Цей рік Захід був арсеналом і банкіром Києва, але яку роль він зіграє в конфлікті, який може тривати поколіннями?

Упродовж року від моменту нападу Путіна Захід, певною мірою сам від себе не чекавши, підтримав Україну. Про майбутнє України пише Джемс Мік в колонці [2] для Guardian.

Захід став адвокатом України, її притулком, її арсеналом і її банкіром, якщо не її повноправним військовим союзником. Ми знайшли спосіб бути гідним другом України, поки Україна під обстрілом.

Але попереду ще складніше випробування, коли Захід повинен вирішити, яким другом він буде для вразливої, напівзруйнованої країни, де бойові дії в основному припинилися, але де війна не зникла і може не зникнути ще упродовж поколінь.

Можливо, лише через рік, якщо не раніше, Захід – цей нечітко визначений ансамбль багатих північноамериканських і європейських демократій, який певним чином включає Австралію та Японію – повинен буде зіткнутися з питанням, якого він уникав: як далеко ми зайдемо в захисті України у довгостроковій перспективі?

У вбивчій сліпоті Путіна та геноцидних балакучих головах російського телебачення є ясність щодо майбутнього місця України у світі. Вони не вважають, що це місце має бути в принципі — хіба що в якості одного з регіонів Росії з контрольованим фольклорним відтінком.

Але що думає Захід про майбутнє України? Якщо ми на заході хороші хлопці, де ясність чи дебати щодо нашої здатності виконувати найважче завдання, яке попереду? Завдання полягає не в боєприпасах сьогодні, яким би життєво важливим це не було, чи у відбудові завтра, а в тому, щоб бути майбутніми гарантами свободи України на десятиліття вперед. Чи є у нас воля? Чи варто нам довіряти.

Країни, як правило, розуміють одна одну через кліше, і протягом більшої частини свого існування Захід мав небагато таких, які можна було застосувати до України. Україна страждала від нашої хронічної нездатності відрізнити кліше, що має елемент правди, від кліше, яке є цілковитою правдою. У мерехтливому західному стереотипі про бідну, погано керовану, корумповану, застійну країну, хронічно розділену між націоналістичним Заходом і проросійським Сходом, рідко траплялось  місце для «так, але…».

Народні повстання у 2004 та 2014 роках, у яких інтелектуали та новонароджений середній клас відіграли провідну роль, а європейські буржуазні демократичні ідеали вийшли на передній план, не просигналізували Заходу про те, що старі, спрощені рамки націоналістичного розколу проти радянських ностальгіків в Україні зламано. Багато хто на Заході все ще був переконаний, що в якомусь фундаментальному сенсі Україна «належить» Росії. Коли в 2014 році Росія анексувала Крим і ввела війська на схід України, щоб врятувати невдале збройне повстання, яке вона там влаштувала, Захід відреагував тривогою, заламуванням рук і м’якими санкції, але без серйозних наслідків для Путіна.

Торішнє вторгнення шокувало Захід і дало нам новий набір кліше: Україна хоробра, зухвала, винахідлива, страждаюча, скривджена, яка кричить «Чому?» над тілом мертвого новонародженого. 

Україна – захисник цивілізаційних цінностей; Україна, зберігає спокій і бореться, захоплюючи танки тягачами , показуючи середній палець крейсеру і пускаючи його на дно.

Сотні російських танків щільними рядами мчать українськими автошляхами, аж поки не виявляються розбитими жменькою сміливих українських імпровізаторів на квадроциклах, які використовують подаровані західні протитанкові ракети та замовлені в Інтернеті безпілотники,.

Почуття мети та праведної місії, які це вторгнення породило на Заході, є реальним і має широку громадську підтримку, але має короткий часовий горизонт. Навіть загальна сила підтримки України на Заході з початку вторгнення приховує радикальні зміни у сприйнятті її Заходом. У перші кілька днів вторгнення Росії в Україну, коли масштаби амбіцій Путіна стали очевидними, нажахані спостерігачі в Європі та Америці вгадували дні неминучого падіння країни. Через кілька тижнів, коли Україна тримала Росію біля воріт Києва, було захоплення та здивування стійкістю країни.

Коли стало відомо про жорстокість російських окупантів в таких містах, як Буча, Заходом прокотилось тремтіння жалю, гніву та сорому, і підтримка України озброєнням помітно зросла. 

Відступ Росії з Києва та північно-східної України вселив надії; слідом знову виникли сумніви щодо здатності України випхати Росію за межі України; восени українці вибили Росію з Херсона та Харкова, потекла західна зброя і повна перемога здавалася вірогідною; росіяни окопалися і почали методичними хвилями ракет знищувати українську економіку.

Війна триватиме. Пожертвувавши десятками тисяч свіжих військ і залишками свого значно скороченого, але все ще великого арсеналу, Росія спробує утримати частину України, яку вона захопила, і захопити решту чотирьох південно-східних регіонів, які, за словами Путіна, оголосили про своє бажання належати Москві.

Україна намагатиметься вбити клин між російськими військами в Криму та на Донбасі, щоб потім вигнати їх з країни. 

Жодна спроба навряд чи матиме повний успіх. Росія мобілізувала свій народ і свою промисловість, але невміло і половинчасто; захід розграбував свої старі запаси, щоб озброїти українців, але мало зробив для нарощування потенціалу, щоб відновити їх. У якийсь момент протягом наступних року чи двох, схоже, найбільш жорстока, руйнівна фаза російського наступу згасне, не наблизившись до досягнення цілей Путіна, але й Україна не зможе вигнати кожного російського солдата зі своєї території

Це означатиме не кінець війни, а врегулювання лінії фронту, коли Росія утримуватиме Крим і більшу частину Донбасу. Це може призвести до перемир’я, яке потім може призвести до мирних переговорів –переговорів, які, враховуючи те, що сторони, що в них вступлять, настільки далекі одна від одної – можуть тривати нескінченно. 

«Будь-які територіальні компроміси зроблять нас слабшими як державу», – сказав Володимир Зеленський Джону Сімпсону минулого тижня. 

У Росії, де вже опубліковано підручники, які демонструють захоплені і заявлені території – включно з територіями, які все ще утримує Україна – як російські, Путін кілька днів тому повторив: «Це російські регіони».

Наскільки це є перешкодою для миру? Світ усіяний застарілими війнами, які припинилися в емоції ненависті, непрощення та бажанні відплати, і не відновилися, незважаючи на відсутність офіційних договорів. 

Наполягання Зеленського на тому, що російські війська повинні залишити кожен квадратний метр української території, включаючи базу російського Чорноморського флоту в Севастополі, можуть звучати вічно і не бути реалізованими, як і наполягання Путіна на тому, що Україну потрібно вигнати з Херсона та Запоріжжя.

Однак між двома сторонами є критична різниця, і справа не просто в тому, що українська позиція справедлива, а російська – злочинна. Україна відкидає вторгнення Росії, але не відкидає існування Росії, тоді як Росія не визнає самого поняття України як країни. 

Зеленський не довіряє Путіну, але не сумнівається в тому, що він є законним лідером своєї нації, тоді як Путін не сприймає свого українського колегу як рівного, ставлячись до українського керівництва так, ніби воно прийшло до влади незаконно, ніби воно призначене і повністю підпорядковане Сполученим Штатам. Недарма Україна так остерігається мирних переговорів і територіальних поступок: як вона може розглядати, скажімо, угоду про особливий статус Криму з партнером по переговорах, який не визнає права України на існування?

Багато хто з тих на Заході, хто найбільше прагне якнайшвидшого початку мирних переговорів з Росією, схоже, вірять, що на карту поставлено те, скільки насильницьки захопленої землі зможе зберегти Путін. Якби, пише Юрген Габермас, німецький філософ, Захід на самому початку війни дав чітко зрозуміти, що Росії не потрібно заходити далі за межі територій, які вона захопила в 2014 році, можна було б почати справжні переговори. Це неправильне тлумачення постійного меседжу Росії останнього періоду правління Путіна: незалежно від того, які частини України поглинає Росія, вона вважає, що має право на контроль і над рештою країни.

Росія вторглася на Донбас у 2014 році не тому, що вона аж так хотіла володіти регіоном, а тому, що вона, як їй здавалось, запропонувала засіб політичного контролю над усією країною – перетворити її на васальну державу, як Білорусь.

Росія напевно сприйме переговори з Україною та Заходом – і Путін зробить усе можливе, щоб саме Захід, а не Київ став його візаві – це було би згодою на завоювання цілої країни. Кремль зробить переговори відправною точкою для односторонніх вимог щодо провідної ролі у визначенні майбутнього України, її конституції, виборів, чисельності її збройних сил, намагаючись приєднатися до Вашингтона, Берліна та Парижа в імітації поділу Європи після другої світової війни.

Очевидно, що це неприйнятно; Якщо б Росія отримала – за згодою, чи за допомогою солдатських черевиків – деякі частини України, Київ справедливо очікував би, що Захід підтримає його, гарантуючи, що на решту території Росія не зазіхне.

І все ж Захід лише починає формулювати послідовне бачення того, яке майбутнє він очікує, і яким є в ньому місце Україні.

Досвід останніх місяців доводить, що перемир’я між Росією та Україною може бути легко перерване не лише мирними переговорами, але й хвилями російських ракет, безпілотників і крилатих ракет, запущених, щоб загальмувати відновлення країни, яка й без того болісно відбудовується.

Якщо путінський ідеал України — це зменшений російський васал, то ідеал самої України — безпека від Росії та інтеграція із Заходом. На це Захід відповідає: ще ні. 

Ще ні – можливо, й ніколи – до НАТО, ще ні — до ЄС, ще ні — до ефективних військово-повітряних сил. 

Якщо Захід хоче зберегти віру в Україну та заохотити її прийняти можливу втрату території, він має зробити пропозицію кращу за «ще ні». Щоб закласти основу для добрих відносин, які могли би стати реальними одного далекого дня з іншою Росією, яка навчиться не відчувати зневаги до державності свого сусіда.

Це буде надзвичайно складно, оскільки пропозиція мала б включати військовий елемент миротворчих військ або повітряних сил, що розлютить Путіна, а також умови торгівлі з ЄС, які будуть політично важкими для Європи.

Це буде дорого, це постійно піддаватиметься жорстоким політичним атакам як зсередини, так і ззовні. Але воно того варте.