Отже, перше. Про наявність у керівника «української церкви» російського паспорта в публічній площині відомо вже два роки — за результатами журналістських розслідувань. У «вузьких колах посвячених» про це знали й раніше. Власне сам владика Онуфрій це не особливо й заперечував. У заяві з цього приводу, яку ще у 2023-му оприлюднили в УПЦ МП (але потім передумали і з офіційного сайту швидко прибрали), він докладно розповідав про мрію всього свого життя: закінчити земний шлях у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі, що у Підмосков’ї. Але «розпад СНД» цьому завадив. Визнає: паспорт був, але він тим ніколи «не цікавився» і «сам себе вважає громадянином України».

Взагалі ця заява — явище унікальне. В ній керівник «української церкви» (!) покроково обґрунтовує:

• як його ще в молодості ображали в Україні, що він вимушений був податися на навчання до Росії. «Я таємно поїхав у Росію, в м. Загорськ, де знаходилась знаменита Троїце-Сергієва Лавра і при ній Московські Духовна Академія і Семінарія. Там мене не відкинули, як це зробили в Україні, а зарахували до другого класу Московської Духовної Семінарії»;
• як його тепло прийняли в тамтешньому монастирі. «Наш монастир був інтернаціональним. У ньому подвизались люди різних національностей: росіяни, українці, білоруси, молдовани, грузини, вірмени, євреї, французи, татари, мордвини та багато інших. У нас була прекрасна духовна сім’я, ми поважали один одного, переживали один за одного і допомагали один одному»;
• як він горював, коли довелося повертатися в Україну. «Я, грішний, прожив у Троїце-Сергієвій Лаврі 18 років, там я прийняв чернечий постриг, народився для нового життя у Христі, там я доторкнувся до живої святості, до тих людей, які були втіленням Божественного смирення і любові, і для мене було бажання завершити своє життя серед таких Божих людей, а громадянство відкривало мені можливість здійснити цю мрію. На жаль, погані стосунки між Росією та Україною, розпад СНД, а особливо війна Росії проти України знищила мою надію, і зараз я не рахую себе іншим громадянином, крім рідної моєї землі — України…»

Я спеціально наводжу тут такі розлогі цитати, щоб ви не подумали, що придумую. Таке вигадати важко. З іншого боку, ця заява якнайкраще ілюструє справжню ментальність митрополита Онуфрія (Березовського), який виховувався і формувався в лоні російської церкви. З усіма наслідками. Нині йому 80, в такому віці люди світоглядно вже точно не змінюються.

Відтак, виникає логічне питання: якщо всі все знали, чому призупинення громадянства трапилась тільки зараз?

Відповідь очевидна. У травні добігли кінця дев'ять місяців, протягом яких УПЦ МП — згідно з законом, ухваленим парламентом ще восени, — мала повністю розірвати всі зв’язки з РПЦ. Прогнозовано, вона цього не зробила. Ба більше, наприкінці травня, до річниці так званого «собору в Феофанії» (27-го травня 2022 року), митрополит Онуфрій виступив з зухвалою заявою в дусі: «що ви від нас хочете, відчепіться, ми вже все зробили, безбожна влада просто переслідує істинно віруючих християн».

Звісно, це не відповідає дійсності. Так, на соборі в Феофанії УПЦ МП «вичистила» з власного статуту всі згадки про РПЦ, однак цього недостатньо. Предстоятелі помісних церков не отримали від УПЦ МП офіційного повідомлення про «розлучення» з РПЦ, митрополити Онуфрій та Антоній (Паканич, права рука очільника УПЦ МП) продовжують залишатися членами Священного Синоду РПЦ тощо. Я вже мовчу, що УПЦ МП весь цей час ніяк не реагувала на захоплення її єпархій РПЦ, на викриття випадків колабораціонізму власних кліриків тощо. А сама РПЦ, устами патріарха Кирила, на міжнародній арені голосно обурюється «переслідуваннями вірян в Україні». Щобільше, вимога «дати спокій» УПЦ МП навіть міститься в «меморандумі» росіян щодо завершення війни (пункт номер 11).

Найголовніше: згідно з нормами канонічного права, якому підпорядковується все світове православ’я (вважайте, це така глобальна православна Конституція. — С.К.), УПЦ МП була і залишається частиною РПЦ. Про це, зокрема, свідчить науковий висновок Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті, на якому ґрунтується й відповідний закон, ухвалений восени минулого року.

Якими є подальші кроки держави, якщо навіть через дев'ять місяців закон не виконують? Держава проводить експертизу і йде з нею до суду. Зокрема по Київській митрополії, яку безпосередньо очолює митрополит Онуфрій. Процес вже розпочато, але суди — справа нешвидка. А от цілком обґрунтоване припинення українського громадянства митрополита Онуфрія — цілком адекватна реакція.

Ось вам і відповідь на питання: чому тільки зараз?

***

Друге. Якими з практичної точки зору є наслідки такого рішення персонально для Онуфрія?

Відтепер його правовий статус — іноземець, що проживає на території України. Відповідно, йому необхідні реєстрація, посвідка на проживання, дозвіл на роботу тощо. Останнє також є важливим, оскільки згідно зі Статутом УПЦ МП, очолювати її може тільки громадянин України. 

На все про все — 90 днів. Саме стільки може вільно знаходитися на території України будь-який іноземець. Після, якщо правовий статус не врегульований, — депортація.

Хоча адвокати митрополита (в УПЦ МП вже заявили, що він звертатиметься до суду) гарантовано апелюватимуть до того, що він народжений в Україні. Отже, після розвалу Союзу автоматично отримав право на українське громадянство. 

Отут починаються юридичні цікавинки. Той факт, що справу розглядатиме суд, ніяк не впливає на ці 90 днів — вони не можуть бути поставлені «на паузу». Отже, перешкод для депортації немає. Яка — увага — є правом, а не обов’язком держави. Суто теоретично, якщо УПЦ МП різко змінить свою позицію, держава може й «передумати», «відкласти», «забути», або суд винайти якісь «раніше невідомі обставини» чи щось таке.

Яка вірогідність того, що так трапиться?

Мінімальна. Я б навіть сказала: мізерно-мінімальна.

Якщо УПЦ МП раніше не пішла шляхом повного розриву з РПЦ, нині вона цього точно не зробить. В тому числі розраховуючи на імідж «мучеників», який експлуатуватиме як всередині країни — для релігійних фанатиків, так і за її межами — для російських лобістів та американських політиків, які є противниками надання Україні військової допомоги (менше допомоги, більша вірогідність перемоги «руского міра»).

Втім, по депортації теж є питання. Як ми пам’ятаємо, за президентства Петра Порошенка Михайла Саакашвілі, який на той момент взагалі був апатридом (людиною без громадянства), висилали до Польщі (бо це була остання країна, звідки він прибув до України). Савіка Шустера просто позбавили права на роботу. А почалось все взагалі з Андрія Артеменка у 2017 році — був такий народний депутат з канадським паспортом, хто не памʼятає.

Онуфрій, як було зазначено, народжений на Буковині, і хоча українське право не прецедентне і у нас немає «права землі», все одно не до кінця зрозуміло, що з ним робити. Найбільш логічним виглядає доправлення до кордону з Білоруссю, а там у них — союзна держава, нехай далі розбираються. Однак треба акуратно зважити ризики для майбутніх судів. В тому числі й міжнародних.

Третє. Які це наслідки матиме для УПЦ МП?

Читаємо останнє оновлення Статуту цієї організації.

«У разі смерті Митрополита Київського і всієї України, його виходу на спокій, перебування під церковним судом або з інших причин, які унеможливлюють виконання ним обов'язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод під головування його старійшого за архієрейською хіротонією члена негайно обирає таємним голосуванням серед своїх постійних членів Місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри, який приймає тимчасове керування Київською єпархією».

І ще: «До обрання нового Митрополита Київського і всієї України Українською Православною Церквою керує Священний Синод під головуванням Місцеблюстителя».

Самі вибори треба провести «не пізніше, ніж за три місяці».

У перекладі на світську мову, Синод — це щось на кшталт парламенту і уряду водночас, який складається з найповажніших єпископів. Найстарший із них збирає всіх, вони обирають «т.в.о.», а потім — вибори.

Таким «старійшиною», станом на зараз, є очільник Дніпропетровської кафедри, митрополит Іриней (Середній). Який… Теж має російський паспорт.

Як ви думаєте, якщо митрополита Онуфрія дійсно депортують, чи скористається Синод УПЦ МП пунктом про «інші причини, які унеможливлюють виконання обов'язків» голови церкви? Чи волітимуть просто «не помічати» обставин, що склалися, а церква управлятиметься синодально? Ясно, що друге.

Власне, так вже було, коли «на болота» по обміну відправили засудженого за колабораціонізм та глорифікацію загарбника митрополита Іонафана (Єлецьких), особистого друга патріарха Кирила, який йому навіть орден дав — «за вірність РПЦ» (це — дослівно). Офіційно УПЦ МП на цю подію взагалі ніяк не відреагувала, а справами єпархії просто почав займатися ставленик Іонафана, єпископ Сергій (Аніцой). Який — тільки не смійтеся! — теж має російський паспорт. Заразом — ще майже два десятки топкліриків УПЦ МП, а рядових священників з такими документами вже просто ніхто не рахує.

Патріарх РПЦ Кирил та митрополит Тульчинський Іонафан (праворуч) після зустрічі в Москві, 25 червня 2024 року. Фото: змі окупантів

Але повернімось до перспектив церкви загалом. «Не першою, але й не другою» людиною в УПЦ МП вже давно є її найголовніший проросійський «яструб» митрополит Антоній (Паканич). Який, ви вже звикли, тому не здивуєтесь, теж у клубі власників «специфічних документів», назвемо це так.

Багато людей нині питають: якщо призупинене громадянство Онуфрія, то чому аналогічних дій не вчинили щодо підсанкційного (вже понад два роки) Паканича, звідки така «вибірковість»?

Оперуючи сучасною політичною термінологією, держава Україна залишає собі «простір для гри» та «карти в рукаві». Якщо навіть після такого «прочухана», як з митрополитом Онуфрієм, УПЦ МП не схаменеться, наступним, очевидно, стане митрополит Антоній (в квітні у нього проводились обшуки у справі про привласнення церковного майна його близьким другом, який наразі вже отримав підозру. Інші подробиці та процесуальний статус самого Паканича нині невідомі. — С.К.). І от тоді УПЦ МП дійсно залишиться обезголовленою.

Митрополити Антоній (Паканич) та Онуфрій. Фото: pravoslavna.volyn.ua