнього соратника, Дмитра Льовочкіна, який був депутатом українського парламенту від Партії регіонів, котра згодом отримала назву «Опозиційний блок». Звинувачуючи антикорупційних чиновників у «фабрикуванні справи» проти Манафорта, автор виступив на захист тих, хто пропонує «болючі поступки» в обмін на мир з Росією.

Контрнаратив активно підтримали у Кремлі, який не гаяв часу і використав його, щоб розпалити гнів Трампа проти свого ворога. Відзначаючи, наскільки американське спонсорство було важливим для майбутнього України, речниця російського МЗС Марія Захарова сказала журналістам у Москві: «Схоже, що збереження цього спонсорства є великим викликом для київської влади», яка «нецивілізовано та грубо поводилася з новообраним президентом Дональдом Трампом» і підкинула інформацію про Манафорта. В лютому до цього хору приєднався і Путін, який заявив, що український уряд зайняв позицію на підтримку одного кандидата — Клінтон. «Більше того, — додав він без жодних доказів, — певні олігархи, безумовно, зі схвалення політичного керівництва, фінансували цього кандидата, а точніше — кандидатку».

Російські онлайн-ресурси в Україні та Америці також долучились до цієї кампанії. У липні КіберБеркут, пов’язана з російською військовою розвідкою хакерська група, яка раніше брала участь у пропагандистських діях Росії в Україні, розвинула теорію Путіна про те, що українські олігархи таємно фінансували Клінтон. Наступного дня протрампівський обліковий запис @USA_Gunslinger у Твіттері в Санкт-Петербурзі, який пізніше був ідентифікований як актив під час втручання у 2016 році, опублікував твіт: «Де ж обурення щодо змови Клінтон і її виборчої команди з Україною щодо втручання в вибори США?»

У наступні місяці погляди Трампа на українців, здавалося, лише погіршилися, оскільки у протрампівських пабліках в інтернеті процвітала більш дивовижна версія: його прихильники стверджували, що компанія з кібербезпеки CrowdStrike належить українцеві (неправда), а фізичні сервери заховані десь в Україні (насправді ні). Іншими словами, усе це, мовляв, було українською кампанією з компрометації Трампа та Росії. Трамп схвалив цю ідею на своїй прес-конференції з Путіним у Гельсінкі в липні 2018 року, коли сказав, що вірить словам Путіна про те, що Росія не була причетна до злому. «Де ті сервери? — запитав він. — Їх нема».

Недовіра Трампа загрожувала українцям смертельними наслідками. Згідно зі спогадами його колишнього радника з національної безпеки Джона Болтона, коли того листопада російські моряки захопили три українські військово-морські кораблі в якості потенційно ескалаційного кроку, першою реакцією Трампа стала підозра, що саме Україна спровокувала Росію.

Того ж місяця прокурори повідомили федеральному судді, що Манафорт порушив свою угоду про визнання провини, оскільки надав неправдиві свідчення. Пізніше суддя засудив його до семи з половиною років ув’язнення у Федеральній виправній установі Лоретто, штат Пенсільванія, як ув’язненого № 35207-016. Те, що могло стати найбільшою надією Путіна на схвалений Трампом план щодо ослабленої та розділеної України, здавалося, зникло разом з ним.

Але шалена образа Трампа на Україну, яка так само грала на користь російського лідера, спричинить наступний великий скандал під час його президентства.

Манафорт мав сидів у в’язниці, однак у пошуках помилування він запропонував дещо цінне для президента — своє неперевершене знання української політики та уряду. Він фактично передав естафету особистому адвокату Трампа, колишньому меру Нью-Йорка Рудольфу Джуліані, який восени 2018 року готував грунт до того, щоб остаточно назвати розслідування спеціального прокурора політично мотивованим після того, як в його остаточному звіті не вдалося довести змову.

Головним у місії Джуліані було намагання побудувати контрнаратив «це зробила Україна». Джуліані та Манафорт спілкувалися не безпосередньо, а через адвокатів останнього. Коли я запитав Манафорта, що саме він передав, він відповів розпливчасто, однак зазначив, що Джуліані «розмовляв з деякими людьми в Україні, які були моїми друзями», і сказав, що його адвокати поінформували Джуліані про деталі того, що він називає «змовою, щоб підставити його». Джуліані відмовився говорити зі мною про їхні дискусії, однак для The Washington Post у 2019 році сказав, що його запитанням до Манафорта було чи «чорна бухгалтерська книга» існувала насправді. Відповідь була «ні».

Те, що сталося потім — є вже виключно судовою історією Трампа, оскільки Джуліані мандрував Європою, перетворюючи цей оригінальний контрнаратив у витіювату теорію змови, яка зачепила посольство США в Києві, його посла Марі Йованович, а також Джо та Хантера Байденів. У спрощеній версії справа про імпічмент, яка послідувала за цим, стосувалася президентських зловживань владою — схем надання необхідної військової допомоги у обмін на українські розслідування щодо CrowdStrike, «прихованих серверів» і нібито корупційних угод Байденів з українською енергетичною компанією Burisma.

Однак американська аудиторія не помітила, як кампанія тиску Трампа та позаштатна дипломатія Джуліані завдавали удару по країні, яка, знала вона про це, чи ні, але наближалась до війни. Їхні махінації безпосередньо базувались на так званому принципі «м’якої сили» і, зрештою, саме тоді вирішувалось питання, чи закладе Україна справжні основи незалежної демократії західного зразка чи залишиться в полоні Москви та її ставлеників.

Все це важко було побачити крізь туман української політики. Усі, з ким я спілкувався, хто мав хоч якийсь досвід у Києві — незалежно від їхніх політичних переконань — застерігали не бачити нічого чорно-білого, хороших хлопців і поганих. Неможливо було сказати, скількома, здавалося б, суперечливими планами міг жонглювати великий гравець в Україні — єдиною надійною наскрізною ланкою була гонитва за грошима та владою. В цьому ж дусі олігархи, які в західній пресі найчастіше характеризуються як «проросійські», відмовляються від цього ярлика.

«Я ніколи не був проросійським, — пояснював NBC News газовий магнат, мільярдер Дмитро Фірташ, — але ви маєте розуміти, що я бізнесмен».

У довоєнному Києві гонитва за грошима і владою та служіння інтересам Путіна часто означали одне й те саме.

«Американці грали в основну гру — «Трамп хоче бруду на Байдена», — говорить Сурія Джаянті, керівник відділу енергетичної політики американського посольства в Києві. — Те, що насправді відбувалося в Україні, було цією божевільною мережею зміни альянсів і кишень олігархів, торгівлі конями та ударами в спину, і в нашій американській короткозорості ми мали обмежене розуміння того, що якщо ховраха не бачиш, це не значить що його немає».

Якщо з якогось місця можна було відносно чітко побачити цю кипучу панораму, то це було посольство, та, зокрема, події, які призвели до звільнення посла Йованович. У першому імпічменті Трампа Йованович була певним допоміжним персонажем, вона була центральною фігурою у геополітичному змаганні, яке розгорталося в Києві. Загалом, вона представляла американський дипломатичний опір усьому, чого Путін та його українські ставленики хотіли від Трампа.

Стримана та цілеспрямована дипломатка, яку Обама направив до Києва за кілька місяців до дня виборів, Йованович була дочкою емігрантів, чиї сім’ї втекли від Радянського Союзу та нацистів. Вона приїхала в Україну в скрутний час. На хвилі повстання на Майдані 2014 року народна воля до демократії знову виявилася нестримною. Мільярди доларів хлинули із Заходу. Але зусилля, спрямовані на розвиток демократії в Україні, зазнали краху, оскільки нова адміністрація, як і уряд після Помаранчевої революції, не виконували своїх обіцянок щодо реформ. Новий президент Петро Порошенко не залишив сумнівів щодо серйозності своєї антиросійської риторики, коли безуспішно тиснув на адміністрацію Обами щодо оборонної зброї. Але як політик-олігарх у класичній українській формі — він заробив свої статки на торгівлі шоколадом — він також був частиною системи, яку його просили знищити.

Йованович негайно взялася зміцнювати два стовпи американської демократії: звільнити українську економіку від тиску олігархів, а її систему правосуддя від корупційних імперативів політики. Це невблаганно призвело до її конфлікту з двома могутніми людьми.

Одним з них був енергетичний магнат Фірташ — втілення олігархічної системи, яка виявилася такою вигідною Путіну. Він отримав надзвичайні статки завдяки партнерству з «Газпромом» — провідним енергетичним концерном Росії: «Газпром» продавав газ за дуже зниженими цінами компанії-посереднику, якою він володів разом із Фірташем, а та потім, у свою чергу, перепродавала його зі значним прибутком в Україну та всій Європі. Фірташ, у свою чергу, використовував частину цих прибутків для підтримки російських політиків. Він був головним спонсором Партії регіонів і, на думку прокурорів, був важливим спонсором Манафорта. Чоловіки також були потенційними діловими партнерами: десять років тому вони обговорювали угоду про купівлю готелю на Мангеттені. (Фірташ не відповів на запитання, надіслані представнику.)

На момент вступу Трампа на посаду Україна виключила Фірташа з газової угоди. Сам він перебував в Австрії, борючись із екстрадицією до Сполучених Штатів за звинуваченням у хабарництві, яке він заперечує. Але він підтримував вигідні зв’язки з енергетичною галуззю України через володіння регіональними розподільними компаніями, які пов’язані з національним газовим концерном «Нафтогаз». Незважаючи на те, що Йованович припускала тиск з боку Фірташа, вона все ж переконала Порошенка дотримуватися своєї обіцянки запровадити нові правила, які б порушили «бізнес-модель Фірташа», як висловилась посол у своїх мемуарах.

Спершу Йованович покладала надії на головного українського правоохоронця —генпрокурора Юрія Луценка. Але майже одразу вона посперечалася і з ним. Луценко був призначений навесні 2016 року після того, як західні союзники вимагали відставки його попередника Віктора Шокіна за неспроможність розслідувати корупційні справи. Одним із найбільш кричущих прикладів, який часто наводять американці, є енергетична компанія Burisma. Вона уникла судового переслідування, незважаючи на звинувачення, які вона заперечувала, у розкраданні державних коштів. Коли офіційні особи Державного департаменту закликали до розслідування справи в офісі генерального прокурора, Джо Байден, як віце-президент, поставив рішучий ультиматум: 1 мільярд доларів кредитних гарантій залежатиме від звільнення генерального прокурора. Байден виявився недосконалим комунікатором. За рік до цього Burisma надала вигідне місце в раді директорів синові Байдена Хантеру, який мав відоме прізвище, однак не мав досвіду роботи в енергетичній галузі. Навіть офіційні особи Державного департаменту завбачливо хвилювалися, що його посада в правлінні створить видимість конфлікту.

На папері Луценко здавався людиною, яка професійно чинитиме правосуддя. Хоча він не мав формальної юридичної освіти, він був лідером Помаранчевої революції, потім був ув’язнений Януковичем і приєднався до протестів на Майдані 2014 року.

«Чорна бухгалтерська книга» стала одним з тестів на те, чи досягне він успіху там, де Шокін зазнав невдачі, і він пообіцяв підтримати розслідування її вмісту, яке поширилося не лише на Манафорта, а й на очевидні хабарі суддям і виборчим чиновникам. Проте через кілька місяців реформатори скаржилися, що офіс Луценка надто повільно проводить розслідування, пов’язані з цією книгою. Один з провідних юристів офісу публічно поскаржився на те, що генпрокурор забороняє йому опитувати свідків та видавати повістки до суду у чотирьох справах, пов’язаних з роботою Манафорта.

Йованович сперечалася з Луценком через відсутність ентузіазму розслідування низки корупційних справ. Вона також була розлючена тим, що він намагався саботувати, або навіть позбавити повноважень незалежні антикорупційні органи — НАБУ та САП, створити які підштовхнув Україну Захід. Вона читала йому лекції про необхідність деполітизованої системи правосуддя, але незабаром вони припинили регулярне спілкування.

«Ми думали, що він буде іншим. Однак він не став таким», — сказала вона мені.

Коли Трамп переміг на виборах президента у 2016 році, українці та росіяни вірили, що американський поштовх до змін у Києві вщухне. Однак Трамп, переконаний, що за «обманом» з Росією стоїть Україна, не проявив особливого інтересу до країни, дозволивши Йованович продовжувати курс.

Ситуація кардинально змінилася, коли наприкінці 2018 року виник Джуліані. Фірташ стане життєво важливою складовою частиною справи Джуліані проти Байденів — у свідченнях під присягою, які Шокін дав у вересні 2019 року, йшлося про те, що Байден змусив його звільнити від перевірки в рамках корупційної схеми компанію Burisma, до правління якої входив Хантер Байден. Незважаючи на численні докази того, що справу проти Burisma пртримував сме він, Шокін стверджував, що він фактично проводив «широкомасштабне» розслідування. Фірташ також отримав від експрокурора свідчення під присягою в рамках власної судової боротьби — у них Шокін припустив, що справа Фірташа про хабарництво була політично мотивованою — і, очевидно, все це потрапило до Джуліані через спільних партнерів. Сам Фірташ заявив, що ніколи не зустрічався з Джуліані і не дозволяв використання свідчень під присягою в його операції.

Але ця операція була б неможливою без Луценка, який продовжив її з додатковим поворотом, втягнувши Йованович у ймовірну змову з метою допомогти Клінтон і зашкодити Трампу.

Хоча Луценко мав власні політичні амбіції, своєю тодішньою позицією він завдячував Порошенку, який понад усе хотів від Трампа одного: більше протитанкових ракет. Люди в Києві та за його межами вже запідозрили, що справа в цьому, оскільки розслідування перебувало в глухому куті, натомість Сполучені Штати доставили першу партію ракет. Як сказав один український чиновник The Times у 2018 році, уряд Порошенка відклав питання бухгалтерської книги у довгий ящик, щоб «не псувати відносини з адміністрацією». А в березні 2019 року, після зустрічі з Джуліані в його офісі на Парк-авеню, Луценко, схоже, дав Трампу принаймні частину того, чого він хотів.

Він повідомив політичному виданню The Hill, що відкриває нове розслідування щодо бухгалтерської книги — але вже перевіряючи інформацію, що антикорупційні активісти та слідчі оприлюднили її, щоб допомогти Клінтон. Потім він скаже, що має докази можливих протиправних дій Байденів.

Та попри всю цю інтригу, була одна сила, в якій не сумніваються навіть найцинічніші київські ділки — щирість закликів українських протестувальників до демократії, незалежності та позбавленню від корупції. А 21 квітня Порошенка було звільнено з посади на користь Зеленського, політичного неофіта, який виліпив себе за зразком персонажа, якого він грав на телебаченні.

Раптом Луценко змінив курс, заявивши, що не бачить доказів протиправних дій Байденів. (На спроби отримати коментар він не відповів.) Схема зайшла в глухий кут. Поки Трамп і Джуліані працювали над тим, щоб повернути справу на правильний шлях за нової адміністрації в Києві, Трамп нарешті витіснив Йованович, зробивши її центральною дійовою особою у фантастичному сюжеті, мовляв вона заважала його перемозі у 2016 році.

Тепер президент і його адвокат намагалися досягти результату, який втілив би все те, що колишня посол прагнула подолати в Україні: масштабну політизацію системи правосуддя, відкрито сформульовану в «ідеальному телефонному дзвінку» Трампа, який просив Зеленського обміняти фіктивне розслідування на зброю, і який призвів до третього в американській історії спробі імпічменту.

У березні 2021 року розвідувальні служби США розсекретили звіт, у якому викладено їхню точку зору про те, що Килимник та інші, пов’язані з російською розвідкою особи, використовували різних американців — серед них і Джуліані — для просування ідеї корупції Байденів в Україні з метою впливу на Кампанію 2020 року. У звіті зазначено, що російські лідери розглядають потенційне обрання Байдена як «невигідне для інтересів Росії» — особливо стосовно України.

На початку свого президентства Зеленський продемонстрував готовність піти на компроміс із Росією щодо автономії на сході — питання, яке стояло в центрі Маріупольського плану. Але після того, як наприкінці 2019 року тисячі протестувальників повернулися на Майдан, він відхилив вимоги Путіна щодо поступок українським суверенітетом. Зеленський поставив пріоритетом вступу до НАТО і підписав закон, який стримує олігархів.

Перед тим, як залишити Білий дім, Трамп помилував Манафорта. Якби він залишився на посаді, сказав колишній президент у своїй заяві на початку цього року, «осквернення України не відбулося б». Але після інавгурації Байдена в січні 2021 року Путін зіткнувся з новим американським президентом, який зайняв жорстку позицію стосовно його імперських планів щодо України — і без очевидних неофіційних каналів, через які можна було б маніпулювати ним, чи його політикою.

Через тринадцять місяців російські танки перетнули український кордон.

Джим Рутенберг — автор газети The Times і журналу Sunday. Раніше був медіа-оглядачем, репортером Білого дому та національним політичним кореспондентом. Також був частиною команди, яка отримала Пулітцерівську премію за державну службу в 2018 році за викриття сексуальних домагань і насильства.

«Аргумент» [3]

На цю тему: