Реконструкція 24.02.2022: кабінет Залужного, наради у Зеленського, евакуація Кабміну

"Українська правда" пропонує другий епізод реконструкції подій першого дня російського вторгення в Україну.

У ньому [2] безпосередні учасники подій згадують, як українська влада у Києві намагалась зберегти керованість країни, як відбувалось перше воєнне засідання Ради, куди і чому виїхав уряд, та як у спікера парламенту і президента почався місяць, впродовж якого вони уникали один одного.

"Я точно пам’ятаю дзвінок Валерія Залужного: це було початок 5-ої, десь 4-та з чимось ранку", – пригадує ранок початку повномасштабного вторгнення міністр оборони України Олексій Резніков. І додає:

"У мене стояв телефон на алярм на 6-ту годину ранку, тому що напередодні прилетіли три міністри закордонних справ дружніх нам Латвії, Литви та Естонії, і Діма Кулеба (глава МЗС – УП) попросив мене звозити їх на Донбас. Я замовив наш транспортний літак, поставили його на виліт з "Жулян", щоб було зручно нашим колегам. І ми думали, що о 8 ранку вилітаємо, прилітаємо в Краматорськ і там робимо їм проїздку по військах.

А дзвінок раніше. Ну, я беру трубку, бачу, що Залужний. Слухаю. Він каже: "Олексій Юрійович, вони напали".

Коротко дуже все… Ми ж до того все це прораховували, тому цієї фрази мені було достатньо зрозуміти, що це не просто там десь, а це реально напад.

Я кажу: "Зрозумів, буду через 20 хвилин".

"Українська правда" пропонує слухачам і читачам другий епізод подкасту-реконструкції подій першого дня російського вторгення. У цьому випуску безпосередні учасники подій згадують, як українська влада у Києві намагалась зберегти керованість країни, як відбувалось перше воєнне засідання Ради, куди і чому виїхав уряд, та як у спікера парламенту і президента почався місяць, впродовж якого вони уникали один одного.

(Перший епізод "Підготовка до вторгнення" можна послухати за посиланням [3]).

Мурашник Міноборони і кабінет Залужного

Поки піднятий дзвінком головкома ЗСУ Залужного міністр оборони їхав на роботу, більшість громадян країни ще мирно спали.

Повітрофлотський проспект в Києві, яким Резніков їхав до Міноборони, був, як і завжди о цій порі, безлюдний. Але досить було наблизитись до прохідної міністерства, щоб стало зрозуміло: щось змінилось.

"Коли ти заходив в будівлю Міністерства оборони до того, там же купа постів, то всі хлопці чергові стояли просто в формі. А коли я заїхав близько 5-ої ранку 24-го, то всі вони вже були в бронежилетах, в шоломах, з автоматами, з ріжками. Тобто по повній бойовій вдягнуті. Це зразу кидалося в очі. І миттєво почали рости мішки, з яких робилися укріплення, бойові позиції", – пригадує Резніков.

Фактично одразу після перших внутрішніх повідомлень від військових про російський напад, ціла будівля Міноборони почала нагадувати великий термітник, де солдати-будівничі, навантажені мішками з піском, будували кожен свою маленьку ділянку великого оборонного контуру.

Така ж активність охопила й інші відомства, які з подачі російської пропаганди почнуть називати "центрами ухвалення рішень".

Кожне вікно ставало бойовою позицією. Навіть в кабінеті міністра, куди в звичайний час вхід стороннім суворо заборонений.

Після зовнішньої наїжаченості, атмосфера всередині будівлі, де разом знаходяться Міноборони і Генштаб ЗСУ, видавалась взагалі інакшою.

Як згадує Резніков, спершу складалося враження, ніби нічого особливого не сталось, просто робочий день почався о 4 годині ранку.

В приймальні генерала Залужного, як завжди, сиділи військові, в кабінеті головком зі своїми заступниками, ніби як і зазвичай, обговорювали якісь військові дії.

Але різниця була. Бойові дії, про які доповідала командуванню, були уже не теоретичними розрахунками чи навчаннями – слід було відбивати справжню повномасштабну інвазію.

Резніков так описує атмосферу в кабінеті Залужного в перші години вторгнення:

"Приймалися доповіді відповідних командирів з різних напрямків: що відбувається, де, на якому напрямку. Приймаючи доповіді, давали реакцію відповідну. Доповідають: "то-то і то-то відбувається, ми робимо то-то". Окей. Якщо Залужний бачив, що, наприклад, потрібна підтримка арти, йде колона, він набирає того, хто відповідає за арту. Каже: "Можеш нанести ураження?". "Так, скомунікуй". Йшло реальне живе керування військами.

Через усі засоби: от всі види телефонів, які вам відомі. В нас є спецзв’язок наш, військовий, є телефони захищені, а є просто звичайні месенджери, які вам всі відомі – вони всі були використані.

Була велика активізація, але в моїй пам’яті не закарбувалося якоїсь особливої зміни, яка би з Залужним відбулась. Він був сфокусований і зібраний завжди, відколи я з ним познайомився. Тому він таким і залишався.

Для нього нічого не змінилося. Він готувався все життя до цього нападу, і от цей момент настав. Залужний просто робив свою справу. І це дає завжди таку впевненість. Бо ти бачиш його, і Мойсюк (заступник Залужного - УП) такий же, Шаптала (начальник Генштабу - УП) такий же – абсолютно спокійні.

Ну, правда, багато матюків, звісно, було включено в команди. Коли йшла команда "Стріляй!", то вона звучала трохи іншими словами.

Але і президент був абсолютно зібраний теж. Жодного якогось такого переключення, тому що він теж внутрішньо був готовий. Ми з ним багато до цього це обговорювали. І коли в Мюнхен літали на конференцію і назад поверталися. Тому ми всі були внутрішньо готові".

"Хто поїде – той зрадник" – перше засідання Ради

На іншому кінці Києва приблизно у цей час спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук також прокинувся від звуків вибухів.

"Десь близько п'ятої години, перший вибух, я прокинувся з дружиною, з дітьми у своїй квартирі на лівому березі Києва.

І дружина питає: "Що це таке? Почалося?" Я кажу: "Ну, мабуть, так". Після цього перший дзвінок одразу надійшов від покійного глави МВС Дениса Монастирського, він повідомив, що почалося, що росіяни вже йдуть з кордонів", – пригадує в розмові з УП Стефанчук.

Слідом за керівником МВС, зателефонував секретар Радбезу Олексій Данілов, який повідомив, що президент збирає засідання РНБО. Стефанчук одразу ж одягнувся, спустився вниз та поїхав у напрямку Офісу президента.

"Це ще не було шостої години ранку, тобто я дуже швидко добрався з лівого берега в ОП. Тоді президент вийшов ще в білій сорочці і сказав: "Ну, що ж - доля обрала нас". Настрій у всіх не був панічним, але всі чітко розуміли, що треба вирішувати щось і думати, як зробити так, щоб Україна не впала у ці дні", – розповідає спікер.

Найважливіше для того засідання РНБО – було ухвалити рішення щодо запровадження воєнного стану в Україні та оголошення мобілізації. Щоб відповідний указ Зеленського набрали чинності, його мали схвалити народні депутати, яких Стефанчук саме збирав на засідання.

Але з організацією засідання Ради в сумбурі ранку 24 лютого не могло все піти гладко. Депутати в партійних чатах почали домовлятись про проведення засідання, і з міркувань безпеки вирішили зібратися не в сесійній залі, а в приміщенні під скульптурою Батьківщині-Матері.

"І от, деякі з наших колег почали рухатись туди. Приїхали лідери фракцій та груп. І один з великих хайпожерів почав включатись на відео, що от я йду туди, у нас засідання буде в Батьківщині-Матері. Ми оце все побачили і вирішили, що ні, все ж будемо збиратись у ВР на Грушевського, 5", – пригадує Стефанчук.

* * *

"Вибухів я не почув, бо мене розбудила Марина. Перші ракети прилетіли в район Борисполя, район Василькова. Ми все це чули – стекла тремтіли, телефон червоний, всі почали дзвонити – перелякані жінки, які знають Марину. Михайло Забродський прислав мені СМС з одним словом: "Почалось". Перше, що я сказав: "Марина тобі треба їхати. Я залишаюся. Коли виїду не відомо, але я країну не кину". І я тішуся і пишаюся Мариною, бо вона сказала: "Я з тобою" – відтворює в розмові з УП свої перші хвилини вторгнення лідер "Європейської солідарності" Петро Порошенко.

Порошенко швидко зібрався і зі свого будинку в Козині та поїхав в офіс ЄС на Печерську. Там одразу з перших годин почали збиратися його партійці, колишні бійці АТО і бійці ветеранської ГО "Брати по зброї". Порошенко швидко роздав вказівки, де робити бойові точки, де ставити кулементі позиції, де організовувати харчування. Окремо вирішили самовільно зайняти бомбосховище представництва ООН у справах біженців, яке знаходилось у сусідній будівлі, але завбачливо виїхало з країни ще за кілька днів до вторгнення.

Близько 7 ранку Порошенко приїхав у Раду. Побачене там він пригадує так:

"Моє враження? Величезна кількість людей була просто налякана. Не тільки депутати, а й зі структур організації роботи – не знали що буде. Вони це презентували так, що треба евакуювати парламент, для того щоб забезпечити життєдіяльність країни. Я сказав, що якщо ви евакуюєте парламент, то я, по-перше, не поїду, а по-друге, ви маєте право на це, але це буде дуже потужний сигнал всім тікати з Києва.

Хто хоче їхати, нехай їде, але щоб ніхто про це не знав, бо ми маємо бути тут, щоб показати, що ми рішуче налаштовані і Київ здавати не збираємось".

Серед розгублених депутатів і справді ходили розмови про евакуацію парламенту. Але організувати таке масове дійство з коліс було б справою не з легких.

В інтерв'ю УП перший заступник голови Ради Олександр Корнієнко розповідає:

"Треба зрозуміти, що евакуація такого монстра, як парламент, з усім апаратом, структурами, дротами усіма, зв'язком – це дуже непроста історія.

Питання евакуації дуже риторичне. Евакуація парламенту була б точно в онлайн-режимі, як і все у нас в парламенті. А ми побачили, що відсутність масових евакуацій, показала людям, що органи влади залишаються в Києві і будуть стояти та боротися. І те, що президент сказав, що він "потребує зброї, а не таксі", це було дуже важливо".

* * *

Хоч депутати почали з'їжджатися у парламент ще з 6:30 ранку, саме засідання Верховної Ради почалося близько 8:00 ранку.

"Українській правді" вдалося дістати повну стенограму того історичного засідання.

"Шановні колеги, займіть, будь ласка, свої місця, приготуйтесь до реєстрації. Ми очікуємо матеріали від апарату, щоб правильно зачитати все там", – промовив з президії Руслан Стефанчук, відкриваючи перше воєнне засідання Ради о 8:03.

Указ про запровадження воєнного стану, як і днем раніше указ про надзвичайний стан, депутатам доповідав секретар РНБО:

"Шановні депутати, шановні громадяни нашої країни! Сьогодні о п'ятій годині ранку Російська Федерація фактично оголосила війну нашій незалежній країні. Російські війська сьогодні атакували наші мирні міста і села. Сьогодні о 5 годині ранку розпочалися бої на кордонах нашої країни", – почав свій коротенький виступ Данілов.

"Сьогодні о 5:30 ранку президент України зібрав засідання Ради нацбезпеки і оборони, на якому терміново було прийнято рішення про введення військового стану в нашій країні.

Я вас дуже прошу підтримати це рішення, цей указ президента, нам це конче необхідно. Наші військові зараз ведуть бої, ведуть сьогодні оборону, всі знаходяться на своїх місцях, ми свою країну нікому не віддамо. Це наша країна і ми її будемо захищати", – закінчував свій виступ Данілов під оплески депутатів.

Після цього відбулось голосування і 300 присутніх у залі народних обранців проголосували "за".

Серед цих 300 були і депутати проросійської "Опозиційної платформи – За життя". Але ті з них, хто наважились прийти у парламент, поводились максимально непомітно.

"Я їх не помічав. Тихше води, нижче трави! Голови не підняли, не квакнули, не кукурікнули", – згадує в розмові з УП Петро Порошенко.

Стефанчук пригадує, що в той день проросійські депутати виглядали, м’яко кажучи, шокованими:

"Мені складно оцінювати їхній внутрішній стан, але вони прийшли, вони голосували "за", і мені здається, що в них теж був шок від того, що щось відбувається. Я б у той день не хотів опинитись на їхньому місці".

Народний депутат від фракції "Голос" Сергій Рахманін, в інтерв’ю УП окремо акцентував на розпачливому вигляді голови фракції ОПЗЖ Юрія Бойка, який ще 3 роки тому їздив у Москву на зустрічі з Путіним, та на його соратника Нестора Шуфрича:

"На їхніх обличчях я бачив таку гамму почуттів, яку точно важко було зіграти. Ті емоції, які були на обличчях Бойка і Шуфрича наприкінці лютого – це була розгубленість, а на обличчі Шуфрича – щось близьке до розпачу".

* * *

Друге важливе питання, за яке голосували депутати після проголошення воєнного стану, стосувалось роботи парламенту в умовах війни.

"Я пропоную продовжити це пленарне засідання, не закривати його зараз. Надати право мені як головуючому визначати час, місце проведення і спосіб голосування в подальшому на пленарному засіданні Верховної Ради України", – закликав з президії Стефанчук.

В розмові з УП він пояснює, що це рішення мало юридично забезпечити можливість працювати Верховній Раді за будь-якого розвитку подій, навіть, наприклад, якби Київ був оточений:

"Могло б бути прийняте рішення, якби ми збирались не в межах Грушевського, 5, а десь в іншому місці, тому що були різні пропозиції – і підземка Києва, й інші локації в інших містах України. Ніхто ж не знав, що могло відбутись, то було б прийнято рішення голосувати не через систему Рада, а руками. І для цього уже не потрібно ніяких процедур, а просто це право того, хто збирає Раду".

За це рішення також проголосувало 300 депутатів.

В цілому засідання протривало близько 10 хвилин. Завершував його Стефанчук такими словами:

"Шановні колеги, всі народні депутати залишаються в Києві. Я вас дуже прошу, за необхідності ми маємо бути готові негайно зібратися у визначеному місці у визначений час і працювати задля української держави. Хто поїхав – той зрадник. Шановні колеги! Слава Україні!"

"Після того ми домовились з колегами віце-спікерами, що ми на цей час роз'їжджаємося – я залишаюсь в Києві, хтось їде в одне місце, хтось в інше, щоб забезпечити подальшу діяльність Верховної Ради України", – розповідає "Українській правді" Стефанчук.

Також, за його словами, апарат Ради підготував папочки для віце-спікерів – там був порядок дій для них, що слід робити у разі фізичного знищення Стефанчука.

"Не думати, що буде завтра". Офіс президента

Ранок 24 лютого на Банковій був дуже нервовим. Власне, самого переходу між днями майже і не було. Головні дійові особи роз’їхались з Офісу президента близько першої ночі, а вже о четвертій почали повертатись назад.

Ось як в інтерв’ю [4]УП згадує той момент глава ОПУ Андрій Єрмак

"Я приїхав десь біля 2 ночі додому. Було розуміння, яка ситуація, тому що багато було інформації на той момент. Але практично за годину-півтори я уже отримав і від розвідки, і від військових інформацію про початок бойових дій.

Тому я швидко зібрався і був уже десь біля 5-ї години ранку в Офісі президента.

Я отримав інформацію про те, що почалися бої на кордоні, і про те, що пішли бомбардування. Тому одразу, практично з перших хвилин, я був в Офісі. І коли я приїхав на Банкову, президент уже був на місці".

Зеленський, який ще минулого вечора переконував бізнесменів і всю країну, що великого вторгнення не буде, перед лицем нової реальності мусив відчувати найбільшу відповідальність з усієї владної верхівки. Тепер він мусив добитись, щоб заколисана доти країна пробудилась, зібрала всі сили та витримала удар.

І події ранку 24 лютого показали, що президент усвідомив свою без перебільшення історичну роль.

"Я думав тільки про нас, про державу. Я одразу поїхав в Офіс, був готовий, зібраний. Не витрачав час на роздуми – одразу ми збирались, одразу збирався військовий комітет. Ми були готові до відсічі. В такий момент найголовніше – приймати рішення, а не думати, що буде завтра, післязавтра. Треба думати, що зараз", – згадував в одному з інтерв’ю [5] Зеленський ранок 24 лютого.

З ким би із влади чи військових ми не говорили, майже кожен має якийсь свій спогад про те, як вранці 24-го Зеленський його розбудив/викликав/відправив на завдання/поставив задачу тощо, тощо…

І це стосувалося не лише українських топ-посадовців. Як вдалося підтвердити УП в Офісі президента, за один лише день 24 лютого Зеленський мав вісім телефонних розмов зі світовими лідерами на найвищому рівні:

із президентом США Джо Байденом,

з канцлером Німеччини Олафом Шольцом,

прем’єром Великобританії Борисом Джонсоном,

австрійським канцлером Карлом Негаммером,

президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом,

шведським прем’єром Магдаленою Андерссон,

президентом Європейської ради Шарлем Мішелем,

французьким президентом Еммануелем Макроном.

В мирний час на організацію кожної такої розмови йшли тижні, а то й місяці складних дипломатичних перемовин.

Однак після російського вторгнення "дипломатичний час" стиснувся настільки, що згадані вісім розмов за день – це тільки та частина, яку Зеленський проводив через спецкомутатор захищеного урядового зв’язку.

А були й інші, коли президент просто на WhatsApp набирав світових лідерів, минаючи всякі служби та протоколи.

Перша така розмова відбулась близько сьомої ранку, коли Зеленський зі свого кабінету просто напряму набрав Бориса Джонсона, щоб попросити про допомогу.

А ще були розмови з президентами Польщі Анджеєм Дудою та Литви Ґітанасом Науседою, про які Зеленський повідомляв публічно, але які не зафіксовані на спецкомутаторі ОПУ.

Пізніше президент так опише [6]свою манеру телефонувати партнерам напряму:

"Ми з багатьма лідерами зараз стали, як близькі приятелі. Ми зідзвонюємось по кілька разів на день. Ми розмовляємо просто по мобільних. Мені дуже подобається, що я можу по WhatsApp розмовляти з лідерами без всякої цієї хріні бюрократичної. Коли треба щось дуже складно замовляти, потім дуже складно чекати, а люди гинуть".

Ця тяга до спрощення комунікації і пришвидшення всіх процесів стане, по суті, головною характеристикою поведінки Зеленського з першого ж дня вторгнення.

Її буде видно навіть візуально.

О 6.42 24 лютого Зеленський запише своє перше воєнне звернення, де розповість українцям про те, що запроваджується воєнний стан:

"Росія здійснила удари по нашій військовій інфраструктурі та наших прикордонниках. У багатьох містах України було чутно вибухи. Ми вводимо воєнний стан по всій території України.

Я хвилину тому провів розмову з президентом США Джо Байденом. Вони вже почали готувати міжнародну підтримку.

Сьогодні від вас потрібно – спокій, по можливості залишайтеся вдома. Ми працюємо, армія працює, працює весь сектор безпеки і оборони. На зв’язку з вами буду постійну я, РНБО, Кабінет міністрів. Незабаром я знову вийду на зв'язок".

Через півтори години Зеленський дотримає слова і запише нове звернення [7] – останнє в класичному костюмі.

За півтори години між відео Зеленський знайшов час, щоб провести переговори ще з трьома лідерами західних країн, але було очевидно, що на гардероби та гоління часу більше не залишиться.

Костюм повісять у кабінеті на Банковій чекати перемоги, а Зеленський вбереться у звичайну військову футболку, яка стане невід’ємною складовою його іміджу "лідера вільного світу".

Окремою темою під час спілкування із західними партнерами з перших же годин стало питання евакуації Зеленського з Києва, оточення та окупація якого на Заході видавалась справою неминучою.

Як розповідає [8] президент, його такі пропозиції дивували:

"Я навіть не думав, що до мене будуть такі пропозиції. Такі пропозиції від партнерів були. Але і всередині країни мені казали й люди з безпеки, й люди з інших політичних таборів, що евакуація треба, бо Україна може втратити інституційність влади, якщо не буде президента. Тому я "повинен поїхати в безпечне місце". Але я навіть не думав про те, щоб їхати. Я розумів, що це не додасть впевненості нашій державі: як так – лідер їде?"

І справді, важко навіть уявити, як би повернулись події, якби Офіс президента, котрий за останні роки став по суті головним "центром ухвалення рішень", раптом зник із Києва.

Навпаки, вранці 24 лютого в будівлі на Банковій було чи не найбільш людно в усьому урядовому кварталі. Частково тому, що міністри, депутати, журналісти і військові ще до кінця не усвідомлювали небезпеку перебування поблизу "цілі №1".

"Тоді ще ті перші години не було розуміння, що треба дбати про безпеку з точки зору, щоб не збиратися разом в одному приміщенні. Або збиратися в захищеному приміщенні і так далі. Але протягом цього дня це все сталося", – згадує Олексій Резніков, який 24 лютого і сам навідувався на Банкову.

* * *

Після запровадження воєнного стану більшість депутатів розійшлися шукати безпечних місць, а у спікера парламенту Стефанчука зібрались лідери фракцій. Постало питання, що потрібно терміново зустрітись із президентом і "звірити годинники".

Згадує Руслан Стефанчук:

"Одразу після засідання Ради ми спустились із головами фракцій униз і домовились про одну дуже важливу річ: на цей період у нас немає фракцій і груп, а є одна фракція – Україна. Ми створюємо Антивоєнну коаліцію у Верховній Раді. І з цим рішенням я зідзвонився із президентом, кажу, що нам треба зустрітись і обговорити все. Він каже: "Окей, я дам час, коли можна прийти".

Я пішов на своє робоче місце. Бо ви знаєте, що посада голови Верховної Ради перебуває в підпорядкуванні і замінності з посадою президента. Тому ми домовились з колегами, що ми з президентом будемо намагатись не пересікатись в одному місці. І тому від імені парламенту з президентом буде комунікувати Давид Арахамія, а я уже буду тримати зв’язок з ним".

Коли парламентська делегація уже прийшла на Банкову, там саме тривала перша селекторна нарада з регіонами під керівництвом секретаря РНБО.

Олексій Данілов намагався добитися якоїсь інформації з Херсона, бо ніхто з місцевої ОДА чи силових органів не підключався на селектор. Тоді ніхто не знав, що майже всі силовики втекли з міста ще напередодні, а місцеві СБУшники злили росіянам плани оборони.

Тому скільки б Данілов не матюкав в бога душу порожнє віконечко "Херсон", там ніхто не з’являвся.

Присутній тоді в ситуативній кімнаті на Банковій депутат Сергій Рахманін так пригадував ті події в інтерв’ю УП:

"Ми були в ситуативній кімнаті, де силовики інформували Данілова про поточний стан справ: втрати, обстріли, достатньо швидке просування ворожих сил, особливо на деяких напрямках, перш за все на Півдні.

Хтось був більш розгублений, хтось менш розгублений. Насправді тут навіть картати людей, які були в розгубленому стані, немає сенсу. Кожен намагався прийняти для себе нову реальність, відповідно до неї побудувати свої плани і знайти ту міру користі, яку він може принести загальній справі.

Що мені особисто імпонувало, коли з'явився Зеленський – він не виглядав розгубленим".

"Я думаю, що відсотків 70-80 депутатів здриснули (після голосування за воєнний стан – УП). Те саме відбулось із керівниками силовиків", – пригадує в розмові з УП Петро Порошенко.

"Ми залишились після зустрічі з главами фракцій, відбулась дуже змістовна і гарна розмова з Зеленським. Був Разумков і інші. Ми домовились, що далі – чистий лист, табула раса. "Я більше не лідер опозиції, ви не мій опонент. У нас є один ворог – це Путін". Це буквально дослівно. І це виходило не тільки від мене, це Зеленський запропонував. І принаймні поки Київ був в напівоточенні ця домовленість трималась", – додає лідер ЄС.

На нараду з усіма головами фракцій приїхав і Стефанчук. Хоч він не мав би бути з президентом в одному приміщенні, але спікера змусило приїхати повідомлення у WhatsApp від Давида Арахамії:

"Він мені пише: "Уезжай в Хмельницкий". Я подумав, що це питання. Пишу, що ні, я на місці, хто тобі таке сказав. Роблю йому фотографію з кабінету, ще страшний такий на ній. А він каже: "Решение Главкома".

Після цього ми приїхали на Банкову, мали досить тривалу розмову з президентом. Вже коли розходились, то знов піднялось питання, що я маю їхати з Києва. І я президенту уже фактично один-на-один сказав: "Я під час воєнного стану готовий виконати будь-яке твоє рішення, але окрім цього".

Нараду президента із депутатами перервали раптово: з’явилась нова загроза і охорона не просила, а вже вимагала пройти в укриття.

"Увійшли хлопці з охорони президента і сказали, що йде рух якийсь в сторону Банкової, тому президент має уже йти", – пригадує спікер Ради Стефанчук.

"Але за цей час ми проговорили питання, що працюємо разом усі на Україну. Всі фракції і групи по одному підтвердили, що це так. Включаючи і тодішню фракцію ОПЗЖ.

А ще ми домовились, що президент залишається у своєму захищеному місці. А я виїжджаю, але перебуваю на відстані 10-хвилинної досяжності до центру міста.

Так у нас почався місяць, як ми називаємо, "каруселей навколо Києва": постійно переміщались, ночували щоразу в інших людей, але залишались біля Києва, щоб у разі чого могти одразу бути тут".

"Ну де цей поїзд?". Два Кабінети міністрів

Міністр розвитку громад і територій Олексій Чернишов прокинувся, як і сотні тисяч людей 24-го від вибухів за вікном. Близько п’ятої ранку прем’єр Денис Шмигаль повідомив йому, що почалося вторгнення і треба швидко прибути на роботу.

Але поки Чернишов збирався і їхав до свого кабінету на Великій Житомирській у Києві, він ще не знав, що за якихось кілька годин саме йому випаде роль керівника потенційного "уряду в екзилі" і місія евакуювати цей "другий уряд" зі столиці.

"Об 11-й годині відбулася урядова нарада, яка уже базувалась на результаті нарад за участі президента і прем’єра.

У мене є навіть такий артефакт, чернетка того засідання, аркуш паперу. Ось вона починається з однієї фрази: "Війна почалась. Повномасштабне вторгнення". Це перша фраза, яка пролунала до всіх міністрів.

На цій нараді було оголошене це рішення. Насправді вище політичне керівництво країни прийняло дуже логічне рішення, щоб зменшити ризики і не втратити керованість влади – розділити уряд на дві частини.

Перша залишається в Києві, а друга, зберігаючи кворум, це 12 міністрів, могла б продовжувати ухвалювати рішення, знаходячись в іншій точці", – згадує сам Чернишов в розмові з УП

Логіку поділу Кабміну на "київську" і "виїзну" частини пояснює глава Міноборони Резніков, якому випало залишатись у столиці:

"Прийняли рішення, що треба розділити уряд на дві частини: одна, яка має кворум, і яка все одно в Києві не мала що робити, вона зможе провести будь-яке рішення уряду, якщо раптом з нами щось станеться або ми поза зв’язком.

А ті, хто потрібен для стійкості оборони, всі залишилися в Києві. Це було абсолютно логічне рішення. Але все одно ми ("київська" частина – УП) не збиралися на засідання уряду офлайн. Ми все одно включались, сидячи кожний в своєму хто в бункері, хто в кабінеті якомусь невідомому, хто в бані у друзів, хто в дорозі.

А друга половина включалися з Західної України, і це давало нам безпечну стійкість урядової системи.

Треба сказати, що уряд Дениса Шмигаля отримав подарунок у вигляді пандемії Covid.

Під час пандемії ми навчилися працювати урядом дистанційно, не втрачаючи руку на пульсі. І ти вже звик бачити картинку, коли хтось п’є чай в себе там вдома, чи в машині їде включається. Я з кицею мейнкуном дуже часто всім казали привіт в екрані".

Просто ухвалити рішення перемістити частину уряду в безпечніше місце було мало, його ще в хаосі ранку 24 лютого потрібно було якось реалізувати.

"Прем’єр оголосив рішення про розділення уряду. І фактично виконуючим обов’язки керівника другої частини було призначено мене. І от в мої обов’язки керівника в перший день входила організація евакуаційних заходів і розміщення другої частини уряду у місці, яке б відповідало б певним характеристикам безпеки.

Все відбувалось досить оперативно, і вже десь близько 14-ї години два ешелони відбули на Захід. Рішення щодо місця розглядалось кілька варіантів, а остаточно все визначилось, я б так сказав, уже навіть в дорозі. Тепер уже всім відомо, що було обрано Івано-Франківську область", – розповідає УП Олексій Чернишов.

* * *

Міністр інфраструктури Олександр Кубраков зустрів новину про початок повномасштабної війни у себе в офісі. Ще з ночі йому телефонували керівники аеропортів, які блокували злітні смуги в Харкові, Херсоні, Запоріжжі, Дніпрі, та керівники Украероруху, які о пів на третю ночі закривали повітряний простір на Україною.

"Ми із моїм першим заступником зібрались у мене в кабінеті і в якийсь момент вранці чуємо таке "бабах" і вікна затремтіли.

А у нас в міністерстві немає сховища. Є маленька кімната на 5 людей, там людей не розмістиш. Тому ми вирішили одразу вранці переводити всіх кудись в безпечніші місця, десь на Захід", – розповідає УП Кубраков.

"Після наради з прем’єром ми почали шукати поїзд, щоб можна було вивезти міністрів, їхні родини і важливу секретну документацію.

А навколо ж війна, безлад. Я обдзвонив ледь не все керівництво "Укрзалізниці", поки ми тих два поїзда зібрали з того, що було. Ніяких розкошів – але люди були раді і тому.

Але вже подали ті потяги, а вони все не відправляються. Мали о 12 виїхати – стоять, о 13 теж не виїхали. Десь аж о 14-й перший відправився. А мені Чернишов раз за разом телефонує: "Ну де той поїзд? Ну коли? Ну чому не їде?", – ділиться спогадами міністр інфраструктури.

"Абсолютно звичайний поїзд", – згадує в розмові з УП Чернишов:

"Він був скомплектований з якихось резервів чи наявних потужностей, які були. Ніяких він не мав ознак, навіть вагони подекуди були різні. Він не був навіть повністю заповнений. В дорозі ми були довше, ніж я очікував. Бо поїзд був не регулярний, і в той день було не без збоїв. Тому їхали ми годин 20".

* * *

Поки поїзди везли евакуйовану частину уряду на Захід країни, життя у тих міністерствах, які залишились у столиці, перейшло до етапу, який Кубраков з посмішкою називає "початок бардаку":

"У нас тут почався такий бардак: всі бігають, щось кудись перевозять, щось знищують. У дворі почали палити всякі секретні документи, які за протоколами треба ліквідувати. Але наші використали якісь там речовини, щоб воно горіло, прибігли люди з Охматдиту і давай сваритись, бо наш дим на них повалив. Одним словом – бардак, але такий керований".

За словами Петра Порошенка, в деяких відомствах паління документів розпочалося ще перед початком повномасштабного вторгнення:

"В мене один з членів ради партії живе на Саксаганського, навпроти ДБР. Він 23 лютого пізно ввечері подзвонив мені і каже: "Петро Олексійович, буде починатися". Я питаю: "Чого?". "Бо ДБР вже декілька годин евакуюються, вантажать коробки, архіви і тікають".

Олексій Резніков розповідає, що якби він діяв за протоколом безпеки, то мав би разом із керівництвом Міноборони їхати в Гостомель у захищений командний пункт МОУ:

"ЗКП, який був закріплений за моїм персоналом, знаходився, будете сміятися, в Гостомелі, в захищеному місці, яке першим е потрапило в засідку. Теоретично, якби ми туди перемістилися хоча б за день-два, то в мене половина міністерства була б там. Майже в полоні.

Тому ми просто розпорошилися по різних будівлях, які належать Міністерству оборони. Слава Богу, їх вистачає в Києві.

Фінансистів я взагалі скомандував вивезти за межі Києва, щоб вони були в більш-менш безпечному місці і могли працювати".

Тим часом, поки центральні органи влади "розпорошувались", щоб продовжувати керувати державою, населення також реагувало на війну.

"Я був здивований, бо просто стояла довжелезна черга машин. Я ще думав, як це вони так зорганізувались, буквально за годину, що в цьому напрямку, на виїзд з Києва, були неймовірні пробки, відсутність будь-якої координації, хаос, паніка. Що мене вразило, не було поліції. Поліції не було на трасах – ніхто не регулював", – згадує Порошенко свою дорогу в Київ того ранку.

Поки одні стояли в чергах на виїзд з Києва, в столиці з’явилися й інші черги – до військоматів.

"Я дуже точно пам’ятаю, що мені сказали, що величезні черги в воєнкомати, центри комплектації за зброєю. Що люди почали записуватися в ТрО, не вистачає автоматів. Я тоді даю команду везти автомати", – згадує Олексій Рєзніков

За його словами, тільки в Києві за 2 доби роздали понад 20 тисяч автоматів Калашникова. Паралельно, як гриби росли й блокпости.

"Блокпости були на кожній вулиці: зліва, справа квартал, хто де що хоче. І в тому числі – з застосуванням зброї. Тому люди були напружені, люди були перелякані. Все могло бути. І дружній вогонь теж. Потім поступово привели це в порядок. Паролі, перепустки, обов’язкове чергування представника Нацполу, Нацгвардії на блокпостах. Вони – старші, плюс військові, плюс ТрО вже там запрацювало", – розповідає міністр оборони.

Він же згадує одну історію, яка дуже наочно ілюструє той хаос:

"Дзвонить Герман Галущенко (міністр енергетики – УП). Бо збирали нас на уряд теж. І каже: "Я не можу проїхати, мене обличчям в асфальт поклали. Я кажу: "Я міністр енергетики". А їм байдуже". Він дзвонить покійному Монастирському, каже: "Денисе, когось можна мені, Нацпол якийсь, щоб провели мене, бо я не можу проїхати". А Денис каже, що "напевно, зараз я тобі не організую безперешкодний проїзд, бо більшість блокпостів неконтрольовані".

Тобто Гуляйполе таке от почалося. Ну, Германа, слава богу, відпустили. Добре, що не пошкодили нам міністра. Йому довелося день посидіти вдома".

Не всі блокпости створювалися самовільно. Згадує Петро Порошенко:

"Нам просто Штаб оборони нарізав нові завдання. Поставити блокпост у Святошинському районі на окружній, він називався перший блокпост – добре! В кілометрі від нього поставити другий пост – добре! Там на в'їзді з Бучі та Ірпеня – добре! В Подільському районі біля проїзду на Рибальський – добре. Там стоїть позиція на Оболоні, ставте п’ятий – добре. Беріть під охорону урядовий квартал, виставте там пости – добре, тільки скажіть кому підпорядковуємося. І це було все зроблено протягом якихось годин.

І я вам розповідав, що тут біля офісу нашого по точках, в певній точці – я розкривати не буду, стояли два крупнокаліберних кулемети на висоті, щоб вести бойове спостереження".

Насправді цією точкою була дзвіниця Києво-Печерської Лаври, яка знаходиться через дорогу від партійного офісу Порошенка.

Як розповідає колишній президент, вони намагались знайти монахів Лаври, щоб з ними умовитись, але нікого не відшукали – святиня була абсолютно порожня.

Врешті, як і весь Київ. Міністр Кубраков згадує, як того дня заїхав до себе додому, щоб взяти якісь речі на перший час:

"Будинок повністю спорожнів. І тільки жінка консьєржка сидить абсолютно одна. Потім ще на вулиці зустрів якусь знайому, вона каже, що "о, ви тут, це значить і ми ще побудемо".

Якось коли цей евакуаційний поїзд поїхав з колегами, то не було відчуття, що ми тут покинуті. Але ці звичайні люди – вони виглядали взагалі самотніми. Було таке важке відчуття, що їх справді всі залишили".

* * *

"Знаєте, я не розголошував, куди їде потяг. Пасажири не мали цієї інформації з безпекових міркувань. І був такий момент, що коли ми приїхали, то дехто, в тому числі міністри, здивувались, куди саме ми приїхали", – з посмішкою згадує Олексій Чернишов.

"Але коли поїзд ще тільки почав свій рух, то і в мене, і в усіх інших членів команди, було єдине відчуття – ми маємо повернутись. І насправді це трапилось досить швидко".

«Аргумент» [9]

На цю тему: