Ринок праці в Україні на межі колапсу через знелюднення

Важная новость

Україна переживає один із найскладніших періодів своєї історії. Повномасштабна війна з Росією не тільки руйнує міста та інфраструктуру, а й глибоко впливає на економіку, зокрема на ринок праці. Мільйони українців втратили роботу, за даними НІСД, близько 6,2 мільйона, емігрували 7 мільйонів, стали внутрішньо переміщеними особами 4 мільйони. Безробіття, дефіцит кадрів, зростання неформальної зайнятості та соціально-економічної нерівності стали реальністю для багатьох. Але чи готова поточна політика зайнятості відповісти на ці виклики?

Про це розповідає ZN.UA [2].

З початку повномасштабного вторгнення 2022 року український ринок праці зазнав глибоких трансформацій. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися, а структурні зміни стали критичними. Робоча сила скоротилася до 15 мільйонів осіб — це на 12% менше, ніж до війни. Значний вплив мали міграційні процеси: 7 мільйонів українців виїхали за кордон, а 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Це призвело до гострого дефіциту кадрів, про який повідомляють 75% роботодавців станом на кінець 2024 року.

Парадоксально, але поряд із дефіцитом існує двозначний рівень безробіття. За офіційними даними, рівень безробіття знизився з 13,1% у 2024 році до прогнозованих 11,6% у 2025-му. Зареєстрованих безробітних на початку 2025 року — 143 тисячі, що на 7 тисяч менше, ніж роком раніше.

Війна посилила демографічні проблеми — скорочення працездатного населення через втрати, міграцію та інвалідність. Промисловість, особливо металургія, хімія та машинобудування, постраждала від руйнувань, логістичних проблем та енергетичних криз. Регіональні відмінності катастрофічні: схід і південь втратили більшість промислових і аграрних робочих місць, тоді як захід і центр перевантажені вимушеними переселенцями.

Ці зміни не тільки економічні, а й соціальні. Найбільш вразливі групи — жінки, молодь, пенсіонери, ветерани та люди з інвалідністю — опинилися в найгіршому становищі. Поточна політика зайнятості, орієнтована на довоєнні реалії, не враховує цих трендів, що призводить до зростання нерівності та ризику соціальних заворушень.

Війна спричинила деструкції в ключових елементах ринку праці: системі оплати, обов'язковому соціальному страхуванні, неформальній зайнятості та тристоронньому соціальному діалозі. Кількість застрахованих працівників впала до 8,8 мільйона на грудень 2024 року — це на 968 тисяч менше, ніж 2021-го. Неформальна зайнятість охоплює понад 30% працівників, і цей показник зростає через перехід бізнесу в «тінь», страх мобілізації та поширення платформної економіки, як таксі чи доставка.

Заборгованість із виплати зарплат — ще одна болюча проблема. До війни вона становила 3,1 млрд грн, а після вторгнення зросла. Наприклад, у Києві на березень 2025 року — 596 млн грн (зростання на 35,5%), а в донецьких і луганських шахтах — 500 млн. Це не тільки б'є по кишенях працівників, але й підриває довіру до системи.

Соціально-економічні нерівності під час війни загострилися. Коефіцієнт заміщення пенсій впав з 37,7% у 2015 році до 23,9% у 2024-му, що значно нижче норми МОП у 40%. Високі зарплати топ-менеджерів (наприклад, CEO «Нафтогазу» — 2 092 500 грн на місяць проти середньої в галузі 23 200 грн) різко контрастують із середньою зарплатою по економіці у 21 500 грн 2024-го. Заморожені соціальні стандарти і гарантії, такі як мінімальна зарплата у 8 000 грн 2025-го (нижче фактичного мінімуму у 16–20 тис.), тільки посилюють бідність.

Серед трендів — глибока структурна трансформація через війну, міграцію, демографічні втрати та руйнування інфраструктури. Глобальні фактори, такі як цифровізація та конкуренція за кваліфікованих працівників, додають складнощів. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися.

Ще один із трендів — дефіцит кадрів поряд із високим безробіттям. Близько 75% роботодавців стикаються з постійним браком працівників, що призводить до конкуренції за фахівців. Причини: міграція, мобілізація, демографічний спад.

Інший тренд — невідповідність освіти потребам ринку. Випускники вишів часто працюють не за фахом або безробітні через невідповідність навичок. Це потребує системної модернізації освіти.

Цифровізація та нові форми зайнятості, як гіг-економіка та віддалена робота, знижують бар'єри входу на ринок і створюють інноваційні моделі. Це шанс для відновлення, але також ризик зростання неформальної зайнятості.

Війна посилила також проблеми для вразливих груп. Люди з інвалідністю — понад 3 мільйони на середину 2024 року — мають лише 16% рівня зайнятості проти 55% у ЄС. Ветерани, ВПО та пенсіонери регулярно стикаються з бар'єрами.

Регіональні диспропорції також зростають. У зонах бойових дій, зокрема у Донецькій і Луганській областях, заборгованість і безробіття найвищі. Міграція спустошила схід і південь, але створила тиск на західні регіони.

Тристоронній соціальний діалог фактично заблоковано з 2018 року, фонди соціального страхування неефективні (адміністративні витрати 22% у 2024-му). Критична залежність від зовнішнього фінансування та демографічний спад загрожують довгостроковій стабільності.

Поточна урядова політика фокусується на короткострокових пасивних заходах: одноразовій допомозі, субсидіях чи реєстрації безробітних, але ігнорує структурні проблеми. Державна політика зайнятості останніх років мала переважно реактивний характер: фокус на виплатах, а не на створенні нових робочих місць. Державна служба зайнятості часто обмежувалася реєстрацією безробітних і короткостроковими курсами. Механізми перекваліфікації не відповідали потребам сучасного ринку, особливо в цифрових професіях. Відсутність регіональної адаптації призвела до неефективного розподілу робочої сили. В результаті ми отримали ситуацію, коли робочі руки є, але вони не там, де потрібні, і не мають потрібних кваліфікаційних навичок.

Нова політика зайнятості має враховувати сучасні тренди: цифровізацію, міграцію, дефіцит кадрів і війну. Вона повинна бути орієнтованою на відновлення, ЄС-інтеграцію та Цілі сталого розвитку ООН (зокрема, зменшення соціальних нерівностей).

По-перше, потрібні перегляд мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму через тристоронній соціальний діалог, гармонізація з Директивою ЄС 2022/2041 (60% медіанної зарплати) та конвенціями МОП. Приєднатися до програми МОП щодо прожиткових зарплат теж не зайве.

По-друге, треба реформувати систему оплати: підняти базові ставки в тарифних сітках, мінімізувати розриви між секторами, додати надбавки за роботу в прифронтових зонах.

Нова система зайнятості має мотивувати до роботи, а не до очікування виплат. Необхідно впровадити модель «активного працевлаштування», де людина отримує фінансову підтримку лише за умови участі в навчанні або суспільно корисних роботах.

По третє, необхідно запровадити регіональні програми відновлення зайнятості. Кожна область повинна мати свій «План трудового відродження» — із залученням місцевого бізнесу, громад і донорів. Це дасть можливість повернути роботу туди, де вона зникла.

Жінки, ветерани, люди з інвалідністю мають бути ядром нової політики зайнятості. Їхня інтеграція — це не соціальна благодійність, а економічна необхідність.

По-четверте, потрібен «єдиний державний цифровий портал праці», що поєднуватиме вакансії, навчання, кар’єрне консультування, мікрокредити для самозайнятості.

Відновлення України не може базуватися на дешевій робочій силі і сировинній моделі економіки. Україна повинна перейти до інноваційної моделі, в основі якої високотехнологічна, гідно оплачувана праця, що підтримується державою через податкові стимули та партнерство з бізнесом.

Українські вчені-економісти Василь Костриця і Тетяна Бурлай слушно зазначають: «Ринок праці — це не просто індикатор економіки, це дзеркало суспільної довіри». Людина праці — це передусім стратегічний ресурс держави. Якщо люди вірять, що держава дає шанс на роботу, вони залишаються, працюють, сплачують податки, відбудовують громади. Якщо ж політика зайнятості неефективна, то суспільство втрачає віру, а країна — людський капітал.

Сьогодні Україна стоїть перед історичним вибором: або відтворити стару соціально несправедливу модель нерівностей і неформальної праці, або створити новий соціально-економічний договір, де праця стане фундаментом повоєнного відродження.

Для післявоєнної України праця це не просто економічна категорія. Це психологічна та соціальна безпека. Зайнятість — це антипод травми, безсилля, втрати. І саме тому нова політика зайнятості і праці має бути гуманістичною — орієнтованою не лише на економіку, а й на гідність людини.

Україна має шанс створити сучасну, стійку, цифрову та інклюзивну економіку праці, якщо:

держава стане не просто «реєстратором безробітних», а партнером у кар’єрному розвитку;

освіта, профспілки і бізнес працюватимуть у тісній зв’язці;

повернення українців з-за кордону стане не актом патріотизму, а раціональним вибором, бо вдома є робота, гідна зарплата і перспективи розвитку.

Війна змінила Україну, тепер настав час змінити й політику зайнятості. Час діяти — для мільйонів українців, які заслуговують на гідну роботу та майбутнє. Бо без людей, які працюють і вірять у своє завтра, відбудова неможлива.

«Аргумент» [3]

На цю тему: