Станіслав Асєєв: Що насправді відбувається в "учебках" ЗСУ

Важная новость

Під час широкомасштабної війни Україна має парадокс, про який мало хто здогадується. Сотні чоловіків щодня в Україні намагаються якимось чином уникнути мобілізації, тисячі – бояться того, що їх ледь не на другий день після вручення повістки прямо з військкомату кинуть у бій. А в цей час добровольці – ті, хто свідомо хоче піти захищати країну – не можуть потрапити на "нуль" через бюрократичну тяганину та тотальний "совок", який панує у так званих "учебках" (навчальних центрах при військових частинах, призначених для практичного відпрацювання завдань бойової підготовки та підвищення рівня особового складу – ред.).

Пробитись крізь збирання недопалків та "фарбування трави" на фронт так само важко, як і отримати бодай якусь відповідь на запитання – як таке взагалі може бути в час найбільшої загрози для існування України і гострої потреби армії в доукомплектуванні бойових бригад?

На запитання: "чому так?" – чуєш класичне радянське: "згідно-відповідно".

Посилання на нескінченні папірці, статути, нормативні акти створюють у навчальних центрах атмосферу кафкіанського "Замку": абсурду, з якого немає виходу ні для кого.

Рудимент СРСР

Одразу зазначу, що описаний тут мій персональний досвід, можливо, не є репрезентативним. Але спілкуючись із військовими стає зрозуміло, що рудименти "радянської армійщини", за поодинокими винятками, все ще є у більшості так званих "учебок".

На що очікує доброволець (ще вчора цивільний), який уперше в житті потрапляє до навчального центру за місяць до відправки на фронт?

Звісно ж, інтенсивного курсу тренувань з ранку до вечора, адже часто такі люди не мають уявлення навіть про правильну стійку під час стрільби.

Мені здається, що саме з цього і має виходити уся організація системи підготовки солдата: рекрут, який прибув на навчання – не вміє нічого і потребує, щоб його навчили всьому з "нуля".

Якщо ж хтось знає і уміє більше, то це лише приємний бонус.

Натомість, в реальності ви потрапляєте ніби у виправно-трудову колонію на невизначений час.

Умови проживання новобранців в одній із "учебок" ТРО ЗСУ

До офіційного старту навчання я провів у такому підвішеному стані більш як два тижні (деякі – місяць), коли вас тримають у військових частинах як заробітчанина, який десь здалеку чує постріли щасливців, яким вже видали автомат. Скільки новобранця протримають в такому статусі – точно сказати не може ніхто. Як, власне, і чому ТЦК розповідає, що навчання почнеться ледь не з першої години, коли ви потрапите в навчальну частину.

Насправді ж рекрут може об'їздити декілька "учебок" країною протягом місяця, перш ніж опиниться у тій, яка буде готова його прийняти.

Що стосується мене, нас, то з моменту приїзду в "учебку" у нас почалася втрата здоров'я, часу та мотивації.

При цьому в моєму випадку шлях до "учебки" був максимально простим:

я приїхав на позиції бригади, в якій збирався проходити службу,
познайомився із безпосереднім керівництвом,
взяв відношення від бригади,
прийшов з ним до ТЦК та мобілізувався.

На цьому адекватна частина процесу закінчилася, адже далі нашу групу новобранців привезли до учбового центру, умови в якому швидше нагадували поєднання тубдиспансеру та СІЗО: пліснява, грибок , вологість, повно хворих, яким при температурі 39 видають дитячі драже від грипу.

Жодної комунікації з нами – новоприбулими майбутніми оборонцями країни – протягом перших днів не було.

Ми просто довільно кочували від одного взводу до іншого, займалися збором сміття, заготовкою дров, сортуванням піддонів, аж доти, доки мені при сприянні Генштабу не вдалося зустрітися із командиром частини. Він дозволив поставити "питання, які турбують":

– Я доброволець, який за місяць має поїхати на "нуль". Питання наступне: чому я вже тиждень збираю обгортки від цукерок територією частини? Де навчання?

У відповідь я почув, що навчальний процес починається "згідно з відповідним наказом", якого немає. Отже, залучити до навчання нас не мають права.

Коли і чи буде цей наказ взагалі саме в цій частині сказати не може ніхто, як, власне, і чому ТЦК привіз нас саме зараз і саме сюди.

В сухому залишку: поки чекаємо на наказ, продовжуємо збирати обгортки та сортувати піддони.

Цікавий момент: коли у суміжній з нами роті нарешті почалися практичні навчання, від одного з курсантів після чергового наряду я почув:

– Завтра ще й на ці бісові стрільби йти.

Після двох-трьох тижнів "фарбування трави" рекрут просто забуває, заради чого він тут, і що дратувати його має саме "фарбування", а не навчальні стрільби. До речі, курсант переймався даремно: оскільки їхня рота стріляла останньою, то відбувалось це вже поночі та суто формально, бо за журналом треба було відстріляти боєкомплект.

Оскільки в першій "учебці" навчання для нас так і не почалося, а через тиск Генштабу наше перебування стало проблемою для керівництва, останнє перекинуло нас, новоприбулих, до наступного учбового центру, де пліснява змінилася на намети у лісі.

Втім, для мене це вже не зіграло особливої ролі, адже першу "учебку" я залишав добряче хворим.

Другий учбовий центр вже нагадував повноцінну колонію: навчання за деякий час тут таки стартувало, що офіційно відкрило двері до роби, сокири та 15-годинних нарядів на дрова та кухню.

До того ж зустріли нас "розписні": новобранці з попереднього курсу з великим терміном відсидки, яких залишили тут на друге коло і які тепер передавали накопичений досвід нам.

Справедливості заради треба сказати, що у другому навчальному центрі до хворих ставилися відповідальніше, тож коли мені вже стало важко підіймати сокиру, з наряду мене зняли та відправили до лікарні, де і ушпиталили з гострим бронхітом та низькою сатурацією як спадком "бойових навичок" з попереднього так званого навчального центру.

Але зупинимось детальніше на окремих складових підготовки людей до війни.

Одяг та екіпірування

Із екіпіруванням проблем немає: учбова частина забезпечує всім необхідним, від шкарпеток до тактичних окулярів та дощовика.

А от до якості форми питання є, принаймні в першій "учебці", де нам цю форму видавали.

Особисто у мене на обох куртках на третій день злетіли замки. Спочатку я застібав верхню частину просто на липучки, потім зашив замки та вдягав через голову, бо на складі могли замінити лише на комплект, що на два розміри більше. Зрештою я плюнув на це та ходив у своїй цивільній куртці-мілітарі, поки не купив собі в місті нормальний комплект.

На перший погляд може здатися, що зовнішній вигляд солдата – це несуттєве на фоні глобальних проблем із навчанням, але повірте, це не так.

Будь-який професійний військовий вам скаже, що ключовий момент переваги над ворогом – це мотивація.

Не перевага в озброєнні, не навички бою – перш за все мотивація. Без неї навіть новітня західна техніка кидається, а особовий склад розбігається.

І навпаки: мотивовані добровольці з одними гранатами та автоматами у перші дні повномасштабного вторгнення показували дива спротиву.

Озброєння – лише інструмент у руках мотивації.

Так от, оце все опускає рекрута – у неякісній формі, більшій на два розміри – до рівня сумнозвісних російських "чмонь".

Це на самому початку вбиває будь-яку мотивацію рухатися в цій системі вперед.

Хай там як, в учбові центри краще приїжджати з власною формою та взуттям, бажано – в двох комплектах.

Їжа

Тут все залежить від конкретної частини, в якій перебуває новобранець.

У першій "учебці" їжа була значно кращою, ніж у другій, натомість у лікарні я зустрів хлопців з сусідніх "учебок", яким навіть давали сік з шоколадом, м'ясо – замість гумової сардельки.

Від чого саме це залежить – сказати важко.

В цілому, харчування триразове та включає типовий армійській раціон: каші з тушонкою або сосискою, супи, овочевий салат, хліб, масло, печиво та чай.

Особовий склад

Якщо сказати метафорично, то в моєму випадку "учебка" виявилася вивернутим назовні 24 лютого 2022-го: падаючі епілептики, "мурчащіє" колишні зеки, сзчшники (декілька випадків залишення частин за перші два тижні) – і багато випадкових людей без жодного відношення до жодної бригади, які чекають на "покупців".

Деякі відверто казали, що приїхали за грошима, щоб покрити борги. Відчуття того, що ми тут заради спільної справи повністю зникло.

Втім, склад новобранців все ж різнився в обох учбових центрах. В першому відсотків сімдесят цілеспрямовано прийшли на контракт, часто вже маючи щонайменше уявлення про поводження зі зброєю або навіть бойовий досвід.

Тоді як у другому навчальному центрі сектор добровольців був мінімальним і у віковому цензі здебільшого вимірювався 40+.

Більшість же новобранців була мобілізованими та відверто випадковими в армії людьми: деякі з судимостями, важкими захворюваннями, без мотивації та освіти (один навіть писати не вмів).

В процесі навчання через напади, які з курсантами траплялися просто на вулиці, виявились декілька епілептиків, а вже у лікарні у двох новобранців знайшли гепатити при першому ж аналізі крові.

Чому у ВЛК вирішили цього не помічати?!

На додачу до нас ще й привезли безхатька: у ТЦК йому запропонували "зиму в теплі", помили, купили у секондхенді якесь шмаття та закинули до нас в ліс. Єдине, про що воєнкоми забули згадати, – це його ноги, які буквально гнили та сочилися, через що вже наступного дня його відвезли до лікарні, звідки... повернули як цілком придатного.

Хворі ноги безхатька-новобранця

То чому дивуватися, що чоловіки тікають від ТЦК? І роблять це в той самий час, коли у Києві, Львові та інших великих містах треба заздалегідь бронювати місце в ресторані, щоб туди потрапити.

І це ще один факт: люди більше не хочуть воювати. Можна заперечувати це, знімати для керівництва патріотичні сюжети про "потьомкінські села" замість реальних "учебок", згадувати Бучу, Ірпінь, постійні обстріли міст. Але в середу вдень під час повітряної тривоги до ресторанів Києва треба займати чергу, щоб потрапити до зали. І контингент, який всупереч цьому опиняється в "учебці"– лише віддзеркалення цієї реальності.

Це ті, кому в більшості не пощастило потрапити за столичні (львівські, дніпровські тощо) столи, а не ті, які мають за честь зараз не бути за ними. Волонтерський рух вже давно працює на креативі – для донатів зараз недостатньо просто згадати, що в Україні війна. Рівно те саме і з мобілізацією.

Тож запит на 500 тисяч мобілізованих звідси – з СРСР із черговими у "червоних куточках" – виглядає як церемонія масового жертвоприношення.

Курсанти гірко жартують, що коли зустрінуть ворога, почнуть голосно кашляти в його бік та жбурляти дрова – все, чому навчились за місяць.

До речі, моя суто суб'єктивна вибірка мобілізованих (не добровольців) географічно збирає людей з глибинок регіонів, а не з обласних центрів.

Все це – проблема, яку треба було обговорювати ще вчора, інакше пів мільйона непідготовлених українців зіштовхуються з декількома мільйонами непідготовлених росіян, і калькулятор вирішить все.

Без ідей не перемогти

Там де дрова і піддони ідейності немає.

Ідеологічна складова не просто на "нулі", вона превалює в мінус.

Один з офіцерів прямо перед строєм курсантів сказав, що йому плювати на них, коли ті запитали, чому їх знімають з навчань для розвантаження піддонів.

Це й не дивно, адже учєбки часто називають "відстійниками" для тих офіцерів, чия військова кар'єра вже закінчилася. І звісно, куди ж їх подіти, як не поставити навчати майбутніх солдатів...

Але гірше за все, як на мене, це те, що відбувається із тими – тепер дуже рідкісними – добровольцями.

У першій "учебці" я зустрів декілька хлопців по 19-23 роки, які в подальшому збиралися відправитися на фронт як штурмовики. Звісно, в них будуть шанси, якщо вони опиняться в учбовому центрі бригади на кшталт Третьої штурмової: з блискучим вишколом та потужним ідейним ядром, досвід якої чомусь досі не масштабований в межах ЗСУ. Але таких підрозділів – одиниці.

Боєць 3-ї окремої штурмової бригади (раніше ССО "Азов") ЗСУ поблизу Бахмута на Донеччині, 6 лютого 2023 року

Те, що я бачив навколо, більше нагадувало піонерський табір без жодного уявлення про пекло бойових дій чи ще гірше – полон.

Ці діти (а часто і дорослі) просто не розуміли, що вже за місяць зіткнуться із тими, хто відрізає голови ще живим полоненим та зливає відео про страту в телеграм; кидає на геніталії дроти та пускає струм; ґвалтує жінок та спалює їхні тіла на подвір'ї.

Встановлено, що за період вторгнення найстаршій зґвалтованій – 82 роки, наймолодшій – чотири [2]. Все це нікуди не зникло і за місяць постане знаком питання перед кожним, хто поїде на "нуль".

Хто знає, можливо, мотивація ближче, ніж нам здається, і варто системно нагадувати про все це курсантам на спеціальному курсі через терабайти воєнних злочинів. І тоді бажання просто виплатити кредит зміниться бажанням перемогти і вижити.

До речі, щодо цього я запропонував свою допомогу, адже за кордоном читав лекції про психологічні особливості поведінки людини під час допиту з застосуванням тортур. Але тут в "учебці" реакція на мою пропозицію залишилася на рівні "чудових ідей".

Зрештою, одному з командирів я так і сказав: "Ви готуєте тут "двохсотих". І це також ваша провина, якщо вони навіть не усвідомлюють це".

Пінг-понг, або "покупці"

Остання частина учбового процесу в чомусь дублює його початок: хаос переміщення щойно "навчених" бійців країною, або пінг-понг.

Коли постає питання, до якої бригади новобранець зрештою має потрапити, то виявляється, що ні відношення, ні рекрутингові програми від бригад (пару хлопців відправляли своє резюме, проходили співбесіду на конкретну посаду) не мають жодного значення.

За пів доби до відправки до своєї бригади я раптом дізнався, що відправляють мене до зовсім іншої частини на зовсім інший напрямок. З переважною більшістю курсантів сталося те саме. Починається хаос дзвінків до знайомих, які б могли або швидко вплинути на ситуацію, або перевести людину у потрібну бригаду хоча б за місяць. Тож навіть ті новобранці, які скористалися порадою (абсолютно логічною) Міноборони та заздалегідь обрали підрозділ, посаду та колектив, у якому бажають служити, не взмозі вплинути на цей процес перед "покупцями" – людьми, які просто затикають діри у власних бригадах вчорашніми курсантами.

Для добровольців це означає, що, наприклад, потенційний оператор БПЛА з IT-освітою стає водієм БТР, або, як у моєму випадку, – замість бойової посади на "нулі" в реальності потрапляєш до чужої бригади на посаду у штаб.

Станіслав Асєєв таки потрапив у ту бригаду, до якої хотів

Це – армія?

"Це – армія" – фраза, яку я чув скрізь, навіть від курсантів, коли обговорювали все, що відбувається в навчальних центрах.

Іншими словами вона звучить так: "Це – Україна, і тут таке – норма, забий, не зважай". Один з бойових побратимів, який чекав на мене на "нулі" з "учебки", прямо сказав:

– Хочеш відверто? Після твоєї статті змиють плісняву, пофарбують стіни, дадуть догану умовному капітану, – а завтра тут буде те ж саме, не кажучи вже про всю країну. Так само було зі мною рік тому, так само зараз з тобою, і так само тут буде і через рік. Бо це – мільйонна армія, і глобально, на фоні озброєнь, дронів, снарядів, фортифікацій, протезів, реабілітацій, всім плювати на "учебки". Так, фундамент цієї мільйонної будівлі просідає, і зрештою може рухнути все. Але поки верхівка з професіоналів на фронті хитається, але стріляє, – ніхто не буде зважати на слабий стогін внизу.

Мені ж весь час до цієї фрази хочеться додати знак питання: "Це – армія?". Бо сказана в Ізраїлі чи Штатах, вона буде не зрозуміла навіть на культурному рівні.

Слово "армія" не означає там абсурд та непрофесійність, пусту втрату часу, сил, здоров'я, тим більше – під час війни. І гірше за все, якщо ми самі погоджуємося і тим, що не має бути нормою, – як з нормальним.

Тож особисто для мене це не закінчена думка, а лише знак питання – а чи армія це?

Навчання у бригаді

Цей огляд був би неповним без порівняння загальновійськових "учебок" з "учебкою" бригади, в яку курсант потрапляє вже солдатом для проходження служби.

Після того, як мені вдалося швидко (знову ж таки – завдяки Генштабу) перевестися із чужої бригади до своєї, я одразу відчув разючу різницю між атмосферою фронту та сортуванням піддонів. Скажу тільки про дві ключові речі.

Перше, що кидається в очі – горизонтальні зв'язки між командирами та особовим складом. Власне, командирів ще треба розпізнати, бо стиль спілкування з підлеглими робить рівними всіх, незалежно від звань та посад.

Зникає будь-яка паркетність, ледь не священне тремтіння перед старшим за званням.

Всі розуміють, що просто зараз кожен з присутніх ризикує життям, і часу на формалізм просто немає.

"Далі нуля не пошлють" – максима, яка повністю формує логіку відносин командирів з особовим складом на лінії бойового зіткнення. Принаймні, в нашому підрозділі.

Бійці стрілецького батальйону "Карпатська Січ" готують мішені із зображенням президента Росії Володимира Путіна під час навчань для новобранців на стрільбищі в Харківській області, 30 червня 2022 року

Другий момент: за один тільки день на полігоні я здобув більше досвіду, ніж за два місяці кочування "учебками".

Звісно, це в першу чергу зумовлене індивідуальним підходом, який здатна забезпечити власна бригада новоприбулому на противагу сотням курсантів, яких треба навчити.

Приміром, з'явилася можливість відстріляти за день кількість таку бк, яку в "учебках" відстрілювали за тиждень. Це ж стосується і оперативного навчання всім видам зброї, які тільки є на позиціях і яких часто просто немає в учбових центрах.

Тобто відбувається швидка та якісна специфікація бійця за обраним бойовим напрямком у власній бригаді. Це, своєю чергою, ставить питання про доцільність загальновійськових "учебок" як таких.

Що робити?

Який може бути вихід?

Одразу зазначу, що збільшувати термін навчання при збереженні системи не має жодного сенсу.

Справа в тому, що навіть якщо "відповідальна особа" особисто проїде всіма "учебками" – то "згідно-відповідно" все одно переможе, бо інспектувати цю систему – тільки підживлювати її.

У нашій частині перевірки керівництва відбувались ледь не щотижня на рівні рахування дерев у лісі (в буквальному сенсі) та побудови муляжу чистого сортира для генерала, а не ефективного менеджменту часу та задач.

Цю систему неможливо змінити, якщо не влити у неї нову кров: замінити радянських офіцерів на бойових з абсолютно інакшим баченням життя та цінностями. Але і на це об'єктивно підуть роки, адже система чинитиме опір, до того ж такі офіцери зараз як повітря потрібні на фронті.

Можливий вихід – ліцензування державою приватних навчальних центрів з визнанням їхніх сертифікатів на рівні державних.

За прикладом приватних снайперських курсів чи курсів такмеду та БПЛА.

Інструкторами в таких центрах частково можуть бути все ті ж бойові сержанти, разом з курсантами звільнені від "совка" та абсурду державних "учебок" і сконцентровані виключно на практиці бойових умов.

Кошти на це можна взяти з зарплат курсантів, яким нині держава платить по 20 тис грн. за місяць перебування в "учебці" (600 тис. грн. на взвод). Ці 20 тис. гривень зрештою конвертуються у домовину ненавченого бійця, про що постійно кажуть самі інструктори, які намагаються встигнути навчити курсанта бодай правильно тримати "калаш".

Взагалі, вся користь "учебки", яку можна тут назбирати, тримається на бойових сержантах (рідше – офіцерах) та концентрується в останніх двох тижнях інтенсивних тренувань, якщо вам пощастить з інструкторами, як пощастило нам в обох учбових частинах.

Але об'єктивно, навіть на таку модель змін потрібен час: щонайменше, щоб розвернути законодавчу машину у потрібному напрямку.

Тому ще один варіант: максимально збільшити обсяг навчання саме за кордоном, в ідеалі – з українськими бойовими інструкторами.

Можливо, варто спробувати створити мережу закордонних тренувальних хабів, які поєднають західну інфраструктуру з бойовим досвідом кращих українських інструкторів.

Так, навчання за кордоном відбувається і зараз, але часто воно значно нижче потрібного рівня або далеке від реалій українського фронту, на чому наголошують вже бойові інструктори, з якими мені довелося спілкуватися та які пройшли західний курс.

Тож велика проблема українських "учебок" полягає ще й у повному провалі комунікації цієї теми зі суспільством: невідомість породжує страх, страх паралізує волю та спонукає до бездіяльності, ступору.

В чому феномен тієї ж Третьої штурмової бригади?

Ці люди зробили себе прозорими, наче скло: все максимально ясно та зрозуміло, що саме чекає на рекрута.

Цей шлях – між цивільним життям та фронтом – має бути так само прозорим для кожного, хто за місяць буде ризикувати життям на "нулі".

Станіслав Асєєв, письменник, журналіст і блогер, військовослужбовець ЗСУ, для Радіо Свобода [3]

«Аргумент» [4]

На цю тему: