Православ'я, самодержавство, антисемітизм: як влада Російської імперії заохочувала і виправдовувала єврейські погроми

"Погром" - одне з небагатьох слів, які європейські мови запозичили [2] з російської. У самій Росії в останні десятиліття воно, здавалося б, вийшло з ужитку і вживалося тільки через минуле — але події в махачкалінському аеропорту знову зробили його актуальним. Юдофобія в Російській імперії існувала за всіх часів, і історія єврейських погромів налічує багато кривавих глав. Практично завжди офіційна влада не діяла, а в деяких випадках навіть спонукала погромників до пограбування та різанини.

Про це йдеться у статті видання The Insider [3].

Іван Грозний, Петро I та Єлизавета

Ще Іван Грозний відмовлявся [4] пускати єврейських купців у Москву під приводом того, що «від жидів лихі справи, як наших людей та від християнства відводили і отруйні зілля до нашої держави привозили». Цар Олексій Михайлович виганяв євреїв із міст [5], які опинялися під його керівництвом: «А жидом у Могильові не бути і життя ніякова не мати», «жидів з Вільни вислати на життя за місто».

Петро ставився до євреїв порівняно лояльно (якось 1708 року у Мстиславлі він навіть особисто зупинив погром [6], розпочатий його солдатами, і наказав повісити 13 погромників), але вже за його вдові Верховна таємна рада випустила указ [7] про видворення з країни євреїв: «Жидів чоловіча, так і жіноча статі всіх вислати геть з Росії за кордон негайно і надалі їх ні під якими образи в Росію не впускати і того застерігати всіх місцях міцно ». Аналогічної позиції дотримувалася [7] і Єлизавета Петрівна.

Втім, аж до другої половини XVIII століття проблема антисемітизму в країні не стояла гостро: просто тому, що євреїв було дуже небагато. Все змінилося після поділу Речі Посполитої, коли під російською юрисдикцією раптово опинилася [8] величезна кількість польських євреїв. Їх уже не можна було просто «не пустити» в країну — адже вони були її громадянами. Довелося терміново щось винаходити, і російська влада вигадала «чєрту постоянной єврейской осєдлості»: ареал, поза яким євреям (за винятком «вихрестів» та ще деяких категорій, склад яких у різний час змінювався) було заборонено жити і працювати. "Чєрта осєдлості [7]" проіснувала з 1791 по 1917 роки, хоча кордони її змінювалися — найчастіше разом із кордонами імперії.

Тимчасовий пропуск єврею на проїзд за межу осілості до інших районів Росії у сімейних справах. Кінець ХІХ століття

До 1825 року Російська імперія опинилася у зовсім новій собі ситуації: у ній тепер проживало 1,6 млн євреїв. Як пише [9] демограф Павло Полян, це була майже половина світового єврейства.

Приблизно в цей же час, 1821 року, стався [10] перший в імперії великий єврейський погром — Одеський. Ініціаторами стали одеські греки: їм, які контролювали хлібну торгівлю в регіоні, не подобалася все більша роль єврейських торговців. Формальним приводом стало вбивство грецького патріарха Григорія: його жорстоко вбили в Константинополі турки, але греки розпустили в Одесі чутки, що «винні євреї». Тіло патріарха привезли до Одеси, і в день похорону одночасно в трьох частинах міста почалися єврейські погроми — але неєврейське населення їх тоді не підтримало. Призвідників погрому так і не знайшли.

Інший великий погром стався [11] в Одесі 1859 року; організаторами та учасниками знову були греки. Місцева влада відправила на придушення погрому поліцію, але, не бажаючи сваритися з впливовою грецькою діаспорою, намагалася уявити те, що відбувається, як звичайну бійку.

Наступний одеський погром, 1871 року, тривав три дні; постраждали 863 будинки та 552 лавки. Цей погром уже відрізнявся від попередніх: хоча почали його знову ж таки греки, цього разу до них приєдналися представники інших національностей. Примітною є і реакція влади, яка три дні закривала на погром очі і відреагувала лише на четвертий. «Місцева адміністрація та суспільство, зловтішаючись, милувалися картиною руйнування та заохочували ґвалтівників до пограбування», — писав [12] історик Юлій Гессен.

І все-таки це було лише передісторією. На повну силу погроми розгорнулися, починаючи з 1881 року.

Хвиля погромів за Олександра III

Антисемітизмом більшою чи меншою мірою страждали майже всі Романові. Навіть освічений Олександр II, при якому відбулася деяка лібералізація становища євреїв, міг запросто сказати щось на кшталт: «Народ взагалі ввічливий, але неохайний до крайності і схожий на жидів», — це про італійців. Але Олександр III навіть і не намагався приховувати свого антисемітизму - не блискуче освічений, він щиро вірив у кривавий наклеп [13] і був юдофобом навіть у побуті. Сергій Вітте згадував, як імператор відмовлявся видавати позички [14] єврейським банкірам, тому що «взагалі він не бачить, навіщо видавати різні позички жидам», а іноді не погоджувався співпрацювати з євреями навіть на шкоду власним інтересам.

Це негайно позначилося на політиці: Олександр III не тільки скасував усі послаблення, прийняті його батьком, а й максимально посилив антиєврейські закони. «Временные правила» [15], які забороняли євреям селитися у сільській місцевості, купувати нерухомість, орендувати землі поза містечками та містами та торгувати по неділях, не лише позбавили багато єврейських родин коштів до існування, а й, за зауваженням [16] публіциста Семена Дубнова, відкрили дорогу до легальних погромів. І це була лише мала частина антиєврейських законів, прийнятих за Олександра III: політика «царя-миротворця» була неприховано антисемітською. Все це не могло не вплинути на суспільні настрої. Ні, уряд, швидше за все, не ініціював погроми, він просто всіма силами давав зрозуміти: можна!

Саме це відчуття, що влада якщо і не прямо закликає до погромів, то як мінімум мовчазно заохочує їх, багато в чому спричинила хвилю погромів 1881–1884 років. Приводом для них стало вбивство Олександра II: невдовзі після теракту в багатьох газетах стали виходити статті, які так чи інакше звинувачують у цьому вбивстві євреїв.

Звинувачення були абсурдні: серед затриманих народовольців була лише одна єврейка — Геся Гельфман — і вона зовсім не була лідером змови, але антисемітській пресі це не заважало (обурювалися зокрема тим, що вагітній Гельфман відстрочили страту до моменту народження дитини). Деякі газети прямо писали [12] про майбутні напередодні Великодня виступи проти євреїв. Враховуючи рівень цензури за часів Олександра III, такі випади просто не могли пройти до друку без мовчазного схвалення цензорів — читай, державної влади. І аудиторія газет саме так це і зчитувала: надруковано — отже, схвалено.

Хвиля погромів розпочалася 15 квітня в Єлисаветграді (зараз — Кропивницький) — із дрібної сутички між шинкарем та відвідувачем через розбиту склянку. У шинку почалася бійка; невдовзі заворушення перекинулися надвір. «Натовп зі свистом і криком кинувся в погоню за євреями, що тікають, розбиваючи дорогою в єврейських лавках скла»; почалося «розбиття крамниць, викидання речей і товару на вулицю і взагалі знищення будь-якого єврейського майна, що траплялося під руку», — згадували [12] очевидці.

Патрулі намагалися втручатися, але досить мляво [17]: по-перше, не було жодних вказівок зверху, а по-друге, через «скупчення маси глядачів з-поміж освічених і заможних класів — дам, жінок з немовлятами і малолітніх дітей, проти яких офіцери не наважувалися вжити чинності». Наступного дня заворушення відновилися з подвоєною силою: лави громили, євреїв били, поліція та юнкери намагалися зупинити погромників, але вже не справлялися. Тільки коли до міста увійшли регулярні війська, погроми в Єлисаветграді вдалося зупинити. Але пізно: хвиля погромів стрімко поширювалася околицями. Загалом погроми пройшли у понад півтори сотні населених пунктів.

Спільним для всіх цих погромів було те, що учасники були переконані: громити дозволено. Наполегливо циркулювала чутка про те, що існує навіть царський указ про те, щоб громити євреїв; а те, що цей указ ніде не опубліковано, так це євреї завадили. Та й самі погроми були не зовсім стихійними: майже в кожному населеному пункті, де вони спалахували, напередодні з'являлися провокатори.

Вони переконували [12], що «в інших місцях євреїв б'ють, і це залишається безкарним», що «Пан імператор євреїв не любить» і наказ «стріляти по російському народу» солдатам не дасть, що вони «особисто чули, як поліцмейстер читав наказ Государя, що дозволяє бити євреїв, тому що російським людям немає від них життя», що «Пан імператор, їдучи в чужі краї, наказав до його повернення бити всіх євреїв». Скрізь розклеювалися листівки, анонімні автори яких не лише закликали «викорінювати ненависне жидівське плем'я», а й передбачливо вказували дати майбутніх погромів.

Про те, наскільки були сплановані погроми, існують різні думки. У записці, поданій уряду бароном Гінцбургом, вказувалося [18], що більшість погромів відбулося в пунктах уздовж залізниці, і всі вони відбувалися за одним сценарієм: спочатку чулася, що в такий день буде погром; потім цього дня залізницею приїжджала «зграя обірванців», напивалася і під проводом призвідників (у яких заздалегідь були списки з адресами єврейських квартир і крамниць) починала погром. У натовпі обов'язково були присутні агітатори, які зачитували статті з антисемітської преси та запевняли, що це укази, які дозволяють бити євреїв.

У тій же записці говорилося, що влада мовчазно співчувала погромникам: незважаючи на заздалегідь відомі дати погромів, вони ніколи не вживали превентивних заходів. Це часом підтверджували й представники влади. Так генерал В. Новицький, безпосередній свідок київського погрому 1881 року, писав [19], що цим погромом «євреї, безумовно, зобов'язані були київському генерал-губернатору генерал-ад'ютанту А.Р. Дрентельну, який до глибини душі ненавидів євреїв, дав повну свободу дій неприборканим натовпам ”хуліганів” та дніпровським ”босякам”, які громили відкрито єврейське майно, магазини та лавки, базари, навіть у його очах і в присутності військових, у наявності для припинення заворушень. Війська ставали лише сліпими глядачами всіх неподобств, безчинств та пограбувань єврейського майна, були деморалізовані настільки, що навіть грабували єврейське майно на базарах, очевидцем чого я був».

Погроми 1880-х років. Гравюра, автор Johann Schonberg

Така ж бездіяльність, що межувала з співучастью, відбувалася під час погрому в Балті у березні 1882-го. Цей погром виявився [20] одним із найжорстокіших: 211 людей було поранено, 12 — убито, відмічено щонайменше 20 випадків зґвалтувань, пограбовано 976 будинків та 278 крамниць.

«Їхні (влади) дії свідомо чи мимоволі сприяли розростанню заворушень, — пише [20] історик Аркадій Зельцер. — Так, уже в перший день погрому війська не пропускали євреїв через міст на Турецьку сторону, що дозволило грабіжникам розгромити майно євреїв, що знаходиться там; влада звільнила під натиском натовпу заарештованих першого дня погрому 24 християн, тоді як затримані євреї були під арештом аж до прибуття в місто губернатора. <...> Війська певною мірою намагалися стримати заворушення; місцевий батальйон, що патрулював місто, оточив натовп і протримав його майже годину, однак з появою поліцмейстера, військового начальника і справника ланцюг розімкнувся, і чернь у супроводі селян, що прибули з сіл, накинулась на спиртний склад, напилася і почала трощити і розбивати. все на своєму шляху. <...> Поліцмейстер кудись зник, і весь час його погрому ніхто не бачив. Поліція та солдати значною мірою сприяли хуліганам. Військовий же начальник Карпухін патрулював протягом усього дня містом у супроводі солдатів, які, однак, погрому не протидіяли».

А під час наступного «розбору польотів» балтська влада намагалася переконати вищестояще начальство, що заворушення організували… звичайно ж, самі євреї.

Інші представники влади, хай і не так буквально, теж звинувачували [12] у погромах самих євреїв: довели, мовляв, народ. Серед найпоширеніших пояснень - "економічне засилля" євреїв, "споювання" ними російських людей, "шкідницька" комерційна діяльність. Навіть закритість і згуртованість єврейських громад (для збереження якої межа осілості та інші антисемітські закони зробили чимало) ставилися їм у провину.

Ця хвиля погромів припинилася в 1884 році, але викликала першу велику хвилю еміграції євреїв із Російської імперії: Росію в ті роки залишило близько 2 млн євреїв. Перша алія [21] багато в чому спровокована саме погромами.

Кишинівський погром 1903 року

З приходом до влади Ніколая ІІ погроми відновились. У 1890-х вони спалахували то тут, то там. Але по-справжньому криваві події розгорнулися вже у XX столітті: 6–7 квітня 1903 року у Кишиневі.

Цей погром виявився тим більше шокуючим, що Бесарабія на той час вважалася оазою спокою. Але, на жаль, атмосфера країни погромам максимально сприяла.

По-перше, посаду міністра внутрішніх справ та шефа жандармів у ці роки обіймав В'ячеслав фон Плеве — неприкритий антисеміт. Багато свідків подій прямо називали [22] його одним із головних винуватців та організаторів Кишинівського погрому (цю точку зору розділяв [22] зокрема граф Вітте). У тому, що він був організатором, історики сьогодні сумніваються, але в тому, що Плеве, як мінімум, схвалював погроми, сумнівів немає майже ні в кого. Колишній військовий міністр Ніколая II генерал Куропаткін записав [23] у щоденнику після розмови з Плеве: «Як і від Государя, я почув від нього, що євреїв слід було провчити, що вони зазналися і в революційному русі йдуть попереду».

Важливе застереження - «як і від Государя». Ніколай II в антисемітизмі не поступався батькові - і навіть перевершував його. Він, очевидно, щиро вірив [24] у «Протоколи сіонських мудреців», відкрито симпатизував «Союзу російського народу», який розквіт під його крилом, і згодом охоче задовольняв прохання помилування погромників. Все це давало останнім впевненість [22] не просто в безкарності, а в схваленні влади.

Ґрунт для Кишинівського погрому почала готувати газета «Бессарабець» (її видавав відомий чорносотенець Павло Крушеван — той самий, який того ж таки 1903 року вперше опублікував «Протоколи сіонських мудреців [25]»). Побутове вбивство 14-річного підлітка Михайла Рибаченка, яке сталося напередодні (як незабаром з'ясувало слідство, його вбив родич через спадок) газета перетворила на звіряче ритуальне вбивство. День за днем журналісти смакували криваві подробиці тортур (нібито вбивці зашили хлопчику очі, вуха та рота) і пояснювали, що євреї випустили дитині кров, щоб приготувати з неї мацу. Заодно євреям пригадувалися й інші «гріхи».

Дата майбутнього погрому ні для кого не була секретом [22]: громадські місця були усіяні антисемітськими листівками, містом розпускалися чутки, що цар видав указ «бити євреїв протягом трьох днів після Великодня», представники єврейської громади спеціально ходили до губернської адміністрації з проханням про захист, а християнське населення превентивно малювало на своїх дверях хрести та виставляло у вікнах ікони.

Погром розпочався 6(19) квітня — першого дня православного Великодня. Спочатку погромники просто кидали каміння у вікна єврейських будинків, потім почали громити крамниці. Спочатку обходилося без людських жертв — але, бачачи бездіяльність влади, агресори відчули абсолютну безкарність. Доктор Мойсей Слуцький, у ті дні головний лікар єврейської лікарні, який приймав жертв погрому, розповідав [22], що поранені та вбиті прибували щохвилини: «Знайомий мені візник, з яким я часто їздив, привіз до лікарні тяжко пораненого та поїхав; за півгодини привезли його труп на його ж виїзді».

«Обличчя вбитих, — розповідає лікар, — були настільки спотворені, що найближчі рідні — дружини, діти покійників не одразу їх впізнавали: розбиті черепи, з яких вивалювалися мізки, розморожені обличчя, залиті кров'ю та обліплені пухом… Вони часто впізнавали небіжчиків лише по сукні». Порятунку від погромників не було ніде: вони вдиралися в будинки, били всіх, хто траплявся їм на шляху, шукали тих, хто сховався, і наздоганяли тих, хто намагався втекти.

Кишинів, після погрому

Слуцький згадує, що одна сім'я встигла сховатися на даху, але «громили пішли за ними. Незабаром громили їх упіймали і стали при реготі натовпу, що стояв на землі, скидати нещасних поодинці з даху» — майже всі вони загинули. Інша родина сховалася в сараї, але їх знайшли і там: сусід пирнув голову сім'ї ножем, а потім «громили добили його кийками на очах у дружини та дітей» (погромники та їхні жертви дійсно часто були сусідами, і до погрому між ними були цілком добросусідські , якщо не дружні стосунки). «Цікаво, — зауважує Слуцький, — що біля будинку стояв на своїй посаді городовий і неподалік стояли солдати. Незважаючи на відчайдушні благання про захист, вони залишалися байдужими глядачами, відмовляючись тим, що не отримали жодного ”наказу”». Натомість, за свідченням лікаря, поліція іноді затримувала євреїв, які намагалися організувати загони самооборони.

Лише ввечері другого дня місцевий гарнізон отримав дозвіл на застосування зброї проти погромників. Солдатам роздали патрони. Цікаво, що вони не знадобилися. «О годині чи півтори у всьому місті оселився спокій. Для цього не потрібно було кровопролиття, ні пострілу. Потрібна була лише визначеність», — писав [26] Володимир Короленко в нарисі про кишинівський погром.

Нарешті були зроблені арешти. І підраховано жертви: 49 людей було вбито, 600 поранено, зруйновано 1500 будинків — понад третину від усіх домоволодінь Кишинева. «Усюди дерева були обсипані пухом, як снігом. Зяяли отвори від вирваних дверей та вікон. На вулицях валялися уламки меблів, посуд, розірвана постіль, сукня, сторінки з єврейських розірваних книг. <...> Розгромлені синагоги, де було розірвано і осквернено сувої Тори», — так, за спогадами Слуцького, виглядало місто після погрому.

Хвиля погромів 1905 року. Одеський погром

1905 року погроми спалахнули з новою силою. Причому влада в цей період стала, здається, навіть ще лояльнішою до погромників. На це було одразу кілька причин. По-перше, вони вважали саме євреїв «підривними елементами» (пропаганда тих років щосили прагнула поставити знак рівності між «євреєм» і «революціонером» — і пізніше це стане в якомусь сенсі пророцтвом, що самоздійснюється). По-друге, чорносотенці здавалися Миколі чи не головною опорою у невиразні дні, тому він їх щиро підтримував. Та й взагалі: хай краще незадоволена біднота зганяє агресію на євреях, ніж оберне її проти держави.

Погроми відбувалися за колишньою схемою: їм завжди передували провокатори, котрі розпускали чутки (наприклад, про те, що якийсь єврей осквернив ікону або стріляв у царський портрет). Поліція та війська часто не діяли. Але на той момент у багатьох містах і містечках з'явилися єврейські загони самооборони [27] — іноді їм вдавалося зупиняти погромників, які не звикли до відсічі. Особливо якщо влада не заважала оборонятися (але так бувало далеко не завжди).

Після Одеського погрому

Пік погромів припав [28] на жовтень 1905 року: 690 погромів у 102 населених пунктах, від 800 до 4000 (за оцінками різних істориків) загиблих. Найкривавіший стався в Одесі 18–21 жовтня.

На момент початку погрому ситуація в місті вже була нестабільною — достатньо було будь-якого спалаху. І вона трапилася: виник конфлікт між двома демонстраціями, загинула дитина, і в цьому одразу звинуватили євреїв. Першого дня загони єврейської самооборони цілком успішно стримували заворушення: вони роззброїли та затримали щонайменше 200 погромників. На жаль, тут втрутилася місцева влада: вона заступилася, але зовсім не за євреїв. Градоначальник Дмитро Нейдгардт наказав прибрати з вулиць городових (нібито побоюючись за їхню безпеку), а генерал-губернатор А. Каульбарс, за деякими джерелами, наказав [29] військам використовувати для придушення єврейської самооборони всі види зброї. Погромникам дали зелене світло.

Після цього погроми тривали ще чотири дні — причому, за свідченнями очевидців, багато солдатів також до них приєдналися. Кореспондент газети «Російське слово» телеграфував [30] з Одеси: «Безлади приймають грандіозні, загрозливі розміри, що супроводжуються вбивствами, пораненнями, насильством, нападами на мирних жителів та нескінченними пограбуваннями. Величезні натовпи хуліганів, посилені жителями з околиць, покидьками, портовими босяками, озброєними ломами, кийками та кілками із залізними кінцями, рухаються вулицями групами, руйнуючи і грабуючи все на шляху».

Заворушення перекинулися на передмістя. Євреїв, які намагалися тікати, топили в морі чи вбивали просто у поїздах. Поліція не втручалася; серед погромників із самого початку ходили чутки, що до 21 жовтня наказано їх не чіпати. І справді: наказ військам застосувати силу вийшов лише вранці 22 жовтня, і заворушення відразу припинилися.

В Одеському погромі загинуло, за різними оцінками, від 500 до 1100 осіб: місця на цвинтарі не вистачало, євреїв ховали у братських могилах. Ще 3000 людей було поранено. Десятки тисяч залишилися без даху над головою.

Панування несправедливості

За погромами йшли суди, але найчастіше вони ставали жертв новим знущанням: «процесуальним погромом», за словами адвокатів. З євреями поводилися, як із злочинцями. Присяжний повірений і публіцист Лев Куперник писав [31] про «презумпцію винності» єврея: «Кожна людина вважається порядною, доки противне не доведено; навпаки, будь-який єврей вважається негідником, доки противне не доведено».

Дуже показовим у цьому сенсі є судовий процес після погрому в Гомелі 1903 року. Там на одній лаві підсудних із погромниками опинилися [32] 36 євреїв із загонів самооборони. Очевидці згадують, що суд був налаштований упереджено і до євреїв, і до їх захисників: в якийсь момент ситуація стала настільки обурливою, що захисники євреїв пішли з засідання, склавши всі повноваження. У результаті 23 з 36 євреїв було засуджено, причому покарання їм було призначено таке саме, як і погромникам. Обвинувальний акт був прозорим посланням від влади: боронитися від погромів євреям заборонено.

Показовою є і доля одеського градоначальника Дмитра Нейдгарда, винного як мінімум у злочинній бездіяльності під час погромів 1905 року. Під тиском громадськості його спочатку зняли з посади, але потім він пішов на підвищення — став сенатором, був зроблений у таємні радники, а 1907 року Одеська дума надала йому звання почесного громадянина Одеси.

Сам Ніколай II і не приховував, на чиїй стороні його симпатії. "Народ обурився нахабством і зухвалістю революціонерів і соціалістів, а так як дев'ять десятих з них - жиди, то вся агресія обрушилася на тих - звідси єврейські погроми", - писав [33] він матері 27 жовтня 1905 року.

Світова громадськість різко засудила погроми Російської імперії. Президент США Теодор Рузвельт зажадав [24] від Ніколая II змінити антисемітські закони (насамперед про рису осілості) — Микола відмовився, хоча це означало втрату дуже потрібних йому іноземних позик. Допомагати жертвам погромів фінансово він також не поспішав: це робили [29] російські та західні єврейські організації.

Вважається, що опосередковано Кишинівський і подальші погроми вплинули навіть на результат російсько-японської війни: американські банкіри єврейського походження фінансово підтримували [34] японців на знак протесту проти політики Росії стосовно євреїв. Та й надалі антисемітизм Ніколая II та його оточення послужив їм погану службу: єврейська молодь, яка за нинішнього режиму не мала жодних шансів на нормальне життя, приєдналася до революційного руху.

«Аргумент» [35]

На цю тему: