Професія – терорист: як ХАМАС захопив владу в секторі Газа і чому Ізраїль виявився не готовим до нападу

Палестинський ХАМАС розв'язав найбільшу за кілька десятиліть війну проти Ізраїлю, рахунок загиблих у якій уже триває сотні. Вперше бойовики змогли взяти під свій контроль і навіть утримувати кілька ізраїльських поселень. Насамперед таку серйозну загрозу Ізраїлю могли представляти лише армії сусідніх держав і лише тоді, коли діяли заразом. Тепер же справжню війну проти єврейської держави розгорнули не регулярні війська з Сирії чи Єгипту, а бойовики з сектору Газа, які не мають ні авіації, ні бронетехніки. Як вийшло, що терористи ХАМАС прийшли до влади в секторі Газа і єдиними соціальними сходами для мешканців став джихад, і чому Ізраїль проігнорував попередження розвідки про можливість масштабної атаки — у всьому цьому розбирався журналіст Юрій Мацарський (раніше він працював у секторі Газа, а тепер служить у лавах ЗСУ, а його батьки, навпаки, рятуючись від війни, поїхали з Харкова до Ізраїлю і тепер потрапили під обстріл ХАМАС).

Статтю публікує [2] видання The Insider.

Становлення терористичного угруповання ХАМАС як єдиного і безальтернативного авторитарного уряду в секторі Газа скидалося на якийсь голлівудський слешер, на кшталт «Пили» чи «Хеллоуїна». У світі ті події зазвичай називають Битвою за Газу, але у самому секторі їх пам'ятають як Громадянську війну 2007 року. Хамасівці тоді змусили капітулювати тих, хто стояв на їхньому шляху до абсолютної влади, досить екзотичним, навіть за мірками Близького Сходу, і дуже кривавим методом — бойовики організації викрадали представників конкуруючих кланів та партій та ампутували їм руки та ноги. Треба сказати, що деякі з їхніх конкурентів намагалися діяти так само, але ХАМАС перевершив їх і в масштабах тортур, і їх жорстокості. Розправи часто знімалися на відео та поширювалися серед мешканців сектору Газа, що буквально паралізувало волю опозиції до опору.

Зрозуміло, що викрадення та ампутації були далеко не єдиними інструментами здобуття влади, але саме вони найбільше лякали опонентів ХАМАСу. Як розповідав один із польових командирів організації ФАТХ, яка в 2007 році була головною противницею ХАМАС у Газі, багатьом його товаришам тоді капітуляція здавалася набагато меншим злом, ніж можливість позбутися внаслідок вкрай болючої операції рук чи ніг і назавжди стати тягарем для своїх сімей.

Звідки взявся ХАМАС

А починалося це все, як і належить голлівудському слешеру, більш-менш цивілізовано. У 2006 році політичні сили частково визнаної Палестинської держави домовилися про проведення виборів — других за всю історію після виборів 1996 року, і досі останніх — і формування за підсумками законодавчої ради. ХАМАС тоді був абсолютним політичним новачком. Сформована у 1987 році кількома мусульманськими проповідниками та їх послідовниками організація до кампанії 2006 року займалася чим завгодно, але не політикою.

ХАМАС, який з'явився як палестинське відгалуження єгипетських «Братів-мусульман», примудрявся одночасно позиціонувати себе як благодійну організацію, яка роздавала гуманітарну допомогу біднякам, як релігійну інституцію, зайняту будівництвом мечетей і медресе і підготовкою кадрів для них, і як озброєну на озброєну групу для них, і як озброєну. єврейської держави (ця іпостась, як випливає з повної назви організації - "Ісламський рух опору" - спочатку була основною).

Власне, така різноманітність функцій і зробила угруповання популярним серед палестинців. А відвертий релігійний ухил вигідно відрізняв ХАМАС в очах численних палестинських мусульман від підкреслено світських конкурентів. Насамперед, від ФАТХ («Рух за національне визволення Палестини»), створеного ще наприкінці 1950-х років, який розпочинався як терористична організація, але до кінця 1980-х формально відмовився від збройного протистояння з Ізраїлем на користь політичного діалогу. І багаторічний лідер ФАТХ Ясір Арафат, і Махмуд Аббас, який очолив організацію після його смерті в 2004 році, не використовували джихадистську риторику і взагалі цуралися релігійної тематики. У ФАТХ свою війну проти Ізраїлю називали «національно-визвольною», серед помітних постатей організації та її союзників завжди були палестинські християни та комуністи-атеїсти, а після відмови від збройної боротьби Арафат та його товариші заговорили і про повагу до прав ізраїльських євреїв.

ХАМАС діяв зовсім інакше. Він одразу оголосив усіх євреїв ворогами, війну проти них назвав священним джихадом, а всю політичну програму звів до дуже простої і зрозумілої всім формули — знищення Ізраїлю та ізраїльтян і державотворення, заснованого на строгому розумінні шаріату.

ХАМАС проти ФАТХ. Вибори 2006 року та громадянська війна

Така суміш популістських ісламістських гасел і імідж захисників бідняків і піклувальників мечетей забезпечили хамасівцям переконливу перемогу на тих самих виборах 2006 року. Кандидатам від руху дісталося 74 місця у законодавчих зборах Палестини зі 132. ФАТХ, який прийшов другим, провів до парламенту 45 депутатів.

Ті вибори неодноразово переносилися, кілька кандидатів, у тому числі й у результаті мандатів, були заарештовані ізраїльською владою ще до голосування, частина виборчих пунктів виявилася заблокована армією Ізраїлю. Але реальні проблеми були ще попереду. Забезпечити роботу парламенту та сформованого ним палестинського уряду виявилося набагато складніше, ніж провести вибори. Незабаром після початку роботи парламенту Ізраїль заарештував кілька десятків депутатів від ХАМАС за підозрою в причетності до викрадення ізраїльського військовослужбовця Гілада Шаліта. За ґратами опинилися депутати, обрані на палестинській території, яка називається Західний берег річки Йордан. Від сектора Газа Західний берег відокремлений кількома десятками кілометрів ізраїльської території.

Депутати і міністри з сектора взагалі не могли потрапити до парламенту або в кабмін, оскільки при виїзді за межі палестинської території багато хто з них тут же був би заарештований у тій же справі Шаліта. Якийсь час засідання проводилися з відеозв'язку, але ефективність такої роботи була, м'яко кажучи, дуже сумнівною. В результаті і без того помірні світські чиновники з ФАТХ, що недолюблювали один одного, і ісламістські яструби з ХАМАС зовсім перестали знаходити спільну мову. Вибухнула політична криза — спільні органи державного управління не діяли, ФАТХ звинувачував ХАМАС у надмірно жорсткій позиції, яка тільки злила Ізраїль і призводила до нових затримань і арештів. У ХАМАС, у свою чергу, знаходили обурливу готовність ФАТХ до компромісів із ізраїльтянами.

З часом криза тільки посилювалася, і так тривало доти, доки у ХАМАС не вирішили взяти всю владу в секторі Газа, де розташовувалася штаб-квартира організації та проживала більшість її прихильників, у свої руки, залишивши конкурентам Західний берег річки Йордан. Конкуренти — насамперед ФАТХ — із спробою захоплення влади ХАМАС не погодились і взялися за зброю. Так і почалася та сама Громадянська війна 2007-го. У ній загинули кілька сотень людей, щонайменше тисяча отримали поранення, у тому числі й від ампутаційної пили. Війна закінчилася на користь ХАМАС, який придбав сектор у свої руки.

З тієї кривавої перемоги і починається історія того ХАМАС, який ми знаємо зараз, — величезної терористичної організації, яка тримає під своїм одноосібним контролем два мільйони мешканців сектору і яка роками готується до виконання своєї головної мети.

Цілі, методи та фінансування ХАМАС

На гербі ХАМАС зображено дві перехрещені криві шаблі, єрусалимська ісламська святиня — Купол скелі та карта тієї палестинської держави, побудову якої організація оголосила своєю головною метою. Ця карта включає не тільки сектор Газа і Західний берег річки Йордан, але і всю територію Ізраїлю цілком. У політичному маніфесті ХАМАС окремо прописано зобов'язання організації знищити єврейську державу. Але в 2007 році навіть найгарячішим палестинським головам було зрозуміло, що для того, щоб вступити в протистояння з Ізраїлем, ХАМАС доведеться як слід нагромадити сил і, що не менш важливо, коштів. Самостійно ХАМАС це було не під силу — війна справа страшно дорога, яка потребує постійних вливань грошей, яких у секторі Газа і в найкращі часи було негусто, а після Битви за Газу і економічною блокадою регіону з боку Ізраїлю і сусіднього Єгипту, що послідувала за нею, не стало зовсім .

ХАМАС, як і інші угрупування ісламізму, отримував допомогу грошима і зброєю від радикальних організацій Близького Сходу, тамтешніх багатіїв і навіть деяких урядів. Цього було достатньо для підтримки штанів хамасівців і навіть роздачі мізерної гуманітарки мешканцям сектору Газа, але на реальну війну із сильним супротивником їх явно не вистачало. Більше того, потік грошей від іноземних спонсорів іноді сходив нанівець — адже більшість арабських країн так чи інакше залежать від США, і Вашингтон час від часу загрожував їм різними проблемами, якщо ті вже дуже активно підтримуватимуть терористів.

І тому майже відразу ж після захоплення влади в Газі ХАМАС буквально кинувся в обійми Ісламської республіки Іран — цілеспрямованого ворога Ізраїлю в регіоні, який, будучи обкладеним вже всіма можливими західними санкціями, міг дозволити собі не звертати уваги на США. ХАМАС і раніше отримував від іранців гроші, але довгий час Тегеран був лише одним із багатьох покровителів організації, помітним, проте далеко не найголовнішим. Хамас брав у іранців гроші, але особливо це не афішував. Все-таки Іран — держава шиїта, яка довгі роки перебувала і перебуває досі в стані якщо не холодної війни, то вже серйозного ідеологічного конфлікту з іншими спонсорами ХАМАС — багатими сунітськими монархіями Близького Сходу.

У багатьох з цих монархій чимало шиїтських підданих — у Бахрейні їх і переважна більшість при королі-сунніті, а в Саудівській Аравії майже всі, що забезпечують країну валютою нафтопромисли, знаходяться в шиїтській Східній провінції — і тамтешні монархи не безпідставно сумніваються в лоя. їх країнах шиїтів, які часто не визнають релігійний авторитет правителів. Ці сумніви тим більше обгрунтовані, що Ісламською республікою Іран став після того, як тамтешні радикальні шиїти повалили одноосібного правителя-шаха, а потім ще й закликали всіх мусульман світу наслідувати їхній приклад.

Іран проти Ізраїлю

Сам ХАМАС завжди був організацією суто сунітської (у Газі взагалі шиїтів донедавна не було або майже не було), але фінансові міркування тоді взяли гору над релігійними. Організація не стала розривати відносини з колишніми спонсорами, включаючи, до речі, Росію, але головним її партнером з 2007 року став саме Іран. Зблизила іранців та ХАМАС спільність цілей — і ті, й інші не приховують, що мріють знищити Ізраїль. Щоправда, в іранців мотивація дещо відрізняється від палестинської. Якщо для ХАМАС війна з Ізраїлем — це нехай і священна, але все ж таки боротьба за життєвий простір, за території, які палестинці вважають своїми, то з Іраном дещо складніше. Тегеран зі шкіри геть лізе, намагаючись вибитися в лідери не тільки шиїтського, а й усього ісламського світу загалом.

Ці спроби зараз виглядають безнадійними з огляду на те, що шиїтів у світі всього близько 20% від загальної кількості мусульман, а величезна кількість сунітів на території від Індонезії до Марокко взагалі не визнають шиїтів за своїх братів за вірою. Для них шиїзм - викривлення істинного ісламу, дивна брехня, яка не має майже нічого спільного з їхньою релігією. Перетворитися з єретиків на визнаних лідерів ісламського світу іранська влада має намір за рахунок перемоги над Ізраїлем. Повернення Єрусалиму під владу мусульман і вигнання невірних, як видається правлячим в Ірані аятолам, переконає послідовників ісламу в усьому світі, що саме Тегеран тепер — головний центр ісламського світу.

На Заході ці уявлення можуть здаватися нелогічними та дивними. Адже це ж найчистішої води авантюра — витрачати десятиліття та мільярди доларів не на власний розвиток, а на знищення держави, з якою ти навіть не маєш спільного кордону (від Ірану Ізраїль відокремлюють території Сирії та Іраку), причому результат зовсім не гарантований. Але йдеться про Іран — державу, в якій не працюють західні уявлення про раціональність, в якій, наприклад, конституція гарантує віруючим, які суворо дотримуються релігійних приписів, повернення до Аллаха після смерті.

Хоча на тлі Росії, яка ховає свою економіку, опинилася в глухій міжнародній ізоляції і щодня жене власних громадян у безглузді «м'ясні штурми» через маніакальне прагнення знищити Україну, приклад Ірану не видається таким унікальним.

ХАМАС — не єдиний інструмент Ірану у війні проти Ізраїлю, але найголовніший. У розпорядженні Тегерана є ще ліванська «Хезболла» — одночасно ціла терористична армія і одна з провідних політичних партій країни, є режим Башара Асада, який править у Сирії, при прийнятті політичних і військових рішень якого іранські радники і генерали найчастіше мають вирішальне слово, є маса організацій і менших фракцій. Навіть у самому секторі Газа є повністю або майже повністю залежні від Ірану «Ісламський джихад» та «Сабірин» («Чекають»). Перші — це досить серйозне терористичне угрупування, яке розділяє ідеологію ХАМАС, але заперечує будь-яку політичну активність на кшталт участі у виборах, другі — це бойовики ХАМАС, які перейшли в шиїзм під впливом Ірану і «Ісламського джихаду», які найчастіше зазнають переслідувань.

"Хезболла" і сирійська армія зайняті безперервними кризами у своїх країнах, а "Ісламський джихад" і "Сабірин" сконцентровані зазвичай на локальних разових терористичних атаках. Відсутність політичної організації (як у випадку з «Ісламським джихадом») або практично підпільне становище (як у «Сабірин») не дозволяють цим двом угрупованням замахуватися на масштабні операції, які потребують ретельного планування та координації з іноземними спонсорами. Вони взагалі зазвичай переходять до активних дій після того, як ХАМАС розпочинає обстріл території Ізраїлю.

ХАМАС як господар сектору Газа

ХАМАС має все, що необхідно для організації масштабних терористичних акцій — розгалужена квазідипломатична мережа, що охоплює Близький Схід, Північну Африку та Росію, постійний приплив грошей від іноземних спонсорів, величезні запаси зброї, допомога з боку іранської розвідки та фахівців з військового планування, а також колосальний людський ресурс. У секторі Газа, за різними даними, мешкає від двох до трьох мільйонів людей. І всі вони так чи інакше залежать від ХАМАСу. Безробітні — а їх від однієї чверті до однієї третини працездатного населення регіону — виживають лише за рахунок іноземної (насамперед ізраїльської) гуманітарної допомоги, яку розподіляє ХАМАС. Усі державні структури, починаючи від пошти та закінчуючи місцевими пожежниками, які утримуються за рахунок траншів від багатих держав Перської затоки, це просто департаменти ХАМАС. І саме ХАМАС вирішує, скільки грошей платити співробітникам цих структур і чи взагалі платити.

Усі медіа в Газі також знаходяться під контролем ХАМАС, у його конкурентів, на кшталт уже згаданих «Сабірин» чи ІДІЛ, яка заявляла про свою присутність у регіоні кілька років тому, немає можливості навіть надрукувати агітаційні листівки — Ізраїль забороняє постачання паперу для поліграфії у сектор Газа , через що можливості для друкованої агітації є лише ХАМАС, який контролює всі шляхи постачання контрабандних товарів (у тому числі й паперу). Жителі сектору Газа буквально отримують їжу, гроші та інформацію від ХАМАСу.

І ХАМАС цим успішно користується, по-перше, з дитинства привчаючи мешканців регіону ненавидіти Ізраїль та євреїв, а по-друге, залишаючи для них лише один шлях до більш менш благополучного існування — збройну терористичну боротьбу проти Ізраїлю. Так, у секторі Газа є забезпечені люди, не зайняті терором, — у місцевому кінно-спортивному клубі є кілька десятків членів, які працюють лікарями, адвокатами та інженерами, — але їх мізерно мало в порівнянні з сотнями тисяч погано освічених бідняків, для яких відкрита лише одна соціальна драбина - джихад.

Війна Судного дня та її наслідки

Востаннє Ізраїль стикався з реальною загрозою для свого існування рівно півстоліття тому – під час Війни Судного дня у жовтні 1973 року. Тоді на єврейську державу одночасно напали армії Сирії та Єгипту, посилені йорданськими та іракськими частинами, солдатами та офіцерами з Марокко та Саудівської Аравії та навіть військовими фахівцями із Північної Кореї та з Куби. На боці армій вторгнення виступили і палестинські угруповання. Ця війна тривала близько трьох тижнів і закінчилася перемогою Ізраїлю. Але ізраїльські політики розуміли, що загроза нових атак з боку ворожих сусідніх держав лише наростатиме.

За допомогою американських та європейських партнерів ізраїльтяни розпочали переговори про нормалізацію відносин з арабськими сусідами. Перша мирна угода була підписана з Єгиптом у 1978 році. 1994 року світ уклали і з Йорданією. Приблизно тоді йшли переговори про нормалізацію відносин із Сирією. Але тодішній сирійський президент Хафез Асад від миру із Ізраїлем відмовився. Певно, під тиском дуже близького до нього Ірану. Однак у будь-якому разі, дві з чотирьох сусідніх арабських держав визнали право Ізраїлю на існування та відмовилися від ідеї його знищення. Ще два — Ліван та Сирія — залишилися у формальному стані війни з єврейською державою, але внутрішні кризи, протиріччя та конфлікти в цих країнах робили дуже малоймовірним перехід формальної війни до реальної.

Ця геополітична конфігурація — два сусіди відмовилися від війни, ще два надто зайняті своїми внутрішніми проблемами — існувала десятиліттями і фактично гарантувала Ізраїлю більш-менш спокійну ситуацію на зовнішніх кордонах. По суті, головною та єдиною реальною загрозою для Ізраїлю приблизно з кінця 1990-х став Іран та його проксі-сили — насамперед ХАМАС. ХАМАС багато разів атакував Ізраїль за допомогою ракет, що запускалися з сектора Газа, або відправляв до ізраїльських міст терористів-смертників, отримуючи у відповідь вогонь ізраїльських літаків, танків і кораблів по об'єктах у Газі. Якоюсь мірою це стало рутиною: ізраїльтяни знали, що будь-якої миті, як тільки ХАМАС накопичить достатню кількість ракет, на їхні міста полетять сотні та тисячі реактивних снарядів, частину яких перехопить система ППО «Залізний купол», але частина все-таки долетить до житлових кварталів і вб'є чи поранить когось із місцевих мешканців. Люди просто змирилися з цим, як з неминучим злом.

Як стало можливо, що сталося 7 жовтня

Чи могли ізраїльтяни, які десятиліттями живуть у режимі «ось-ось полетять ракети з Гази, перечекаємо загрозу в бомбосховищі» чекати на те, що сталося в жовтні 2023? Чи могли вони припустити, що справа може не обмежитися кількома сотнями ракет і кількома самогубцями, які підірвали себе в автобусах чи торгових центрах? Могли. Більше того, вони знали, що саме так і станеться. Приблизно півроку тому військова розвідка Ізраїлю повідомила, що наступна атака ХАМАС обіцяє бути значно масштабнішою, ніж усі попередні. Розвідники попереджали, що справа вже не обмежиться пусками ракет та самогубцями-одинаками, які зуміли вибратися з Гази через підземні тунелі. Що ракетна атака буде куди більш масованою, ніж раніше, а поки ракети будуть ще в повітрі, ХАМАС нейтралізує спостережні пункти на кордоні з Газою, зламає в кількох місцях навколишню анклав стіну і значними — кілька сотень, а то й кілька тисяч чоловік — силами розпочне операцію із захоплення сусідніх із регіоном ізраїльських поселень. Йшлося про повідомлення розвідки і про те, що захоплення поселень супроводжуватиметься публічними розправами над їхніми жителями. Саме за цим сценарієм все й пішло.

Справді, те, що ХАМАС ось-ось перейде до нових атак, було зрозуміло експертам ще кілька місяців тому. Ізраїль за посередництва США в останні роки досяг реального прориву у відносинах з цілою низкою арабських країн — його право на існування визнали Судан, Марокко, Бахрейн і Об'єднані Арабські Емірати. На фінішній прямій перебували і переговори про визнання єврейської держави Саудівською Аравією. Саудитів до миру з Ізраїлем багато в чому змушують дуже складні стосунки з Іраном.

Зараз саме правлячий будинок Саудів, на керованій території якого знаходяться головні мусульманські святині Мекки і Медини, може претендувати на звання головних володарів ісламського світу — те саме звання, яке Іран збирається оскаржити (не виключено, що і за допомогою ядерної зброї, розробкою якої Тегеран, швидше за все, давно і небезуспішно зайнятий). Саудівська Аравія дуже хоче отримати гарантії безпеки на випадок війни з Іраном від свого головного міжнародного партнера — США. Штати ці гарантії дати готові, але із низкою умов. Головне з яких – визнання Ізраїлю. Для Ірану саудівсько-американський військовий союз, явно спрямований проти нього, — це один із найгірших нічних кошмарів. Адже він означатиме не лише посилення головного в регіоні конкурента, а й підштовхне ті мусульманські країни, що орієнтовані на Саудівську Аравію, до миру та співпраці з Ізраїлем.

Чим зловіснішими і правдоподібнішими ставали чутки про готовність Ірану створити власну бомбу, тим зговірливішими ставали саудити. До кінця літа підписання миру між ними та ізраїльтянами вже здавалося справою вирішеною. І, зважаючи на все, ось тут Іран і його проксі ХАМАС і вирішили перейти до активних дій. Дій, метою яких є демонстрація арабському світу готовності палестинців до масштабних бойових дій і, що, ймовірно, ще важливіше, демонстрація того ж світу жертв та руйнувань у секторі Газа після гарантованих ударів відплати з боку Ізраїлю. Все це має транслювати просте та зрозуміле гасло: «Араби не можуть укладати мир з Ізраїлем, який воює проти братів-палестинців».

Але якщо ізраїльтяни усвідомлювали, яка небезпека походить від ХАМАС, якщо розвідка попереджала про підготовку безпрецедентної атаки на єврейську державу, якщо міжнародна обстановка свідчила, що ця атака відбудеться найближчим часом, то чому влада Ізраїлю нічого не зробила для того, щоб запобігти такому розвитку ?

На це питання є проста відповідь: «А що, якщо розвідка помилилася, що якщо ХАМАС все ще не здатний на складні зухвалі операції? Чи варто розпочинати евакуацію тисяч людей, закликати цілі бригади резервістів, витрачати мільйони та мільярди доларів на попередження загрози, якої може і не бути? А що станеться з урядом, який витратив усі ці мільйони та мільярди, вирвало людей з роботи та з навчання, щоб одягнути їх у камуфляж та відправити сторожити стіну навколо Гази? Коли посиплються на адресу цього уряду закиди в панікерстві та некомпетентності? Як довго після цього протягне і без того не найпопулярніший і найстійкіший уряд?»

Куди популярніші у виборця, ніж нинішній ізраїльський кабінет Нетаньяху, українська влада не стала взимку 2022 року проводити масову евакуацію жителів прикордонних регіонів і не оголосила масштабну мобілізацію навіть тоді, коли американська влада відкрито називала напад Росії неминучим і позначала приблизні дати. І не робилося це з тієї ж причини, через яку не діяв ізраїльський уряд, — з побоювання виглядати в очах виборців дурнями і панікерами у випадку, якщо нічого не станеться.

Фото з відкритих джерел

Переклад: «Аргумент» [3]

На цю тему: