Проблема більшості армійської реклами в тому, що вона звертається до неіснуючої вже в тилу аудиторії.

Ті, хто хотів "знайти свою зграю" та "проявити себе" – давно вже служать. Цей ціннісний профіль у кожній країні не дуже великий – і його носії зазвичай включаються у війну на початку. З тими, хто залишився в тилу, треба говорити інакше.

Помилкою було б думати, що в тилу залишилися самі лише "ухилянти". Вони зазвичай найгучніші – тому створюють враження своєї повсюдності. Ухилянти здатні влаштувати фестиваль зневіри в коментарях, але при цьому дискусію про мобілізацію ми ведемо не лише з ними. Куди важливіша категорія – це фаталісти.

Фаталісти живуть за принципом "покличуть – піду", "не покличуть – не піду". Багато в чому з них складається те щомісячне поповнення, яке приходить до армії без ексцесів і скандалів. Здебільшого вони не уникають відповідальності, але, на відміну від "добровольців", шукають не ризик і не виклик, а правила гри. З ними треба говорити не мовою глорифікації служби, а пояснюючи обов'язки. Вони хочуть розуміти, що на них чекає і чого від них чекають. Пафос може їх лякати, бо в пафосі їм ввижається хаос. З ними треба говорити спокійно, структурно та чесно – і лише такий формат народжує їхню зустрічну довіру.

Проблема нинішньої агітації в тому, що вона не пояснює "фаталісту" його майбутню службу. Не говорить про те, як виглядатиме його реальність. Не пояснює правила гри та вимоги до претендента. Коли фаталіст бачить ще один сюжет про неймовірний фронтовий подвиг, він лише переконується в тому, що є "народжені для війни", тоді як він – ні. Героїзація служби породжує в нього гостру невідповідність себе побаченому. Його могла б заспокоїти рутинізація служби, яка б показала рольові моделі, пропорційні йому самому. Але натомість на нього з білбордів, як і раніше, дивляться скандинавські боги.

Віктор Франкл у своїй книзі писав про те, що найважче змиритися з безстроковістю драматичних змін у власній долі. З тим, що ти не знаєш — чи є шанс, що все повернеться до попереднього формату існування. Безстроковість військової служби занурює нас у цю пастку. Можна пропонувати майбутньому бійцю будь-які гроші й будь-які бонуси, але сам факт їхньої наявності — це компенсація за жертву. І якщо жертва безстрокова — то для багатьох такий обмін втрачає сенс.

Армійську реальність демонізують значно більше, ніж вона того заслуговує. Вона складається не лише зі штурмів і "посадок", не лише з "нуля" та стрілецьких боїв. Але її безстроковість є тим фактором, який нівелює будь-які розмови про нормальність армійського побуту. Тобі пропонують не тимчасові незручності, а довічні. Така пропозиція працює з тими, хто готовий обрати собі таку долю, і не працює з тими, хто готовий змиритися з нею лише на певний час.

Якщо у військового марафону з’явиться фінішна лінія — це знизить напругу і зменшить розкол. Позбавить військову службу каторжного іміджу. Подарує тилу образ ветерана, який повернувся додому без тяжких каліцтв.

А якщо ні — то з навчальних центрів і надалі йтиме в СЗЧ кожен третій. Якщо держава не захоче братися за строки служби — то їх і надалі встановлюватимуть самі військовослужбовці. За минулий рік з української армії в СЗЧ пішла плюс-мінус армія Великої Британії.

У нас у тилу залишилися фаталісти. З фаталістами можна домовлятися. Чим зрозумілішим буде їхнє армійське майбутнє — тим простіше буде дійти взаєморозуміння.

Чекаємо червня.

Павло Казарін, український журналіст, військовослужбовець; сторінка автора у Фейсбук

«Аргумент» [2]

На цю тему:

• Сергій Гнезділов: Згаяний шанс на встановлення справедливих термінів служби [3]
• Сергій Гнезділов: Невизначеність убиває мотивацію. Що має змінити держава, щоб військова служба не сприймалась як рабство [4]
• Сергій Гнезділов: Конфлікт Залужного з президентом і мобілізація [5]
• Сергій Гнезділов: Поствійна, якої можна було б уникнути [6]