Місяці, проведені в полоні, були найжахливішими у житті 40-річного Олексія (Бумера). Але попри тортури та знущання він вижив, вистояв і сьогодні знов готовий захищати Україну.

Про героя розповідає видання Цензор.нет. [2]

Ми були готові до війни

Війна для кожного з нас почалась майже однаково – із сильних вибухів за вікном. Різниця була лише в рішеннях, які кожен з нас ухвалив після розуміння того, що сталося. Олексій (Бумер), колишній учасник ССО, а зараз розвідник батальйону "Скала", рішення прийняв миттєво.

Олексій після школи відслужив в армії, в 19-20 роках підписав річний контракт із ЗСУ і служив на Донбасі. Перед самою війною пішов працювати оператором на заправці, і 24 лютого в нього мав бути звичайний робочий день.

- Десь в 3.50 ранку почався обстріл з Чонгару, - розповідає Олексій. - Я прокинувся від шуму, думаю: "щось до болю знайомі звуки". Хвилини через 2-3 зателефонував мій колишній командир, каже "збирайся, форму одягу знаєш".

Але виїхали не одразу: допомогли цивільним перейти в бомбосховище, і потім почали вирушати. Спочатку хотіли їхати на Генічеськ у наш військкомат, але трошки туди не доїхали.

- Чому?

- По дорозі побачили, як в нього входить російська колона. Ми були на своїх власних машинах, тому розвернулися й почали відходити. Ми ж колишні АТОшніки, були вдягнені у військову форму, з бронежилетами, іншим спорядженням, тобто майже повністю були готові воювати. Та вирішили трошки перенести першу зустріч із ворогом.

- Видається, наче ви точно знали, що станеться повномасштабне вторгнення?

- Ми постійно моніторили ситуацію по новинах, знали що на кордонах стоять російські війська, були й інші ознаки. Тому заздалегідь підготувались, навіть заправили машини.

- Виходить, ви опинились на окупованій території?

- Росіяни одразу окупували Генічеськ через Арабатську стрілку та Чонгар. Потім з Чонгара їхня колона пішла на Мелітополь і Херсон. Тесть мій нарахував, що на Херсон пішло 150 одиниць російської техніки – танків та БМП.

- Як дістались до наших? У вас був звʼязок з командуванням? Знали, куди їхати?

- На Чонгарі залишились наші підрозділи морської піхоти та прикордоннники. Їх теж почали зранку бомбити, половину розбили, решта вирвались та почали відходити. У нас із ними був звʼязок, тож зустрілись біля селища Партизани і далі вже їхали разом.

Прикордонники і морська піхота звʼязались із командуванням і вирішили йти в сторону Херсону колоною. Ми в голові на своїх власних автомобілях як розвідка. Російська колона, яка рухалась паралельно, нас обігнала, і ми зайшли їм у тил. Нас там ледь не взяли в котел. Вихід був лише через Нижні Сірогози, там дорога йде на Енергодар та Мелітополь, в якому тоді вже стояли росіяни. Каховка на той момент теж опинилась в окупації. Тому пішли на Василівку, потім поїхали на Запоріжжя, переночували пару днів і, звʼязавшись із своїми побратимами, поїхали у Дніпро. Там вже повністю мобілізувались і почали працювати.

"Тихо прийшов, тихо пішов"

- Як потрапили у свій батальйон?

- На збірному пункті в Дніпрі зустрілись із комбатом, він сказав, що такі, як ми, колишні АТОшніки, з бойовим досвідом, в батальйоні потрібні.

- Ви з самого початку були розвідником?

- Деякий час ми патрулювали вулиці в Дніпрі, шукали мітки й тих, хто їх ставить. Якось надійшов сигнал про підозрілу людину. Виїхали. Чоловік ішов по трасі, каже, що з Харкова. У нього телефон кнопковий, в якому всього 9 номерів, і всі дзвінки лише за останні 2 дні. Номери цікаво підписані, типу "Ваня Якут". Ну і блокнотик знайшли з координатами. Прийняли його, здали відповідним структурам та й все.

- Памʼятаєте свій перший бойовий виїзд? Маю на увазі, після початку повномасштабного вторгнення.

- Це був вже березень, ми виїхали в Харківську область, село Барвінкове. Приїхали взводом, 4 групи. Якраз тільки отримали NLAW, от ми з ними пішли з Барвінкове в сторону Ізюма. Нас вивезли на точку, а звідти ми кілометрів 5-6 ішли до місця. Треба було вибити орків з ферми. Повністю вибити не вийшло, хоч нам і давали координати. Положили і наших хлопців. Тоді ще у нас було дуже мало ресурсів.

А взагалі ми ж ДРГ, ми у відкрите зіткнення не вступали. У нас були трошки інші завдання. Розвідати, побачити, передати. Ми були наче очами батальйону. Якщо бачили скупчення противника, то обходили стороною, розвідували що і як. Або, наприклад, іде колона, і завдання було, якщо іде з боєкомплектом, то знищити його разом із паливом. Техніка, танки нас не цікавили – лише БК і паливо.

- "Тихо прийшов, тихо пішов"?

- Так.

- Як же потрапили у полон?

- Ми стояли біля пари сіл, зʼявилась інформація, що там є постраждалі цивільні, поранена жінка плюс поруч палає обʼєкт. Отримали завдання розвідати, що горить, та заїхати в найближче село і дізнатись, хто з цивільних поранений, надати допомогу та по можливості евакуювати. Машину залишили під охороною в посадках, а самі пішки, по снігу та грязі пішли в перше село. Поговорили з людьми, наче, не було в них постраждалих. Тоді повернулись до машини і поїхали шукати далі. Біля наступного села, на пагорбі стола жінка з малою дитиною та бабуся. Ми з ними поспілкувались, дали дитині смаколики, наче теж не було постраждалих. Як пізніше виявилося, жінка була пособницею ворога, вона викликала військових, і як тільки ми відʼїхали від села, нас взяли в полон.

- Виходить, це була засідка?

- Вони теж хитрі. Вийшли з машини в нашій формі, в пікселі, взяли із собою когось з "ДНР" чи "ЛНР", які можуть говорити з українським акцентом. Ми їм паролі кричимо, вони лаються, але говорять, як наші. А потім підійшли й інші, і ми побачили, що акцент вже зовсім не той.

- Де це сталося?

- Район Топольського, під Ізюмом. Група наша - 4 бійці. Одразу почали катувати. Роздягли, шукали наколки. Знайшли у двох. Один наш побратим воював в АТО в батальйоні Донбас-1. Другий був з Дніпра, єдиноборствами займався, у нього були два черепи на ключицях. Розстріляли обох. Був ще один цивільний, його теж розстріляли – за те, що він, начебто, був корегувальником. Не знаю, як ми залишились живими. Може думали, що в нас можна отримати якісь відомості.

Тюремщики боялись, що ми запамʼятаємо їхні обличчя

- Ви довго були у полоні?

- Загалом сім з половиною місяців, а той мій побратим і досі ще там.

- А де саме?

- 16 березня потрапили в засідку, 18-го відвезли на Шебекіне, Бєлгородської області. Там ми пробули декілька днів, поки зійшли синці, бо прийняли нас "добре", і в 20-х числах відправили далі в Бєлгородську область. Сиділи в СІЗО до 6 травня, а вже звідти переправили в Тульську область, місто Донскоє, де перебував останні пів року. Там було і багато наших цивільних.

- Цивільних?

- Так, чоловіків від 18 до 60 років. Вони боялись, що на окупованих територіях буде активний спротив, тому вживали  "превентивних заходів". Думали ж, що їх зустрінуть з квітами, а їх навіть жінки та діти "вітали" коктейлями Молотова. Тому й почали "пакувати" всіх чоловіків.

- Які умови були в СІЗО?

- Спочатку, ще у наметовому містечку, умови були більш-менш. В СІЗО в Старому Осколі було вже важче, там приймали, били, а потім, коли вже в Тульську область потрапили, там вже почалась реальна жесть. Нереальні умови.

- Що маєте на увазі? Вас годували?

- Так. Але били по 5-7 разів на день руками, ногами, гумовими дубинками, палицями, використовували шокери. Виживали після цих катувань не всі. Якось чув розмову охоронців, що одного з увʼязнених довелось везти у лікарню, але все одно врятувати його не вдалося.

Також не давали сидіти – зранку прокинулись, камеру прибрали і стоїмо або присідаємо. Сидіти нашим не дозволяли взагалі, плюс заходять у камеру, до чогось причепляться та змушують присідати. І я вам скажу, що рекорд дня у нас був, не повірите, з 2 годин дня до 6 вечора 3153 присідання.

- Як же це можливо?!

- Виявляється, можливо. Сам здивувався. Мінімум присідали 500-800 раз, в середньому по 1,5 тис., ну і максимум 3153. Українці – сильний народ. Тюремщики самі дивувались. Іноді було чутно їхні розмови, то вони дивувались, як ми стоїмо попри побиття та присідання. Уявити це, дійсно, складно, але коли через це проходиш, то виявляється, що це реальні речі. Людські можливості безмежні.

- Ви тривалий час, якщо можна так сказати, спілкувались із росіянами, коли були в полоні. Які в них настрої?

- Не дуже. Далеко не всі там впевнені в перемозі над Україною. Тому, мабуть, і боялись, що ми можемо запамʼятати їхні обличчя. З почутих з коридору розмов знаю, що в них теж багато хто незадоволений своїм урядом. Там є адекватні, і це було видно по відношенню до наших полонених, але вони всього бояться, і насамперед, своїх же.

"В тебе з якої сторони ребра поламані, з правої?", і потім бʼють по лівому боку

- У вас були проблеми зі здоровʼям після полону чи все обійшлося?

- Тепер на одну ногу кульгаю.

- Вам там надавали медичну допомогу?

- Ні. Інші звертались по допомогу, але толку від того не було. Наприклад, у хлопця одного набрякали ноги, так йому за весь цей час два дні таблетки давали і один укол зробили.

- Чому ж вас не лікували?

- Ну, щось лікували. Якщо, приміром, були висока температура, то давали таблетки. У хлопців ребра були поламані, то водили до медика. Але що з того? Там поруч охорона, то питають, "в тебе з якої сторони ребра поламані, з правої?", і потім бʼють по лівому боку. Вони водили до лікаря більше для "галочки". Відвели до лікаря, дали таблетки, а на зворотному шляху теж могли стусанів надавати, поштовхати.

- То ви тому і до лікаря не звертались?

- Так, всі намагались не привертати до себе зайвої уваги, хіба що зовсім вже було погано.

- Виводили на свіже повітря?

- Так, виводили, але по погоді, якщо дощу не було. Зазвичай зранку, коли на 5 хвилин, іноді навіть на 20.

- Чи була у вас можливість дізнаватись українські новини? Знали ви, що визволили Київщину та Харківщину, що почали рухатись на південь, що вибухає у Криму і що влучили у Кримський міст?

- Ні, нам лише іноді включали російські новини. Пропаганда там працювала активно, нам казали, що Україну вже захопили, поділили на три частини між Росією, Польщею та Білоруссю. Але конкретно ми нічого не знали. Проте ми читали між рядками, тому й з цих новин розуміли, що вони нікуди не просунулись, і навпаки, зазнають поразки.

- Наскільки знаю, полонені мають право раз на якийсь час спілкуватись чи листуватись із рідними. У вас була така можливість?

- Дзвонити вони не дозволяли. Давали лист паперу типу щоб листа написати, мовляв, живий, здоровий. Але ці листи навряд чи куди пішли. Принаймні, мої рідні нічого не отримували.

- Були якісь передумови вашого визволення? Ви здогадувались?

- Для мене це було цілком несподівано. Знали, що нас не забули і обміняють, але коли саме, не знали. Звичайно, думки різні були, поговорювали, що могли й в Росії залишити в тюрмі чи взагалі розстріляти, але ми сподівались на краще.

- Коли вас обміняли?

- 29 жовтня.

- Після полону встигли відпочити?

- Трошки. Спочатку, після обміну, були у шпиталі, а після нього дали 30 днів відпустки. Тепер повернувся на службу в батальйон.

* * *

Майже 3,4 тис. наших військових перебувають у російському полоні. Дехто - з самого початку повномасштабного вторгнення. Всі вони чекають на обмін.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Чому домовлятися із Путіним неприпустимо [4]
• Професор Тімоті Снайдер: Вдячність Україні [5]