Homo putinus

У році, що минає, вперше так повно й так ганебно проявила себе істота під назвою homo putinus, також відома як «глибинний народ». Якщо судити з Орди, яку ми побачили в Україні, homo putinus — це такий собі міцненький, але питущий мужичок середнього зросту без особливих прикмет, одружений з приблизно такою самою бабонькою. Небагатий, але матеріально стурбований. Невеликого розуму. Цинічний, але ретельно хреститься, проходячи повз церкву. Вірить, що несе світу світло, — і несе йому фашизм. Раб іпотеки й телевізора, бурмоче щось про велич, але не спроможний навіть на нормальність.

Спочатку було слово — і слово було в цьому випадку матірне. Глибинний народ — це сини й матері, батьки і діти, чоловіки і дружини, які комунікують одне з одним із допомогою російського мату. Виражають через нього весь спектр доступних їм почуттів. Докладно, по-сімейному складають списки награбованого й того, що ще має бути награбоване. «Наші мальчікі», які ґвалтують жінок і навіть дітей та свято вірять, що серед прав людини є й право випорожнятися посеред пограбованої квартири. І їхні «дєвочкі», які захоплено благословляють «мальчіков» на все наймерзенніше, що є в людській природі. «Убивай хохлов, раз они такие». «Насилуй хохлушек, только не говори мне». «Привези меховую шубу»... І ще багато різного, що ми почули в перехопленнях розмов російської армії.

Прощання бурятки

Інколи хочеться зазирнути в душі цих істот, у яких такі самі, як у нас, імена, по батькові та прізвища, серед яких так багато наших родичів, колишніх однокласників, однокурсників і навіть друзів. Хочеться зрозуміти, намацати той момент, коли вони перестали бути homo sapiens і стали Ордою. Було це 2014-го, коли Захід дав зрозуміти Путіну, а Путін — своєму народові, що Росія може дозволити собі випорожнятися посеред європейської квартири? Чи ця диявольщина проростала поступово, як ріпка на грядці, удобрюваній щодня Соловйовим і Кисельовим? Чи ж нічого нового, просто величезність цієї країни споконвіку тиснула їй на мозок, примушуючи прагнути величі і звинувачувати весь світ у тому, що тієї величі, того справжнього щастя як не було, так і немає?

Послухав якось хіт-парад пісень, які зараз найчастіше звучать у російських навушниках. Так от, у них звучить усе що завгодно, але не про війну. Немає там ніякого прощання слов'янки, чеченки чи бурятки, немає навіть якоїсь убогої клоунської «гойди». Зате є багато про красиве життя, Дубай і Монако. Тонни бездарної вульгарності. Місцями талановитий, похмурий декаданс. Але, повторюю, ніякої війни (тим паче священної, вітчизняної) там немає. Це музика в дусі пізнього Союзу, помножена на недоїдені залишки солодкого життя останніх років, мінус натхнення, мінус глибина, мінус бажання чи передчуття змін.

Час п'яних сліз минає. Зараз вони приходять на чужу землю вбивати зі словами «сила у правді», але вже без особливої впевненості, що їхнє діло — справедливе. Зате, як ми знаємо з сотень перехоплених солдатських телефонних розмов, — із великим бажанням на цій війні підзаробити. А також із переконанням, що, подумаєш, нічого тут особливого, всі інколи нападають на своїх сусідів, грабують і вбивають. Діло житейське.

Ті, хто сплять, проти тих, хто прокинувся

У сучасному світі Росію якщо й підтримують, то не з любові до неї, а з ворожості до Америки. Слід визнати, це теж фактор. Хвиля антиамериканізму в усьому світі (включно, хоч як парадоксально, з самою Америкою) — це те, що Росія вміє культивувати й використовувати, насамперед на «глобальному Півдні».

Америку справді багато хто не любить. Слово «імперіалістичний» сприймається часто як синонім слова «американський». І тому путінська війна — найбільш імперіалістична в новітній історії — сприймається цими «багатьма» (тим-таки глобальним Півднем) як виклик імперіалізму. Для України це проблема, але — не нездоланна. Так само, як у російських і українських солдатів різна мотивація (виплата іпотеки проти захисту Батьківщини), — різна мотивація і в тих, хто підтримує Росію й Україну. Одні сподіваються дошкулити Америці; інші — здатні на емпатію. Тому Захід дає нам майже все, а той-таки Китай — просто дозволяє Росії грати проти Заходу.

Антиамериканізм дає багатьом привід голосувати проти невигідних РФ резолюцій у міжнародних організаціях. Він також приводить під російські прапори фриків, на кшталт Північної Кореї та Ірану. Але не пробуджує від сплячки мільйони, як їх розбудило відчуття несправедливості цієї війни. За Росію виступають ті, хто сплять, а за Україну — ті, що прокинулися. Тому й енергетика, активність підтримки — різні.

Ще одна ставка Росії — на дестабілізацію світу та розширення кола війни. Саме тому таким гучним був їхній скрегіт зубовний, коли Китай, паче сподівань, не напав цього року на Тайвань. Ну що ж, мабуть, молитимуться всім своїм православним іконам, щоб наступного року було інакше. Не виключено, що намагатимуться розхитувати Африку та Балкани. Однак і тут їх чекає гірке розчарування. Бо всі хочуть російських грошей, але ніхто не хоче бути м'ясом у топці путінських глобальних амбіцій.

Путін + народ + війна

Сурков мав рацію, коли писав, що стрижень путінської держави — це довіра між глибинним народом і верховним лідером, а функція державного апарата — підтримувати цю довіру. Ну чи як мінімум — не плутатися під ногами. Війна була від початку саме про це — про фінальний акорд любовного роману між Росією та Путіним.

Для нього війна мала стати останнім подвигом Геракла, для неї — трампліном у майбутнє. Вийшло точно навпаки. Для Росії вона стала ганьбою, а самого Путіна ця війна замурувала в політиці до його останнього смертного дня. Росія перетворилася на трійцю: Путін + глибинний народ + війна. Не буде війни — не буде Путіна. Але для нас важливіше інше. Як мені здається, не буде Путіна — не буде і війни.

Путінська диявольщина має багато бісів і метастазів. Але пухлина, що пускає метастази, — це все-таки особисто Путін. Так, йому на зміну може прийти диявол іще жорстокіший, але за ним глибинний народ уже не стане йти так раболіпно й мовчазно. Він почне ставити запитання. Він почне тягнути ковдру на себе.

Зло, як і добро, — це магніт, що розвертає людську масу то до Диявола, то до Бога. Без ефекту магніту — це просто людська маса, люди як люди. Homo putinus, який ставить запитання, — просто герой оповідань Зощенка. Інколи навіть потішний. Але якщо поруч магніт зла, то це вже ґвалтівник, мародер, окупант. Дрібнорослий ординець із чіпкими руками та жадібними очима.

Доки Путін живий — буде жива і війна, буде жива й Орда. А головним питанням міжнародної політики буде — як видалити пухлину.

Що день прийдешній нам готує

Тепер про те, що чекає Україну. Її вибір — найпростіший і водночас нескінченно, болісно складний.

Простий — бо вона стоїть на боці добра і сама собою стала його магнітом. Її героїзм — це виправдання і спокута людства перед Богом. За «прагматизм», який захопив увесь світ і примусив його забути, що він — світ людей, а не інтересів. За нескінченну порожнечу красивих фраз. За нездатну ні на що багатосторонню дипломатію. За релігію й церкву, які по всьому світу перетворилися на інструмент виправдання бездіяльності та заробляння грошей на Христі.

Вибір України простий — тому що вона вже його зробила. Але він і найскладніший — тому що вона вибрала шлях кривавий, шлях героїзму і часто нерозуміння з боку «сплячої» частини людства. Тих, для кого правда завжди посередині.

За великим рахунком, Україна вибрала Голгофу. Муку, подвиг, після яких настане воскресіння, новий початок, нова реальність, де її доля визначатиметься вже не її історичними гріхами, а величчю її жертви. На певний момент вона навіть стане для світу «містом на пагорбі», перед яким зло виявилося безсилим. І навіть якщо цей момент буде нетривалим (у людства погано з концентрацією уваги), він буде все ж таки історичним, а історичні моменти не минають безслідно.

Захід і Україна

Путін усе ще сподівається, що Захід від України відступить. Не відступить. Імперська пихатість — поганий порадник. Запитайте про це Миколу II, для якого війна з, як він висловлювався, «японськими макаками» стала першим кроком до смерті в Іпатіївському особняку. У Путіна шлях до його Іпатіївського особняка буде коротший. Бо, повторюю: ні Захід, ні, тим більше, Україна не відступлять. Дмитро Кулеба казав: якщо доведеться, будемо воювати лопатами. Тепер уже зрозуміло, що не доведеться.

Хоч би як хтось хотів відвернутися від України, «злити» її — західні політики знають, що вступили у фазу, коли їхній спадок вимірюється не так кількістю переобрань, станом економіки та відсотками ВВП, як тим, що про них напишуть підручники історії. А підручники про них майже напевно напишуть.

Політика, який стоїть на нейтральній позиції, можливо, історія й не помітить, але політика, що підтримав Україну, а потім відступився від неї, — вона помітить і осудить. Тому будуть на міжнародній арені ті, хто і підтримав, і не підтримав, і нейтральні, але, тих, хто підтримав, а потім відступився, буде дуже мало. Жереб кинуто і Рубикон перейдено. Тепер усе в руках українського захисника і російського окупанта.

На жаль, не секрет, що поруч із західними політиками на паралельних орбітах обертаються експерти й радники, які мріють стати новими кіссінджерами, — зазвичай наділені безмірною гординею. Вони від початку не вірили в нашу перемогу і бояться Росії, особливо на стадії розпаду. І тут має сказати своє слово українська дипломатія. Переконати тих, хто сумнівається. Умовити самозакоханих. Підбадьорити слабких духом. Викрити й присоромити зовсім уже безсовісних. Як писав Анатолій Зленко, дипломатія — це людський фактор, зведений в абсолют. У момент вирішальної битви Добра і Зла апелювати не тільки до прагматичних інтересів, а й до совісті тих, хто приймає або готує рішення, — не наївність, а право і шанс.

Поки з кульки виходить повітря

Демократія, взагалі, відрізняється від тиранії тим, що вірить у добре в людині, а тиранія — в погане. Демократія вважає, що людина, за великим рахунком, добра, — і використає свободу на благо, а тиранія відбирає в людини свободу, бо впевнена: вона за своєю природою порочна й використає її на зло. Демократія, попри всі свої вади, апелює до добра в людині, а тиранія — виключно до її пороків. До прагнення домінувати над ближнім, імперської пихатості, жадібності, дурості. Ця стратегія тривалий час була запорукою путінських успіхів. Але тепер вона стане його зашморгом.

За роки свого правління путінський режим проробив одну й ту саму маніпуляцію не тільки з росіянами, а й із масою людей за межами Росії: задурив, купив, залякав. Ні ідеї, ні правоти, ні навіть переконаності в цього режиму немає. Тому й курс дій у нього буде незмінним до самого кінця: умертвляти Україну, підкуповувати Китай, Туреччину та інших «нейтральних»; задурювати західні суспільства і глобальний Південь своєю пропагандою (чекаємо відчайдушних спроб відвоювати простір, втрачений у соціальних мережах); ну й лякати світ судним днем.

У новому році дуболом Суровікін закидатиме фронт гарматним м'ясом. Похмурий Лавров закидатиме міжнародні майданчики похмурим контентом. Сімоньян буде виблискувати декольте на полях геноциду й сипати дотепами на межі безумства. Голос Соловйова понизиться до такого рикаючого басу, що, почувши його, птахи падатимуть замертво. А ось із голосом Рогозіна буде, найімовірніше, зворотна динаміка.

Путінська Росія — у духовному сенсі, ходячий мрець. А у всіх інших — повітряна кулька, яка неминуче й незворотно здувається. Повільно, але певно виходять із неї і гроші для підкупу, і військовий потенціал для залякування, і сила пропаганди для обману. З іншого боку — на жаль, ця «кулька» дуже й дуже велика. І нашої крові ці упирі поп'ють ще чимало.

З прийдешнім…

Першого січня Диявол підніме келих за Росію, а Бог — за Україну. Землю героїв, трудівників і мучеників. Яка не зламалася перед Ордою, не злякалася, не пересварилася. Яка захистила Європу. Розбудила порядні нації, порядних людей світу — і стала докором, колодою в оці для непорядних.

Я не знаю, якою буде наша перемога, але вона буде. Слизький гебіст Путін, понурий Лавров, Шойгу, що ховає очі, несхожий на людину Суровікін, мекаючий Міхалков, «баба ягодка опять» Захарова — все це збіговисько точно не переможе. Та й перемагати, в повному сенсі цього слова, судячи з усього, вони вже не збираються, — швидше, перечікувати, перепирати. За принципом, «закопаємо майбутнє в землю, але пальців на вашому українському горлі не розтиснемо». Забуваючи про те, що в України теж є пальці, а в Росії теж є горло. А також про те, що сила — все-таки у правді, а правда ніколи не буває на боці окупанта. Адже ми всі вже побачили, хто на цій війні воює, а хто шабашить та іпотеку виплачує.

Ілюстрація: Олександр Никитюк

Автор: Олександр Щерба, український дипломат, посол України в Австрії (2014-2021)

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Який бойовий дух наших бійців, як залишатись собою на війні і навіщо українцям варто відзначати свята цього року [4]